З літа 2022 українська диджейка й ведуча Дар’я Коломієць з власної ініціативи здійснює волонтерські поїздки до Нью-Йорка, де розповідає й показує американцям українську музику й культуру, фандрейзить гроші й бореться з російською пропагадою. Коломієць грає сети на NY Pride, The Lot Radio, благодійних подіях у США і європейських фестивалях. Коломієць розповіла The New York Times i Time про Володимира Івасюка, а радіо KEXP уперше зіграли в ефірі його пісню.

Головна редакторка The Village Україна Ірина Виговська розпитала Дар’ю Коломієць про її мотивацію, наративи, з якими доводиться боротися, і проєкт Diary of War, що допомагає розвінчувати пропаганду.

 ФОТО: Анастасія Крашеніннікова


– Почнімо з вашої внутрішньої мотивації? Чому ви прилетіли в Штати у 2022 році й продовжуєте це робити вже вп’яте? Чому саме США, що ви хотіли донести людям, до яких звертаєтеся тут?

– Мною керувала сильна лють і відчуття несправедливості. Виявилося, що всі правила цивілізованого світу не працюють. Я намагалася комунікувати в соцмережах англійською одразу [на початку повномасштабного вторгнення]. Я тоді була дуже наївна, писала Close the sky, щоб достукатися до світової спільноти. Улітку 2022 року я зрозуміла, що 33 роки до цього жила в рожевих окулярах. Коли я бачила, що іноземці пишуть щось на кшталт «вам треба перемир’я», моя лють перетворилася в запал. Я не аналізувала, куди їду, не домовлялася про зустрічі заздалегідь. У мене була в Нью-Йорку одна знайома, у якої я й зупинилася.

Коли збиралася в першу поїздку, питала контакти в знайомих, і мені багато хто казав, що з «Щоденниками війни» мені треба достукатися до Вірляни Ткач [американська театральна режисерка].

   

Я почала з себе. Записала свою історію перших днів вторгнення, бо передусім хотіла виговоритися й закарбувати ці емоції

   

– Зупинимося детальніше на «Щоденниках війни». Це аудіоповідомлення різних людей у перші дні повномасштабного вторгнення?

– Так, я почала з себе. Записала свою історію перших днів вторгнення, бо передусім хотіла виговоритися й закарбувати ці емоції. Потім показала запис Jamala, а вона записала у відповідь, як було в неї. Потім cвою історію начитала Ніна Гаренецька з DakhaBrakha. Так за кілька місяців я зібрала 41 історію. Серед них є історії породіллі з Бучі, парамедикинь, дружини захисника «Азовсталі», дівчини з порушеннями слуху й інших.

– Повернемося тоді до Вірляни Ткач…

– Я приїхала до Нью-Йорка, написала Вірляні Ткач в усі месенджери, але мені ніхто не відповів. Познайомилася з [музикантом] Фімою Чупахіним, а він теж каже: «Тобі треба до Вірляни Ткач», – і дав мені її номер. Я зателефонувала, але вона каже: «Вибач, не можу, їду на зліт бандуристів, зателефонуй мені за місяць». Але за місяць я вже була в Києві.

Коли приїхала до Нью-Йорка вдруге, подумала, що якось забагато чую про цю жінку, щоб облишити спроби до неї достукатися. Тому я зателефонувала ще раз, і Вірляна Ткач запросила мене в гості. Я купила печива й пішла додому до жінки-легенди. Вона працювала з Джармушем, популяризує в США Леся Курбаса й харківський джаз, хоча вона не народилася в Україні. Вона діаспорянка.

Я показала їй матеріал, і ми потроху почали з ним працювати. Зараз [триває] моя п’ята поїздка в США, і цього разу ми покажемо перформанс Mariupol: Diary of War and the Tree of Life, який зрежисувала Вірляна Ткач у виконанні її мистецької групи Yara. Це чотири історії з Маріуполя, одна з яких – про полон. У візуальному супроводі будуть кадри переможця «Оскара» Мстислава Чернова і його колеги Євгена Малолєтки.

