«У мене зникло почуття меншовартості». Війна очима підлітків

Данило, Софія, Захар і Дарина – підлітки, які з дитинства живуть у війні. Вони залишали дім через окупацію, бачили винищувачі й танки, виїжджали за кордон і поверталися до України. Це діти, які подорослішали – і вже зараз думають, як відбудовуватимуть міста, розвиватимуть економіку та створюватимуть безбар’єрний простір після завершення війни.

У мене є дві старші сестри. Одна з них ще до повномасштабного вторгнення переїхала до Німеччини, жила й працювала в Берліні. Від початку великої війни я разом з іншою сестрою поїхав до неї, і перший рік ми провели там. 

Я не зміг повністю інтегруватися в те суспільство – частково через мову, але також через різницю в менталітеті. Повернувшись, попри війну й постійні тривоги, я відчув, що я на своєму місці – серед своїх друзів. Тут я розумію, що хочу робити в житті.

Що дорослі не розуміють про війну так, як розумієш ти?

Моє покоління ще довго матиме справу з наслідками війни вже в дорослому житті. Я не знаю, якими саме вони будуть, але війна точно залишила слід на нашій психіці.

Думаю, якщо запитати будь-якого українця за кордоном його враження про Європу, то багато хто згадає речі, які в Україні набагато кращі. З іншого боку, я зрозумів, що можна покращити в нас.

Я побачив силу й перспективу України. Відтоді чекаю, коли закінчиться війна, і всі ті можливості почнуть реалізовуватися. Бо в Україні справді є великий потенціал, і я хотів би долучитися до його реалізації.

Також я відчув важливість національної ідентичності й мови: раніше часто можна було почути, що немає різниці, якою мовою говорити, у якій країні жити та до якої національності належати. Насправді ця різниця є – і після повномасштабного вторгнення я дуже чітко її відчув.

Що ти зробиш у перший день після війни?

Я би зрадів, але ця радість буде разом з усвідомленням величезної ціни, яку ми заплатили. Це буде полегшення з посмаком трагедії й катастрофи.

Найімовірніше, ми б зібралися всією родиною та згадували все, що пройшли за ці роки – від самого початку й до цього моменту. У перший день це було б непросто організувати, бо моя сестра живе за кордоном. Але я б дуже хотів, щоб вона прилетіла до нас – на літаку в аеропорт «Бориспіль».

Що б ти хотів зробити для країни після завершення війни?

Я хотів би стати професіоналом у сфері урбаністики, бо вона напряму пов’язана з відбудовою – зокрема з відбудовою зруйнованих міст Донбасу, які для мене не чужі. Я хотів би бути до цього дотичним – розвивати українські міста, щоб вони ставали європейськими й зручними для життя.

Я живу в Бучі й навчаюся в Бучанському ліцеї №9. У мене добре виходить математика, тому хочу рухатися в бік економіки або маркетингу.

Війна застала мене тут, у Бучі. Я почула перший вибух на Гостомельському аеродромі, але не звернула на це уваги та просто лягла далі спати.

О шостій ранку мене будить мама й каже: «Соню, ти сьогодні до школи не йдеш. Одягайся – спортивний костюм і ніякого сніданку». Я взагалі не розумію, що відбувається. Чую другий вибух. Запитую: «Мамо, що коїться?» А вона відповідає: «Війна почалася, у нас літають вертольоти, висаджується десант, і треба йти в підвал».

Я чую ще один вибух і пролітає вертоліт, який я побачила вперше в житті. Я, мама та брат сиділи в підвалі, а тато поїхав заправляти авто на АЗС, де були величезні черги.

Усі діти, які не жили на окупованих територіях і застали війну вже під час повномасштабного вторгнення, в одну мить дуже подорослішали. У когось рідні з перших днів пішли захищати країну.

З яким кольором і звуком у тебе асоціюється війна?

Коли ми вийшли з підвалу, щоб узяти деякі речі, я почула звук винищувача. Він пролітав прямо над будинком. З його пузатого корпусу було видно велику червону радянську п’ятикутну зірку. Він був чорно-зеленого кольору. Винищувач пролітав так низько, що зачіпав балкони сусідніх квартир і прямував до Гостомельського аеродрому. Звук і колір цього винищувача – базове відчуття війни для мене.

