Театр«Самотній Захід» за Мартіном Макдоною покажуть у Театрі на лівому березі. Репортаж з-за лаштунків

«Зроби максимальний гедонізм», – радить режисер вистави «Самотній Захід» Олександр Соколов акторові Дмитрові Олійнику. Той розслаблено лежить на столі та ловить ротом попкорн. У театрі, як завжди – атмосфера пустощів і серйозності водночас. Часи диктують нові правила, тож репетирують одразу двома акторськими складами.

Це дебютна вистава для Олександра Соколова, який не перестає називати себе актором. «Якимось дивом я виграв на «Митниці» [фестиваль «Митниця. Нова режисура», переможець якого має поставити п’єсу в Театрі на лівому березі]. Завжди хотілося спробувати бути режисером – ось я і спробував», – коментує Соколов.

Постановки за Мартіном Макдоною (автор сценаріїв до фільмів «Сім психопатів», «Залягти на дно в Брюгге», «Три білборди за межами Еббінга, Міссурі») в Україні ставлять не вперше (наприклад, «Кицюня» в Дикому театрі, «Королева краси» в театрі «Золоті ворота» або «Людина-подушка» в театрі «Дах»). Цього разу ірландський драматург відмовився від авторського гонорару протягом війни в Україні та ще 90 днів після її завершення.

Напередодні прем’єри 23 і 24 березня редакція The Village Україна побувала на репетиції вистави в Театрі на лівому березі та запитала в режисера й акторів, чому від постановки п’єси Макдони не треба очікувати «кіношної» «жесті», як створювали «берлінське чи київське техно» разом із Сape Cod (Максимом Сікаленком) і як біблійні відсилання працюють у сучасному світі (це не лише про неонові хрести).

 

 

Два брати з різними ідеологіями, священик-«самогубець» і дівчина, яка продає самогон, і, можливо, рятує світ

Чотири дні до прем’єри [ми відвідали театр 19 березня]. Це час, коли актори намагаються поспіхом дозбирати останні пазли до розуміння своєї ролі (яка на прем’єрі, можливо, вийде зовсім інакшою); відповідальні за звук нервуються через зайві шуми, а режисера «смикають» з усіх можливих питань – починаючи від того, що додати до декорацій, закінчуючи тим, чи можна актору додати свою «придумку». Простіше кажучи, усі в запарі. 

Найбільш енергійний – режисер Олександр Соколов. Він стрибає на сцену й зі сцени й не встигає навіть поїсти. Його настільки багато, що важко сказати, кого більше в п’єсі – Мартіна Макдони чи Олександра Соколова. «Намагався зламати розуміння п’єси Макдони» або «перевернув і без того перевернутий світ» – так актори описують його манеру роботи.

«Я – не фанат Макдони, я фанат театру», – каже сам Олександр Соколов, коли нарешті сідає в глядацькій залі під час перерви. – Макдона – дуже крутий чувак і офігенний режисер. Але в нас чомусь є кліше, що постановка п’єс Макдони – це має бути якийсь треш. Давайте візьмемо п’єсу Макдони й придумаємо якусь жесть. Але не треба диктувати п’єсі, якою вона має бути. Треба відштовхуватися від тексту, а «брати» театром і грою», – коментує Соколов.

  

 

Макдона написав цю п’єсу в 1997 році. Місце дії – Коннемар, невелике місто на заході Ірландії. «Якщо прочитати п’єсу, там усе є в тексті, не треба дивитися виставу. Так, можна просто проілюструвати текст, показати, що там написано: побудувати кімнату, поставити камін і хрест і розмовляти, – каже режисер. – Але ми не знаємо, що відбувалося в Ірландії того часу. Хоч у п’єсі й закладені актуальні штуки, треба створити новий світ, де живуть персонажі». 

У цьому «світі» Владислав Писаренко і Григорій Наумов утілюють ролі братів Валена й Колмена. «Колмен – це щось середнє поміж Арлекіном, скоморохом і якоюсь твариною. Такий «сірий кардинал». Людина-парадокс, форс-мажор, нібито бачиш яблуко, а всередині там м’ясо», – описує свою роль Писаренко.

«Вален – це молодший брат, який, як мені здається, багато в чому наслідує старшого. З одного боку, він попри все хоче завоювати увагу брата, з іншого – навпаки, насолити йому. Мені він трохи юродивий, як не з цього світу. Ніби він хоче бути хорошим, але має хибні уявлення про те, що треба робити в цьому світі, щоби бути хорошим», – розповідає про свою роль Григорій Наумов.

Роль арбітра, який намагається примирити двох братів і водночас дві різні ідеології, бере на себе місцевий священник, отець Велш.«Це найскладніша роль, яку я сподіваюся втілити. Вона не відповідає моїй психофізиці, – зізнається виконавець ролі Дмитро Соловйов. – Цей герой має надзавдання – урятувати цей божевільний світ в одвічній боротьбі зла й добра. Не знаю, чи виходить у нього це зробити, головне – не зупинятися й не ставити крапку. Якщо зневірився – ти програв. Тому варто вірити й рухатися далі, навіть якщо доводиться для цього використовувати дуже дивні методи».

