Я працюю в Київській картинній галереї

 

Що раніше було на місці сучасних виставок? Терещенки не залишили спогадів, але є інші документальні свідчення. У парадній анфіладі другого поверху – білій, золотій, срібній, дубовій і мавританській залі – розташовувалися зали прийомів, кабінет господаря та кімната відпочинку. На другому поверсі Терещенко прибудував галерею, де в певні дні та години публічно експонувалася колекція Терещенків, і зимовий сад. Зараз там демонструють виставку «БЖ-Арт. На правах спільноти», яка охоплює тридцятирічну історію мистецького об’єднання. 

В іншому крилі другого поверху, у просторі «музейного лабіринту», вірогідно, розташовувалися спальні, дитяча, кімнати для обслуги. На момент нашого візиту тут експонували проєкт, присвячений художнику Закарпатської школи живопису Золтанові Мичці.

 

 

Під час війни в усіх залах проводять тимчасові виставки. На момент наших відвідин тривають дві історичні й три виставки сучасного мистецтва. Загальна площа музейної садиби складає понад 3,7 тисячі квадратних метрів. Двір музею закритий для відвідувачів. Там розташований колишній «каретний сарай», де за часів Терещенка зберігали карети. Тепер тут склад, де зберігають пакувальні матеріали та ящики для евакуації творів мистецтва.

   

До того, як мені запропонували посаду в Київській Національній картинній галереї, упродовж десяти років я очолювала Музей української діаспори. У Київській Національній картинній галереї почала працювати у вересні 2024 року як заступниця з науково-методичної роботи, а з кінця листопада виконую обов’язки генерального директора, тож зараз поєдную обидві посади. 

Робота в музеї надзвичайно захоплива та привілейована, бо дає змогу досліджувати історію й мистецтво без посередників, напряму взаємодіяти з музейними цінностями, подорожувати різними епохами. Упродовж дня я можу «торкатися» ікони 13 століття, вести перемовини з молодим українським художником та обговорювати концепцію виставки до 150-річчя Олександра Мурашка.

Чи не найбільше я ціную момент, коли вдається поповнити колекцію видатним артефактом – отримати в дар мистецький твір чи рідкісну історичну реліквію. 

У музеї працюють майже 100 людей, є штатні реставратори

Музейний штат налічує 99 людей (разом із філією, Мистецьким центром «Шоколадний будинок»). Це розгалужена структура, яка формується з науковців, зберігачів, доглядачів, реставраторів, інженерного та технічного персоналу, фінансово-економічної служби. 

Наукова, фондова й виставкова діяльність – три кити, на яких стоїть кожен музей. В умовах війни особливо важливим є оцифрування колекції, тож ми намагаємося якомога активніше наповнювати наш електронний архів. На основі досліджень, які здійснюють наші науковці, ми атрибутуємо твори, створюємо видання, реалізуємо освітні програми та виставкові проєкти.

Після початку повномасштабної війни наш музей, як і багато інших, демонтував експозицію і сховав колекцію у фонди. Зараз ми переважно створюємо виставки сучасних українських художників.

«Основний масив колекції – твори періоду Російської імперії, і їх треба переосмислювати»

Основний корпус музейної колекції – це художні твори 18–19 століття, створені на теренах Російської імперії. Музей також зберігає велику збірку робіт радянського часу. Це складні періоди в історії України, які зараз активно переосмислюють. Суспільство поступово й болісно напрацьовує підходи до спадку імперської та радянської доби. Наша колекція також потребує перевідкриття. 

Ми почали з виставки «Віч-на-віч із Миколою Ґе» й спробували «перечитати» життя та творчість одного з видатних художників 19 століття, якого раніше маркували російським.

 

 

Що таке множинна ідентичність і як її визначити

Досліджуючи життя й творчість світових українців, я часто звертаю увагу на те, як змінюється культурна ідентичність митців під впливом країни еміграції й інших чинників. Ідентичність може трансформуватися та нашаровуватися на іншу, й історія світового мистецтва знає багато прикладів, коли митець належить кільком культурам одночасно.

