Люди в містіЦе люди, які вирішили розмовляти українською на тлі можливого вторгнення Росії

«Привіт, я Слава, і я переходжу на українську мову. Враховуючи те, що останні 38 років я спілкувався лише російською, перехід буде послідовним [...]», – написав в Instagram український архітектор, засновник бюро Balbek Bureau Слава Балбек.

Після цього в соцмережах почали ширитися пости українців, які на тлі військового вторгнення Росії вирішили перейти на українську мову. Вони пишуть, що не хочуть мати нічого спільного (а конкретно – російську мову) з агресором, а також бажають підтримати Україну в час можливої війни.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Slava Balbek (@balbekus)

Що стало поворотною точкою? Це не крапка, це кома. Після коми – продовження тієї ж самої історії, такого ж бачення й переконання, але державною мовою. Мені це буде дуже потрібно. До речі, у моєму дописі не було заклику для всіх, але, мабуть, між рядками багато людей перейнялися цим, і підтримали мене.

Для мене завжди було дивно жити в одній країні, а говорити мовою іншої. А зараз мені все більше й більше хочеться віддалитися від «тієї іншої» всіма доступними способами.

Почну вести всі соціальні мережі українською. Після того перейду на чати, та й плавно перейду на розмовну [українську]. Я ж спортсмен, і знаю, що для досягнення мети потрібно дотримуватися плану, робити поступово.

Чому не робив цього раніше? Коло мого оточення на 85% складається (як і зараз) із російськомовних. Мені так, звичайно, було зручніше та простіше. Я виріс у сім'ї людей, що розмовляють російською мовою. Добре, що все змінюється в інший бік.

Мені для початку якоїсь справи потрібен імпульс. Не те щоб я жила за гороскопами, але події 21 лютого наче стали для мене таким знаком, що тепер точно час розмовляти лише українською. Я почала з налаштувань телефону та робочих чатів (де, до речі, більшість колег україномовні). Це стало свого роду трампліном. А от із родиною, навпаки, найскладніше.

У звичайному житті нам [українцям] цього не вистачає, але маючи спільного одного ворога – усі єдині. Це свого роду перевірка на «свій/чужий». Від ментального до реального (а що, як їхні [російські] посланці будуть серед нас? Навряд чи вони розмовлятимуть українською). Недарма про них кажуть – спортсмени без прапора та гімну, солдати без розпізнавальних знаків, могили без імен.

Я спілкуюся українською з мамою, спілкуюся нею у всіх своїх проєктах, етерах, інтерв’ю, з таксистами й у магазинах. Але інколи використовую російську в спілкуванні з друзями. А тепер не буду. Чому? Спочатку розкажу свою історію русифікації.

Російську мені довелося вивчити у 2000 році. Щоб вижити. Мені було 13 років, я приїхала в Київ з невеличкого міста, щира й україномовна. У той час українська вважалася «сільською та забитою» мовою. Говорити можна було, але для цього потрібні були сили. Київ у 2000 році був суворим. Тому я як дитина пристосовувалася до оточення. Брала уроки у викладачки, практикувалася з подругою Дашею з Донецька. Я її вчила української, а вона мене – російської. Так я майже на 15 років стала російськомовною. Усвідомлення важливості рідної мови як невіддільної частини особистості повернулися до мене під час Революції [Гідності].

Зранку архітектор Слава Балбек запустив хвилю, що масово «покотилася» в Instagram. Він написав, що переходить на українську. Сотні перепостів і постів зі словами: «Я теж». Приєднуйтеся й ви до позиції свідомих. Вам може бути страшно мати кумедний вигляд, але всі роблять помилки, коли вчаться. Багато гостей, що приходили до нас у проєкт «Ебаут», хвилювалися, що не знають української, а коли починали говорити – виявлялося, що все навпаки.

Українська в нас у крові, треба тільки нагадати. І зараз найкращий час.

Внутрішня готовність і відчуття згуртованості [допомогли перейти на українську]. Навіть ті, хто ще не перейшов досі, після абсолютно абсурдної промови Путіна відчули, що далі так не можна.

Я давно хотіла перейти на українську, а зараз з’явився додатковий стимул. У багатьох зникла ілюзія, що це перевага – знати та вільно говорити цією мовою. Я не була згодна з цим наративом із дитинства, але не знала, що з тим роботи. У школі нарікали, типу: «Ти шо, із села?».

Мені подобається, що в нас з’явилося так багато якісного контенту українською [письменники, YouTube, подкасти тощо]. Я радію, що ми починаємо приділяти багато уваги до видання книжок українською та створення мистецтва. А у світі визнають і відзначають таких українських авторів, як Катерина Бабкіна [українська письменниця]. Я цим усім пишаюся, хочу бути частиною цього контексту, а також розвивати та масштабувати його.

Найкращий спосіб почати – це чийсь приклад. Мій наречений перейшов на українську два роки тому, перемикатися назад йому вже важко. Але це вимагає руху step by step.

