«Якщо існує Париж, це не означає, що треба занедбати архітектуру Тернополя». Хто рятує спадщину міста

 

«Історія в Тернополі – як рожевий слон у кімнаті. Вона є, але про неї ніхто не говорить», – каже співзасновниця ГО «Брами Тернополя» Вікторія Найчук. Кілька років тому вона почала фотографувати старовинні двері й розповідати історії тернопільських будинків у соцмережах. Згодом Instagram-сторінка перетворилася на громадську організацію, яка сьогодні займається реставрацією брам і вікон, захистом історичних будівель і популяризацією культурної спадщини в Тернополі.

Свіжим гучним кейсом, до якого долучилися активістки, став «синій фасад» пам'ятки архітектури на вулиці Руській, 33. Після розголосу власників зобов'язали зупинити роботи та повернути будівлі автентичний вигляд, однак у ГО переконані: без реальної відповідальності такі ситуації повторюватимуться знову.

Віледж говорить зі співзасновницями ГО «Брами Тернополя», Вікторією Найчук і Вітою Хмиз, про те, чому місто втрачає свої пам’ятки, як активісти рятують двері, фасади й вікна, навіщо вивчати біографії будинків і чому їхня найбільша перемога – не відреставровані пам'ятки, а зміни в самих містянах.

 

 

«Боротьба об’єднує»

Вікторія: З Вітою нас фактично звела руйнація монастиря домініканців у Тернополі. Коли там розпочалася незаконна надбудова, ми списалися в інстаграмі. А потім зустрілися на вокзалі в Кракові, де Віта мала пересадку буквально за п’ять хвилин.

 

 

Я побачила цю жінку: в одній руці дитина, у другій – дитячий візок, ще й валіза. І зрозуміла, що нам точно по дорозі. Бо якщо в цієї людини є час та енергія для активізму, то в нас точно вийде зробити щось цікаве.

Мабуть, боротьба об’єднує. І «Брами Тернополя» почалися не зі стратегії чи якогось плану, а радше з неможливості мовчати й бажання змінювати місто.

Віта: Коли почали руйнувати келії монастиря домініканців – пам'ятку національного значення – багато містян об’єдналися, виходили на мітинги. Я створила петицію до президента України – вона не набрала потрібної кількості голосів: із 25 тисяч було близько шести-семи.

Ми також зверталися до влади, до вищої ієрархії церковної влади – глави УГКЦ, щоб повідомити про руйнування пам’ятки. Навіть знайшли в архіві домініканців у Кракові оригінальні креслення, щоб довести, що запланована надбудова не є історичною. На жаль, урятувати її не вдалося. Тернопіль втратив пам’ятку національного значення.

 

 

Після цього ми створили ГО, яка налічує понад 10 учасників, і тепер активно беремо участь у житті міста.

«Найбільша проблема – відсутність відчуття цінності»

Вікторія: Найбільшою проблемою зараз є не брак грошей чи потрібних законів, а відсутність відчуття цінності. Багато людей не вважають важливим те, що вони знищують.

У нас була розмова з одним підприємцем у Тернополі, який трохи спотворив фасад будівлі. І він тоді сказав: мовляв, Тернопіль – це ж не Париж, навіщо нам усе це зберігати, якщо тут немає такої цінності й краси, як у паризьких кам’яницях.

Це дуже дивне порівняння, бо так ти применшуєш власні цінності й надбання. Це така собі меншовартість. Я не вважаю, що доречно порівнювати Париж та якесь маленьке гарне село в Нормандії. І це село, і Париж мають право на життя, вони не заперечують існування одне одного, а доповнюють і надихають.

Якщо існує Париж, це не означає, що треба занедбати архітектуру Тернополя.

Відстоювати пам’ятки вдається лише «під батогом»

Віта: Ще одна проблема – недостатнє регулювання з боку департаментів, які відповідають за охорону спадщини. Раніше цим займався департамент культури, але його фактично розформували. Тепер за пам’ятки відповідає департамент архітектури, містобудування, житлово-комунального господарства й енергоощадження Тернопільської ОДА. Це пояснюють браком людей і ресурсів. 

Вікторія: Міська рада Тернополя, згідно із законом, не створила орган, який мав би контролювати стан пам’яток. Через це відповідальність автоматично перейшла до обласної державної адміністрації. 

Водночас ОДА відповідає за пам’ятки всієї області. Наприклад, у департаменті культури було лише двоє людей, які займалися їхнім захистом. А якщо врахувати, що Тернопільщина має одну з найбільших кількостей замків і пам’яток, то контроль міста фактично був відсутній. 

Коли ми почали це досліджувати, стало зрозуміло, що маємо криву систему, де місто не бере відповідальності за пам’ятки, коли йому це невигідно. А коли треба знести пам’ятку чи продати ділянку – тоді місто включається й діє за «київським сценарієм».

Усе, що стосується знищення чи псування пам’яток, фактично тримається на активістах і розголосі. Якщо не буде активістів і не буде розголосу, не буде й контролю. Таке враження, що лише «під батогом» тут вдається щось вибороти й відстояти.