Просте твердження: мистецтво, що творилося в Російській імперії, не дорівнює російському мистецтву. І, на мою думку, ми не маємо відмовлятися від спадку, який творили художники-вихідці з України, навіть якщо вони свого часу залишили батьківщину та мешкали в Петербурзі. Ми мусимо передослідити цей спадок і повернути те, що належить нам та іншим народам, а також осмислити втрачене.

Це складний виклик, адже формулу ідентичності ще ніхто не вивів і насправді її не існує. В умовах імперського тиску митці часто пристосовувалися до обставин, приймали правила гри, але їхня глибинна сутність знаходила вихід у творчості. Тож, досліджуючи творчість художника, важливо спиратися передусім на його візуальну мову – про що і як він говорить на полотні.

Зараз ми готуємо нову виставку з циклу «Віч-на-віч», присвячену Івану Айвазовському. Це контроверсійна історична постать, яка потребує деколоніальної дискусії.

 

 

Талант Айвазовського розкрився не лише в мариністичному жанрі. Він був засновником українського кримського гірського та степового пейзажу. Художник також залишив чимало творів на українські сюжети, товаришував із багатьма діячами української культури, був добре знайомий із Тарасом Шевченком і навіть певний час мешкав із ним у одному помешканні в Петербурзі.

 

 

Після початку повномасштабної війни багато музеїв світу перемаркували Івана Айвазовського, Архипа Куїнджі, Іллю Рєпіна (Ріпина) як українських художників. Щоби ще активніше просувати наш спадок крізь українську оптику, ми ведемо перемовини з кількома інституціями в Польщі, Німеччині, Іспанії, а також з Українським інститутом Америки.

Чи переозначений до кінця сам музей, який раніше називався музеєм російського мистецтва

У 1922 році музей відкрився під назвою Київська картинна галерея під егідою Всеукраїнської академії наук. В основу поклали колекцію Федора Терещенка й інші націоналізовані збірки.

Музей перейменували на «російський» у 1936 році, у період тотального зросійщення українського культурного простору й перетворення музеїв на інструменти російсько-комуністичної ідеології та пропаганди. Справді, у музейній колекції є чимало творів російського мистецтва. Але від початку своєї діяльності музей збирав українське, а також твори представників країн, що входили до складу СРСР, тож ця назва не відображала склад колекції.

 

 

Музей досі оговтується від обстрілів 2022 року

Після російської ракетної атаки в жовтні 2022 року постраждало кілька культурних інституцій у центрі Києва, серед них – і Київська Національна картинна галерея. У музеї були вибиті майже всі вікна, частково був пошкоджений скляний дах і вхід. Подолання наслідків руйнувань тривало два роки й здійснювалося за кошти столиці з дотриманням всіх вимог до реставрації пам’ятки національного значення.

Певний час музей «жив» і приймав відвідувачів із вікнами, забитими фанерою. Ми й досі продовжуємо усувати наслідки удару по культурному центру столиці – відчищаємо кіптяву, яка проникла в інтер’єри. Наша реставраторка Єлизавета Деримука міліметр за міліметром відмиває вишукане оздоблення на стелях парадної анфілади [на час нашого візиту робота триває в білій залі].

У найближчих планах музею – відкрити дитячий музейний простір, а далі – кав’ярню та сувенірну крамницю. У перспективі – окремий зовнішній ліфт, щоби другий поверх став більш доступним для людей з інвалідністю.

   

Коли в 1988 році я прийшла в музей, мені пощастило працювати з Лідією Андріївною Пелькиною – науковицею, чиє життя було пов’язане з музеєм ще з 1930-х років. Застала й тих, хто прийшов одразу після Другої світової війни, у 1950-х роках. Але мій музейний вік досить невеликий у порівнянні з однією з найдосвідченіших музейниць Києва – Марʼяною Іллівною Кружковою, яка працює в нашому музеї вже 52 роки. 

Зараз молодь постійно змінює місця роботи, шукає себе, і це нормально. Раніше це було не заведено, таких людей називали «літунами».

 

 

Навіть існував вислів «музейник – це діагноз» (звісно ж, у позитивному розумінні).

Музейний фонд – золотий запас країни. На відміну від галерей чи корпоративних колекцій, музеї не обмінюють і не дарують. Усе, що зберігається в музеї – це вже історія. 

У музеї все підлягає документації – рух і переміщення експонатів, навіть співробітників – але попри такі, здавалося б, суворі умови, професія музейника відкриває простір для наукових досліджень і вільного творчого пошуку. 