«Масштаби вистави дуже потужні – Велш, священник, спускається в пекло й віддає душу, щоб чуваки на землі не повторили біблійний гріх. Каїн убив Авеля, але як цю історію не повторити вдруге, як розірвати це коло? І хто взагалі з них Каїн, а хто – Авель?.. Але наприкінці всі спасаються», – режисер Олександр Соколов іронічно анонсує «хепі-енд».

Він продовжує: «Найбільша загадка в цій п’єсі – хто така Герлін, тому вона й зображена на афіші. Вона наче провидиця, яка тримає весь цей світ».

 

 

«Герлін 17 років, вона тусується з пацанами та продає самогон. Її називають повією, але вона може себе захистити й закрити всім рота. Вона нібито знає все й про всіх у містечку, – описує виконавиця ролі Анастасія Король. – Герлін ніби не рухає сюжет, але розкриває інших персонажів, як лакмус. Це втілення Марії, святої сильної фігури й усіх жінок водночас. Але іноді виникає відчуття, що вона й не жінка», – каже Король.

«Для мене вона і є зміна. Коли Герлін з’являється, то кожен персонаж змінюється, навіть якщо ця зміна непомітна, – додає виконавиця ролі в іншому складі, Анна Романова. – Герлін не тригер, але ніби пропонує ці зміни, а кожен має сам для себе вирішувати. Вона може виглядати як завгодно та бути ким завгодно».

Так, театр не мислить категоріями гендеру, але все-таки запитуємо, наскільки визначальна жіноча роль у, на перший погляд, «чоловічій» виставі. «Чоловічі персонажі – доволі слабкі, з величезною кількістю комплексів, – описує актор Григорій Наумов. – Зокрема, вони мають величезну травму у стосунках із батьком – це одна з головних ліній у виставі. Чоловіки у виставі агресивні, але, з іншого боку, мріють сподобатися комусь, мати мінімальний контакт із жінкою. Тому персонаж Герлін – єдиний жіночий персонаж, який, як на мене, своїми вчинками показує, що не боїться брати на себе відповідальність. Цей персонаж проявляється як найбільш стійкий з усіх. Наприклад, коли плаче кремезний священник, тендітна дівчина буквально підіймає його своїми руками та заспокоює», – розповідає Наумов.

 

 

«Акторська вистава зі стильним візуалом»

У світі вистави багато неону й електронної музики, і це видно вже з афіші. Останнім часом це стає поширеним в українському театрі, але, здається, актори й режисер досить спокійно ставляться до трендів і можливої реакції на них. Хоч і припускають, що такі засоби виразності мають більше шансів сподобатися молодій аудиторії та залетіти в TikTok.

Цікавимося, чи не заважає яскравий візуал і загалом форма вистави акторській грі. «Форма вистави забирає дуже багато уваги, намагаєшся себе туди вставити. Іноді не вистачає часу, щоби зрозуміти психологічні аспекти, – ділиться виконавець ролі Валена Григорій Наумов. – Форми багато, але це не та форма, де актор не має розвитку. Не така, куди можна вставити будь-якого актора. Наприклад, є моменти, де в актора нібито забирають реквізит, він неначе «голий» на сцені. Це ризикована штука, але крута з погляду авторського розвитку», – додає Наумов.

«Темп самого існування на сцені дуже швидкий, треба встигати робити зміни. Якщо ти їх не робиш, то будеш «рівний», – описує виконавець ролі Колмена Владислав Писаренко. «Музика й декорації трошки переважають, але це вистава з крутими режисерськими задачами, де актори не будуть виглядати як маріонетки», – каже Анна Романова, яка грає Герлін.

 

 

Найчастіше актори називають виставу «стильною». Смак, очевидно, суб’єктивний, але є зовнішні атрибути цього стилю – костюми, декорації, пластика, музика.

«Мене так вражали деякі треки, що я вмикав їх друзям, не пов’язаним із театром – це була така перевірка. Вони казали мені: «Блін, качає». В електронній музиці [Сікаленко] просто всесвітній топ», – коментує актор Григорій Наумов.

Акторки Ганна Романова й Анастасія Король, які виконують роль Герлін у різних складах, кажуть, що у треках «дуже багато берлінського техно», яке хочеться «шазамити». І одразу виправляють себе: «Наче Кирилівська сюди переїхала». У техно немає місця прописки, каже режисер вистави Олександр Соколов:

«Ми знайшли референсні треки, що нам емоційно та художньо підходять до цієї вистави. Макс [Сікаленко] не просто так їх написав, а відштовхуючись від драматургії вистави та художнього рішення. Фактично він написав саундтреки до цієї вистави, і вони офігенно круті. Ось надсилає він мені перший, я такий «вау», надсилає другий – і це теж «вау», – розповідає Соколов.

