Червень – місяць батьківства. Але батьками можна стати по-різному: народити дитину, всиновити її або створити прийомну сім’ю. Ми вже розповідали, що з усиновленням під час війни, і додавали покрокову інструкцію, як це зробити.

Тепер записали власний досвід сімей, які прийняли до себе дітей з інтернатів: прийомну сім’ю, що виховує двох доньок, а також дитячий будинок сімейного типу, у якому знайшли сім’ю 16 дітей різного віку. 

Вікторія й Ігор Дрималовські

Прийомна сім’я 

У нас був син, але ми мріяли ще про доньку. Завагітніти не вдавалося, тож ми почали думати про всиновлення. Були дуже самовпевнені, думали, що якщо вже маємо біологічну дитину, то з усім розібралися. 

Але з усиновленням усе виявилося не так швидко й просто – у нашому районі тоді не було дітей, які б мали статус дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування, що дає право на всиновлення чи влаштування в сімейні форми виховання. 

Марійка

Наша тепер уже донька Марійка з народження зростала в дитбудинку, але її біологічна мати не була позбавлена батьківських прав. Згодом їй таки дали статус дитини, позбавленої батьківського піклування, у зв'язку з хворобою матері. Але цей статус не передбачає можливості всиновлення. У таких випадках сімейні форми виховання, такі як прийомна сім’я, велика прийомна сім’я (або дитячий будинок сімейного типу), опіка/піклування – це єдина можливість зростати в родинному середовищі, а не в інституційному закладі. 

Діти, які виховуються в прийомних сім'ях, залишають за собою статус дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування. Відповідно, зберігаються всі державні гарантії: безплатне оздоровлення, проїзд у громадському транспорті й харчування в школі, пільги під час вступу до закладу вищої освіти, можливість отримати житло від держави тощо. Такі гарантії стали для нас своєрідною страховкою, що ми зможемо виховати прийомну дитину. Але разом із тим таку дитину згодом можуть всиновити. Ми розуміли це. Але саме прийомні батьки мають першочергове право на всиновлення. Тому ми знали, що якщо цей момент настане й дитина хотітиме залишатися з нами, ми її не віддамо. 

Якщо дитина за  віком може дати відповідь, – у неї питають, чи хоче вона жити з цією родиною. Нашій Марійці було шість років, вона одразу хотіла до нас. Навіть коли ми вперше просто приїхали до неї в гості й гуляли на майданчику, вона розповіла подружкам, що її забирають у сім’ю, у неї будуть мама, тато, братик, собачка й киця. Більшість дітей молодшого віку в принципі хочуть додому й чекають, коли їх заберуть. 

Труднощі в нас почалися з директоркою інтернату. Адже вона обіцяла нам, що дасть дитину на вихідні, а дитині казала, що ми її вже не заберемо – ніби налаштовувала її проти нас. Коли ми приїхали, щоб узяти Марійку на вихідні, вона була дуже сумна. А в понеділок, коли ми мали її повернути в інтернат, ми приїхали туди вже зі Службою у справах дітей.

Марійка дуже злякалася, бо подумала, що ми її знову повертаємо. Але ми хотіли, щоб вона при всіх обрала, де вона хоче жити: у сім’ї чи в інтернаті. Вона обрала сім’ю. Це означає, що контакт відбувся, і дитину передають прийомним батькам.

Ми знаємо історії інших батьків, де діти не хотіли йти в сім’ю, або, наприклад, була група дітей: старші й молодші брати та сестри. І якщо хтось один із групи відмовляється від влаштування в сім’ю, то всю групу не можна було забрати , щоб не розділяти дітей. Так нам пощастило з Марійкою. А потім пощастило ще раз із Настею.

Настя

Коли нам зателефонували, сказали, що є ще одна дівчинка семи років, яку вилучили з родини й готують до інтернату, ми ухвалили рішення, що наших сил і можливостей вистачить, щоб стати прийомними батьками для ще однієї дитини. Важливо, що ми їх не обирали. Бо це не родині потрібна конкретна дитина, а дитині любляча родина. Нам дали тих, кому дійсно була потрібна наша підтримка.

Настя не була в інституційних закладах, ми її забрали із сім'ї. Її мати не змогла виконувати свої батьківські обов'язки у зв'язку з життєвими обставинами, які в неї склалися. Ця жінка сама при живих батьках була вихованицею інтернату. Відповідно, вона не мала моделі сім'ї, не знала ні як виховувати дітей, ні як поводитися з чоловіками. Настю вилучили, коли її біологічний батько вигнав їх із мамою з дому, а «вітчим» сильно пив, бив матір, тож дівчинка неодноразово тікала з дому. 