Фото: Карина Орел

 – А якщо повернемося до питання про аудиторію? З ким саме хотілося говорити в США? З діаспорою, з американцями, з тими, хто не відрізняє Русь від Росії?

 – Коли їхала вперше, я не знала. Але вже тут зрозуміла, що якщо вже приїхала аж сюди, результативніше говорити з американцями, і бажано людьми мистецтва. Тому що коли мені вдається долучити американця, я насправді зачіпаю більше людей. 

Нещодавно мені вдалося познайомитися з відомою театральною акторкою Сюзанною Шадковскі, ми її знаємо здебільшого по серіалу «Пліткарка». Коли ми познайомилися із Сюзанною, вона підтримувала Україну, але ніде про це публічно не говорила. Шадковскі викладає акторську майстерність для американських ветеранів різного віку і з різним досвідом. Я принесла їм на клас ці «Щоденники», вони читали, плакали, рефлексували, ставили дуже різні запитання. А за тиждень після цього Сюзанна долучилася до читання щоденника з Маріуполя на фандрейзі, який я влаштовувала на другі роковини повномасштабної війни. Сюзанна читала історію про те, як це – дізнатися про вагітність, коли твій коханий уже на «Азовсталі», а потім у полоні, народити без нього, не знати, де він і що з ним, і чекати на нього (йдеться про Олену Нікуліну – дружину Максима Нікуліна, який досі перебуває в російському полоні після виходу з «Азовсталі»).

   

Українцям в США дуже важливо розповідати американцям через власний досвід, які ми круті і яку боротьбу ведемо

   

На фандрейзі акторка придбала в нас світшот з українським прапором, і вже наступного дня виклала в Instagram допис про підтримку України. Вона зробила це вперше за два роки, хоча підтримувала Україну й раніше.

Не всі розуміють, що [для українців] важлива публічна підтримка. Але коли ці люди знайомляться, наприклад, зі мною, я бачу, як вони включаються й долучаються. І тому я вважаю, що задача мого амбасадорства ось так включати людей.

Я обрала США, тому що це країна, яка дійсно впливає на наближення нашої перемоги, кількість ППО, зброю, гроші тощо. Але водночас це країна, середньостатистичні мешканці якої часто ніколи не виїжджали в Європу. І тому їм дуже важко зрозуміти, що в нас тут відбувається. Тож українцям в США дуже важливо розповідати американцям через власний досвід, які ми круті і яку боротьбу ведемо, бо, на жаль, російські наративи, які тут вливаються в голови людям в соцмережах, на телебаченні чи просто в розмовах, надпотужні. З ними дуже важко конкурувати.


– Крім того, що ви просуваєте українську культуру й розповідаєте про Україну, ви ще й збираєте гроші. Що найкраще працює на фандрейз із вашого досвіду?

– Одразу можу сказати, що за два роки моїх культурних поїздок це змінюється. У перше півріччя повномасштабної війни достатньо було просто сказати, що ти з України. Україна була в усіх новинах, нас показували як суперсильну націю. Зараз, якщо нагадати цим людям про Бучу, вони скажуть I am so sorry. Це їх уже не включає.

Тому я вивела для себе формулу, що їм треба нагадати, чому вони так захоплювалися нами ще рік тому. Їм треба дати знову цю енергію. Коли я влаштовувала фандрейзинг і збирала людей, я не оголошувала чітку програму події. Люди приходили, пили свої напої, їли вареники, грав диджей. І десь за годину ми ввімкнули сирену. Просто так. І вже тоді я підійшла до мікрофона й почала читати англійською свій Diary of War. Історію, що починається 24 лютого, о 5:00. Я хотіла передати це відчуття, що ми теж просто жили життя, аж раптом прокинулися від сирени.

   

Я хотіла передати це відчуття, що ми теж просто жили життя, аж раптом прокинулися від сирени

   

Після мене до мікрофона підходила Сюзанна, американська акторка, яка читає щоденник із Маріуполя. Люди навколо, здається, припиняли дихати. Ніхто вже не хоче ні їсти, ні пити, ні гуляти, усі уважно слухають.

