Blooms Corda – музичний гурт, який святкує 10-річчя на десятий рік війни Росії проти України. Інді-колектив на чолі з фронтменом Данило Галиком 15 травня дасть великий концерт у Bel Etage. На концерті зіграють треки з нового альбому «Дощ іде, але сонце світить» і пісні з інших платівок. У Blooms Corda також обіцяють «сюрпризи» – до виконання деяких пісень доєднаються запрошені музиканти, хоч у гурті й не розкривають імена «сюрпризів».

З Данилом зустрічаємось у майстерні скульптора Михайла Карловського на Печерську. Комплекс майстерень на вулиці Брановицького звели ще в 1978 році. Одна його частина – це музей Зноби-Голембієвських, що має охоронний статус, а інша – майстерні, у яких працюють митці. «Біля будівлі іноді зʼявляються люди підозрілого вигляду з барсєтками», – каже Галико й додає, що скульптори й художники борються за те, щоб зберегти будівлі. 

У музеї зберігають різні скульптури на кшталт демонтованого памʼятника радянського бронепоїзда «Таращанець», а на подвірʼї біля будівлі розставлені роботи сучасних українських скульпторів. В одній із майстерень Данило разом із проєктом Blue Lizard Марʼяни Роговської іноді проводять мініконцерти: «Вони інакше сприймаються, ніж на сцені. Це так, наче ти десь удома з музикантами сидиш», – каже Галико. У майстерні велика скляна стеля, щоб світло падало на скульптури зверху, авторські картини й велика колекція платівок, серед яких класика джазу, майже всі альбоми Led Zeppelin та інших культових гуртів, починаючи з 1970-х років. Поки я роздивляюсь стелю, Галико за допомогою дриля розрізає деревʼяні бруси, щоб розпалити вогонь у каміні та ставить чай.

– Blooms Corda – 10 років. Це велика цифра для будь-якого гурту, ба більше – для українського інді-гурту, який створили після початку збройної агресії РФ у 2014 році. Розкажи, як Blooms Corda із сольного проєкту перетворився на справжній гурт.

– Я навіть сам спочатку не рахував, поки хтось мені не сказав: «Слухай, вже 10 років!» Мене свого часу напружувало, коли гурти робили ось ці тури на 10-річчя. Коли я згадую про початок [Blooms Corda], я думаю, що був іншою людиною. У кожному альбомі я так чи інакше намагався трішки відходити від попереднього релізу – так я позабрідав у якісь такі сторони, що тепер не впізнаю себе тих часів, коли я тільки починав. Як люди не відчувають віку, коли старіють, так і музично я не відчуваю, що нам аж 10 років. Нас досі нові журналісти деколи називають «молодим починаючим гуртом», тому я жартома кажу, що ми вічно молодий «вампірський» гурт. І так ми себе й почуваємо, немає якогось тягаря років або досвіду.

У мене є друг, у якого була імпровізована студія на лівому березі, на фруктово-овочевій базі. Він орендував комірку та зробив міністудію, де я під гітару записував «7 Pisen». До того ж поряд їздив вантажний ліфт, що дуже шумів. Іноді ми просто сиділи й чекали, коли він приїде – приїхав, значить знову вмикаємо запис. Для наступного альбому [Monodance] деякі пісні я вже записав удома, далі [Gigotosia] – десь 50 на 50, а новий альбом я вже повністю записав удома.

– За ці 10 років, як на мене, трохи піднабралося епітетів для Blooms Corda: «таємничі», «меланхолійні», «мрійливі». Чи не тиснуть вони, чи не змушують протестно піти проти цих слів, або ж навпаки – підлаштуватися?

– Насправді не тиснуть. Але іноді викликають сміх, коли це не збігається з реальністю. Коли проєкт Blooms Corda тільки починався, бувало всяке – і поліцію викликали на концерт в Одесі, бо хтось зі слухачів прийшов пʼяним і влаштував дебош. Я тоді сказав своїм музикантам: «А нас називали інтелігентні романтики». Здається, нещодавно хтось назвав гурт «Циферблат» інтелігентними романтиками [гурт називали «неоромантиками» – ред.] Тоді я сказав хлопцям: «Усе, видихаємо. Тепер ми не інтелігентні романтики – можемо робити, що захочемо».