Усі підрозділи працюють злагоджено і в унісон. Жоден із відділів не може створювати будь-яку виставку, видання чи інших музейний продукт окремо від інших.

Сьогодні, крім основних функцій, музеї перебирають на себе функцію освітніх установ. Тобто музейник – це ще й педагог, який навчає й дарує позитивний настрій. До речі, якби мені за часів студентства сказали, що буду працювати на публіці, я би не повірила. І дуже вдячна долі, що привела мене саме в цей музей.

«Музей багато чого почав уперше»

Ми багато чого почали вперше. У 1970–1980-х роках активно співпрацювали з Національною спілкою художників України, коли вона ще не мала своїх приміщень.

У 1990-х стали більш відкритими для сучасного мистецтва. У 2000-х почали працювати з українською художньою фотографією, що було доволі незвично для класичного художнього музею, навіть проводили бієнале. А у 2010-х почали проводити Трієнале сценографії імені Данила Лідера, яке хочемо повернути [протягом 25 років був головним художником Театру Франка]. Узагалі музей завжди вирізнявся дуже активною виставковою діяльністю. Сьогодні від окремих виставок ми перейшли до формату музейних довготривалих проєктів.

 

 

Наш музей раніше за інші почав організовувати лекторії для різних вікових категорій і різні за тематикою. Раніше «музейним віком» вважався вік пʼятикласників. Поступово в музеї з’явилися організовані групи дошкільнят, для яких ми розробили річну програму. 

Згодом така робота переросла в перший в Україні сімейний лекторій. Він набув такої неймовірної популярності, що ми проводили його двічі на день, об 11:00 і о 13:00. Буває, прийдуть діти з батьками або дідусями чи бабусями, і по дорослих видно, що вони думають: «Ну от, доведеться слухати». Але після заняття вони вдячні, аж світяться.

«Ми звикли розуміти мистецтво за античною естетикою»

Колись у перерві на лекції я залишила на екрані абстрактну композицію Василя Кандинського. Одна слухачка впевнено зауважила: «А, каляки-маляки Кандинського». Після перерви я терпляче пояснювала сутність інновацій піонера абстракції, спостерігаючи, як моя слухачка із зацікавленням сприймала незвичну інформацію. Наприкінці вона мала дуже натхненний вигляд. Для лектора найкраща винагорода, коли він бачить, що людина відкриває, а згодом і толерує незвичні художні практики.

Ми звикли розуміти мистецтво за античною естетикою, за принципом ілюзорного відображення тривимірного світу, ніби на фотографії. Навіть класичну роботу прочитуємо як літературу – сюжет, знайомі фігуративні елементи. Буває важко змінити такий світогляд. Для цього необхідні знання пластичних інновацій авангарду. Бо сучасне мистецтво – це діалог з авангардом, із радикальною частиною модернізму.

Я помітила, як сьогодні різні експерти контемпорарі можуть розповідати будь-що, не торкаючись і не пояснюючи суттєві складники такого мистецтва. Наші музейники намагаються виправляти це під час проведення кураторських екскурсій.

У мене є програма «Дивитись, бачити, розуміти», де я знайомлю не тільки з історією й еволюцію класичних видів мистецтва, авангардних практик, а з художньою мовою й техніками, що використовують митці. Бо дивитися – не означає бачити, а бачити – не означає розуміти. Тільки знання й розуміння засобів художньої виразності дає змогу налаштувати свою оптику на повноцінний естетичний діалог із мистецьким твором. 

Після повномасштабного вторгнення

З першого для повномасштабної війни співробітники музею організували нелегкий процес убезпечення творів: зняття експозиції, пакування за класичною технологією. Навіть унікальний рамний фонд 18–19 століття доводилося знімати й окремо пакували в три шари. Ми не можемо по-іншому.

 

 

А вже 18 травня 2022 року, у Міжнародний день музеїв і День депортації кримських татар, ми відкрилися для відвідувачів трьома виставками. На першому поверсі була відновлена виставка творів Миколи Журавля, офіційне відкриття якої відбулося 23 лютого 2022 року. У малій виставковій залі розмістили фотопортрети захисників Маріуполя майстра художньої фотографії Андрія Котлярчука, а у вестибюлі (тимчасовій локації) – роботи Рустема Скибіна, художника, громадського діяча, відомого відновленням автентичної кримськотатарської кераміки.

