Люди в містіПалай, палай, палай! Це люди, що вигоріли на роботі

Тема вигорання важлива настільки ж, наскільки попсова. Важлива, бо наслідки вигорання позначаються на ментальному та фізичному здоров’ї та можуть призвести до серйозних наслідків і випадання з життя іноді навіть на кілька місяців. А попсова, тому що всі про це говорять і, як правило, в некоректному значенні – не розуміючи, що саме сховано за терміном «вигорання», зневажаючи та знецінюючи проблеми (мовляв, вигорають ті, хто не працює «по-справжньому»). Часом люди називають вигоранням перевтому чи ситуативні проблеми на роботі. А ще іноді плутають із депресією.

Схожий до вигорання термін – «виснаження», але під час нього людина опиняється в точці, з якої більше не може рухатися далі. У випадку з вигоранням людина теж приходить до цієї точки, але при цьому вона продовжує штовхати себе вперед іноді навіть місяцями, не усвідомлюючи проблеми. У сприйнятті вкорінений стереотип: відпочивати погано, працювати – добре. Адже тільки завдяки важкій праці можна досягти успіху.

У 2019 році вигорання включили до 11-го перегляду Міжнародної класифікації хвороб (МКХ-11) як хронічний стрес, який пов’язаний із професійною діяльністю. Термін «вигорання» слід використовувати лише у професійному контексті, а не для опису інших сфер життя. Феномен вивчається у професіях, які належать до сфери «людина-людина» однак нині виявлено, що він може розвиватися й в інших сферах, зокрема батьківстві.

Термін бере початок у 70-х роках, його запропонував американський психолог Герберт Фрейденбергер, і він стосувався професій, у які люди пішли за покликанням (наприклад, вчителі та лікарі). Але наявність глибокого сенсу та висока вмотивованість не рятували людей від стресу, високі сподівання щодо роботи, яка «буде змінювати життя інших людей» призводили до глибокого спустошення, а на зміну ентузіазму приходив цинізм.

Зараз про вигорання почали нестримно (і часто некомпетентно) розповідати психологи, блогери та ЗМІ, його ознаки шукають у себе не лише ті, хто працює в сферах, наділених покликанням, а й працівники інших сфер – розробники, спортивні тренери, водії таксі та навіть тимчасово безробітні. Ми поговорили з людьми, які вигоріли на роботі про причини вигорання, а також дізналися, як вони розуміють, що втрачений сенс і сили працювати до них повертаються. А також розпитали психолога Оксану Зінько, як вчасно помітити, що ти вигораєш і що з цим робити.

Уперше зтикнувся з темою вигорання в 2015 році. Працював у стартапі, все було добре. У якийсь момент працював занадто інтенсивно. І мені почало здаватися, що я розлінився, прокрастиную, не хотілося йти на роботу, з’явилася внутрішня апатія. Я наче хочу чогось іншого, але не знаю, що для цього потрібно. Тоді неділя була найбільш тривожним днем тижня, тому що наступного дня треба було йти на роботу. Я не не міг розслабитись. Звільнився і три місяці просидів без роботи. Не дізнавшись, що зі мною було, з нудьги почав набирати обов’язки в сім’ї, роботі, особистих справах.

Коли влаштувався на теперішнє місце роботи, там ця тема часто обговорювалася. У нас є коучі, які допомагають розвиватися командам і працюють із людьми. Зрозумів, що те, що я відчував – це окей. Зрозумів, що це було щось схоже на вигорання, але жоден зі спеціалістів мені тоді цього не діагностував.

Я був задоволений своєю ефективністю, і в особистому плані також все було добре. Я читав багато про психологію, тоді зрозумів що якщо піду до психотерапевта, хоча мені ок – буде тільки краще. Прийшов із запитом розібратися з емоціями. Але влітку минулого року стався епізод, коли мені стало так важко від усього, що найменша проблема здавалася ледь не кінцем світу. Терапевт тоді запитав мене, що би я сказав товаришу, якщо б він прийшов до мене з таким запитанням. Я проговорював уголос те, що драматизував, і розумів, що насправді, нічого страшного в моїх запитаннях немає, але поставитися до цього так я не міг.