Акторка Анна Романова додає, що відчуття рейву втілили й у хореографії, яку ставив Антон Вахліовський: «Там дуже багато сучасного, наприклад, стиль vogue. Це можуть бути водночас безладні й дуже круті рухи, багато працюють за принципом розслаблення та збирання».

 

 

«Ми ж їмо очима, хочеться дивитися й милуватися, – каже актор Владислав Писаренко. – Даша Татарова створила нам круті костюми. Наприклад, я вперше буду в спідниці. Це не кілт, довга спідниця. У ній так комфортно – ходив би в такому влітку», – усміхається актор.

Виконавиця ролі Герлін Анастасія Король також прийшла на репетицію в одному з костюмів – це біле боді з прозорою спідницею. У такому костюмі вона плаватиме в імпровізованому озері. Акторка розповідає, що загалом у її персонажки багато костюмів – це і вбрання «медузи», і монашки, і «гарпії», і яскрава шуба в блискітках. Ці костюми наче підкреслюють, що героїня – не просто сільська дівчина, вона не має ідентифікації, вважає Король.

Доволі відносні й декорації у виставі. «Декораціями в цій виставі за сценарієм мали бути камін, плита, будинок. Але ми пішли від побутового, поєднали його з непобутовим простором», – розповідає виконавиця ролі Герлін Анна Романова. 

Зокрема, замість пластикових фігурок святих у постановці використовують дзеркальні шестикутники, що дещо нагадують медові соти. За сюжетом, їх будуть знімати й плавити – так один брат знищуватиме те, що дороге іншому братові. «У тексті та візуально дуже багато навантаження, відсилання до Біблії й до «Божественної комедії». Але глядачі мають це зчитати», – вважає Романова.

 

 

«Саша [Cоколов] ще на першій читці задав правила гри та сказав, що ми відходимо від натуралізму, що він не хоче бачити на сцені плиту чи рушницю. Тому вбивство відбувається без рушниці, а плита – це не зовсім плита», – коментує Владислав Писаренко. Ймовірно, актори натякають на уявне пекло, яке буде місцем дії у другому акті.

Окрему дискусію серед акторок викликає запитання про неонові хрести, які обігрують у різних контекстах. В одній зі сцен напівоголена Герлін опиняється на хресті: «Це ні в якому разі не неповага до вірян. Навпаки, ми дуже віримо. І режисер вірянин [сам Соколов також називає себе вірянином]. Ми це робимо з великою любов’ю до Бога та церкви. Бути вірянином – це навіть стильно», – каже Анастасія Король. «Це провокація, але не в поганому сенсі. Ця сцена показує, що Герлін може собі дозволити переступити через будь-що, навіть залізти на хрест», – додає Анна Романова.

Крім того, на сцені дуже багато техніки, це «хороший крок назустріч європейському прогресивному театру», вважає актор Григорій Наумов. «Сьогодні – один із перших разів, коли я дивлюся деякі сцени із зали. Коли дія водночас у трьох різних просторах – це вражає. Ти бачиш реальних акторів на сцені, величезну проєкцію на екрані та ще одну проєкцію, що виводиться з телефона, який тримає актор. Можна сприймати великий план, а потім більш загальний, у різних сценах це по-різному використовується. У прямому сенсі це дає багато точок зору», – коментує Наумов. «Це для мене був новий досвід – працювати з такою кількістю петличок і мікрофонів», – додає актор Владислав Писаренко.

 

 

Так усе-таки bad або good trip?

Жанр вистави описують як bad/good trip. «Міксуйте, як хочете, це просто тріп. Може, поганий, може, хороший, а може, спочатку поганий, а наприкінці хороший, – звично жонглює словами Олександр Соколов. – Сенси там і так є в тексті. Тому сенс цієї постановки – щоб люди вийшли й подумали, як вони люблять театр», – додає Соколов.

«Це вистава про віру в людей і самопожертву. Навіщо сваритися й мучити одне одного, якщо ми можемо робити стільки всього хорошого?», – ставить риторичне запитання виконавиця ролі Герлін Анастасія Король. 

«Для мене це вистава про гріх, а який гріх, це вже побачать глядачі», – усміхається Анна Романова, яка грає Герлін в іншому складі. «Думаю, це вистава про очищення. Завдяки нестандартним діям», – висловлює протилежну, а можливо, й надто схожу думку виконавець ролі Колмена Владислав Писаренко. «Це про зіткнення двох ідеологій і про пошук і знайдення віри та любові», – підсумовує режисер Олександр Соколов.

 

 

«Банально вічні теми, які бувають у різних п’єсах – брак або пошуки любові між рідними людьми, братами. Третя людина, священник, намагається знайти цю любов, бо йому здається, що вона все ще є, але лежить десь глибоко, і що ця любов усе врятує», – додає Григорій Наумов, який грає Валена.

«Певен, що ця вистава «зачепить» глядача, навіть якщо він не готовий до «розумного» театру. Кожен знайде свій рівень сприйняття», – коментує виконавець ролі священника Дмитро Соловйов.