До нас вона потрапила спочатку тимчасово  на тиждень, поки її готували до оформлення в інтернат. Через декілька днів було засідання Комісії з питань захисту прав дитини , уже на тому засіданні Настю запитали, чи хотіла б вона залишитися з нами, вона погодилася. Нам пощастило, тому що вона вже трохи побула в нас, зрозуміла, що з нами безпечно. Тому що, коли її тільки вилучали з родини, її намагалася забрати тітка, заховала десь на горищі. Настю шукала поліція та Служба у справах дітей, тому якби вона мала вирішити, чи йти жити до незнайомих людей у той момент, ми майже певні, що вона не погодилася б. Але коли після тижня перебування з нами відбулось засідання, Настя відповіла, що хотіла б залишитися з нами. 

Спільне життя

Знайомство й звикання одне до одного з дівчатами було різним. Марійка дуже хотіла нам сподобатися й перший час була ідеальною дитиною. Вона боялася, що ми повернемо її в інтернат, тому дуже стримувала себе. Настя ж на початку нас трохи побоювалася. Вона не знала, як це – коли сім’я є осередком безпеки. Тож знадобився час, щоби вона призвичаїлася. 

У стосунках між двома прийомними доньками на початку все було добре, вони подружилися, поки були маленькі. Ми одразу казали їм, що вони сестри. Маша допомагала Насті адаптуватися. Але оскільки дівчата жили в одній кімнаті, бо в іншій дитячій жив син, вони почали проявляти кожна свій характер. Одна – гучна й активна, інша – тиха й потребує спокою. У кожної з дівчат свій уклад життя. Вони мають свої бажання, у них різні друзі. Маша фізично активніша. Дуже любить спілкуватися, безперестанку комусь телефонує. Настя любить, щоб усе було так, як подобається їй, а саме – спокійно. Зараз, коли наш син поїхав на навчання, вони розселилися в різні кімнати, тож їхні стосунки знову налагодилися.  

Щодо наших сумнівів, ми були занадто самовпевнені. І коли ми приймали дівчат до себе, ми навіть не розглядали варіант повернути їх. Не було сумнівів, що ми дуже досвідчені батьки. 

Коли ще й перший час із Машею нам не було дуже важко, бо вона хотіла нам сподобатися, ми дуже легко наважилися на Настю. Потім, коли вже почались певні труднощі, а вони бувають зі всіма дітьми, у нас не було відчуття, що «нам попалися погані діти», не було думок, що ми можемо повернути їх до інтернату. Навпаки – ми хвилювалися, що ми – недостатньо хороші для них батьки. 

Були думки, що, можливо, якби ми їх не взяли, їм дісталися б кращі батьки. Але насправді за 10 років, які ми живемо з дівчатами, жодного разу ніхто не намагався їх удочерити. 

Труднощі

Був період, коли ми не були впевнені у своїх силах, але якраз тоді громадські організації почали проводити психотерапевтичні зустрічі для прийомних батьків. Ми спілкувалися з іншими прийомними мамами й татами, вони дуже допомогли зрозуміти себе. Це ніколи не були зустрічі про виховання дітей, а завжди про нас біля цих дітей. Вони допомагали нам розібратися із собою, упевнитися в тому, що ми йдемо правильним шляхом. Бо коли ти впевнений, ти можеш нормально виконувати свої зобов’язання. В іншому випадку просто постійно сумніваєшся в собі.

Також ще перед тим, як стати прийомними батьками, ми контактували з Центром соціальних служб. Вони провели для нас дуже якісне навчання. Насправді, коли ми туди йшли, не розраховували на якісь вау-курси, бо ж, як ми звикли: якщо щось державне – то погане. Але насправді навчання виявилось дуже класним. Тренери не просто читали текст із листочка. Вони намагались усебічно висвітлити всі питання, максимально підсвітити всі тонкощі й підводні камені виховання прийомних дітей. Та й досі, якщо нас якесь питання турбує, ми завжди телефонуємо до Центру соціальних служб. Там [працюють] люди, які дійсно живуть тим, щоби допомогти дітям і підтримати в цьому прийомних батьків.