«Робимо 20–30 виставок на рік»

Побудова експозиції виставки – це завжди окрема вправа. На неї впливають багато різних чинників, як-от розмір і конфігурація зали, стилістика творів, навіть оформлення (яке часто буває доволі кричущим у приватних колекціях). 

Знайти оптимальне рішення, де «лосі» (на музейному сленгу – експонат величезного розміру) й маленькі роботи, абстрактні й фігуративні, толерують між собою – це кропіткий процес. І завжди прикро, коли вдало побудовану експозицію згодом доводиться демонтувати!

Сьогодні ми здебільшого приймаємо виставки ззовні, зазвичай це 20–30 виставок на рік. Але цього року насмілилися показати дещо з фондів – новий музейний проєкт «Віч-на-віч». Почали з Миколи Ґе.

У 2024 році також повернулися до масштабних музейних проєктів, як-от про Закарпатську школу живопису. Ми хотіли показати всі покоління митців – від засновників школи Йосипа Бокшая й Адальберта Ерделі до сучасних майстрів, тож деякі роботи навіть отримували «Новою поштою».

   

У музеї я працюю із січня 2018 року. У той час я вирішила змінити свою професію – за першим фахом я політолог-міжнародник. Трохи попрацювавши в Дипломатичній академії України, зрозуміла, що це не те, чим я хочу займатися. Тож почала занурюватися в себе й думати, до чого більше лежить душа. Й усвідомила, що з дитинства цікавилася мистецтвом. Також ми з мамою практикували наївний живопис і писали роботи для себе, релаксу та самозосередження.

Я вирішила на 360 градусів змінити своє життя та вступити до Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури, почала вивчати історію й теорію мистецтва. Цього разу вирішила, що буду навчатися й одночасно працювати, щоб розуміти, подобається це мені чи ні. І чи справді те, що дають на навчанні, дотичне до реальності.

На той час роботу в музеї було важко знайти, зараз вакансії більш відкриті для громадськості. Та й музейництву люди зазвичай присвячують значну частину свого життя, тому нові місця з’являються рідко. Тож я вирішила, що просто розішлю своє резюме на електронні адреси музеїв. У мене було мало шансів, бо я лише почала здобувати освіту. Але запал у мене був величезний, я була готова вчитися, вчитися та ще раз учитися.

Був дуже радісний день, коли колишня заступниця з наукової роботи музею Катерина Ладиженська зацікавилася мною та запросила на співбесіду. Вона дала мені завдання підготувати оглядову екскурсію музеєм. Це треба було зробити за місяць. Зізнаюся, до цього часу я жодного разу не відвідувала Київську Національну картинну галерею, тому це був подвійний виклик для мене. Але такий підхід до мене з боку адміністрації не особливий, бо кожен, хто приходить працювати до музею, має пройти тестове завдання.

Пам’ятаю, підготовка була просто шалена. Попри це, я нарешті відкрила в собі те, що мене цікавить. Я починала з науково-освітнього відділу, де працювала екскурсоводом. Мені дуже подобалося, що кожна людина бачить мистецтво по-своєму. Я не прихильниця радянського підходу, коли гіди нав’язують свої думки та стереотипи. Я любила бути скоріше посередником між картиною та людиною. Для мене важливо зрозуміти, що людина зараз відчуває, і поступово підводити її до контакту з мистецтвом. 

Згодом мене взяли на роботу вже на постійній основі, пізніше перейшла у відділ фондів. Щоби працювати в ньому, бажано мати досвід роботи в інших відділах музею.

Зберігає 1871 картину

У кожного зберігача фондів є закріплена за ним група творів на зберіганні. У мене це живопис, а є ще, наприклад, скульптура чи графіка. Кожна картина має своєрідний паспорт, тобто картку з певними відомостями, позначеннями, інвентарними номерами [показує зразок, де багато незрозумілих цифр і букв]. Тут вказують автора, назву, техніку, пишуть, на яких виставках була картина. Щось схоже на штампи в паспорті, які ставлять в аеропорту.

