Дитяче питанняНе «пожежна машина», а «повітряна тривога». Як говорити про війну з дітьми до чотирьох років

Діти до чотирьох років повністю залежать від дорослих 

У проміжку з народження до чотирьох років є кілька вікових груп дітей із трохи відмінними потребами, пояснює дитяча психологиня Світлана Ройз. 

«Спільне в них те, що діти повністю залежать від присутності, стану дорослих, які ними опікуються. Від того, наскільки дорослі можуть реагувати на їхні потреби, наскільки емоційно присутні та залучені. Точно для таких дітей травматично, коли їх розлучають із дорослим. І коли дорослий не має сил давати емоційний відгук і реагувати на потреби», – каже вона. 

Дитина до двох років сприймає те, що відбувається, як даність, як норму. «І війна з її подіями та тривогами – уже частина її буттєвості», – підтверджує психологиня.

Чого важливо навчити дітей від року

Приблизно від одного року дитина починає самостійно ходити, може відбігати далі від дорослого й брати нові предмети. Але важливо поступово навчати дитину не підіймати жодної чужої речі, підкреслює психологиня. Це пов’язано з мінною безпекою. 

У ранньому віці достатньо казати: 

У ЮНІСЕФ є інформаційна компанія щодо мінної безпеки з короткими слоганами: 

Що казати дітям після двох років

Після двох років дитина налаштована на вивчення «світу предметів», пояснює психологиня. Дитина намагається ставити дорослим запитання, так прискорюється розвиток активного мовлення. Питає вона про те, що бачить або чує. Тож саме зараз вона може вже сама запитати про звук сирени чи вибухів. 

Дехто з батьків вважає, що їхні діти ще «замаленькі для серйозних тем». Вони воліють казати, що сирени – то пожежні машини, а вибухи – то вантажівка грюкнула (або грім гримить). 

«Я за те, щоб ми казали дітям правду в тій формі, у якій вона була би зрозумілою та нетравматичною. Ми не зможемо повністю захистити дитину від всієї інформації, бо поруч із нею є інші діти й дорослі та є інформаційний простір, – каже Світлана Ройз. – Дитина в ранньому віці (до 3–4 років) налаштована на зчитування невербальних сигналів – нашої міміки, жестів, тональності, гучності, ритму дихання, серцебиття. Якщо дитина відчуває одне, а чує інше – вона може перестати довіряти або своїм відчуттям, або нашим словам. Тому я за те, щоб ми зміцнились самі, бо всі розмови мають вестися з відчуття стійкості (і краще до того, як виникне критична ситуація), і знайшли слова для розмови з дитиною. Часто ми розмовляємо з батьками про їхню особисту стратегію уникання. Про їхню можливість дивитись на правду, витримати складну інформацію й емоції».

Коли звучить сигнал повітряної тривоги, можна казати:

Проєкт «гратися і не боятися» з рекомендаціями для батьків дошкільнят і вихователів, як зайняти дітей віком 2–6 років, навчити їх давати раду емоціям, а також заспокоюватись під час повітряних тривог та інших стресових ситуацій. 

Як говорити з дітьми після трьох років

Приблизно після трьох років дитина починає грати в рольові ігри – вона повторює те, що бачить, що є в її реальності. «Спостерігаючи за грою дитини, ми можемо й дізнатися, що саме для неї актуально», – зазначає Ройз. 

Поступово дитина вчиться будувати причинно-наслідкові зв’язки. Тож у такому віці вона потребуватиме більше пояснень. «Ми говоримо з нею короткими простими фразами про те, що відбувається. Не даємо подробиць. Не показуємо новини та фотографії», – застерігає вона. 

Дитині 3–4 років можна пояснювати, що таке війна і як вона почалася:

 Для того, щоб знизити рівень тривоги, психологиня радить запропонувати дитині відреагування, наприклад:

Оскільки дитина до 3–4 років зчитує невербальні сигнали (міміку, жести, тональність тощо), варто пояснювати дитині свій стан, зазначає Світлана Ройз. 

«У мирний час я розповідала батькам, що дорослі для дитини – це такий собі «знімний мозок», що поступово завантажується в дитину. Окрім того, що ми надаємо підтримку, коли беремо на руки, торкаємось, пропонуємо води, пропонуємо дихати разом із нами, трохи розгойдуємося, ми також пояснюємо кожний свій крок, звуки, події, реакції, розповідаємо, що саме робимо. Це допомагає дитині сформувати «мовне ядро» – з цього починається розвиток мовлення. І поступово переростає в наслідування й можливість називати те, що дитина відчуває та чого потребує. Наслідування – це відтворення у своїй поведінці дій дорослого. Опісля це переростає у «внутрішній голос», внутрішнє знання та дії дитини». 

Пояснити дитині, чому ви самі буваєте засмучені чи роздратовані, можна такими словами:

Після 3–4 років дитина дозріває до запитання «чому». Словниковий запас розширюється, розвивається пізнавальна сфера, пояснює психологиня: «Стосунки дитини з авторитетними дорослими – пізнавально-наслідувальні: дитина намагається скопіювати діяльність дорослого та ставить йому величезну кількість запитань. Завдяки цьому простір її «впливу», розуміння світу й одночасно відчуття безпеки розширюється». 

