Не спорт і не стриптиз. Як Obert.Eve змінює культуру pole dance в Україні

 

За роки існування «оберт» виріс із локальної події лише для спільноти у великий перформативний івент із live-виступами, імпровізацією, театральними колабораціями та музичними сетами. 24 травня на Кирилівській відбувся шостий сезон. Ключовий образ події – уроборос – змій, який кусає власний хвіст, символізуючи нескінченний цикл руйнування, відродження й трансформації. 

Obert – це не «супернішевий продукт для якоїсь богемної бульбашки», переконані засновниці проєкту, але й масовим продуктом поки не став. 

Чого шукають виховательки дитячих садків, учительки, держслужбовиці, прокурорки, стоматологині, лікарки, юристки та рестораторки, які приходять в pole dance, з’ясовує Віледж у великому інтерв’ю із засновницями Obert.Eve. 

Про зв’язок pole dance з клубною культурою та стриптизом

Саша: Коли я прийшла в pole dance у 2015 році, було дуже немодно говорити про те, що його джерела пов’язані з клубною культурою та стриптизом. Але що більше я занурювалася в історію, слухала лекції й полденсерок із різних країн, то більше розуміла, що це пов’язано.

Металева труба, з якою взаємодіють у дуже різних стилях, з’явилася після буму клубної культури наприкінці 20 століття. До цього, наприкінці 19 – на початку 20 століття, в Америці були популярні ярмарки, де показували танці різних культур. Там уже існували еротичні танці без пілона – бурлеск і щось схоже на кабаре. А потім на ярмарках почали використовувати металеву жердину, яка стояла посередині шатра. Так і з’явилося щось схоже на сучасний пілон.

 

 

Pole dance виходить у маси в 90-х

Саша: Pole dance від самого початку був перформативним явищем. У другій половині 20 століття це було шоу. А в 90-х роках у Канаді та США почали з’являтися школи, що дозволяли будь-якій жінці, яка хоче навчитися танцювати, прийти на групові заняття. Тоді pole dance почав виходити в маси.

Це подавали через ідею «move like a stripper» – бути жіночною, сексуальною. І поступово почали пропонувати pole dance ще і як фітнес. У рекламних кампаніях наголошували, що це фізично важко, що це тренує тіло. Дівчат вчили трюків і знайомили з власним тілом з іншого боку.

І тоді ще ніхто не намагався відмежувати pole dance від шоукультури – навпаки, це просували як можливість доторкнутися до того, що роблять «ці богині» на пілоні.

 

 

На початку 21 століття вже почали з’являтися івенти для масової аудиторії та змагання між топперформерками. Згодом виникли й аматорські категорії – для людей, які не працюють у шоуіндустрії, але змагаються в pole dance.

У Канаді це просували самі шоуперформерки. А в США однією з ключових постатей була акторка Шейла Келлі, яка заснувала школу S Factor. Вона готувалася до ролі перформерки з пілоном для фільму «Танці в «Блакитній ігуані», дуже занурилася в цю культуру й вирішила створити простір, де жінки могли б досліджувати свою чуттєвість через танець на пілоні. І ця школа є досі.

Про стереотипи в pole dance 

Саша: У нашій культурі еротика більш маргіналізована, тому що довго все це було нелегальним. Якщо порівнювати з Європою, то там ці межі значно більш стерті. Для людей у Франції, Нідерландах, Бельгії чи Німеччині нормально піти ввечері подивитися еротичне шоу. У нас це табуйована тема.

Але в pole dance останніми роками починають говорити більше про те, що своїх коренів не треба цуратися. Водночас є пілоністки, які дуже активно наголошують, що вони ніяк не пов’язані зі стриптизом або клубною культурою. Хоча вони тримаються за пілон, роблять трюки, які придумали шоутанцівниці, і танцюють на стрипах.

 

 

Тут важливо не боротися зі стереотипами напряму, а працювати з глядачем і його майндсетом: «О боже, голе тіло – значить, це обов’язково про сексуалізацію». Насправді голе тіло – це про оголеність душі, про відкритість до світу, про можливість бути собою.

