«У мене зникло почуття меншовартості». Війна очима підлітків
Данило, Софія, Захар і Дарина – підлітки, які з дитинства живуть у війні. Вони залишали дім через окупацію, бачили винищувачі й танки, виїжджали за кордон і поверталися до України. Це діти, які подорослішали – і вже зараз думають, як відбудовуватимуть міста, розвиватимуть економіку та створюватимуть безбар’єрний простір після завершення війни.

Данило Бодня, 17 років
Я народився в Донецьку й жив там із сім’єю до 2014 року. Після окупації ми були змушені переїхати до Києва. Зараз я навчаюся в 11 класі ліцею «Наукова зміна» в Києві. Мене найбільше цікавлять міста, містобудування й урбаністика. Я бачу себе людиною, яка в майбутньому працює над розвитком і відбудовою українських міст.

У 2014 році мені було лише п’ять років, тому мене оминули найважчі події. Коли ми переїхали до Києва, я сумував за Донецьком, але доволі швидко адаптувався: пішов у дитячий садок, за рік – у перший клас, одразу знайшов друзів.
Попри переїзд, наша сім’я ще довгий час жила в донецькому культурному просторі – ми асоціювали себе з цим містом і мріяли, що колись повернемося. Але з роками ця надія поступово згасала.
У нас залишалася дача неподалік Маріуполя, де ми всією родиною проводили майже кожне літо – усі три місяці. Це одна з найбільших речей, яку забрала в мене повномасштабна війна. Це було місце сили для нашої сім’ї.

У мене є дві старші сестри. Одна з них ще до повномасштабного вторгнення переїхала до Німеччини, жила й працювала в Берліні. Від початку великої війни я разом з іншою сестрою поїхав до неї, і перший рік ми провели там.
Я не зміг повністю інтегруватися в те суспільство – частково через мову, але також через різницю в менталітеті. Повернувшись, попри війну й постійні тривоги, я відчув, що я на своєму місці – серед своїх друзів. Тут я розумію, що хочу робити в житті.
Що дорослі не розуміють про війну так, як розумієш ти?
Моє покоління ще довго матиме справу з наслідками війни вже в дорослому житті. Я не знаю, якими саме вони будуть, але війна точно залишила слід на нашій психіці.
Фактично я прожив без війни лише перші п’ять років свого життя

У 2014-му вона почалася – і відтоді понад дві третини свого життя я жив у тих чи інших умовах війни. Це настільки стало фоном, що одного разу я зловив себе на думці: мені складно уявити реальність без війни.
З яким кольором і звуком у тебе асоціюється війна?
Це звук повітряної тривоги, бо ми майже щоночі його чуємо. Коли я вимовляю слово «війна», мені насамперед уявляється сірий. Я думаю про військових, які змушені перебувати в жахливих умовах на лінії фронту.
Яку «дорослу» думку ти усвідомив 24 лютого 2022 року?
Життя в Берліні вплинуло на моє сприйняття України та Європи.
У мене зникло відчуття меншовартості
Думаю, якщо запитати будь-якого українця за кордоном його враження про Європу, то багато хто згадає речі, які в Україні набагато кращі. З іншого боку, я зрозумів, що можна покращити в нас.
Я побачив силу й перспективу України. Відтоді чекаю, коли закінчиться війна, і всі ті можливості почнуть реалізовуватися. Бо в Україні справді є великий потенціал, і я хотів би долучитися до його реалізації.
Також я відчув важливість національної ідентичності й мови: раніше часто можна було почути, що немає різниці, якою мовою говорити, у якій країні жити та до якої національності належати. Насправді ця різниця є – і після повномасштабного вторгнення я дуже чітко її відчув.
Що ти зробиш у перший день після війни?
Я би зрадів, але ця радість буде разом з усвідомленням величезної ціни, яку ми заплатили. Це буде полегшення з посмаком трагедії й катастрофи.
Найімовірніше, ми б зібралися всією родиною та згадували все, що пройшли за ці роки – від самого початку й до цього моменту. У перший день це було б непросто організувати, бо моя сестра живе за кордоном. Але я б дуже хотів, щоб вона прилетіла до нас – на літаку в аеропорт «Бориспіль».
Для мене цивільні літаки в небі – це символ мирного життя