– То чи є якесь таке слово, щоб охопити всю творчість Blooms Corda? Чи воно взагалі потрібне?

– Я намагаюся не шукати таких слів. Коли у нас запитують, у якому жанрі ми граємо, я гублюся, а іноді навмисно не кажу, бо боюсь, що якщо назву якийсь стиль, то нас це обмежить, ми станемо заручниками. Якщо я скажу, що ми граємо фанк, то тоді нам ніби й доведеться його грати.

– Я перестрибну в час уже після повномасштабного вторгнення РФ, щоби запитати: не доводиться вичавлювати із себе ці «меланхолійні» пісні під час війни, щоб відповідати тону гурту?

– На новому «синьому» альбомі [«Дощ іде, але сонце світить»], попри його якусь «блумскордівськівість», у кожному треку однаково відчувається присутність війни, якась тривожність, у «Пісні про війну» або у треку «Все не ок, але я ок». Тут є цей надрив, але він захований під наш мʼякий стиль. 

– Ця тема про солдата й війну, до речі, була ще в мініальбомі «7 Pisen», першому записі Blooms Corda.

– Так, і я не думаю, що якщо це щось про війну, то це має бути якийсь крик або щось агресивне. Це цілком може бути тиха пісня під гітару, яка проте здатна передати переживання.

Раніше ти міг не поспішати, мав певну розкіш відкладати, але зараз є острах, що, можливо, щось не встигнеш. Не знаєш, що з тобою буде завтра. Ця думка над тобою тяжіє, ти починаєш сідати за запис і набагато сильніше концентруєшся: потрібно записати саме той дубль, немає часу їх плодити. Частково це вплинуло й на те, що альбом записувався в мене вдома. Так, теоретично ми могли забронювати студію, але це дуже розтягувало процеси в часі.

– Це постійне відчуття, що ти не встигаєш, мабуть, сприяє вигоранню. Музика з цим допомагає? 

– Музика допомагає. Я записав останній альбом і стало трошки сумно, бо він був для мене помічним, рятівним. Навіть якщо щось не виходило, це однаково було заняття, через яке я відволікався й перебував у якомусь стані невагомості, де є тільки ти й трек, якась партія. Саме тому в мене вже зʼявляються думки про новий альбом, бо не всі пісні, які я хотів записати, ввійшли в «Дощ іде, але сонце світить». Можливо, це теж якесь панічне намагання зайняти себе тим, що ти любиш.

– «Панічна контратака».

– Так, у якомусь сенсі [сміється].

 – З кожним альбомом музична складова Blooms Corda наповнюється все більше: від мінімалістичних акустичних пісень гурт розвинувся до композицій на кшталт «Король троянд», де палітра звуків настільки багата, що це зразу впадає в очі.

– Це про відчуття пісні. Я дуже люблю в альбомах подекуди вставляти пісні просто під гітару. Майже в кожному альбомі, мабуть, знайдеться щонайменше одна така пісня. Але водночас бувають відчуття, коли якийсь трек хочеться зробити саме так, як «Король троянд». А іноді додаєш інструменти, ударні й розумієш, що цей трек краще лишити просто під гітару.

– Концептуальні альбоми – це норм? Враховуючи, що люди стали менше слухати альбоми, а більше – сингли.

– Я в принципі люблю альбомну форму, зокрема й концептуальні альбоми. Одна пісня для мене – це якесь коротеньке оповідання, а якщо альбом, то це вже як книга. Я люблю такі альбоми, як Sgt. Pepper’s Lonely Heart Club Band від The Beatles. Мені навіть просто цікавіше робити альбоми, ніж збирати й випускати окремі треки. 