Недарма в театрі кажуть: якщо чогось боїшся – уяви глядача голим. А ми тут навпаки робимо.

Саша: Я люблю спостерігати за реакцією людей, які ніколи раніше не бачили pole dance, коли вони потрапляють на наші події або випадково бачать заняття. Перше, що вони зазвичай помічають, – наскільки це складно, скільки це потребує зусиль, витримки й дисципліни. 

За всі 11 років я жодного разу не чула у свій бік щось на кшталт: «Ти просто крутиш дупою біля пілона». 

«За легкістю стоїть неймовірна кількість роботи»

Олена: Я прийшла в pole dance вже під час повномасштабного вторгнення. До цього я займалася «звичайними» танцями. І саме Саша втягнула мене в цей світ – вона займається pole dance вже 11 років, а я в цьому десь три роки з великими паузами.

Мене це зачепило через відчуття тіла в просторі. У буденному житті ти постійно існуєш у такому собі 2D: стоїш ногами на землі. Коли ти залазиш на пілон і починаєш відчувати своє тіло там, це абсолютно інше відчуття себе в просторі.

 

 

Візуально це здається легким, особливо коли людина вже багато що вміє. Але за цією легкістю стоять неймовірна кількість роботи й зусиль. Щоб досягти цього ефекту, треба дуже багато вкладати в себе.

Надін: Для мене в pole dance є дві унікальні речі. Перша – тут немає правил. Окрім техніки й гравітації. Це абсолютне поле для самовираження. Якщо в ballroom-культурі, contemporary, house чи інших стилях є певний канон того, як це має виглядати, то тут обмежень майже немає. Це дуже безпечний простір для самовираження.

 

 

І друга річ – це підтримка ком’юніті. Такої підтримки я не бачила ніде. У pole-ком’юніті, що б ти не зробив – тобі скажуть: «Вау, як цікаво ти це бачиш». Хіп-хоп на пілоні, contemporary на пілоні, ще щось – усе сприймають як спосіб самовираження. Можна бути будь-яким – і на будь-якого тебе буде класний фідбек. 

Три течії pole dance

Саша: Людям іноді буває складно зрозуміти течії pole dance. Наразі їх три:

Якщо ми хочемо знайомити людей із pole dance, то важливо пояснювати цю різницю. Бо навіть усередині самої культури погляди можуть дуже відрізнятися. У pole sport кажуть, що pole dance – це не стриптиз, а ті, хто танцює на підборах – так, це пішло з клубу.

Надін: Для людей, які не дуже знайомі з pole dance, це можна порівняти зі спортивними бальними танцями. Є люди, які топлять за те, що бальні танці – це спорт. А є інше ком’юніті, яке каже, що це насамперед танець.

Так само і з pole dance. Pole sport буде й далі рухатися вгору та колись вийде на рівень малих олімпійських ігор чи неолімпійських видів спорту. Але ми більше за розвиток pole dance саме як танцю – руху в запропонованих обставинах у вигляді пілона.

 

 

Це дуже показала ситуація з блекаутами. Людям був потрібен рух, навантаження й підтримка. І ця шалена підтримка в ком’юніті, коли ти знаходиш своє місце та проходиш складні випробування разом.

Навіть Obert Studio потребувала допомоги – ми могли не пережити цю зиму. Але завдяки спільноті змогли продовжити роботу. Разом зібрали гроші на генератор для студії, самі його під'єднали й обслуговували. І нас дуже зворушила ця підтримка.

Надін: На початку вторгнення тіло майже для всіх існувало в режимі «бий, біжи або завмри». Але із часом, коли люди почали об’єднуватися, стало очевидно: щоб знімати стрес і просто відчувати себе живим, потрібно рухатися. Навіть люди, які ніколи не займалися рухом, почали до цього приходити.