 

 

Умовно, якщо в музеї ремонт, і картину в тій самій кімнаті перевісили з однієї стіни на іншу, я маю зробити про це запис у картці. Коли в тебе десять картин, то ще можна запам’ятати, де яка. А в мене 1871 картина, і не в одній кімнаті, а на різних поверхах. До того ж із кожним роком кількість зростає. Тож потрібно все фіксувати.

У мене часто запитують, де розташовані фонди. Щоб до них був доступ у зберігача, фонди зазвичай складають єдине ціле з музейною установою чи філією. Який вигляд мають фонди і як там розміщені твори, можна побачити в деяких фільмах про відомі музеї, аукціонні будинки, колекціонерів. Зазвичай твори зберігають на спеціальних щитах, і таких щитів дуже багато.

Загальний доступ до фондів закритий, туди можна потрапити лише за офіційним листом. Наприклад, до нас можуть звертатися студенти, яких зацікавили певні картини з наших фондів і які хотіли би їх оглянути, щоб написати дипломну роботу.

«Ти зберігаєш не приватну власність, а культурне надбання країни та світу»

Ти сидиш за столом у кабінеті, а навколо тебе десятки картин-шедеврів відомих митців. Ти маєш можливість працювати тет-а-тет із кожним твором, довкола не снують відвідувачі. Для мене це розкіш. Іноді, коли я працюю, у мене складається враження, що це не просто картини: портретовані дивляться на тебе, відчувається присутність, енергетика автора. Звісно, твір мистецтва – це не жива людина, але ніби одухотворений предмет, відбиток таланту та характеру людини.

Уявімо, що це твір невідомого художника, де зображена невідома модель. Нам треба зрозуміти, у який період часу створена ця робота, хто міг би її написати та представником якого художнього напряму він був. Звісно, для цього треба мати натреноване око, розуміти стильові характеристики того чи іншого періоду. Спочатку ми вивчаємо композицію, колорит, техніку виконання, можливо, особливості мазків пензля. Дивимося по кутках, чи є підпис або дата. Коли закінчили з лицевою стороною, досліджуємо підрамок і раму – рідна ця рама чи ні? На деяких роботах на звороті також може бути підпис. Далі треба підняти інвентарну картку картини, це теж може дати якусь зачіпку. Іноді така робота справді схожа на художній детектив.

Зберігач має вчасно помітити деформацію полотна чи осипання фарбового шару. Якщо він цього не зробить, то твір псується, і це вже професійна недбалість – ти ж зберігаєш не приватну власність, а культурне надбання країни та світу. Тож час від часу варто робити реставраційні огляди разом із художником-реставратором, а раз на п’ять років збирають комісію, щоб перевірити роботу зберігачів.

Для огляду чи переміщення творів необхідно надягати рукавички. Але це не лише про шанобливе спілкування з творами і їхніми авторами: треба бути готовим і до того, що рукавички потрібні й для прибирання. Якщо ми відповідаємо за зберігання колекції у відповідних умовах, то іноді треба самим прибрати пил із рами або зробити вологе прибирання. Раніше це могли робити прибиральники музею, але в умовах воєнного часу доводиться й науковим працівникам.

«Документи ти формуєш для нащадків»

Зберігачі також займаються обігом документів, тобто фіксують абсолютно все, що відбувається з творами в музеї, такий собі аналог Flight Radar 24.Наприклад, якщо для тимчасової виставки в музеї взяли картину в художника чи приватної галереї. Також ми оформлюємо дарування – твори дарують митці, їхні родичі чи колекціонери. Збираються фондово-закупівельні комісії, складаються протоколи. 

Звучить доволі нудно, і фондова робота справді не любить помилок. Бо всі документи, які ти формуєш – це не лише для тебе сьогодні, але й для науковців-нащадків. Загалом найголовніше для зберігача – це відповідальність, уважність і чесність. Ми з колегами часто жартуємо, що зберігачів можна не боятися брати на високі державні посади: у нас моральні якості сформувалися так, що ми не чіпаємо твори, які можуть коштувати мільйони доларів.

Ми повинні зробити все можливе, щоб наші діти, онуки та правнуки насолоджувалися цими творами мистецтва. Історію кілька разів переписуватимуть, з’являтимуться нові факти, але якщо твори певного митця перебувають у музеї, значить, його талант цього гідний.