Наприклад, «жовтий» альбом має певну драматургію, певну арку персонажа. Альбом можна умовно поділити на три частини: перша – це криза, друга – це певне інтермеццо, перехід між станами, а третя частина про переродження, вона виводить слухача в позитивний бік. Але в інших альбомах бувають інші арки, тому деякі альбоми завершуються більш лірично. Ще для мене кожен альбом – це певний спосіб зафіксувати події у своєму житті, це свого роду щоденник. Іноді, коли я згадую щось, наприклад, 2018 рік – то згадую його через пісні на альбомі Fog Lavender [четвертий реліз Blooms Corda].

Ось 10 музикантів, яких радить послухати фронтмен гурту Blooms Corda Данило Галико

– З The Beatles цікаво, що в них теж була ця концепція – називати альбоми різними кольорами. Так, у них був «білий» і «чорний», а також «червоні» та «сині» збірки. Наскільки взагалі був великий вплив «жуків» на твою творчість і в чому сенс цієї гри альбомів із кольорами?

– З кольорами, до речі, не було впливу The Beatles. Я дуже їх люблю й останнім часом про них читаю, це мені допомагає по життю – читати про The Beatles. Я взагалі вважаю, що «білий» альбом – це одна з найгеніальніших обкладинок в історії музики. [Коли інші гурти були], у гонитві за цікавою обкладинкою вони взяли та зробили її абсолютно білою. Але з кольорами в мене якось випадково сталося. Обкладинки я малюю сам, просто фарбами по полотну. На першому повноформатному альбомі Monodance було багато червоного кольору, а потім на Gigotosia було багато зеленого. Тому після цих двох альбомів закріпилася така традиція, щоб у кожному релізі переважав якийсь колір. Це стало такою цікавою фішкою, як у Пікассо був «рожевий» чи «блакитний» період. Цікаво, що музика також може передавати якийсь візуальний образ, колір.

– А як відбувається вибір кольору? Ти прослуховуєш альбом і потім вибираєш колір, починаєш із нього, чи він народжується під час роботи?

– З останнім альбомом [«Дощ іде, але сонце світить»] це сталося в процесі написання. Я вже приблизно уявляв, якого кольору буде обкладинка, й чомусь мене супроводжував у думках синій колір. Потім мій друг, Андрій Коротич, випадково сфотографував мене із синьою шторою в себе вдома і я зрозумів, що це якраз може бути обкладинкою. А ще я не хотів цього разу малювати обкладинку, хотів зробити якось інакше.

– «Синій» альбом – це єдиний правильний вибір після «жовтого» [сміється] Але хотів би нарешті перейти до альбому «Дощ іде, але сонце світить». Основне посилання тут, як і в треку Mozhe, що хоч ти на Камп Ноу й не зіграєш, але життя триває?

– У якийсь із днів у лютому я прокинувся, а в цей час, як правило, небо важке й затягнуте, сонця ми не бачимо. Тож тоді прийшло просте усвідомлення, що попри таку погоду, сонце насправді є, просто ми його не бачимо за хмарами. Плюс фраза «Цей дощ тут надовго», яка вже пішла в народ, це ще й метафора війни, тому можна й таку паралель провести. Хотілося сказати, що сонце рано чи пізно вийде.

Фото: Тетяна Горбатюк

– Ти вже говорив про те, що цей альбом про час. Це пасує до метафори про сонце й дощ, але можеш розповісти детальніше?

– Коли я записував цей альбом, я собі не планував, що це буде альбом про час, але коли я записав пісні й переслухував їх, то зрозумів, що тут багато про час – майбутнє, спогади. Деякі треки навіть буквально пришвидшуються чи сповільнюються в часі, а в інших інструменти взагалі грають у реверсі, тобто задом наперед. Тоді я і зрозумів, що це, мабуть, якась рефлексія на час і його відчуття.

– Цікаво, що в треку «Все не ок, але я ок» ти співаєш: «Я ще не відчував так гостро і яскраво світ», бо зараз дійсно час, коли наше життя – не рутина, а щоденний екшн.

