Я хочу стати петперентом для тварини з інвалідністю. Ось історії про те, що для цього треба

В Україні зростає кількість тварин з інвалідністю – «це результат війни, обстрілів, а також людської недбалості та жорстокості», пояснює Дар’я Щербина, зооволонтерка й генеральна менеджерка центру реабілітації тварин «Безпритульний світ» у Білій Церкві. Центр евакуює тварин із прифронтових територій, надає допомогу й шукає для них нові сім’ї.

Ми поговорили з Дар'єю Щербиною про те, як стати петперентом для тварини з інвалідністю, що потрібно знати перед тим, як узяти таку тварину, як підготувати для неї дім і чи завжди потрібна реабілітація. А також розповідаємо п’ять історій про петперентів і їхніх домашніх улюбленців з інвалідністю.

Що робить центр реабілітації в Білій Церкві

Центр порятунку, евакуації та реабілітації тварин з інвалідністю «Безпритульний світ» працює в Білій Церкві вже п’ять років. «Очільник центру Олексій Журба організовує евакуацію поранених тварин із зон бойових дій, зокрема із селища Кізомис на Херсонщині. Разом із командою він рятує тварин, ризикуючи життям», – каже Дар’я Щербина.

У центрі приймають тварин із тяжкими фізичними й психічними травмами, які вони отримали внаслідок обстрілів, вибухів або жорстокого поводження. Після лікування та реабілітації частина тварин знаходить нові родини, інші залишаються в центрі на довічній опіці.

Наразі в центрі реабілітації перебувають понад 700 тварин з інвалідністю – серед них коти, собаки, свині, птахи й навіть два єноти. Їхня кількість постійно змінюється. Окрім евакуйованих, центр реабілітації опікується тваринами з Білої Церкви – зокрема тими, яких збили машини або поранили стріляниною. Нині центр поки що не приймає нових тварин, бо переповнений.

Що варто знати перед тим, як узяти тварину з інвалідністю

Насамперед варто говорити коректно – не «інвалід» чи «покалічена тварина», а «тварина з інвалідністю», підкреслює зооволонтерка Дар’я Щербина. Так само – не «власник», а «петперент», бо тварина – не майно, навіть якщо закон поки вважає інакше, каже Дар’я. До того ж після початку повномасштабної війни ставлення до таких тварин змінюється: люди, які самі пережили травми, інакше на них дивляться.

Перед тим, як узяти тварину з інвалідністю, людина підписує договір із центром – у ньому йдеться про обов’язок дбати про тварину, стерилізувати її, надсилати фотозвіти й гарантувати гуманне ставлення. Також волонтери запитують про фінансову спроможність майбутнього петперента й тип житла (власне чи орендоване). Якщо тварину забирає пара, то важливо подумати про те, що буде з нею в разі розлучення.

Також важливо бути готовим до того, що тварина з інвалідністю часто потребує більше уваги й регулярних візитів до ветеринара. Це залежить від стану: наприклад, тварина, що пересувається на кріслі колісному, може потребувати допомоги в таких базових речах, як-от туалет. Іноді потрібно двічі на день виводити сечу вручну й робити масажі, щоб не виникло запалень та ускладнень із нирками.

Важлива й психологічна готовність. У центрах реабілітації чи притулках радять знайомитися з тваринами, спостерігати за ними у вольєрах або на сайтах. Після адопції волонтери залишаються на зв’язку: вони допомагають з адаптацією, лікуванням, вибором корму й іноді просять повідомити, як справи у тварини. Також можна стати частиною спільноти: люди, які мають тварин з інвалідністю, діляться досвідом, порадами, контактами хороших ветеринарів, реабілітаційних центрів, доксітерів. Проте якщо людина чесно визнає, що не справляється, тварину можуть прийняти назад.

Як облаштувати дім для тварини з інвалідністю

Дім, у якому проживатиме тварина з інвалідністю, потрібно пристосувати до її конкретних потреб. Облаштування дому залежить від типу інвалідності, однак є універсальні рекомендації: важливо уникати слизьких поверхонь, різких перепадів температур, забезпечити комфортне місце для відпочинку, а також належний догляд, зокрема гігієнічний. Ось поради для конкретних випадків.