Чим займається ГО «Брами Тернополя»

Віта: Ми працюємо точково: реставруємо двері й вікна, захищаємо окремі об'єкти. Будь-яка пам'ятка сьогодні під загрозою, адже Тернопіль – маленьке компактне місто, пам’яток тут менше ніж 200. 

Значна частина вже перебуває в критичному стані, втратила автентичний вигляд або деталі, які неможливо повернути. Формально будівля ще є пам'яткою, але якщо порівняти її теперішній вигляд із тим, якою вона була раніше, це вже зовсім інша споруда. 

Наприклад, коли на будівлях добудовують поверхи чи мансарди, це збільшує навантаження на конструкцію та ставить під загрозу безпеку мешканців чи орендарів. Ті, хто займається такими перебудовами, рідко про це думають. 

Вікторія: Якщо говорити про масштабніші проєкти, зараз у нас два великі напрями. Перший – створення культурного хабу в історичній віллі. У межах проєкту Reherit 2.0 ми розробляємо концепцію простору, який стане сучасним культурним центром для містян.

Ідеться про вілли Вітошинських (дому української інтелігенції) та Грабовських. Перша збудована в англійському стилі з відкритої цегли без тиньку – здається, це єдиний такий приклад у Тернополі. Місту дуже бракує культурних просторів, тому для нас це змога одночасно зберегти пам'ятку й створити на її базі культурне середовище.

 

 

Другий напрям – налагодження процесу реставрації дверей у пам'ятках спільно з міською радою та програмою співфінансування. Але загалом усе відбувається як снігова куля. Пофарбували історичний фасад у синій – ми займаємося фасадом. Демонтували історичну браму – включаємося в цю історію. 

Ми також переймаємо досвід наших львівських колег із «Бюро Спадщини». Хочемо проводити зустрічі з комунальними підприємствами й мешканцями будинків-пам'яток, щоб пояснювати, як правильно змінювати вікна чи двері, які дозволи потрібні та до кого звертатися. Дуже часто люди просто не знають, що є відповідні інституції, що потрібно отримувати дозволи або що закон встановлює певні обмеження. 

Про ситуацію із «синім фасадом»

Віта: Коли навколо магазину Ocean.clo на Руській, 33, де фасад пам'ятки архітектури місцевого значення перефарбували в яскраво-синій колір, піднявся інформаційний шум, ми подали запит, щоб з'ясувати, які заходи застосували, а також надали свої рекомендації щодо вирішення ситуації. 

 

 

Ба більше, паспорт опорядження департамент архітектури затвердив із грубими порушеннями, а фасад пофарбували поверх старих шарів фарби, а таке її накопичення дуже шкодить самій будівлі й архітектурним елементам.

Проблема в тому, що вся ця документація мала бути виготовлена ще до початку робіт. Кожен власник чи орендар пам'ятки має знати: до заміни вікон, дверей або фарбування фасаду необхідно розробити науково-проєктну документацію.

Тому ми наголошуємо: припис повернути все на місце й виготовити документацію – це не покарання. Має бути притягнення до відповідальності, щоб ті, хто порушує закон, розуміли, що за це доведеться платити. І, можливо, наступні люди вже вчитимуться на цих помилках.

У Європі за такі порушення можна отримати штраф, тому перед втручанням у фасад ти тричі подумаєш. У Львові цю практику теж поступово запроваджують: люди повертають історичні вікна на місце та сплачують штрафи по 170 тисяч гривень.

Буде десять таких штрафів, про це тридцять разів напишуть у новинах – і люди вже побояться змінювати вікна навіть на звичайних будівлях. А зараз усі думають: «Що мені буде? Випишуть припис повернути все назад, то, може, колись і поверну».

Вікторія: У нас також була схожа історія з магазином Coosh на вулиці Кульчицької. Під час відкриття там демонтували історичну браму. Після розголосу власниця запевнила, що її не викинули, а віддали на реставрацію. Проте, попри припис обласної адміністрації та суспільний тиск, двері не повертали два роки.

 

 

Якого кольору має бути історичний фасад

Вікторія: Це визначають реставратори під час створення паспорта пам'ятки. Його виготовлення – обов'язок власника. Багато пам'яток перейшли у приватну власність ще в 1990-х роках, і цим обов'язком часто нехтували. Тому сьогодні значна частина пам'яток не має паспортів. 

Зараз закон уже зобов'язує виготовляти паспорт під час перепродажу пам'ятки. Наприклад, якщо ви купуєте квартиру в будинку-пам'ятці, продавець має його зробити.

Чому це проблема? Бо якщо наступний свідомий власник захоче реставрувати пам'ятку, у нього можуть виникнути труднощі: у паспорті вже будуть закріплені елементи, які не є історичними. 

Але як тут найкраще вчинити?Коли до нас звертаються бізнеси, які хочуть зробити все правильно, ми радимо працювати з реставраторами. Вони можуть знайти оригінальний колір будівлі – це недорого. За потреби ми теж консультуємо, адже наша команда проходила відповідне навчання й ми виховали декілька таких експертів у Тернополі.