Причина мого вигорання – велика кількість рішень, які треба ухвалювати впродовж тижня. Це стрес, відповідальність, навантаження. Людям із посиленим відчуттям відповідальності це добрячий тягар. Було відчуття, що завдання ніколи не закінчаться. І що я не один їх роблю. Поки команда давала результат – було легко триматися. Але з лютого ми запустили чимало експериментів, і вони не спрацювали. Я подумав, що інші в команді досягають результату, а я – ні. Здавалося, що я ні на що не впливаю.

Я полюбляю все ідеалізувати, тож моя прокрастинація завжди має, чим зайнятися. Який зв’язок? Не хочеться робити роботу, яку зробити неможливо. Відкладаєш цей момент якомога далі. Перфекціонізм додає страху. Або робиш ідеально, або провал. Я переживав дуже важкі стани. І мій терапевт підвів мене до думки, що, можливо, мені варто звернутися до лікаря-психіатра. Ми дізнаємося діагноз, і це може полегшити роботу. Я сказав окей, адже в мене був стан близький до відчаю.

У мене виявився межовий розлад особистості, мені хотілося пігулку, яка б від усього цього врятувала. Після трьох тижнів я почитав усе, що тільки можна, про цей стан. За якийсь час почали діяти антидепресанти. Подивився, що на роботі все було дуже класно, мені написали класний фідбек. Я усвідомив, наскільки важливо в голові мати тверезий погляд, аби все розкладати по полицях, і адекватно сприймав ситуацію. А для цього потрібні сили, психологічні в тому числі. Найкраще у цій ситуації було те, що завдяки роботі з терапевтом та антидепресантам я зміг розкласти в голові багато ситуацій, починаючи навіть із підліткового віку. Наприклад, чому я раптово припиняв спілкуватися з якимось зі своїх друзів.

У темі психологічного здоров’я я був оточений темою сабатікала. Зрозумів, що важливо йти на відпочинок вчасно. У нашій компанії така можливість є для людей, які відпрацювали п’ять років. Вони отримують п’ять тижнів оплачуваної відпустки. Я подумав, що у січні 2021 я вже п’ять років у компанії. Тож піду, все буде ок. Але це п’ять тижнів, усе треба все продумати, щоб не пропустити важливі релізи. Відкладав рішення відпочити, але зрозумів, що треба йти, тому що тривожні неділі почали повертатися.

Цікаво те, що мої друзі мене наче й підтримували, коли я говорив із ними про вигорання, але при цьому могли додати щось типу: «Я не думав, що з тобою таке трапиться, ти такий сильний на перший погляд». Мене це зачепило, і якби я не розумів, що зі мною, то вкрився б соромом і навряд ще колись заговорив про таку річ, як вигорання.

Є люди, які сміються з психотерапії. Я би сказав їм, що мозок – це теж орган, який можна зламати. Ці пошкодження не можна побачити, як із рукою чи ногою, але ці травми призводять до незворотних процесів. Мозок потребує уваги, важливо вчасно помітити, що щось іде не так, і якось із цим обійтися. Звернутися до лікаря, до психотерапевта. Важливо розуміти, що на сабатікал ідуть досить сміливі люди, які не бояться залишити свою роботу. Не так багато людей готові відчути себе не біля робочого надійного керма, а десь за межами визначеності.

Зараз я чекаю, коли засумую за роботою. Але це не основне. Важливо відпочити, відновитися. Також хочу повернутися у стан, коли в мене є багато хорошої енергії.

Я досить добре пам’ятаю епізод, коли подумала: «Я так більше не можу». Це була дорога на роботу в тролейбусі. До цього я їздила машиною, в мене не було можливості як слід подумати над тим, що відбувається, а тут така нагода випала. Я зрозуміла, що в мене є енергія звертати гори, робити щось корисне, але в своєму житті та на роботі я її не відчуваю. Була тільки апатія та повна відсутність інтересу.

Це тривало протягом року-півтора. Щоранку я відтягувала момент, коли поїду на роботу. Не хотілося виходити з дому. Хоча на самій роботі все було добре. До мене добре ставилися, прислухалися, не давали нецікаві для мене проєкти. Мені жалітися нема на що, але водночас бажання їхати на роботу ставало все менше. Я відчувала дикий спротив кожного ранку.