Якщо у тварини порушення рухливості:

Якщо у тварини порушення зору:

Якщо у тварини порушення слуху:

Якщо у тварини психічні порушення:

Що варто знати про реабілітацію тварин з інвалідністю

Якщо тварина має порушення руху або втратила кінцівки

Тоді варто проконсультуватися з ветеринаром або реабілітологом. Фахівець оцінить стан і вирішить, чи потрібна реабілітація: іноді вона необхідна, іноді – бажана, а буває, що не дає результатів. Реабілітація може допомогти тварині краще користуватися лапами, адаптуватися до протезів або крісла колісного, відновити здатність ходити. Вона особливо важлива після операцій і травм.

Перед початком курсу потрібен дозвіл ветеринара. Лікар складає індивідуальний план: масажі, вправи, бігова доріжка, басейн. Частину процедур можна робити вдома.

Якщо лапа ампутована – можливе встановлення протеза. При пошкодженні хребта іноді використовують крісло колісне. Для захисту шкіри застосовують спеціальні мішечки на лапи. Протези виготовляють у ветклініках. Вони дорогі, і результат залежить від часу встановлення – що швидше, то краще. Після цього тварина проходить реабілітацію та вчиться користуватися новою кінцівкою.

Крісла колісні бувають різні. Їх краще обирати разом із фахівцем. У Києві такими послугами займаються, зокрема, Animal Help West і Vet.generation. Іноді замість візка використовують шлейку з підтримкою. Додатково можуть знадобитися: миски на підставці, підгузки, протипролежневі матраци, фіксатори для лап. Усе підбирається з лікарем.

Перш ніж почати реабілітацію, перевіряють чутливість лап і хвоста. Якщо вона є – шанс на відновлення вищий. Якщо рух є, а чутливості немає – це може бути рефлекс. Реабілітолог визначає прогноз і необхідні вправи.

У притулках часто віддають тварин уже з кріслами колісними, протезами, засобами обробки від паразитів і рекомендаціями щодо догляду. Обстеження зазвичай проводять раз на пів року.

Якщо у тварини порушення зору або слуху

У таких випадках класична реабілітація – як після травм – зазвичай не потрібна. Тварини добре адаптуються до втрати зору чи слуху, особливо якщо це сталося в ранньому віці – вони просто не знають, як інакше, і не відчувають втрати так, як люди.

Найважливіше тут – встановити контакт і навчитися взаємодіяти. Часто люди не усвідомлюють, що тварина не чує чи не бачить, очікують «нормальної» поведінки й дратуються, коли її не отримують. Це може призводити до травматичних ситуацій, навіть до покарань – хоча проблема не в поведінці, а в порушенні сприйняття.

Тварин із порушенням слуху навчають реагувати на жести, також можна використовувати повідець. Якщо порушення зору – важливо не змінювати раптово обстановку й уникати потенційної небезпеки.

Якщо у тварини психічна травма

Це один із найскладніших випадків. Тут досвіду петперента може бути замало – часто потрібен зоопсихолог. Ці фахівці розуміють, як працює психіка тварин, уміють розпізнавати тригери, зменшувати тривожність і допомагають тваринам адаптуватися до нормального життя. Вони працюють без насильства, за принципами гуманної кінології.

Іноді тварина живе в постійному стресі або страху роками. У таких випадках не варто лякатися, якщо ветеринар призначає антидепресанти. Як і люди, тварини можуть мати ПТСР – і його потрібно лікувати.

Якщо реабілітація неможлива

Буває, що травма стара, і шанси на відновлення вже мінімальні. У такому разі важливо прийняти тварину такою, як вона є, і подбати про її комфорт. Іноді навіть без чутливості лап тварина починає ходити. А іноді чутливість зберігається, але функції не відновлюються. Найбільше шансів на відновлення – коли реабілітація починається одразу після травми.

Ось історії петперентів тварин з інвалідністю

Наталія Трохимець

петперентка собаки з інвалідністю на ім’я Нюша

Я стала петмамою собаки з інвалідністю – її звати Нюша. Їй десь два-три роки, вона дівчинка. Не можу сказати, що це був свідомий вибір – просто все сталося саме собою. Коли я побачила відео з Нюшею, одразу відчула, що вона буде моєю – моєю п’ятою собакою.

Узагалі, я допомагаю безпритульним тваринам – прилаштовую, іноді беру на перетримку. До зустрічі з Нюшею в мене вже було чотири собаки та вісім котів. І ще одну собаку я точно не планувала. Але знайома надіслала мені відео з Нюшею – її знайшли в селі й звернулися до мене, щоб я її… усипила. Казали, що вона мучиться, що нікому не потрібна. Але коли я подивилась їй в очі, зрозуміла: ми зустрілися не випадково.