– Це такий ефект контрасту, коли після ночей обстрілів ти більш яскраво стаєш сприймати життя, якісь такі банальні речі як просто прокинутися живим і порадіти новому дню.

– Ти багато говориш про кінематографічність твоїх треків, в альбомах Monodance і Gigotosia навіть були вставки монологів із кіно. Кіно для тебе – це радше про натхнення чи про те, щоб створити живу кінематографічну картинку в музиці?

– Я людина, яка любить кіно, хоч, може, й ненавмисно, але кіно впливає на те, що я роблю в музиці. Прикольно було би, щоб пісня сприймалась як фільм, щоби виникав візуальний образ. Кіномузика – це окремий світ. У мене є багато драфтових замальовок, які дуже пасували би як саундтрек до якогось фільму. Сподіваюсь, буде шанс щось із ними зробити. Думаю, нас очікує нова хвиля українського кіно в майбутньому, хоч воно й уже зʼявляється потихеньку. Свого часу у відомих режисерів були композитори, які постійно для них писали музику. У Фелліні точно був такий [Ніно Рота – ред.], під час французької нової хвилі був Жорж Дельрю, який писав музику для багатьох фільмів того часу.

– 10 років – велика цифра для інді-гурту в Україні. Як справжній незалежний музикант, чи суміщаєш ти музичну карʼєру з іншою роботою?

– Так, паралельно працюю копірайтером у рекламній агенції. Доволі давно працюю, скільки є група, навіть більше [сміється].

– Чи є плани стати музикантом фултайм? Чи це суто класична українська історія – гарувати на двох роботах?

– Це навіть не план, а мрія. Так, якщо буде колись така можливість, коли я не потребуватиму додаткових ресурсів, я би займався суто музикою, спрямовував би більше часу на написання пісень.

– Чи були думки про те, щоб, наприклад, почати писати про Пса Патрона, піти в мейнстрим і заробляти більше, але водночас ніби зрадити собі? Чи це не варте того?

– Як на мене, це не варте того. Для мене, у принципі, музика та Blooms Corda – це блаженний острівець, у якому я можу сховатися від будь-чого, що мене засмучує або чогось, що викликає в мене тривогу. Це для мене комфортна кімната, у якій до того ж цікаво та приємно перебувати. Якщо я почну щось робити цілеспрямовано для якогось мейнстриму, то мені буде дискомфортно й нецікаво. У мене навіть є приклади з життя. Мої знайомі друзі-музиканти з часів, коли Blooms Corda тільки починалася, паралельно робили джингли для реклами. Це їх зʼїдало і як творчих людей, і як музикантів. Їх усе більше поглинала ця музика з реклами й вони більше не були спроможні робити свою музику, у них «замилювався» слух. Коли я про них згадую, то розумію, що краще я буду паралельно працювати, ніж створювати щось комерційне музикою.

– Тобто це навіть історія не про трушність? Оля Полякова, наприклад, не змогла би не робити те, що вона робить – ця «мейнстримна» музика для неї справжня. І тут цікаво, чи може інді-музикант вийти на рівень заробітку, продовжуючи робити саме свою музику?

– На нашій сцені це, мабуть, поки що неможливо, але американському музичному ринку – можливо. Яскравий приклад – Мак Демарко, за яким я стежу майже із самого початку [його карʼєри], бо він був схожий мені за духом. Я памʼятаю Мака, який жив десь в а-ля трейлері в Канаді й писав музику вдома на саморобній гітарі, а зараз я бачу Мака Демарко, який живе в Лос-Анджелесі з власною студією в гаражі, з крутою апаратурою, який попри це все залишається собою. Просто працює ринок, де інді-музикант може вийти на рівень великих комерційних зірок. У нас, мені здається, музичний ринок не сильно сформований і не дуже працює, тож коли це станеться, у нас будуть такі, як Мак Демарко, тільки українці, які зможуть досягнути успіху, як Оля Полякова [сміється] 

– Дивився, як ти запалюєш вогонь у каміні, як він поволі розгорається, і подумав, що десь так сам поволі й розвивається карʼєра українського музиканта. Тому для тебе, як для людини з філософською освітою, питання: чи не бачиш ти паралелей між цими двома процесами?