Яку «дорослу» думку ти усвідомила 24 лютого 2022 року?

Нам пощастило виїхати трохи раніше, ніж багато моїх знайомих, які виїжджали в гуманітарних конвоях. Ми виїхали лише з двома валізами та, на жаль, залишили всіх домашніх тварин.

Але тоді я зрозуміла: життя цінніше за дім і все, що ти маєш. Найголовніше – щоб сім’я була жива та здорова, щоб ми змогли вибратися.

Я хочу висвітлювати російські злочини, які сталися в різних містах – не всі журналісти ще дісталися до Харкова, Запоріжжя, Нікополя, де люди постійно під обстрілами. Також ми до кінця не знаємо, що відбулося на правому березі Херсона.

Крім того, я б працювала з військовими, які повернулися. Мій прадід усе життя страждав від спогадів про Другу світову. Тому важливо надати ветеранам належну психологічну підтримку, щоб у нас було здорове суспільство.

Також у нас дуже багато людей з ампутованими кінцівками. Усі міста мають бути безбар’єрними, бо в кожному знайдеться з десяток людей з ампутованими кінцівками. Вони мають бути оснащені шрифтом Брайля, тактильними доріжками, щоб люди з пораненнями могли комфортно пересуватися. Ветеранів і людей з інвалідністю варто поважати. Якщо цього не буде, суспільство не адаптується в післявоєнний час.

Я народився в Луцьку й живу тут зараз. Навчаюся у Волинському фаховому коледжі НУХТ [харчові технології]. Хотів би працювати в державному секторі, обіймати посаду, де можна впливати на проблеми молоді й допомагати їм у житті.

Мене застала повномасштабна війна у віці 15 років. Ніхто тоді не думав, що вона справді буде. Однак я завжди казав: якщо всі говорять, що щось станеться, значить станеться.

Було приємно бачити, що всі українці тоді об’єдналися. Так само мої родичі та знайомі. У мене багато друзів, які одразу виїхали з України, але не всі. Мене дуже надихає, що на четвертий рік війни багато людей продовжують жити в Україні.

Також не завжди розуміють, як підлітків краще підтримувати, наприклад, не всі визнають, що може бути потрібна психологічна допомога.

З яким кольором і звуком у тебе асоціюється війна?

У мене війна асоціюється з чорним кольором і звуком пожеж і вогню. Майже щодня з’являються нові фотографії терактів, які вчиняє Росія, і це просто жахіття. Я теж постійно викладаю собі ці фото на сторінку.

Яку «дорослу» думку ти усвідомив 24 лютого 2022 року?

У мене з програми із залучення молоді до відновлення України в Баштанці залишилася банка з прапором, де написано, що коли закінчиться війна, її потрібно буде відкрити. Я надіюся, що це станеться якомога швидше, і кожен відкриє свою банку.

Що дорослі мають зробити для країни після завершення війни?

Дорослі мають підтримувати нинішню молодь у реалізації їхніх проєктів. Молодь зараз робить дуже багато різних ініціатив. Участь у проєктах надихнула мене надалі піти в держсектор, щоб допомагати молоді реалізовувати свої проєкти. 

Я народилася в Бородянці й зараз тут живу. Навчаюся в Литовсько-українському ліцеї №1. Мрію стати лікарем, бо мене завжди тягнуло до медицини та науки.

Війна застала мене в Бородянці. Я мала йти до школи, але мене розбудила мама й сказала, що школи не буде – розпочався воєнний стан. Тоді ніхто не думав, що війна дійде до Бородянки. Про це місто майже ніхто не знав, хіба що про те, що воно десь біля Києва. У нашому шкільному чаті почали писати, що розпочалася війна. З 26 лютого центральною вулицею Бородянки вже їхала перша колона танків. Найбільше я запам’ятала, як ми сиділи в підвалі.

З початку повномасштабної війни я стала більше цінувати кожен день і кожен момент.

Що дорослі не розуміють про війну так, як розумієш ти?

Війна забирає мій час і моє життя.

Нам практично ніде гуляти – лише парк. У вересні 2025 року ми взяли колонки, пішли в парк і включили музику. Після цього вечора місцеві почали писати погрози, щоб нас розстріляли чи відправили в окопи. Вони не розуміють.