Бо хочеться відчувати своє тіло. Це схоже на психологічні практики заземлення, коли ти двома ногами стоїш на підлозі, відчуваєш себе тут і зараз. І це допомагає працювати з панічними атаками, тривожністю. Усе це інтегрувалося й у пілонне мистецтво. 

Це ще й турбота про себе. Коли я веду практики імпровізації, навіть пов’язані з пілоном, я постійно намагаюся донести людям одну думку: поки ви рухаєтеся, поки ви приділяєте ці півтори години собі, ви не створюєте нічого поганого.

Війна не зупиняється. Світ не зупиняється. Але в цей момент ви перебуваєте в безпечному для себе середовищі. Наче в такому захищеному вакуумі, де можна відчути себе, прожити якісь психологічні проблеми, стрес, нерозуміння того, що взагалі відбувається зі світом. І на ці півтори години є визначеність. Є рух, є ваше тіло та ваша присутність.

 

 

Надін: Ще одна річ, яка дуже допомогла мені з початку повномасштабного вторгнення – і навіть ще з 2014 року, – це усвідомлення, що все, що ми створюємо, ми створюємо попри руйнування. Це наша відповідь на руйнування.

Так, хтось бере до рук зброю. А ми беремо своє тіло, свій розум, свої думки, своє вміння створювати. Коли людина пише книгу, створює музику, знімає кіно чи робить виставу – народжується новий маленький усесвіт. І дуже цікаво, що це відгукується людям, які приходять і в Obert Studio, і на події.

Олена: Коли почалося повномасштабне вторгнення, я взагалі не могла рухатися два-три місяці. Для мене це був шок, бо я ніколи в житті не робила таких довгих пауз у танці.

Потроху я почала повертатися до руху, коли в Києві стало трохи спокійніше. І мої перші тренування були саме на пілоні.

І навіть коли в студії холодно, блекаути, немає світла й опалення, а пілон холодний, люди однаково продовжують приходити. І ти розумієш, що вже не можеш не рухатися, ти не можеш їх підвести. Ти маєш продовжувати робити цю справу й давати людям простір, якого вони потребують. 

Навіть у найскладніші моменти життя в Україні люди однаково знаходять у собі сили приходити в простір і продовжувати рухатися.

Як «вʼїхати» в культуру pole dance 

Олена: Зазвичай це працює так: люди приходять на подію, бачать перформерку, чий рух їм найбільше відгукується, а потім звертаються до нас в Obert Studio, або іншу студію, де викладають pole dance, в пошуках свого викладача.

Ми часто робимо курси Pole Virgins. Це формат для людей, які ніколи раніше не торкалися пілона, але побачили це, їм сподобалося й вони захотіли спробувати.

І мені здається, тут головне – не ставити собі одразу якісь обмеження: «Мені буде боляче» або «Мені доведеться бути голою». Якщо тобі цікаво – треба просто прийти.

Pole dance дуже пов’язаний з іншими танцювальними напрямами. Ті самі vogue, hip-hop, popping – усе це може дуже класно розвивати тебе як танцівника й впливати на те, як ти рухаєшся на пілоні.

Коли ми створювали Obert Studio, нашою головною ідеєю було поєднати танцювальні напрями без пілона й сам pole dance. Щоб люди могли розвиватися не лише на пілоні, а й в інших стилях танцю, а потім комбінувати цей досвід.

Саша: Мені було цікаво розвиватися поза pole dance, а Олені – навпаки, інтегрувати пілон у свій досвід. Так і виникла ідея двох залів.

 

 

Ми розташовані на Львівській площі – це буквально перетин доріг. І нам подобається думати про студію як про перетин стилів.

Pole dance неможливо уявити без впливу інших напрямів. У нього є своя база, але без нових ідей, методів і принципів він не може розвиватися. Жоден танцювальний стиль не існує у вакуумі.

«Допомагає навіть скелелазіння»

Олена: Для дуже багатьох людей найскладніше – навіть не те що на пілоні буде боляче чи важко. Так само неприємно може бути танцювати на каблуках або вчити нові рухи в будь-якому стилі. Найважче – просто змусити себе прийти: у новий колектив, у нові обставини, не боятися, що про тебе подумають.