Під час російсько-української війни я неодноразово згадувала подвиги, які здійснювали музейні працівники Полтавського художнього музею імені Миколи Ярошенка у вирі подій Другої світової війни. Одна науковиця розповідала на екскурсії, що вони просто кидалися у вогонь музею, що палає, не думаючи про власне життя, щоб урятувати бодай 10 чи 15 робіт, які ми могли би побачити сьогодні.

Узагалі працювати в музеї, особливо у фондах – це як працювати в Японії. Дуже часто, якщо людина влаштовується в компанію, то віддає їй майже все своє життя. Тут так само, якщо ти закохався в музей і в його колекцію.

У фондах завжди тихо та спокійно, але якщо хочеться більш бурхливого життя й емоцій, можна вийти на відкриття виставки та побачити місцевий бомонд. Не в кожного є можливість поспілкуватися зі знаними сьогодні українськими художниками, а ця робота таку можливість дає.

   

За освітою я інженер-механік, цукрова промисловість. Я прийшов сюди працювати восени 2003 року, тобто працюю вже 22 роки. Просто побачив оголошення, що в музей шукають різнороба. Я тоді працював охоронцем у нічну зміну, на Терещенківській, і вдень у мене був вільний час. Трошки відіспався – і пішов на іншу роботу. 

Зараз у моєму підпорядкуванні техніки, провідні інженери, прибиральники, двірники й гардеробники. Я відповідаю за розвішування й демонтаж виставок, а також за комунальні послуги – щоб у музеї були вода, світло, тепло. Десь вікно не зачиняється, десь стілець поламався – це теж до мене. 

«Ніколи не вішав картини під рулетку»

Спочатку куратори розставляють предмети на підлозі – так, щоби було зрозуміло, де саме вони висітимуть на стінці. Я вішаю все сам, а колеги мені допомагають.

На одній виставці може бути залучено 100 і більше картин. Якщо виставка відбувається у трьох чи чотирьох залах, то її можна назвати складною. А якщо це всього одна зала, то можна встигнути все повісити за годину чи дві. Демонтаж проходить набагато швидше, ніж монтаж: за дві чи три години ти можеш розібрати те, що монтував три або чотири дні.

 

 

Я ніколи не вішав картини під рулетку. Бачив у інших музеях, де підпрацьовував, що люди ходять із рулетками та міряють. Але в мене рідко буває, що виходить нерівно, іноді треба лише трошки посунути.

 

 

Іноді доводиться носити важкі скульптури, а це велике фізичне навантаження. Ми це робимо втрьох або вчотирьох. Або в картин дуже важкі рами. Також картини можуть б не входити у дверний отвір – у нас на першому поверсі маленькі двері. Тоді треба їх заносити іншими шляхами.

«Коли я дивлюся на картину, то думаю про те, щоб вона безпечно висіла»

Найбільше мені подобається кінцевий результат, виставки, які ми вже повісили. Якщо щось не виходить у процесі, я завжди залишаю це на завтра. Це я про розвішування картин. Якщо про інше, як-от комунальні послуги, то краще зробити це сьогодні, бо завтра може бути щось інше.

Не скажу, що за більш ніж 20 років роботи в музеї я полюбив мистецтво: у мене все-таки технічна освіта, і я на все дивлюся трошки з іншого боку. Щоби світло було правильно виставлене. Щоб картина безпечно висіла, щоб вона не впала. Бо це була би трагедія для нас, музею та для власника цієї картини.

Усе просто, моя робота мені подобається, тому я тут так довго. Якщо людина не вливається в колектив, вона працює місяць чи два та йде. А якщо вливається, то залишається надовго.

   

У Київській Національній картинній галереї я працюю вже дев’ятий рік. До повномасштабної війни працювала у філії, Шоколадному будинку. Я дуже полюбила те місце, приходила туди, як до себе додому. Але Шоколадний будинок розташований в урядовому кварталі, тому ми не можемо зараз там активно вести свою діяльність.

Цей музей для мене також дуже цікавий. Я ставлюся до роботи не просто як до обов’язку – прийшов, відпрацював і до побачення – а хочу вжитися в це місце, зрозуміти його, старатися зробити для нього щось особливе, навіть своєю простою роботою.