Після цього ми робили паузу хвилин на 30. Щоб люди подумали, задонатили, поговорили, запитали. А після цього американський колектив Ukrainian Village Voices співає українські народні пісні. Після них грає Андрій Ковальов, це інді-музика від українця англійською мовою. Й енергія в людей знову виходить наверх, вони дивуються, що українська музика буває такою різною. Я представляю артистів і розповідаю історії, що, наприклад, Андрій був відомим музикантом в Україні, давав мені інтерв’ю на радіо «Аристократи» і мав мільйони переглядів на YouTube. Дуже важливо показувати, що ми всі раніше мали класне життя.

Після цього я роблю аукціон і граю сет української музики різних жанрів. І люди починають танцювати, рейвити. Тобто штука в тому, щоб показати нашу силу, не уникаючи реальності. І після цього люди самі приходять і питають, куди донейтити. У мене виходить зібрати більше не тим, щоб викликати жалість, а коли я надихаю й долучаю людей.

фото: Карина Орел


ФОТО: Карина Орел

– Це те, про що говорять представники різних галузей. Що нас уже ніхто не хоче жаліти, але ми маємо бути присутніми на всіх майданчиках і показувати, які ми сильні й круті. Бо українців визначає не лише війна. А що, з вашого досвіду, визначає українців для американців? У них є якісь стереотипи чи нав’язані наративи, які для них асоціюються з Україною і які доводиться розвінчувати?

– Майже щодня я стикаюся з питаннями про «хороших рускіх». Американцям росіян зрозуміти часто простіше, ніж українців. Вони не завжди розуміють, чому ми аж так запекло б’ємося, а не їдемо, наприклад, жити в інші країни, де комфортніші умови. Їх дуже дивує, що я не лишаюся в США, а щоразу повертаюся в Україну. Вони регулярно питають навіщо й дуже дивуються, коли я кажу їм, що Київ – найкраще місто на Землі.

Пересічному американцеві, який не має персонального контакту ані з українцями, ані з росіянами, дуже хочеться українців із росіянами зрівняти. Для них «хороший рускій» – це людина, яка просто поїхала з Росії. Їм ніколи не зрозуміти, скільки б експлейнерів ми не писали, чому Навальний не наш герой. 

Я поки що не знайшла такої короткої форми, яка могла б переконати людей, це лише псує контакт. Тому роблю інакше, я одразу запрошую людей на різні мистецькі заходи, пропоную послухати щоденники. І коли вони опиняються в ком’юніті, де їх ніхто не переконує, у них просто змінюється фокус.

Є ще люди, які переконані, що українці вже «не так сильно боряться, бо бояться, що прийде Путін і їх вб’є». Це теж промивання мозку. Я нещодавно пояснювала дорослій жінці, що якщо в Україну прийде Путін, не буде вже такої країни. Що ми до останнього битимемося за свою свободу. Але вона каже, що не бачить цього.

ФОТО: Ліза Золотова

– Можна згадати нещодавній кейс із «Оскаром», коли з трансляції вирізали «20 днів у Маріуполі», бо це не влізло в ефірний час (потім щоправда обіцяли повернути). Можливо, тому люди й не бачать… Чи бувають у вас моменти, коли ви готуєтеся до виступу чи публікації, і вас просять «пом’якшити» тон. Раніше мені Jamala розповідала про свою культурну дипломатію й наскільки важко балансувати, щоб і сказати по ділу, і щоб не вирізали з ефіру. 

– Я можу сказати на прикладі есе, яке опублікувала в Time на другі роковини повномасштабного вторгнення. Я сама пітчу всі ідеї матеріалів і 24 лютого хотіла зробити в якомусь великому медіа публікацію одного з щоденників – історію Олени Нікуліної, яка чекає на чоловіка з полону. 

Я писала різним великим медіа. Одні з небагатьох, хто відгукнувся, були Time. І це лише тому, що 2022 року вони писали про мене текст у рубрику Next Generation Leaders. Коли я запітчила щоденник редактору, він місяць не відповідав, а коли повернувся, запропонував мені написати особисту рефлексію за ці два роки. Це не те, що я хотіла, але це хороший майданчик.