Саша: Люди можуть використовувати будь-який свій попередній досвід, і мені дуже подобається за цим спостерігати. Особливо досвід руху. Наприклад, люди, які займаються йогою, по-своєму вчать рухи на пілоні й теж мають певну перевагу. Неочікувано допомагає навіть скелелазіння. І навпаки, – займаючись пілоном, я можу піти на скелелазіння, і цей досвід теж мені допоможе.

Спочатку в мене було враження, що я мішок картоплі, який не може крутитися. Я з дитинства займалася бальними танцями, у мене був великий досвід руху. Але коли спробувала робити оберти й трюки, мені було страшно перевертатися, я не розуміла, як використовувати інерцію.

Я могла самовиражатися біля пілона, працювати в партері, зі стопою. І мені дуже допомогло те, що тренерка досить швидко відправила мене на змагання. Змагатися я любила й уміла, тому займалася від змагань до змагань. Через це я дуже швидко прогресувала й за два роки пройшла шлях від початківиці до профі-категорії.

Водночас у мене ніколи не було хорошої розтяжки. У мене досі немає жодного шпагату. Якщо хтось приходить зі шпагатом, але не вміє слухати музику – це інші завдання.

Надін: У мене абсолютно інша ситуація. У мене є всі шпагати, дуже великий бекграунд роботи зі спиною, гнучкістю, пластикою. Але цей досвід мені іноді навіть заважає, бо я дивлюся на пілон і думаю: «Я не хочу робити так, як роблять усі».

Я не враховую, що інакше на нього іноді просто неможливо залізти. Але мій мозок і мій досвід цьому опираються. Я намагаюся не просто винайти велосипед, а зробити щось неможливе. І мені важко прийняти, що іноді треба просто залізти «отак» і вивчити конкретний підлаз.

У мене супротивиться не тіло, а мозок – я опираюся самому підходу до створення руху. Завжди шукаю найважчий шлях, і це мені заважає.

І ще одна річ, з якою я стикнулася, і через яку, думаю, багато хто кидає pole dance: мене дуже засмучує фізіологія мого тіла. У мене слизькі руки, така шкіра, що я сильно тримаюся, але просто зісковзую. І важко себе за це не картати, хоч ти не винен у цьому.

Саша: Pole dance дуже дає усвідомлення того, наскільки різні тіла. Ідеться не тільки про те, як ми виглядаємо в дзеркалі в топі й трусах.

У мене на занятті хтось важить 48 кілограмів, хтось – 78. Але навіть люди однакового зросту й ваги можуть бути абсолютно різними: у когось є шпагат, у когось немає, у когось суха шкіра, у когось волога. І це все говорить про нашу унікальність.

 

 

Я як викладачка дуже просуваю думку про те, що ми маємо знайти свої сильні сторони й використовувати їх, а слабкі – підтягувати й працювати над ними. Але я абсолютно впевнена, що в кожної людини є набір якостей, які можуть допомогти їй рухатися до результату.

«Це не супернішевий продукт для якоїсь богемної бульбашки, але й не масовий продукт»

Саша: Ми починали як подія для своїх. Це був івент у Києві наприкінці 2022 року, під час перших блекаутів. Простір не міг умістити більш як 80 людей, але ми побачили, що попит на квитки значно вищий, ніж кількість місць.

Тоді ми зрозуміли, що треба рухатися далі, і переїхали в Малу оперу. Там уже була бальна зала приблизно на 400 людей, і ми зробили там три події. Туди вже точно приходили люди поза бульбашкою. Було дуже багато людей із творчого ком’юніті – тих, хто пов’язаний із рухом, кіно, музикою, із дуже різних сфер. 