Ми почали з лікарень, рентгенів, консультацій. У Нюші був повністю перебитий хребет, задні лапи не відчували нічого. Вона пересувалася лише на передніх. Я вирішила зайнятися лікуванням, хоча досвіду з такими тваринами в мене не було. Консультувалася з волонтерами, дзвонила іншим людям, хто мав схожий досвід.

Спочатку було складно, особливо з туалетом. Але поступово я втягнулася. Все приходить із досвідом. Нюша дуже контактна й добра собака – зі своїм характером, як у всіх. Вона невелика, десь 9 кг. Імовірно, її сильно вдарили або збила машина – так вона отримала травму хребта. А потім її просто вивезли за село, бо стала «непотрібною». Таке я ніколи не зможу зрозуміти.

У нас були складні моменти: через відсутність чутливості лап Нюша почала себе травмувати – згризла собі пальці, довелося ампутувати два. Я не опускала рук: пробувала різні нашийники, робила їй пов’язки, навіть одягала на лапу пляшку, щоб захистити рану. Зараз усе заживає. З’явилася трохи чутливість у лапах – є шанс, що можна буде зробити операцію на хребті. Планую МРТ із контрастом, щоб вирішити.

Ще одна проблема – крісло колісне. В Україні складно знайти таке, яке підійшло б параметрам Нюші. Хороші крісла колісні дуже дорогі. Але волонтери допомогли, і ми маємо крісло колісне, з яким вона вже може пересуватися.

Її життя точно змінилося на краще. У селі вона їла залишки з бойні, пахла дуже неприємно, шкіра була в жахливому стані. Тепер вона має повноцінне харчування, чисте та безпечне місце, подружилася з моїми собаками. Так, кожна з них хоче бути головною, і Нюша – не виняток: вона теж лідерка, хоче бути в центрі уваги. Але всі нормально граються й товаришують.

Олександра Тарасенко

петперентка собаки з інвалідністю на ім’я Алтай

Насправді в мене не було конкретної мети взяти саме собаку з інвалідністю. Я просто хотіла собаку з притулку.

У мене все життя були тварини. Я сама з Донецька. І коли ми переїхали до Києва у 2014 році після початку війни, я не могла дозволити собі тварину – на орендованому житлі власники забороняли. А потім, коли вже обжилася, мені дозволили завести собаку – і я почала шукати. Дивилась у різних інстаграм-акаунтах, серед них був притулок, якому я раніше донейтила.

І от я просто відкрила сторінку, почала дивитися песиків – і побачила Алтайчика. Все. Я далі нікого не шукала, ні на кого більше не дивилася. Я одразу написала в дірект, що хочу приїхати й познайомитися.

Мене попередили, що Алтай – собака з інвалідністю. Його збила машина, йому ставили пластини в тазостегнову частину, була складна операція й довга реабілітація. Але мене це не злякало – мені він одразу дуже сподобався, я вже знала: це мій пес.

Ми домовилися зустрітися в Білій Церкві. Його одразу привезли в переносці й сказали: «Познайомтеся, якщо не сподобається – нічого страшного. Якщо сподобається – забирай». Я його побачила – і все, я просто закохалася. Ми годинку прогулялися, і я сказала, що забираю його.

У перші дні він був трохи замкнений, розгублений, але вже за тиждень повністю адаптувався. Спочатку я водила його тільки на повідці – боялася, що втече або злякається. Але він виявився дуже слухняним, зовсім не тікає. Через тиждень уже гуляв сам – без повідця.

Він настільки вихований, що тільки один раз, коли вперше зайшов у квартиру, помітив територію – і все. Більше ніколи не ходив у туалет удома, тільки на вулиці. І вже шість років живе зі мною. Я дуже вдячна притулку, що подарували мені такого друга. Це найкращий собака в моєму житті.

З ним узагалі ніколи не було проблем. Він спокійно залишається вдома, нічого не гризе, не рве. Їсть натуралку – я йому варю м’ясо, каші, овочі. Кормами не годую.

Єдине – коли ходить «по-великому», то пищить, але це секундна справа. Бігає, стрибає, активний. Я забрала його, коли йому було близько трьох років. Зараз йому вже дев’ять – і він у чудовій формі.

Валерія Меньшова

петперентка кота з інвалідністю на ім'я Локі

Я працювала в Київському зоопарку з тваринами, які мали різні труднощі зі здоров’ям, зокрема – мали інвалідність. Я розумію, наскільки це відповідально – доглядати за такою твариною. І коли побачила на Facebook оголошення про кошеня з травмованою лапкою, ми вирішили: заберемо його до родини.