Що дорослі мають зробити для країни після завершення війни?
Не втратити дух єднання. Звісно, зараз він уже не такий, як на початку повномасштабного вторгнення.
Також не втратити можливості для відбудови й розвитку економіки. Бо якби війна закінчилася просто зараз, моє покоління ще не змогло б повною мірою долучитися до цього процесу.
Що б ти хотів зробити для країни після завершення війни?
Я хотів би стати професіоналом у сфері урбаністики, бо вона напряму пов’язана з відбудовою – зокрема з відбудовою зруйнованих міст Донбасу, які для мене не чужі. Я хотів би бути до цього дотичним – розвивати українські міста, щоб вони ставали європейськими й зручними для життя.

Софія Фурнік, 15 років
Я живу в Бучі й навчаюся в Бучанському ліцеї №9. У мене добре виходить математика, тому хочу рухатися в бік економіки або маркетингу.
Війна застала мене тут, у Бучі. Я почула перший вибух на Гостомельському аеродромі, але не звернула на це уваги та просто лягла далі спати.
О шостій ранку мене будить мама й каже: «Соню, ти сьогодні до школи не йдеш. Одягайся – спортивний костюм і ніякого сніданку». Я взагалі не розумію, що відбувається. Чую другий вибух. Запитую: «Мамо, що коїться?» А вона відповідає: «Війна почалася, у нас літають вертольоти, висаджується десант, і треба йти в підвал».
Я чую ще один вибух і пролітає вертоліт, який я побачила вперше в житті. Я, мама та брат сиділи в підвалі, а тато поїхав заправляти авто на АЗС, де були величезні черги.
Усі діти, які не жили на окупованих територіях і застали війну вже під час повномасштабного вторгнення, в одну мить дуже подорослішали. У когось рідні з перших днів пішли захищати країну.

Дуже змінилося відчуття стабільності й контролю над життям. Ти маєш бути готовим у будь-який момент зірватися й кудись їхати – навіть якщо не знаєш, куди
Що дорослі не розуміють про війну так, як розумієш ти?
Після початку війни мої батьки швидко навчилися пристосовуватися до будь-яких ситуацій і можуть спокійно перебувати не вдома певний час. А я тоді втрачаю відчуття, що все буде добре.



Не можу довго бути далеко від дому. У мене є відчуття: якщо я вдома – усе плюс-мінус стабільно
З яким кольором і звуком у тебе асоціюється війна?
Коли ми вийшли з підвалу, щоб узяти деякі речі, я почула звук винищувача. Він пролітав прямо над будинком. З його пузатого корпусу було видно велику червону радянську п’ятикутну зірку. Він був чорно-зеленого кольору. Винищувач пролітав так низько, що зачіпав балкони сусідніх квартир і прямував до Гостомельського аеродрому. Звук і колір цього винищувача – базове відчуття війни для мене.
Яку «дорослу» думку ти усвідомила 24 лютого 2022 року?
Нам пощастило виїхати трохи раніше, ніж багато моїх знайомих, які виїжджали в гуманітарних конвоях. Ми виїхали лише з двома валізами та, на жаль, залишили всіх домашніх тварин.
Але тоді я зрозуміла: життя цінніше за дім і все, що ти маєш. Найголовніше – щоб сім’я була жива та здорова, щоб ми змогли вибратися.