Класну підтримку для прийомних сімей дають також громадські організації. Наприклад, проводять тематичні зустрічі (ІТ, кулінарні курси), щороку організовують навчальні чи оздоровчі табори як для дітей, так і для батьків. Діти відпочивають, грають, долучаються до якоїсь культурної програми, а для батьків у цей час, наприклад, проводять тренінги. 

Нас не вчать, як виховувати дітей – нас вчать, як не вигорати, як заспокоюватися, як залишатися в гармонії із собою. І це найбільший ресурс, який можна дати. Я б дуже хотіла, щоб така практика була закріплена на державному рівні, щоб прийомні батьки з усіх областей України мали доступ до подібних ресурсів. Бо коли ми будемо гармонійними людьми, тоді й дітям буде добре поруч із нами.

План на майбутнє

Коли діти виростуть, вони, найімовірніше, поїдуть навчатися. Але для нас нічого не зміниться – ми залишимося для них батьками, хоча юридично після повноліття діти «виводяться» з прийомної сім’ї. 

Ми дуже хочемо, щоб вони отримали житло від держави, мали, де жити, але наш дім назавжди і їхній. Для нас прийомна сім’я – це не робота. Ми з ними поруч і завжди підтримуватимемо їх як біологічних дітей. 

Ірина та Михайло Процик

Дитячий будинок сімейного типу

За 10 років до того, як узяти дітей у сімʼю, ми волонтерили в інтернаті. Наші біологічні діти знали  дітей, яких ми взяли на виховання, і були з ними друзями. 

У нас два рідні сини, ми дуже хотіли ще донечку. На жаль, за станом здоров'я лікарі заборонили народжувати. А може, і на щастя, бо це стало вирішальним у нашому бажанні подарувати родину дитині, яка не має батьківського піклування.

Коли сказали синам, що хочемо взяти в родину дівчинку, вони запитали: «Чого тільки дівчинку? Ми хочемо ще й братів, хлопців». І так вийшло, що ми одразу прийняли п'ятеро дітей: чотири сини й доньку. Переїхали з квартири у Львові до будинку в передмісті, щоб вистачило місця всім.

Пізніше взяли на виховання ще шестеро дітей – вони всі рідні брати й сестри, їх не розділяють, коли влаштовують у сім’ю чи усиновлюють. Для таких великих сімейних груп зазвичай складно знайти усиновлювачів. Нам дуже хотілося, щоб вони росли в сім’ї. А згодом узяли на виховання ще трьох хлопчиків. Усього ми виховали 16 дітей, лише двоє з яких – біологічні: одні досягали повноліття та (офіційно) вибували з нашої сім’ї, натомість приходили інші діти, які теж потребували сімейного оточення. 

Дорослі діти

У нашу родину приходили діти старшого віку. Коли ми вирішили прийняти в родину ще одну дитину, у нас був вибір: або хлопчик двох-трьох років, або наш Ромчик, якому 16. Тоді моя мама сказала, що дворічного точно хтось візьме в сім'ю, бо в основному всі стають у чергу за малюками. А для 16-річного хлопця ми, можливо, остання надія потрапити в сім'ю. 

Усім дітям, яких ми прийняли у свою сім’ю,  було від шести до 16 років, коли вони починали жити з нами. Так, більшість із них це підлітки, а це перехідний вік, вони дуже швидкі. Нас лякали, що з ними буде купа проблем. Але ми бачили, що цим дітям потрібна любов. І що ми зможемо показати їм приклад сім'ї, що є мама, тато, є діти, навчити не виживати й бути сам за себе, а жити в родинному колі. 

Старші діти, які за кілька років будуть випускатися з інституційних закладів – уже не маленькі, їм потрібно виходити в доросле життя підготовленими. Це і фінансова грамотність, і знання своїх прав та обов'язків як громадянина, і навички соціальної адаптації серед людей поза стінами інституційного закладу. Ми розуміли, що можемо й повинні їм це дати. 

Виклики

Перші пів року проблем із дітьми не було взагалі, бо вони хотіли нам подобатись. Усе було досить спокійно та тихо. А от через пів року почалося реальне життя. Училися і діти, і ми. Треба було все заново налагоджувати, передивлятися свій звичний устрій життя.

Чи легко налагодити зв'язок із дитиною, яка ніколи не відчувала любові? Звісно, ні. У її очах може читатися брак бажання жити, вона може відчувати зневіру та безпорадність. Дітям, які пройшли через інституційну систему, складно встановлювати довіру до світу й формувати прив'язаність.

