Інтерв'юКоли ти робиш хороше мистецтво, воно працює. Прості істини Dakh Daughters

Після тривалого періоду концертів за кордоном 26 квітня учасниці фрік-кабаре Dakh Daughters презентують у Києві нову велику програму «Лупайте сю скалу!»

Серж Хуцану для The Village Україна розпитав учасниць колективу: Ганну Нікітіну й Наталку Галаневич – про відчуття дому в іншій країні, як говорити з іноземцями про війну, культуру в політиці й політику в культурі.

 Фото: Олександр Космач

Наталка: У нас є пісня, яку ми створили на вірш Вікторії Амеліної «Історія для повернення». Про реальних підлітків, які втратили свої домівки. «Міра виростила шкатулку із намистини ростить новий дім в шкатулці», «Коли ти тікаєш із дому, дім за спиною маліє». Це надзвичайно сильна поезія. Вона дуже потужна. Я щаслива, що ми створили цю композицію. Вона в нас лірична, красива зі світлою мелодією, а не патологічно-страждальною.

 – Для вас досі важливо не заходити в полеміку з іноземцями з позиції жертви?

Наталка Галаневич: Так. Це дуже важливий баланс. Коли треба сказати, як є. Як є в Бучі, Маріуполі, Ізюмі, але не стати в позицію жебрака біля церкви, а гідно вести діалог. Так, ми не зможемо вижити без вашої збої. Бо люди в Бучі були без зброї. І це важливо усвідомлювати всім за кордоном.

Власне, про це усвідомлення йдеться в наших нових піснях, які ми тут співаємо французькою й англійською. І які ми будемо субтитрувати в Україні.

 

– Що найважче пояснити вестернам?

Ганна Нікітіна: Найважче з питаннями культури в політиці й політики в культурі. Так, війна – це погано, це всім зрозуміло, і це речі, які пояснювати не треба. А от пояснити людям за кордоном, що російська культура – це в принципі культура вбивства і смерті, ось це найважче. Тому що російська культура тут давно, а її пропаганда дуже потужна. І вестерни залюблені страшно, зокрема Франція, в усі ці всі міфи про великого Достоєвського. Треба час, щоб розвінчувати це, знаходити потрібні слова. Тому що вони вже під 200 років у цьому плекаються разом. І тут ми раптом починаємо говорити: ні, усе те, у що ви вірили, – не зовсім правда. 

Наталка Галаневич: А ще росіяни багато вкрали в нас і тут видали за своє. Це відбувається по сьогодні. Якийсь фестиваль памʼяті Навального в Парижі (звісно, його організували росіяни), і там показують фільм Параджанова «Тіні забутих предків», наприклад. Це вже зовсім за межею, добре, що наше посольство зреагувало.

Дуже складне питання. Бо насправді хочеться показати своє, розказати про свою культуру, а доводиться займатися розвінчуванням російської. Не хочеться весь час потрапляти в цей алгоритм перебування в дискурсі російської культури. Мені це дуже болить. Тому для нас так важливо впроваджувати в пісні свої меседжі, свої поезії наших митців.

 

 

– Фестиваль. Памʼяті. Навального.

ГАННА НІКІТІНА: Так-так. Ну, він же «хороший» рускій, він же не такий, як Путін, розумієш? І там вони збиралися транслювати фільм Параджанова як  частину  їхньої російської культури. Ну, це взагалі на голову часом не налазить.

– Нормальні росіяни за кордоном існують?

Ганна Нікітіна: Кажуть, є нормальні росіяни, що нібито виступають за свободу. Але їх цікавить свобода виключно особиста. Вони не розуміють слова «свобода» в принципі. Тому що свобода не може бути тільки для себе. Свобода – це для тебе, для нього, для неї, для всіх. Вони не можуть не порушувати права й свободи інших людей у своїй свободі. І це те, об що спотикається вся їхня опозиція.

Наталка Галаневич: Ми з французами теж про це говоримо. Наприклад, перед кожним концертом у нас Таня Троїцька читає текст Олександри Матвійчук, який вона спеціально написала для нас на прохання Марка Галаневича. Доступний текст про те, що таке свобода, що таке мир. Що коли країна, на яку напали, складає зброю, це не мир, а окупація. І це треба пояснювати. Ми перед кожним концертом це текстом читаємо й роздаємо ці листівки. Здавалося б очевидні речі. Але вони очевидні для нас.

 

 

Ми намагаємося говорити про те, що свобода – це передусім відповідальність і не тільки за себе. Свобода постійно виборюється. 