   

 Я ніколи не використовую слово «війна» окремо. Я завжди вказую, що це не просто війна в Україні, а Росія на нас напала

   

Я почала працювати над текстом, зрозуміла, що хочу сказати. Мені хотілося розповісти про митців, яких убила Росія, але хотілося також в кінці тексту дати більше світла й знову-таки підсвітити силу українців. Показати, як ми знову відроджуємо культуру, слухаємо «Щуку-Рибу» й український джаз. У моїй чернетці текст називався The Great Awakening of Ukraine [«Велике пробудження України»]. Вони його, звісно, скоротили, назвали Two years of War. І поставили таку сіру, сумну фотографію з бабусями на фоні руйнувань.

Я бачила цей текст зовсім не таким, це взагалі не той меседж, до того ж я ніколи не використовую слово «війна» окремо. Я завжди вказую, що це не просто війна в Україні, а Росія на нас напала. І що війна триває не два роки, а десять. 

Треба розуміти, що як би ми не хотіли, але нас бачать такими – нещасними. І кожному з нас треба «включати» іноземців і показувати, що ми не лише про війну, сум і руйнування. Ми передусім про силу.

Також я стикалася зі спробою цензурувати мій виступ ще рік тому на одному з фандрейзів, куди мене запросили. Я під час виступу завжди беру один із двох прапорів або з написом War is not over, або з написом Russia is a terrorist state. Тоді одна з американок підійшла до мене й сказала: «Ми фокусуємося на підтримці України, а не на якихось протестах». Я відповіла, що в мене заготовлений виступ і я не можу нічого змінити. Бо для мене всі ці виступи – це не просто можливість пограти музику, а платформа для протестів і поширення правильних меседжів: Russia attacked Ukraine, Russia is a terrorist state. Тому якщо не вдається сказати це вголос, завжди можна щось одягнути чи показати.




– Чи є у вас відчуття особистих перемог? Місця, де ви поламали для людини російський наратив або підсвітили якусь постать з української культури?

– Я не бачу, щоб тут «закенсилили» російську культуру (я говорю про Нью-Йорк). Тому що тут усюди [у театрах] ставлять Чехова. Тож я намагаюся в усіх своїх матеріалах, які публікую, чи промовах розповідати про українських митців. В есе для Time є таке речення: «Хоч в Україні кажуть, що герої не вмирають, вони вмирають щодня, а з ними і їхній потенціал, і їхній талант». 

Також я намагаюся підсвічувати постаті, як-от, наприклад, Володимир Івасюк. В Америці нічого про нього не знають, але я показую його платівку, розповідаю, який він геніальний композитор і як його теж знищила Росія. Або художниця Алла Горська, образ якої ми ввели в перформанс Mariupol: Diary of War and the Tree of Life. Там буде з’являтися її мозаїка «Дерево життя», яку знищили в Маріуполі.

→ Зараз фото знищеної мозаїки є частиною експозиції в «Українському домі»


   

Я вважаю, що зараз кожен українець, який має можливість комунікувати з іноземною аудиторією, має це робити

   

Американці дуже дивуються, коли дізнаються, що за культуру можуть убивати. У них інша історія, тому, коли я розповідаю про людей, яких режим убивав за пісню чи картину, а потім підкріплюю це матеріалами в медіа й перформансами, вони проникаються через персональний контекст, через історії англійською мовою. 

Я вважаю, що зараз кожен українець, який має можливість комунікувати з іноземною аудиторією, має це робити. Від написання листів МОМА, щоб Малевича припинили підписувати російським художником, до більш побутових прикладів. У мене є історія, коли прийшла в ресторан у Вільямсбургу, де вареники називаються russian pirogi. Піроги – це вареники польською. Я почала пояснювати офіціанту, що це або польські піроги, або українські вареники. Я не підіймаю паніку, не кричу, але кличу менеджера й терпляче пояснюю. Подібні речі я роблю щоразу.