Я почала ще з моменту прийняття мовного закону: усюди в сервісній сфері відповідала українською, продовжила видаленням російської клавіатури всюди, перемкнула Google-акаунт на українську. Тепер я стараюся щоденно практикувати українську. Як мінімум, на 100% перейшла на українську в письмовій формі, потім звикну й до розмовної. Чекаю, коли вже почну думати українською.

Я давно намагалася перейти на українську. Але живучи в Одесі, це було, скажімо, чимось дивним і не дуже прийнятним. Переїхавши в Київ, я почала спробувала знову. Однак дуже швидко зрозуміла, що це не так просто. Російська прошивка так глибоко в’їлася в мозок, що для переходу на українську просто не вистачало ресурсу «оперативки».

[На перехід] мене наштовхнула шалена хвиля підтримки, неймовірна енергетика людей навколо. Красиво, коли сучасна молодь спілкується нею, вживає нові українські слова, яких у Радянській Україні не існувало (я навчалася в російськомовній школі, де української не вчили). Також зараз дуже багато сучасного контенту українською мовою, і це надихає теж розмовляти «ненькою».

Для мене це важливо, бо я хочу передати в спадок дітям не навіяну радянщиною нерідну мову, а нашу, рідну.

Раніше перейти на українську заважало спілкування за межами сім’ї. Насамперед, бо чоловік розмовляє російською – він виріс у російськомовній сім’ї, його батько – росіянин, тому й було складно. Зі своїми рідними я завжди розмовляла українською. Не робила цього раніше, бо деякий час жила та навчалася за кордоном у Прибалтиці, де українську, на жаль, не розуміють. Змушена була перейти на російську.

Чому саме зараз? Бо накипіло. Бо коли, як не зараз?

Тому що треба було вже давно. Це дуже важливо як для особистого самовідчуття, так і для єдності, якоїсь загальної міці. Також [важливо] показувати приклад, перевиховувати себе та навіть такими дрібними кроками відстоювати свої права, позицію, місце в цьому світі, а не тільки на карті.

Це нелегко, оскільки я 28 років розмовляла російською мовою. Загалом суть справи та патріотизм не тільки в мові, а ще й у діях, мисленні, ідеології.

Чому не робила цього раніше? Якось із дитинства звикла та не замислювалася про це, потім виробилася звичка. Тепер, чи це я стаю старша, чи добре розвиваю своє мислення, з’являються нові погляди на життя. Хочеться хоч якось його змінювати. Як кажуть – і це правда, – усе починається із себе. Де крапля, там й океан.

Точкою для переходу на українську стало повне розуміння того, що це не моя рідна мова. Є якесь дивне відчуття від того, що я розмовляю мовою країни, де вважають, що Україна – це не окрема держава, де зневажають усе, що ми маємо. 

Думки про відмову від російської були й раніше. Тож це не дуже спонтанна історія. Зараз на українську почало переходити більше людей із мого оточення. І якщо можуть вони, то чому цього досі не зробила я?

Як би це не було банально, але мені не хочеться розмовляти мовою окупантів. Ми маємо свою культуру, мову й історію. У нас більше відмінностей, ніж це здається Росії. Я починаю з комунікації українською в соцмережах. У спілкуванні з друзями та рідними буде трохи важче, але це лише питання часу.

Точкою неповернення став 50-хвилинний «курс з історії» від самі розумієте кого. Прокинувшись наступного ранку, я чітко зрозумів, що не хочу жодним чином ідентифікувати себе з країною-агресором і її культурою.

До цього багато років вважав себе білінгвом: ріс у російськомовній родині, відповідно, говорив нею з дитинства. Українською почав більше розмовляти в інституті. Але коли запитували щось російською, на автоматі нею ж і відповідав. До 22 лютого 2022 року мовне питання не було для мене принциповим. Під час Революції Гідності я познайомився з багатьма російськомовними людьми з проукраїнськими поглядами. Та й тоді доцільною була думка, що мовне питання не на часі – важливіше те, на чиєму ти боці. Вважаю, що це слушна позиція й зараз. Кожен має робити той вибір, який підказує серце. Я не вважаю себе націоналістом, тому завжди ставився – і досі ставлюся – нормально до російськомовних людей із проукраїнськими поглядами.

Але моє серце підказало мені зробити саме так – просто відсікти зайве та залишити головне. І за своєю стрічкою новин я бачу, що багато людей зі мною солідарні.

Що стало точкою? Виступ Путла [Путіна] та фактично відкрите вторгнення в Україну. Коли розпочався Майдан і перша хвиля війни з Росією, мені здавалося, що важливішим буде зберегти комунікацію російською. Щоб показати іншій стороні, що людина з Росії, яка розмовляє російською мовою, ніким не утискається, а навпаки, бере активну участь у революції.

Після виступу Путіна та відкритого висування російської армії на територію України я усвідомив, що єдине, чого я зараз хочу – це максимально відгородитися від усього, що асоціюється з цим «Мордором».

Це є важливим для всіх нас. Нині як ніколи важливо показати єдність нашої країни. А мова – це загальний комунікаційний код, у якому вкладено як значення слів, так і світосприйняття тих, хто нею говорить. Починатиму з найпростіших речей: домашнє кіно тільки українською, соціальні мережі – українською, удома – теж українською.