Що ти зробиш у перший день після війни?
Я зберу всіх родичів разом, усіх, хто залишився живим, і всіх, хто зараз на фронті – сподіваюся, що вони всі повернуться – і друзів, які зараз за кордоном. Це буде тепле сімейне застілля.
Після війни поїдемо кудись разом із батьками Україною. Звісно, Європа це класно, однак коли ми з батьками були у Львові, я зрозуміла, що в нас також багато цікавого. Також я дуже хотіла б відвідати Харків, коли там усе буде добре.
Що дорослі мають зробити для країни після завершення війни?
Побороти корупцію, прибрати всіх «небажаних» людей із влади. У цьому може брати участь і молодь, але більше все-таки залежить від тих, кому вже 18, бо в них більше права голосу.
Що б ти хотіла зробити для країни після завершення війни?
Я хотіла б займатися розвитком освіти. Зараз як старшокласниця я бачу проблеми українських ЗВО. Також підтримувати активну молодь, які реально хочуть щось змінювати, мають ідеї і їм начхати на вік. Зараз такої підтримки не вистачає, особливо в порівнянні з європейськими країнами.
Також, на мою думку, після війни дуже важливий розвиток економіки. Можна запрошувати закордонні проєкти, встановлювати міжнародні співпраці, бо люди вже не будуть боялися приїжджати до України.



Я хочу висвітлювати російські злочини, які сталися в різних містах – не всі журналісти ще дісталися до Харкова, Запоріжжя, Нікополя, де люди постійно під обстрілами. Також ми до кінця не знаємо, що відбулося на правому березі Херсона.
Крім того, я б працювала з військовими, які повернулися. Мій прадід усе життя страждав від спогадів про Другу світову. Тому важливо надати ветеранам належну психологічну підтримку, щоб у нас було здорове суспільство.
Наша країна завжди буде форпостом між цивілізованим світом і тим, що буде ізольованим [має на увазі Росію]
Також у нас дуже багато людей з ампутованими кінцівками. Усі міста мають бути безбар’єрними, бо в кожному знайдеться з десяток людей з ампутованими кінцівками. Вони мають бути оснащені шрифтом Брайля, тактильними доріжками, щоб люди з пораненнями могли комфортно пересуватися. Ветеранів і людей з інвалідністю варто поважати. Якщо цього не буде, суспільство не адаптується в післявоєнний час.

Захар Маляр, 18 років
Я народився в Луцьку й живу тут зараз. Навчаюся у Волинському фаховому коледжі НУХТ [харчові технології]. Хотів би працювати в державному секторі, обіймати посаду, де можна впливати на проблеми молоді й допомагати їм у житті.
Мене застала повномасштабна війна у віці 15 років. Ніхто тоді не думав, що вона справді буде. Однак я завжди казав: якщо всі говорять, що щось станеться, значить станеться.
Було приємно бачити, що всі українці тоді об’єдналися. Так само мої родичі та знайомі. У мене багато друзів, які одразу виїхали з України, але не всі. Мене дуже надихає, що на четвертий рік війни багато людей продовжують жити в Україні.
Раніше багато українців перекладали відповідальність на вищі інстанції
Однак навіть такі організації, як ООН чи НАТО, недостатньо «впрягалися» за нас. Зараз я дуже радий, що більшість людей вкладаються в розвиток нашої країни, а більшість країн Європи дивляться на себе, а не на «омріяне» ООН.
Що дорослі не розуміють про війну так, як розумієш ти?
Дорослі не розуміють, що всі по-своєму переживають війну. На різних тренінгах я спілкувався зі старшим поколінням, і вони думають, що ми не будемо відпочивати після повномасштабної війни й повинні постійно «пахати». Однак нам потрібен відпочинок, бо наша молодість припала на роки війни.



Також не завжди розуміють, як підлітків краще підтримувати, наприклад, не всі визнають, що може бути потрібна психологічна допомога.
З яким кольором і звуком у тебе асоціюється війна?
У мене війна асоціюється з чорним кольором і звуком пожеж і вогню. Майже щодня з’являються нові фотографії терактів, які вчиняє Росія, і це просто жахіття. Я теж постійно викладаю собі ці фото на сторінку.
Яку «дорослу» думку ти усвідомив 24 лютого 2022 року?
У нас завжди є ми
На третій день масштабної війни ми з братом і друзями пішли робити блокпости. Було приємно робити це разом. Нам привозили гуманітарну допомогу, і ми тоді розуміли, що ми не одні. І робимо це не для влади, а тому, що розуміємо, що це справді потрібно. На щастя, нападу на наше місто не було.
Що ти зробиш у перший день після війни?
Я б обдзвонив усіх своїх друзів і захотів би їх зібрати, щоб відсвяткувати.