За освітою я мистецтвознавиця, закінчувала Національну академію образотворчого мистецтва й архітектури (НАОМА). Але загалом у музейних доглядачів може бути будь-яка освіта. У нас працюють, наприклад, інженери й учителі. У нашому колективі 12 доглядачів.  

Ми не постійно працюємо на одному місці, а періодично переходимо із зали в залу. Це раніше, коли була постійна експозиція, доглядачі могли працювати в одній залі. А зараз виставки змінюють досить часто. Ми працюємо з 10:00 до 18:00, але не лише в будні, а й у вихідні. Наші особисті вихідні – це понеділок і четвер.

«Стараємося робити відвідувачам якомога менше зауважень»

Перед тим, як зустріти відвідувачів, ми маємо підготувати залу. Тобто за пів години до початку роботи ми дивимося, щоби скрізь був порядок – було чисто, акуратно, усе на своїх місцях. А потім з усмішкою зустрічаємо відвідувачів.

Якщо в них виникають якісь запитання, то можемо коротко дати відповідь. Ми не проводимо екскурсії, з таким запитом спрямовуємо до наших науковців. Відвідувачі часто запитують, з чого краще почати огляд виставки або у якій послідовності слід дивитися кілька виставок. Цікавляться й технічними моментами, наприклад, як у будинку було облаштоване опалення, коли з’явилася електрика. Часто запитують, автентичний паркет чи ні. Але здебільшого їх цікавить виставка.

Зараз дуже побільшало молоді, багато студентів. Їм тут цікаво та приємно, вони хочуть сюди приходити. Не лише заради виставок, ще, звісно, подивитися на наші прекрасні інтер’єри, які збереглися. Люблять і фотографуватися, особливо дівчата в гарних сукнях.

 

 

Ми стежимо за порядком у залі, щоб люди не проносили із собою їжу чи напої, голосно не розмовляли між собою, щоби не було розмов телефоном. Якщо таке трапляється, то просимо вийти в коридор чи спуститися на перший поверх. Інколи просимо батьків, щоби їхні діти не бешкетували та не бігали.

У цілому намагаємося робити якомога менше зауважень, хіба що це якісь екстраординарні ситуації. Наприклад, відвідувачам цікаво відчути експонати на дотик, але їх не можна торкатися, варто сприймати на відстані.

«Маєш трохи бути психологом»

Найскладніше для мене – це тримати себе в руках і не реагувати на негативні прояви, які інколи можуть траплятися. Наприклад, хтось чимось незадоволений. Тоді ти маєш трохи напружитися та допомогти людині вийти з негативу, який виник із якоїсь причини. Тому ти маєш бути трохи психологом. Відчувати, що можна сказати конкретній людині, а що не варто.

Іноді буває важко в дні безплатного відвідування. Тоді приходить дуже багато людей, у кілька разів більше, ніж зазвичай. Ти маєш дивитися за всіма та контролювати ситуацію. Тобто весь час у напрузі й на ногах. 

Для нас головне – зберігати експонати, а також інтер’єри, бо це також експонати. Усе має бути ціле й на місці. І звісно, важливі емоції, які ти несеш відвідувачам. Навіть якщо вони приходять не в дуже гарному настрої, то йдуть із музею завжди радісні, усміхаються й дякують. Значить, їм тут стало добре, вони щось для себе отримали. Може, у них не лише настрій змінився, але й трохи змінилося життя.

   

Потрапила сюди дуже випадково, за освітою я інженер-теплотехнік. Десять років працювала інженеркою, потім 20 років – бухгалтеркою, а далі в міжнародній школі. 

Тут у мене працювала знайома й просто якось мене запитала: «А ти не хочеш до нас працювати касиром-адміністратором?» А я на попередній роботі вже видихнулася й думаю – чому б ні? Мені розташування ще дуже подобалося, я 20 років працювала на бульварі Шевченка. 

Мабуть, так повинно було скластися – я працюю в галереї вже шість років, і вони просто пролетіли. Зараз у моїй роботі є елементи бухгалтерії, але є й елементи мистецтва. Ми працюємо вдвох, я і старша адміністраторка. Також допомагає в роботі модераторка Анастасія.

Ніколи не думала, що музей – це настільки великий організм, який має так злагоджено функціонувати. Тут від кожного залежить дуже багато. 