А з п’ятої події ми переїхали в Concert Hall на Кирилівській, який дуже нам підходить за своїми принципами безпеки. Туди не потрапляють випадкові люди, які не розуміють етичного ставлення до оточення або хочуть просто «щось вжити й піти на рейв». І завдяки синергії нашої аудиторії й аудиторії Concert Hall ми можемо почуватися дуже вільно.

Надін: Це щось ближче до сучасного пластичного театру чи танцювальної вистави. На такі події ходять дуже різні люди. Хтось суперзанурений у танець, а хтось хоче просто відпочити. Хтось приходить уперше, хтось – удесяте.

Це не подія тільки для «своїх», не супернішевий продукт для якоїсь богемної бульбашки, але й не масовий продукт. Це просто подія для всіх. І до нас приходять люди з різних сфер і з різною дотичністю до мистецтва.

«Після важкої зими хотілося думати про відродження»

Саша: В Obert.Eve кожна подія має свою тему. І ми завжди беремо її з контексту, у якому живемо. Минула подія, Sisters of the Blade, була більш войовничою – про сильну жінку, яка зараз одночасно є і матір’ю, і батьком, і захисницею родини, і захисницею країни.

А цього разу, після важкої зими, коли ми вигадували подію, ми всі жили в дуже складних фізичних умовах. Коли ти буквально щодня помираєш від темряви, холоду, від того, що мусиш постійно думати про базові потреби й не можеш нормально розвиватися чи самовиражатися.

Для мене кожен день тієї зими був маленькою смертю. І мене дуже підтримувала думка про те, що це колись закінчиться, що ми знову будемо відроджуватися – навесні, коли стане тепліше й легше. Так і народилася тема події.

Олена: Між кожною частиною були візуальні й аудіовізуальні переходи, які допомагали занурити глядача в тему переродження. Ми не хотіли, щоб це виглядало як формат, де ти просто приходиш і дивишся на пілон. Нам було важливо, щоб подію сприймали цілісно. Від самого початку й до кінця захід рухається в певному ритмі, який має привести нас до цього переродження. 

«Ні, мені страшно, мені незручно»

Саша: У pole dance не розповсюджений формат імпровізації на сцені. В Україні історично склалося, що змагання з pole dance – це переважно змагання з хореографії. А мені завжди було дуже цікаво спостерігати джеми й батли в інших стилях танцю. І дуже хотілося внести це в pole dance-спільноту.

 

 

Цього разу Obert.Eve відрізнявся від попередніх подій, тому що глядачі самі обирали, хто проходить далі сіткою. Тобто елемент змагання залишився, але ми хотіли зробити його максимально об’єктивним. Усе вирішували овації.

Олена: Коли я тільки почала займатися, то майже не бачила в pole dance-культурі чогось на кшталт джемів або батлів. Зазвичай ти приходиш у студію, готуєш хореографію, трюки, мільйон разів слухаєш трек і потім виходиш із цим на змагання. 

А імпровізація – якщо говорити про contemporary – це взагалі один із фундаментів сучасного танцю. Є технічна база, є напрацювання, але коли ти вже відчуваєш своє тіло, то чому б не спробувати це ще й на пілоні?

Ми поступово це просували й побачили, що людям відгукується. Комусь важко, комусь незвично, але цікаво всім. Навіть коли ти просто наприкінці тренування даєш людям три хвилини поімпровізувати, вони спочатку кажуть: «Ні, мені страшно, мені незручно». Але коли вони опиняються в групі й отримують цю можливість – дуже сильно відкриваються. І ми зрозуміли, що це працює. Що це може виглядати не гірше, ніж батли в інших танцювальних стилях.

Основна мета Obert.Eve – саме імпровізація. Ми навіть запрошеним артисткам не давали музику заздалегідь. Вони до останнього не знали, під що танцюватимуть. На нас іноді за це зляться. Але ми теж самі не маємо музики заздалегідь – і теж через це нервуємо.

Коли ти виходиш на сцену й уперше чуєш трек, у тебе в голові починається величезний пошук. Тобі треба одразу зорієнтуватися, відчути музику, зрозуміти образ, у який тебе помістив диджей чи артист. І це неймовірно великий простір для пошуку.