У мене з програми із залучення молоді до відновлення України в Баштанці залишилася банка з прапором, де написано, що коли закінчиться війна, її потрібно буде відкрити. Я надіюся, що це станеться якомога швидше, і кожен відкриє свою банку.
Що дорослі мають зробити для країни після завершення війни?
Дорослі мають підтримувати нинішню молодь у реалізації їхніх проєктів. Молодь зараз робить дуже багато різних ініціатив. Участь у проєктах надихнула мене надалі піти в держсектор, щоб допомагати молоді реалізовувати свої проєкти.

Дарина Рябоконь, 16 років
Я народилася в Бородянці й зараз тут живу. Навчаюся в Литовсько-українському ліцеї №1. Мрію стати лікарем, бо мене завжди тягнуло до медицини та науки.
Війна застала мене в Бородянці. Я мала йти до школи, але мене розбудила мама й сказала, що школи не буде – розпочався воєнний стан. Тоді ніхто не думав, що війна дійде до Бородянки. Про це місто майже ніхто не знав, хіба що про те, що воно десь біля Києва. У нашому шкільному чаті почали писати, що розпочалася війна. З 26 лютого центральною вулицею Бородянки вже їхала перша колона танків. Найбільше я запам’ятала, як ми сиділи в підвалі.
З початку повномасштабної війни я стала більше цінувати кожен день і кожен момент.
Стала цінувати людей, бо вже наступного дня могла побачити, як вони лежать на землі
Що дорослі не розуміють про війну так, як розумієш ти?
Війна забирає мій час і моє життя.
Нам практично ніде гуляти – лише парк. У вересні 2025 року ми взяли колонки, пішли в парк і включили музику. Після цього вечора місцеві почали писати погрози, щоб нас розстріляли чи відправили в окопи. Вони не розуміють.

Ми просто намагаємося жити, адже сьогодні ми можемо танцювати, а завтра нас, можливо, не буде
Уже йде четвертий рік повномасштабної війни, і незрозуміло, скільки ще вона триватиме. У свої 30 років я вже не зможу так танцювати чи ходити гуляти. А люди в такому віці завжди ходили на танці чи дискотеки, а в нас це просто забирає війна.
Також війна забирає наше навчання. Ми так і не встигли засвоїти весь матеріал, який буде на НМТ [екзамен для вступу на бакалаврат].
З яким кольором і звуком у тебе асоціюється війна?
У мене війна асоціюється з червоним кольором і звуком сирен. Червоний, бо дуже багато крові й убивства людей. А зі звуком тривоги ми живемо постійно.
Яку «дорослу» думку ти усвідомила 24 лютого 2022 року?
Я зрозуміла фразу: «Усе буде добре, аби тільки не було війни». Можна змиритися з усім, але не з війною.

Що ти зробиш у перший день після війни?
Я думаю, ми всі будемо святкувати. Усі вийдуть на вулиці, зустрічатимуть своїх батьків, братів, які зараз воюють. Сподіваюся, більшість повернеться додому.
Що дорослі мають зробити для країни після завершення війни?
Дорослі мають почати жити більш дружньо, ніж зараз. Почати все заново – можливо, тоді щось зміниться. І не допустити, щоб війна повторилася – тобто знищити Росію.
Що б ти хотіла зробити для країни після завершення війни?
Після війни я б створила більше реабілітаційних центрів для військових, для людей, які пережили психологічні травми, і для матерів чи дружин, які чекали на своїх рідних, але вони не повернулися.
Дякуємо за пошук героїв для матеріалу урбан-руху «У міста є Я» й Aspen Kyiv Challenge.