Перша, хто зустрічає гостей на вході

Дуже люблю спілкування. Постійні відвідувачі стали вже добрими знайомими: вони діляться своїм враженням і життям, уже знаєш їхні сімейні обставини. Багато киян пам’ятають музей із часів дитинства.

Особливо мені подобається, коли приходять із дітьми. Коли діткам подобається, у них світяться очі. Може, це їхнє перше відвідування, тож дуже важливо, щоб залишилися позитивні враження. Зараз ще відновили дитячі майстер-класи, започаткували квест для дітей [«Знайди скарби Терещенка»]. Музей наповнився дитячим гомоном і сміхом.

Ще я обожнюю молодь, вона зараз дуже культурна. Усім говорю, що вона мені подобається. Вони стали всі розмовляти українською мовою, цікавляться літературою, купують нові буклети. Багато з них приходить уперше, і так і кажуть: «Ми вперше у вашому музеї, можете щось порадити?» Нічого, що перший. Добре, що взагалі прийшли. Вражає і їхня чесність. Якось я помилилася й дала більше решти, і вони мені про це сказали.

 

 

Буває й таке, що людина просто хоче виговоритися. Може, у неї недостатньо спілкування. Мені не завжди це потрібно, але я повинна вислухати, бо розумію, що ця людина може бути самотня й хоче розповісти, як колись із мамою приходила в цей музей.

Деякі розраховують побачити класику й не хочуть розуміти, чому її зараз не експонуємо. Мене це навіть обурює: стільки років триває війна, а люди не розуміють, що мистецтво треба зберігати від небезпеки. Але більшість усе-таки розуміє.

Щоразу здається, що після безсонних ночей люди не прийдуть до музею, але вони приходять, кажуть, що їм потрібна віддушина. Приходять і мешканці таких багатостраждальних міст, як Харків, Одеса, Дніпро, Запоріжжя. Вони можуть приїхати всього на один день, але говорять, що не могли не зайти до нашого музею, бодай на годинку.

Під час повітряної тривоги треба йти в укриття. Але в такому разі можна повернутися завтра чи післязавтра. Якщо людина не з Києва, ми дозволяємо додивитися виставку навіть через місяць, навіть якщо буде вже інша виставка. У таких реаліях живемо.

«Черга стояла майже в три ряди до Музею Ханенків»

У вихідні дні завжди більше людей, але залежить від виставок. На новорічно-різдвяні канікули в нас був аншлаг навіть у будні дні, ми не очікували. Це на виставку «Під Різдвяною зіркою», ми тоді могли продати 500 і більше квитків на день. Також було дуже багато людей на виставці Івана Марчука.

Хтось дуже швидко пробігає виставки, але ходить не для галочки – не пропускає жодної. А хтось, навпаки, приділяє виставці багато часу. Іноді запитують, чи можна вийти попити кави або поїсти, а потім повернутися. Звісно, можна й так.

Коли був День музеїв, у нас стояла черга на вулиці у три ряди, майже до Музею Ханенків. Звісно, таку кількість відвідувачів ми не можемо пропустити, тому запрошували партіями. Старалася спрямовувати потоки в різні боки, щоб люди не сконцентрувалися в одній залі – хтось був на другому поверсі, хтось – на першому, хтось – справа, а хтось – зліва.

Адміністратор не лише контролює потік відвідувачів, а ще веде статистику відвідувань – учні, студенти, пенсіонери, інші пільгові категорії. Пільгових категорій дуже багато. Важко, коли приходять родини загиблих. Показують документи, а я їм кажу: «Будь ласка, не треба, я вам вірю». Це дуже боляче, у мене аж мурашки шкірою.

Учасники бойових дій часто соромляться показувати свої документи, але якщо я бачу, що людина може підпадати під категорію, я її про це запитую. Вони відповідають, що їм незручно. Але хто ж, як не захисники, повинен безплатно ходити до музею та насолоджуватися?

Дуже люблю, коли приходять військовослужбовці на реабілітації чи у відпустці. Тоді думаєш: «Боже мій, вони ж усього на тиждень приїхали чи на кілька днів, але однаково зайшли хвилинку зайти до музею».

Фото: Сергій Мирошніченко для Віледжа