Це позначалося на здоров’ї. У мене була сильна слабкість, збої в роботі серця та постійна підвищена температура. Температура на момент звільнення була приблизно 8 місяців, в середньому 37.4, а на роботі піднімалася іноді до 38.2, при цьому інших симптомів не було.

Це позначилося на моєму житті. В мене був вільний графік. Я приїжджала, 8 годин працювала і могла їхати додому. Як я вже казала, вранці я максимально відтягувала цей момент. Тож після роботи вдома опинялася о 22:30. Вдома зазвичай був хаос, і часу навести лад не було, стосунки з чоловіком також страждали. Тому що я приїжджала овочем. Вихідні мені були потрібні для того, щоб прийти до тями. Я не могла встати з ліжка, дивилася серіали і все. Це важко пояснити людям, які ніколи з цим не стикалися. А чому ти не підеш із роботи, яка не подобається? Чому не встанеш із ліжка і не зробиш усе, що потрібно? Тому що немає сил на такі дії. Це ніби не їсти багато-багато днів.

Спілкування з чоловіком якщо й було, то роздратоване й конфліктне. Не було часу тримати стосунки в нормі. Спілкуватися, розв’язувати проблеми. Вони відкладалися, поки це не переросло в клубок. Мені здавалося, що я лінива і просто не можу взятися за розум. Здавалося, якщо я буду раніше вставати та приїздити в офіс, проблема вирішиться. Але такі кроки не працювали.

Тривалий час я переконувала себе, що все налагодиться. Ось стану директором, буду заробляти більше, зможу домовитися про свій графік. Поговорю з генеральним і візьму два дні відпочинку. Ці пігулки мене трохи заспокоювали, як знеболювальне. Але хронічної проблеми не вирішували.

Коли директор найняв графічного дизайнера, який у декілька разів більше за мене отримував, це вже було для мене занадто. Я подивилася, скільки отримують інші виконавчі директори. І на додачу до всього з’явилися думки, що я не гідна цієї посади. Крім відсутності бажання їхати на роботу, додалося ще самознецінення. Я не знала, де моє місце і що мені робити.

На рішення, що я хочу піти, мені знадобився приблизно місяць. У мене з'явилася енергія від однієї думки, що я піду і буду вільною. У компанії тоді був складний період, але я плюнула й почала піклуватися про себе. Спершу не хотіла звертатися до психолога, думала, все зможу сама. Але ця ідея виявилася так собі. Знайшла за рекомендацією гештальт-терапевта. Вона мені відразу сказала, що її завдання – щоб я себе почала гарно почувати, а не щоб почала звертати гори. Це було переломним моментом в усій історії.

Важливий критерій виходу з вигорання – це поступове повернення відчуття насолоди в життя. Прорватися крізь коло сорому, провину та відразу і почати відчувати радість, помічати, що діється навколо. Все життя я жила з відчуттям, що мушу робити те, що треба комусь. А виявилося, що мені треба те, чого хочу я. Маю на це право.

У моє життя також повернулося малювання. Через півтора роки після звільнення повернулося бажання заробляти гроші. Я настільки накопичила ресурсів, аби шукати клієнта, спілкуватися з ним і налагоджувати роботу. Робила більші терміни виконання, щоб це було для задоволення. Після звільнення я почала жити більш економно, менше витрачати на розваги та дозвілля. Чоловік підтримав мене в моєму рішенні, за що я йому дуже вдячна.

Моє вигорання почалося з простих речей. Спершу не хотілося йти на роботу. Нічого не тягнуло туди. Я знала, що завтра там буде те саме, що й сьогодні. У моїй професії можна вибирати графік (якщо ти не журналіст-розслідувач). Не працювати з 9:00 ранку до 18:00 вечора. Здавалося б, з боку можна подумати, що все класно. Але я так це не переживала. Згодом приєдналася й психосоматика.

Коли я приходила в офіс, у мене починала страшенно боліти голова, хотілося спати. Я своє роздратування переносила на колег. Принижувала їх часом, особливо слабших, які тільки прийшли в колектив. і не знали, що робити. А я все знала і могла собі дозволити жарти. Зараз це, напевно, назвали би булінгом.