– Влад Троїцький у торішньому інтервʼю для «Суспільного» озвучував тезу, що більшість іноземців заперечливо відповідають на питання про те, чи готові вони виборювати власну свободу з автоматом в руках. Пройшов рік. Чи змінилися ці настрої, за вашими спостереженнями?

Ганна Нікітіна: Так. Настрої західного суспільства міняються. По-перше, політичні меседжі змінюються. Той же Макрон почав робити сміливіші заяви. І це впливає на аудиторію. Вони починають потроху розуміти, що наша війна не така вже й тільки наша. Що це може бути тут. Тепер це питання про готовність вони вже самі собі ставлять. 

Мені здається, що просто рік-два тому це теж була як захисна реакція. Ні, я не готовий. Ну, звісно, а ми що? Для нас усіх повномасштабна війна була. Ми 10 років тому теж не всі були готові. Хоча окупація Криму, Донецька, Луганська відбувалася на нашій території. Велику війну важко було усвідомити. До 24 лютого [2022 року] був величезний відсоток неготових людей.

Наталка Галаневич: З погляду європейців їхнє усвідомлення й переосмислення війни відбуваються дуже швидко. Просто для нас це катастрофічно повільно, бо щодня гинуть наші люди... Ось у чому дуже болісний дисонанс.

 

 

– Останнім часом уже кілька іноземних гостей на інтервʼю говорили, що інтерес до України в Заходу невпинно вщухає. Чи вдається його підігрівати саме через культурну повістку?

Ганна Нікітіна:Коли ти робиш хороше мистецтво, воно працює. Просто ти не можеш обманювати глядача. Так, повістка може бути тематична. Але ти маєш це робити правдиво, якісно, чесно. Тоді це працює в будь-якому разі.

У нас був в якийсь період, коли ми думали, що [вистава] Danse Macabre більше не працює, тому що вона дуже болісна. Там документальні тексти, зокрема там є жорсткий монолог жінки чоловіка, якого вбили, а її зґвалтували. Зрештою вона втекла з дитиною. Це розгорнутий детальний монолог. Ми почали думати, мовляв, «ну це вже, напевне, дуже жорстко». Люди й без того втомилися від війни.

Потім ми зрозуміли, по-перше, не можна підігравати в оцю їхню «втому від війни». Ти чесно робиш своє, тобі це болить, ти про це говориш, а ще це красиво виглядає (тому що це Влада [Троїцького] постановка, він не вміє робити інакше). Тому тут нема чого боятися. І ми бачимо, як Danse Macabre працює по сьогодні й укотре привертає увагу до того, що відбувається і що нічого не закінчено.

 

 

Наталка Галаневич: Востаннє ми грали цю виставу наприкінці лютого в маленькому французькому містечку Мюлуз. І це дуже потужно відгукнулось аудиторії. Ми не вважаємо себе місіонерами. Нам просто треба багато якісної української культури. Усюди: і в Україні, і за кордоном. Ми маємо показати світові, що присутні на мапі світу на рівні з усіма іншими культурами.

– З ними зрозуміло, але 26 квітня ви будете «лупати сю скалу» вже в Києві. Чого очікувати глядачам-слухачам?

Ганна Нікітіна: Нових пісень. І потужний хіт «Лупайте сю скалу!», звісно. Там буде перша частина з новими піснями. Друга частина – наші улюблені класичні речі.

 

 

– Репер Otoy у треку «Етнокод» читав: «Даха Браха нікому нахуй не була потрібна допоки не стрельнула з заходу; Даха наша, Даха краща, але тіки тоді коли всі європейці запрошували Даху з захватом». Колектив «ДахаБраха» ваші найближчі колеги, друзі, у вас багато спільного, як мінімум, пан Троїцький один на всіх. [сміється] Чи дійсно, на вашу думку, в українців такий потужний комплекс меншовартості, як його описав Otoy?

Ганна Нікітіна:  Українська культура так довго заборонялася. Одні, хто були принципові, як Стус, просто були знищені, а ті,  хто залишилися в живих, продовжували грати в гру «совєтів» і вижимати із таких обставин максимум. Щоб щось робити, їм довелося мімікрувати під якусь радянську хуйню, вичавлюючи власну геніальність із себе по краплині. Але вичавлювати так, щоб твій геній не запідозрили й не вбили. 

Наталка Галаневич: Я зараз не виправдовую конформізм і не порівнюю важливість Стуса й Тичини. Варто усвідомити, що вся меншовартість від цієї багаторічної мімікрії, від сумнівів цілої нації у своїх власних силах, від гонінь і вічного протиставлення нас нашому ворогу. Зараз суспільство вже подорослішало набагато більше, ніж 10 років тому, коли починали «ДахаБраха», це очевидно.