Дитина може питати: «А чому почалась війна? А чому росіяни нас не люблять? А чи всі росіяни – погані?» 

Ближче до чотирьох років дитина може почати питати про смерть. Як і запитання про секс, це норма для такого віку. «І в цьому віці вона зможе сформулювати страшне для нас запитання: «А мене не вб’ють, а тебе?» Ми запевняємо дитину, що робимо все, щоби бути в безпеці», – каже Ройз. 

Дітям із чотирьох років психологиня пропонує показати мультфільм телеканалу «ПлюсПлюс» – «Добро завжди перемагає». 

«Коли дитина дізнається про те, що хтось загинув, вона може питати, чи загинули домашні тварини й інші діти. І це єдине, коли я дозволяю собі не казати дитині правду», – зізнається психологиня. 

→ Онлайн-курс «Як підтримати дитину під час війни» 

Про пам’ять дітей

(і чому з ними треба говорити про те, що відбувається)

Діти від 6–7 років і дорослі можуть не пам’ятати те, що відбувалося з ними в ранньому віці. Це явище називають «дитячою амнезією». Воно пов'язане з дозріванням гіпокампа – частини мозку, що відповідає за біографічну пам’ять. 

«Важливо розуміти, що в людини є два види пам’яті – імпліцитна (неусвідомлена) й експліцитна (усвідомлена). Пам’ять дитини молодшого віку (до двох років) саме імпліцитна. Процес пригадування потім запускається асоціативними стимулами – ми називаємо їх тригерами. І те, що згадується, переживається так, наче воно відбувається зараз. Те, що там «закарбовано», потім буквально створює тло наших відчуттів і провокує реакції», – пояснює дитяча психологиня. 

Саме тому важливо маленькій дитині пояснювати те, що відбувається зараз, настільки спокійно, наскільки це можливо. Так дорослий робить усе можливе, щоб досвід дитини не було закарбовано як травматичний, каже Ройз. 

Будь-які розмови, особливо на складні теми, варто закінчувати фразами, які могли би дати відчуття сили та безпеки: 

→Коли вимикають світло

Вимкнення світла – це один наслідок війни. Чи це привід почати серйозну розмову з дитиною? Світлана Ройз радить відштовхуватися від віку.

«Для дітей до двох років вимкнення світла вже можуть бути частиною їхньої реальності. І ми можемо робити акцент не на причинах, а на подоланні – тому, що ми робимо, щоб нам було комфортно й безпечно. Найголовніше – наша присутність, ми підтримуємо контакт, даємо дитині відчути, що ми з нею. Співаємо пісні, розповідаємо казки, торкаємося. Коли тільки можливо, передаємо контроль дитині – наприклад, показуємо, як включати ліхтарик», – пропонує Ройз. 

Дитина чотирьох років може переживати віковий страх темряви – це одна з норм цього віку. «З трьох років коло тривог і страхів у дітей розширюється. Важливо не знецінити її страхи, а надати підтримку. Щоб дитина мала можливість за потреби нам сказати, що їй страшно, і не боятись, що ми висміємо її», – підкреслює фахівчиня. 

Як це можна зробити:

У цьому віці дитина вже може питати, чому немає світла. Можна відповідати так: 

 Дитина також буде питати, коли світло увімкнуть. Треба врахувати, що в дитини дошкільного віку немає відчуття часу. Тому немає сенсу казати, що світло увімкнуть, приміром, за дві години. Треба використати категорії, знайомі дитині:

«Включення світла було б добре зафіксувати якоюсь дією – поплескати в долоні, вигукнути щось. Це дає можливість зняти напругу», – радить дитяча психологиня. 

Вона також рекомендує заздалегідь скласти план – продумати, що ви будете робити під час відключень. 

→ Тут 40 ігор у темряві для дітей від трьох років

Як говорити про війну з дітьми, які живуть за кордоном 

Діти українців, які живуть за кордоном, не чують тривог і вибухів і не вимушені ходити в укриття. Однак вони перебувають далеко від дому саме через війну й можуть чути розмови близьких про те, що відбувається в Україні. 

«Якщо тема війни проявлена в житті родини – з дитиною варто говорити. Особливо коли дитина сама питає про дім, пригадує, за яких обставин родина поїхала. Це важливо робити, коли самі дорослі зможуть витримати свої ж емоції та зможуть спокійно про це говорити», – каже Світлана Ройз.

Що можна сказати:

Психологиня радить запропонувати й дитині зробити щось на підтримку України: намалювати малюнок, заспівати пісню й відправити відео тим, хто в Україні. 

«Але варто бути готовими й до запитання «коли ми поїдемо додому?». Напевно, це одне з найскладніших питань. І тут немає універсальної відповіді», – каже вона. 

Також можна розповісти дитині, чому родина спілкується вдома українською, а інші люди – мовою країни перебування й чому близькі так часто дивляться новини.