– У мене буває різний настрій із цього приводу. Іноді я більше песиміст і мені здається, що цього навіть поступового розвитку не відбувається, а іноді, навіть якщо поглянути на кількість людей, які приходять на концерти, то розумієш, що певне розгоряння все ж є. Але хотілося би бути більше оптимістом і сподіватися, що це полумʼя розгориться.

– Більшість пісень у дискографії Blooms Corda українськомовні, хоч до 2022 року в альбомах іноді зʼявлялися поодинокі треки російською мовою, які ніби вибивалися із загальної картини. Чому?

– Відверто кажучи, це була така свого роду стратегія на той час. Зараз важко в це повірити, але тоді було дуже багато популярності в російськомовних виконавців, а ми робили пісні українською, і нам хотілося цій аудиторії, яка не сприймала українську музику й ходила на концерти Івана Дорна або когось схожого, показати, що українська музика ще більш крута. Тому ми закидали ось цей гачок у вигляді одного-двох треків. Зараз я думаю, що не варто було й цього робити, це була помилка. Хоч ця стратегія тоді спрацювала. До мене підходили люди з російськомовного середовища й казали, що відкрили Blooms Corda й українську музику саме завдяки цьому. Може, нам таким хитрим способом і вдалося переманити аудиторію в правильне русло.

– У Blooms Corda також є треки частково англійською мовою, навіть цілі приспіви. Чи є в українських музикантів шанс на міжнародний успіх із такою стратегією?

– Я дуже люблю бразильську музику – босанову, яка попри те, що була написала португальською, у 1960-х роках стала настільки популярною, що Френк Сінатра чи Елла Фітцджеральд переспівували їх у Сполучених Штатах. У мене є давня мрія, щоб українська музика стала ось такою популярною. Не щоб українські виконавці перекладали пісні на англійську, а щоб для англомовного середовища українські тексти в хорошому сенсі були екзотичними, популярними. Нещодавно «Океан Ельзи» випустили англомовний трек і заявили, що буде цілий альбом, щоби популяризувати українську музику за кордоном. Я сприйняв це дивно, бо, мені здається, що для того, щоб українська музика стала популярною на заході, її потрібно писати українською, щоби вона відрізнялася від тієї купи музики, що вже написала англійською.

– Так, є відома у всьому світі DakhaBrakha, але є відчуття, що поки що єдиний шанс це зробити – це фолькмузика. Що ти про це думаєш?

– Хотілося, щоб це не звужувалося тільки до етніки. Поки що це має саме такий вигляд, але хотілося би, щоби будь-яка інша музика також ставала популярнішою [за кордоном]. До України зараз велика увага з боку культурних діячів з усього світу й дуже хотілося, щоб це спрацювало й допомогло здобути нових слухачів там [за кордоном]. До мене навіть долітали такі відгуки. Якось мене в X (Twitter) відмітив японець. Я переклав його допис, списався з ним і зʼясувалось, що в нього своя кавʼярня в Токіо і він випадково на тлі цієї уваги до України десь почув Blooms Corda. Йому сподобалось, хоч він і гадки не має, про що ми співаємо. Він ставить нас у кавʼярні й каже, що вже є люди, які «шазамлять» пісні та питають у нього.

– Багато гуртів, вочевидь, зрозуміли це й почали переймати цю етніку та впроваджувати у свою музику. Іноді виходить добре, іноді не дуже. Чи ти думав, щоби спробувати це з Blooms Corda?

– Чесно кажучи, не думав. Я не бачу цього в стилістиці Blooms Corda, принаймні поки що. Може, колись мене перемкне, але це просто не моє.

обкладинка: Альона Лобанова