Його звати Локі. Як нам розповіли, його побили, прищемили лапу дверима, а потім викинули на вулицю. Люди бачили, як його скалічили, і подзвонили керівнику центру «Безпритульний світ» Олексію Сергійовичу. Він приїхав, знайшов його на вулиці (кошеня ховалося, а з лапи йшла кров) і взяв під свою опіку.

Ми тоді щойно переїхали до Білої Церкви й побачили у стрічці повідомлення, що кошеня зараз у клініці – можна провідати, привезти корм. Я приїхала – його винесли – і він одразу заліз мені в рукав куртки. Була зима. Замуркотів, став лагідним. Наступного дня ми його забрали додому.

У Локі був фіксувальний металевий апарат на лапі, який періодично коригували. Раз на тиждень ми їздили до клініки – робили знімки, стежили за тим, як зростається кістка. Я давала йому ліки, доглядала. Згодом апарат зняли, але лапа іноді болить досі. Він підіймає її, коли болить, але в цілому живе повноцінним життям.

Спочатку ми зробили для нього мінівольєр у кімнаті. Він швидко звик, вийшов у простір, піднявся на ліжко. Спав із нами – ми були дуже обережні. Згодом став ручним, як ще одна дитина в родині.

У нас тоді вже були тварини – собака й три коти. Один із котів з онкологією, інший мав скальповану лапу, ще є тварини з вадами серця. Зараз у нас 11 котів і 2 собаки. Всі чудово уживаються. Моя дитина – хлопчик 12 років – теж дуже любить тварин. Мама теж приймає всіх. Така в нас родина.

Локі – повноцінний член сім’ї. Стрибає, грається, розумний, слухняний. Коли болить лапа – даємо знеболювальні, але вже немає потреби в реабілітації. Він такий муркотливий, веселий. І дуже вдячний.

Надія Шатковська

петперентка собаки з інвалідністю на ім'я Джекі

У нашій родині завжди були тварини – і вдома, і на селі: кури, гуси, корови, свині, кози, коти, собаки. Я звикла доглядати за ними з дитинства. Але після смерті мого кота у 2016 році довго була без жодної тварини. Подорожувала, жила сама й думала, що заведу собаку, лише коли поруч буде ще хтось – одній це складно.

Зараз я живу у Швеції, у свого хлопця, з яким познайомилася в Україні в перший рік війни – він волонтерив, допомагав армії. Якось, збираючись їхати до нього, побачила в сторіз у друзів фото собаки, що шукає дім [зробили репост допису зооволонтерки Дар’ї]. Глянула в ці очі – і зрозуміла, що це мій пес. До цього скільки тварин бачила – і жодного разу не «йойкало». А тут – одразу. У нього ще щелепа непропорційна, як і в мене. Жартома подумала: ну, родич.

Якби хлопцю він не сподобався – лишилася би в Україні, але з Джекі. Але Карл погодився. Коли їхала до Швеції, заїхала в Київ, щоби познайомитися. Він одразу був «мій»: енергійний, веселий. Ми тоді були на нулі з грошима, але вирішили – хай як, а з нами йому буде краще, ніж у притулку з 22 псами.

Я списалася з волонтеркою Дар’єю – вона розпитувала, чи маємо досвід із тваринами. У мене він був: колись працювала в зоомагазині, брала собак на перетримку. Одразу сказала, що з наляканим песиком упораюся.

За мордочкою було видно, що з ним щось сталося. Виявилося, його били по голові, зламали кістки черепа, пошкодили зуби. Ще й поведінка була складна – не міг нормально ходити в туалет, не завжди реагував, боявся навіть показати, що чує. Але ми адаптувалися. Він дуже розумний. Реагує на голосові й звукові команди: плескаю – підбігає, показую пальцем – виконує. Особливо старається за смаколики.

Команди розуміє й українською, і шведською. Я кажу: «сидіти» – показую пальцем. Потім Карл каже те саме шведською – і за кілька разів пес усе запам’ятовує.

Гуляємо щодня, на задній двір виходимо 5–7 разів. Коні – його нові друзі. Одного разу навіть м’ячем поділився з одним через огорожу. Іноді їздимо в ліс – ганяє борсуків, лисиць, а нещодавно погнав зайця. Сам був у шоку, який він спритний.