Люди, які знають мене, кажуть колегам, що їм пощастило, що вони зі мною не зустрілися в той період. Я принижувала не за фізичні особливості, а за навички. Що людина не вміє робити щось, що вже має вміти. Також була сильна прокрастинація. Я могла весь день дивитися якісь відео на ютубі, відповідати на робочі листи, відволікатися, відтягуючи найважливішу роботу до кінця дня. А потім робила її за годину-дві.

Найважчим у роботі було те, що загалом керівництво звертало увагу не на те, що важливо, а на те, що зробить рейтинг. Завдання журналіста – розповідати історії такими, як вони є. Але тобі кажуть, що ні, так не можна, це не принесе нам багато уваги аудиторії. Журналіст – це робота зі змістом, із сенсом життя. Коли приходиш у професію з такими думками, а мусиш робити сюжет про весілля Кім Кардаш’ян – це впливає на твоє уявлення про себе. Чим я взагалі займаюся? Чи можу називати себе журналістом?

У журналістику приходиш тому, що тобі хочеться якось пливати на світ навколо, допомагати людям. Безумовно, гроші – також важлива річ. В інших редакціях працюють люди, яким дивуюся. Вони можуть роками робити одне й те саме. Я ж запитувала себе, а що далі? Про чиє ще весілля я зроблю сюжет? У якийсь момент я зрозуміла, що відкочуюся назад.

Поворотний момент стався в 2017 році. Якийсь час я не ходила в офіс і працювала дистанційно, але того дня мене попросили прийти. Загалом я спокійна та компромісна людина, але тоді на нараді хотіла вилити на колег стакан води від агресії. Це було так несподівано і не властиво мені. Я згадала про колегу, яка розповідала про вигорання, яке вона проробила з психологом. Тоді до цієї історії я поставилася несерйозно. Але зателефонувала і попросила в неї номер психолога.

Прийшла і думаю: «Ось він запитає, яка в мене проблема, а що я скажу? Що люблю свою роботу, але не розумію, нащо там працюю?». В принципі, так і було. І я почала плакати. Коли пояснювала, думала, що це якась маячня. Мовляв, от бувають у людей проблеми справжні, а в мене що? Вона спитала мене про психологічний і фізичний стан. Коли ми почали обговорювати сфери життя, виявилося, що погано мені стає, коли ми наближаємося до теми роботи. Багато переживань викликала ця тема. Я зрозуміла, що треба вибудовувати якісь межі, делегувати обов’язки, хоча б один день на тиждень повноцінно відпочивати, не перевіряти пошту та не брати слухавку.

Згодом я змінила місце роботи і почала з нових цілей. Тепер я більше керую людьми і креативлю. Мені приходять цікаві думки і є бажання. Я знайома з клінічним діагнозом депресії. Однією з ознак депресії є довготривала відсутність будь-яких бажань. Не менш важливий момент для мене – це зворотний зв’язок. Робити щось і розуміти, що це комусь потрібно. Мати зворотній зв’язок, що твою роботу бачать, на неї реагують. Як фінансово, так і ментально.

Зараз ухвалила рішення, що, прийшовши додому, я не працюю. День починаю також не з роботи. Адже це впливає на стосунки з близькими. Починаю ранок із вигулу собак, сніданку. Якщо мені дзвонять з роботи, я кажу, якщо це щось не надто термінове, то зроблю це, коли приїду до офісу. Я не була шість років у відпустці.

Нещодавно поїхала в Італію на тиждень і сильно із себе посміялася. Там місцеві полюбляють пити каву на барі. Я сказала, що мені take-away і побачила, як на мене всі озирнулися. Як? Куди? Навіщо? У мене має бути час, аби спокійно попити каву, нікуди не поспішаючи. Так з’являється насолода жити.

Мені здається, людям важливо навчитися бути уважними до себе. Нещодавно слухала подкаст, в якому лікарі-онкологи розповідали про своє спілкування з пацієнтами. Вони сказали, що в більшості випадків пацієнти на прийомі брешуть. Мовляв, цю пухлину вони помітили кілька тижнів тому. Хоча зрозуміло, що вони знають про це давно, просто боялися щось із цим зробити. Так у будь-якій сфері – або людина вирішує проблему зараз, або вирішує те, чим вона стане пізніше.