 

 

– То хейтити все не в нашому етнокоді?

Ганна Нікітіна: Думаю, що ні. Ми з кожним роком цінуємо українське дедалі більше, нас уже не так цікавить думка Заходу про наш продукт. На наших очах відбувається процес переродження й самоусвідомлення, якому теж потрібен час.

– Як гадаєте, чому наші саме вокально-театральні колективи сьогодні переживають такий собі ренесанс?

Наталка Галаневич: Український традиційний музично-драматичний театр (який свого часу був зарублений «совком») не може існувати окремо від нас. Він є в нашій природі, адже це поєднання музики й драматургії настільки наше… Ось що дійсно є в нашому етнокоді.

Ганна Нікітіна: Мені чомусь зараз прийшло в голову порівняння. Звісно, це різне, але... Те, що за кордоном охрещують терміном Black Music – блюз, джаз – народна музика афроамериканців. У нас різна історія, але є дещо спільне. Коли ти, попри тяжкі випробування, попри рабське існування, намагаєшся не втратити гідність і не втратити радість життя. Саме тому, я думаю, наша сильна сторона – це от якраз музично-драматичний текст. 

– Гарна думка.

Наталка Галаневич: Так, і ми, українці, не перевинаходимо театр. Ми слухаємо себе й повертаємо те, що вже було, але на манір сучасності. Це абсолютно наша культура. 

Музично-драматичні основи в часи Радянського Союзу перетворювалися на спотворені шароварщиною жахливі твори, які не мають стосунку до мистецтва. Хоча навіть там є багато цінного. Але це треба вишукувати, відділяти. І це теж велика робота, яку ми маємо робити весь час. 

Для того, щоб зрештою віднайти своє, треба пройти той урок, який ти не пройшов на початку. Якщо ти не знаєш азів алгебри, ти не можеш піти складати екзамен із вищої математики.

 

 

– Чи було б це все можливо без великої війни?

Ганна Нікітіна: Мені здається, цей процес був невідворотний. Ця війна сталася, бо мала статися. Може, її можна було відтермінувати ще на пару-трійку років, але точно не відмінити. А якщо ти чогось не можеш змінити, це щось треба прийняти й зрозуміти, навіщо тобі це. 

Мені, можливо, легко про це так говорити, тому що в мене немає особистої трагедії. Ну, окрім того, що деякі знайомі загинули на фронті. Це одна реальність. Але ніхто з моєї сімʼї не був закатований чи зґвалтований унаслідок цієї війни. Тому в мене більше сил дивитися на війну більш глобально. А глобально – це просто історичний процес, у якому ми маємо не зламатися, згуртуватися й переосмислити деякі речі.

Так, цей досвід болісний, але робить нас усіх рівними. Він нам породжує емпатію одне до одного, дає можливість зрозуміти нашу різність. Нарешті тверезо на це подивитися. Не поділяти Україну на захід, схід. На поверхню підіймається багато болісних процесів. Бо кожен шукає свій шлях, як зробити краще. У нас немає цього універсального рецепта.

 

 

Наталка Галаневич: Сьогодні кожен на своєму посттравматичному рівні. У кожного своя травма, жахливість якої неможливо виміряти. Але також кожен на своєму рівні думає, що він робить для цієї держави. Я бачу, що ми зростаємо й доростаємо до спільної мрії, оцінювання різності людей, які хочуть однієї перемоги.

Ганна: Найважливіше, що відбулося після 22-го року, – це процес усвідомлення. Чому ці всі срачі? Бо це важлива розмова між нами. Ми маємо все проговорити. Звісно, це не приємно. Але це розмова, яка має відбутися між нами. Щоб ми зрозуміли важливість кожного. Кожнісінького. 

Наталка: Одна з наших нових пісень «Я маленька людина, що ж я можу вдіяти? Все. Ти можеш все. Я можу все. Навіть, якщо це здається мало. І це усвідомлення є.

І воно прийшло після 2022-го. Не після 14-го. Цей процес триває, і його не можна втратити.

Ганна Нікітіна: Нам треба працювати. Це дуже складно. Кожному з нас складно. Складно не лише піти на фронт, а подумати про це. Подумати про можливість смерті. І це нормально. Але що людина психологічно стійкіша, то менше цього страху. І ця стійкість випрацьовується з часом. Це важкий період в історії.