Або, наприклад, коли хтось чує, що я говорю українською, американці можуть підійти й сказати щось типу «О, пожалуйста!» А я відповідаю, що не розумію мови, якою вони говорять. Вони зазвичай кажуть: «It's Russian», а я відповідаю: «I don't speak this language. I speak Ukrainian». І вони одразу такі: «Oh, I'm so sorry. How to say it in Ukrainian?» Тобто, вони готові вивчити нове, вони не сприймають це якось образливо. Але вони ніколи не чули «будь ласка», а для того, щоб вони знали «пожалуйста», Росія доклала багато зусиль.

   

Кожен «включений» іноземець – наша велика перемога

   

– Чи є у вас якась інституційна підтримка від держави на цю діяльність? Чи це виключно волонтерська ініціатива?

– Це моя волонтерська діяльність і моє бажання. Я вже не можу зупинитися, бо кожна нова поїздка призводить до нових результатів. Усе більше людей вдається «включити». На прикладі тієї самої акторки Сюзанни Шадковскі, яка підтримувала Україну, але публічно про це не говорила. З моменту, як ми з нею познайомилися, вона зробила три дописи в соцмережах про підтримку України з лінками на наш фандрейз. Також тепер вона режисує в нью-йоркському театрі Bedlam 12 історій з Diary of War. І, звісно, це гратимуть американські актори. Кожен із цих людей, коли зрозуміє, про що він грає, розкаже про це своїй сім’ї, друзям, сусідам. І це розноситься. Бо американці говорять усюди, навіть у ліфті. Тому кожен «включений» іноземець – наша велика перемога.

Звісно, це все тільки звучить романтично, що я сплю на диванах у знайомих і вже два роки живу на валізах. Насправді це не так просто й весело, але результат того вартий. Щоправда більше часу я проводжу все ж в Україні. І це дуже важливо для американців. Їх це дивує, але одразу і «включає». А ще це важливо для мене, бо я хочу жити лише в Києві.


– Що, на вашу думку, класного відбувається в Нью-Йорку з подій на підтримку України?

– Тут є організація Svitanok, які роблять щонедільні протести на Times Square. Мені дуже подобаються офлайн-протести, бо це місце, де тебе не заблокує Instagram. Ти можеш вільно висловлювати меседжі, які побачать люди навколо.

Також фільм «20 днів у Маріуполі» зараз активно показують у різних американських університетах. Мене запросили в один із них долучитися до розмови після перегляду.

   

Фільтруйте, що ви говорите у просторі. Тому що іноземці, як губка, вони все всотують

   

– І наостанок, якби я попросила вас порадити щось українцям за кордоном? Як вести свою культурну дипломатію

– Фільтруйте, що ви говорите у просторі. Тому що іноземці, як губка, вони все всотують. Варто завжди пам’ятати, що ви можете бути першим чи єдиним українцем в їхньому просторі. І саме через вас вони сприймають Україну й українців. 

Не треба починати розмови зі зради й корупції. Фокусуйтеся на перемогах, розповідайте про героїзм, про важливість щоденних донейтів. Усі ці історії про пенсіонерів, які продали «Жигуля» й передали гроші Збройним силам.

Наприклад, коли співачка LP опублікувала фото в худі з російським прапором, усі українці це репостили із закликами «кенселити» її. Але це співачка, вона не має до нас жодного стосунку, чому ми взагалі підсвічуємо це? Набагато важливіше в цей самий момент підтримати іноземців, які підтримують нас, подякувати й направляти увагу на них.

Чи, наприклад, коли вирізали «20 днів у Маріуполі» з основного ефіру «Оскара». Те, що ми пишемо, що це зрада, не допомагає більшій кількості людей почути неймовірну промову Мстислава Чернова. Тому давайте краще шерити повний текст промови на своїх сторінках, щоб не просто ображатися, а сприяти тому, щоб якомога більше людей дізналися про цю промову. Щонайменше, це дасть нам більше енергії продовжувати робити цю справу далі. У нас іще багато роботи.