Ми робили перформанс із театрально-музичним дуетом Mariia & Magdalyna і саунд-артистом Parking Spot (Марко Медведєв). У них дуже експериментальний і перформативний підхід до творчості, до виступів, до музики. І коли професійні артисти однієї сфери зустрічаються з професійними артистами іншої сфери, і всі готові експериментувати – виходить щось за межами розуміння.

Бо зазвичай танцівниця реагує на музику. Якщо я виходжу на батл, у мене є задані обставини, і я маю на них реагувати. А тут усе працює інакше – музиканти відгукуються на нас. У нас є спільний концепт, і ми разом шукаємо, як його розкрити. Тому в такій співпраці виникає повна синергія руху, вокалу й музики.

Для нас як для перформерок і танцівниць це дуже важливо. Ми цінуємо, коли музиканти відкриті до співпраці, коли вони готові не просто зробити так, як комфортно їм, а шукати щось цікаве для всього перформансу загалом. І ця співпраця – щось нове і для нас, і для pole-подій, і для pole-культури загалом.

«Спочатку був звук, а потім був танець»

Олена: У нас ще є частина, де музиканти написали окрему музику під кожного з наших star guest-перформерів, серед яких був також хореограф-постановник і режисер Костянтин Гордієнко. Ми показували артистам кожного перформера: як вони рухаються, який у них стиль, що їм подобається танцювати.

Окрім live-виступів, ще були DJ-сети від Reshat, Onsha Ivan і Nekit. Ми завжди разом підбираємо плейлисти для події. Прослуховуємо дуже багато музики, думаємо, який стиль найкраще підійде під конкретну тему, бо кожен Obert.Eve має свою окрему тему. Поки що не було такого фідбеку, що музика комусь не підійшла чи здалася дивною. Навпаки, усім цікаво пробувати себе в різних музичних і танцювальних стилях.

Ми запрошуємо тільки тих артистів, яких самі слухаємо, під чию музику самі танцюємо.

 

 

У пластичному чи танцювальному театрі актори часто використовують якісь предмети – валізу, стілець, щось, за чим можна сховатися або що можна обіграти. А в ситуації з пілоном – це стала одиниця, яка завжди є поруч із тобою. І далі все залежить від виконавця й режисера: з якими сенсами працювати, як це подавати, про що через це говорити.

Pole dance – це симбіоз мистецтв. Це пластика, театр, танець і сам танець на пілоні як окремий вид мистецтва, і все це інтегрується в щось нове.

Я це бачу не тільки по собі, а й по своїх колегах – режисерах, хореографах, людях із шоубізнесу. Усі дуже обережно торкаються цієї теми, тому що всім цікаво: а що далі? Що ще із цим можна робити?

 

 

І мені здається, що Obert.Eve теж багато в чому про це. Не про експеримент, а про дослідження того, як ще можна показувати пілон, як із ним можна взаємодіяти та які сенси через нього можна передавати.

Для кого сьогодні pole dance в Україні

Саша: Боротьба за права жінок в останні десятиліття все ж дала свої результати. Хоча навіть зараз у Європі жінки можуть стикатися із засудженням через те, що займаються pole dance.

Але якщо говорити про наше ком’юніті, то це дуже різні люди. Наприклад, була новина про патологоанатома з Житомира, який займається pole dance, щоб знімати стрес.

 

 

«Київ виграв у pole dance-лотерею»

Саша: У київського ком’юніті є особливість: студії дружать між собою, підтримують одна одну, роблять спільні події. 

У менших містах я іноді бачу конкуренцію за гостей і студентів, бо pole dance все ще маргіналізований, його не так багато людей викладають, і його складніше просувати. Таке буває навіть у деяких великих європейських містах. Але Київ – просто blessed. Мені здається, Київ виграв у pole dance-лотерею, бо тут справді дуже класне ком’юніті.

Фото: Maksym Holoborodko