Найважче було спочатку. Ми їхали в Україну з гуманітаркою та планували забрати його на зворотному шляху, але він виявився недалеко від нашого маршруту – тож ми взяли його раніше. Коли ми вперше його побачили, Джекі ще жив у сімʼї – веселий, мав гарний вигляд і блискучу чорну шерсть. Тоді він не знав, що його планують віддати. Через два місяці життя у притулку він схуднув, бо відмовлявся від їжі, посивів, був дезорієнтованим. Сидів наляканий, не розумів, хто ми.

Перші тижні боявся відходити навіть на кілька метрів. Часто псував повітря – ми сміялися, що ділиться найдорожчим. Але згодом розслабився. Пам’ятаю, як у перший ранок у нашій родині пішли на море – радів хвилям, а потім зробив свої справи просто у воду. Дивиться винувато, а хвилі виносять на берег сліди злочину. Я тоді й сказала: «Ну ти й дурко! Тепер ти – Дуркоджекі». Так ім’я й закріпилося.

Він прокатався в нас на руках чотири дні Україною, ще три – до Скандинавії. У Швеції боявся навіть голосних розмов – могли бути калюжі від страху. Ми ходили по хаті, як із немовлям. Коли лишався сам, їв речі, усе трощив, а потім боявся, коли ми поверталися. Ми придумали алгоритм: один іде гуляти, другий прибирає. Зараз уже не боїться, навіть коли сміються чи махають руками. Всіх любить, усім довіряє, всім тягне іграшки.

По ньому досі видно, що травма дається взнаки. Але він адаптується – і, здається, більш щасливого пса уявити важко.

Ніка Федосєєва

петперентка собаки з інвалідністю на ім'я Джессі

Я давно стежила за Дар’єю та центром реабілітації, а особливо – за історією Джессі. З кожною сторіз мені дедалі більше хотілося допомогти цій маленькій дівчинці. Я працюю ветеринаром, тож розуміла, що зможу посприяти її реабілітації. Але в мене вже були собака й кілька котів, тож майже вісім місяців я просто спостерігала за Джессі в Instagram. У березні 2024 року я нарешті наважилася та приїхала до притулку – привезла корм, іграшки й запропонувала свою допомогу. Побачивши її наживо – зовсім крихітну, на кріслі колісному, самотню – я подумала: «А чому б не спробувати?». Мій старший пес Джуніор боязкий і сором’язливий, я сподівалася, що вони подружаться й допоможуть одне одному. Так Джессі з’явилася в моєму домі.

Родина спершу була проти – мовляв, інвалідність, потребує багато догляду, а я постійно на роботі чи навчанні. Коти боялися її, пес ревнував. Але за тиждень усе почало налагоджуватися. Джессі стала «сигналізацією» вдома – охороняє нас усіх, спить із котами, грається з Джуніором. Ми звикали до нового режиму, обстежували її, почали лікування. У неї був перелом хребта, брак чутливості в задніх лапах, ходила в туалет безконтрольно. За місяць ми її стерилізували (уже можна було за віком) і почали реабілітацію. 

Її знайшли паралізованою у Кривому Розі – рухалася лише головою. Потім перевезли до Києва, виявили перелом хребта. Лікарі планували операцію, але вона захворіла на парвовірус [інфекція, що атакує шлунково-кишковий тракт, спричиняючи блювання, діарею, зневоднення й може бути смертельною, якщо не лікувати]. Джессі вижила, але хребет загоївся сам, операція вже була небезпечною.

Ми пішли до реабілітолога, який сказав: «Лише крісло колісне». Але в іншому центрі – Pet Step Up – дали надію. Ми працювали над її станом і через пів року вона почала ходити в туалет за графіком, перестала носити підгузки (лише в дорозі), почала пересуватися самостійно, навчилася плавати у Дніпрі й у басейні – і тепер грається з котами й виконує команди. Тепер складно назвати її собакою з інвалідністю.

Я навіть пішла працювати в реабілітаційний центр, щоби мати більше часу для занять із нею. Ми не уявляємо життя без Джессі – вона з Джуніором, як їнь і ян. Є нюанси – не можна залишати її одну більше ніж на 7–8 годин, а в дощ чи сніг вона швидше повзає, ніж ходить. Але загалом – вона активна, щаслива, весела. Я жартома називаю її «зомбі-апокаліпсис», коли ми гуляємо – вона підходить до людей і лякає. 

Цей досвід навчив мене багато чого у професії – від технік масажу до спілкування з іншими тваринами з інвалідністю.