Коли діти в інтернаті, у них немає відповідальності, самостійності. А коли вони потрапляють у сім'ю, раптом з’являється відповідальність, до якої вони можуть бути не готові. Спочатку вони не розуміли, хто буде готувати їжу, хто прибиратиме, робитиме інші побутові справи. Вони звикли, що за них усе робили: була прибиральниця, кухар. Уявіть, якщо дитина після цього покидає заклад і йде в самостійне життя. А в дорослому житті так не буває. І спочатку для дітей було шоком, що тепер ці обов'язки розподіляються між ними самими й іншими членами родини. Навчити їх нових навичок було найтяжчим у процесі адаптації. А зараз у нас навіть є традиція: коли діти на канікулах, то вчаться самостійно готувати: і перші, і другі страви, іноді й десерти. Звісно, ми підказуємо, допомагаємо деколи, але все ж вони майже все роблять власними руками.

У процесі адаптації особливо важливо давати дітям увагу. Щоб вони не замикались у собі, не сиділи цілими днями в гаджетах, а комунікували одне з одним і з нами. У нас багато настільних ігор. Це, крім спілкування, дає змогу дітям розвиватися розумово. Футбол, катання на велосипедах, рибалка, тренажерний зал – теж ті речі, завдяки яким нам вдалося налагодити й утримати контакт із дітьми.

З ними постійно треба говорити, пояснювати. Тоді не буде опору з їхнього боку. Ось, наприклад, діти не звикли читати, а замість цього дивилися телевізор. Щоби показати, що читати насправді важливо, ми провели такий експеримент: показали кожному якусь картинку, а вони мали її описати. Спочатку вони називали просто предмети. Але ж за кожним із них стоять якісь емоції, дії. І бачити їх може навчити тільки книга. Так ми пояснили дітям, що коли читаєш, ти бачиш трохи більше, ніж по телевізору. Плюс водночас розвивається пам'ять. Ми не змушуємо дітей щось робити, ми пояснюємо, чому це треба, і показуємо власним прикладом.

Ми вчимо їх ставити перед собою цілі на місяць, на рік і щодня робити щось для того, щоб їх досягти. Бо коли діти виховуються в закладі, вони живуть одним днем: не вчаться належним чином, не думають про кар'єру. І завдання батьків-вихователів змінити це.

У період адаптації грає роль ще й підтримка з боку. Для нас нею стали соціальні працівники, психолог. Одна з дівчат, яких ми виховували, мала непростий характер, була досить закритою, а реагувала на будь-яку комунікацію тільки агресією. Вона у своєму житті раніше бачила тільки сварки. І коли вона такі сварки робила вже в нас у сім'ї, була задоволена. Це була її зона комфорту. І тоді психолог сказала їй: «Комфорт у родині важливіший, бо там виховуються й інші діти. І якщо ти цей комфорт хочеш зруйнувати, очевидно, що ти не хочеш тут залишатися, тож ми змушені порушити це питання». Тоді вона переосмислила свою поведінку. Зрозуміла, що це варте того, щоб залишитись у родині й не повернутися в інтернат.

Тож треба говорити, слухати й чути. Навіть коли дитина йде на протест, пам’ятати, що, можливо, це єдиний спосіб, яким вона вміє висловлювати свої думки. Треба вміти зрозуміти, що вона хоче сказати цим протестом. 

Іншим дітям у родині спочатку було страшно, вони соромились. Але згодом налагодили довірливі стосунки, почали називати одне одного братами й сестрами. 

Зараз із нами живуть шестеро дітей. А на вихідні й свята з'їжджається вся родина. Маємо вже вісьмох онуків.

Страхи завжди були і є. Але коли ти продовжуєш іти своїм шляхом, крок за кроком виправляєш якісь недоліки, але потроху рухаєшся у правильному напрямку. Коли бачимо, що діти змінюються, вони змінюють свою долю, стають успішними в суспільстві, це дає наснаги жити, працювати й давати такий шанс ще й іншим дітям. 

Якщо ви теж відчуваєте, що маєте бажання і ресурс стати родиною для дітей, які залишились без батьківської турботи, — переходьте на онлайн-платформу «Україна для кожної дитини». Тут знайдете необхідну інформацію та додаткові ресурси про усиновлення, патронат та влаштування дітей в сімейні форми виховання.