Фахівець приїжджає на об’єкт і за дві-три години розчищає скальпелем фасад у трьох різних місцях до першого шару фарби. За сто років будівлю могли фарбувати багато разів – і за радянських часів, і ще за Австро-Угорщини, і в наш час. Так знаходять оригінальний колір, задуманий архітектором. Другий варіант – пошук архівних документів. 

 

 

І це певний сюр, тому що для старих кам’яниць двері зазвичай мають нестандартні розміри. Відповідно, нові потрібно виготовляти на замовлення, а це коштує дорого. Люди готові витрачати чималі суми на страшнючі металопластикові двері, але не готові віддати ці самі гроші на реставрацію історичних, які після відновлення краще функціонуватимуть: не буде ані протягів, ані інших проблем.

«Найскладніше – переконати людей зберегти що-небудь»

Вікторія: Напевно, найбільша складність – переконати людей зберегти що-небудь. Якщо, наприклад, один мешканець ініціює реставрацію, нам потрібно зібрати підписи всіх. І саме тоді починається найбільша тяганина, коли ти намагаєшся пояснити людям, що це справді цінно. 

Спілкуєшся зі старшою мешканкою, а вона каже: «Та йо, діти мої, то стара брама, давайте ми її просто викинемо, нащо вона вам там здалася». Тому в нас досі жива установка, що нове означає краще, а старе – це щось проблемне. І цю проблему має вирішити хтось інший, але не я. 

Віта: Два роки тому розпочалася епопея з незаконним демонтажем дуже красивого сецесійного вікна на колишній гімназії Юліуша Словацького. На те, щоб його реставрувати, у нас пішло 120 тисяч гривень і три місяці. А от переговори зі школою щодо його вставлення затягнулися на два роки. Це вимордуване вікно встановили минулого тижня, але ще чекаємо на монтаж скла від львівських реставраторів Karpiv Restorer.

 

 

Ми витратили на цю історію дуже багато часу й ресурсів. Хоча діяльність організації – це для нас фактично сайд-проєкт, у кожного є родина, справжня робота, де платять гроші. 

Як відбувається реставрація

Вікторія: Якщо говорити про реставрацію приватним коштом, то насамперед потрібна воля мешканців. Далі ми звертаємося до реставраторів, щоб вони оцінили обсяг робіт і склали кошторис. Обговорюємо його з мешканцями, і якщо всіх усе влаштовує, рухаємося далі.

Після цього збираємо документи, подаємо їх до відповідних органів, отримуємо необхідні дозволи – і двері відправляють на реставрацію. Зазвичай вона триває від одного до двох місяців. На цей час встановлюють тимчасові двері, а після завершення робіт відреставровані повертають на місце.

Якщо ж ідеться про програму державного співфінансування, процес значно довший і складніший. Але якщо мешканці не мають змоги оплатити реставрацію самостійно, це однаково хороший варіант.

Хто платить за реставрацію

Вікторія: Якщо це приватна реставрація, то зазвичай платять мешканці. Тут усе дуже залежить від ситуації. Якщо є одна людина, яка хоче покрити всю реставрацію, то платить вона. Якщо це декілька мешканців, то вони складаються разом.

 

 

Брама на вулиці Шевченка у Тернополі, яку реставруватимуть за гроші мешканки

Також ми створили фонд, який наповнюємо завдяки нашим патронам. З цього фонду ми допомагаємо із реставраціями. Якщо людям, наприклад, не вистачає 30% суми, ми можемо докласти необхідні кошти. Першу реставрацію ми на 90% покрили самі, а співвласники дали лише 10%.

 

 

Що потрібно змінити, щоб ефективніше захищати культурну спадщину

Віта: Змінювати нічого не треба. У нас уже є закони, які повинні це регулювати. Я б дуже хотіла, щоб цих законів дотримувалися, і щоб люди знали, що вони є. Щойно кожен почне ставитися до пам'яток архітектури відповідно до чинного законодавства, усе може заграти геть іншими фарбами.

Я б ще додала жорсткіше впровадження відповідальності, штрафи та гострішу реакцію на порушення. Тоді, мені здається, до цього почнуть ставитися серйозніше.

Вікторія: На мою думку, законодавство щодо збереження пам'яток усе ж не є ідеальним. У ньому є прогалини, зокрема щодо пристосування пам'яток до сучасних потреб – наприклад, встановлення ліфтів та адаптація старих будівель для маломобільних людей.

Також закон в Україні трактують по-різному – його реалізація у Львові, Харкові, Тернополі й Києві кардинально відрізняється залежно від того, які пріоритети в місцевої влади. Якщо влада ставить збереження пам'яток серед своїх пріоритетів, закон працює значно краще. Якщо ж такого пріоритету немає, завжди знаходяться способи обійти певні норми.

Тому, на мою думку, законодавство потрібно доопрацьовувати, але водночас посилювати контроль на місцях. Навіть якщо закон буде ідеальним, Міністерство культури фізично не зможе реагувати на кожен випадок. Саме тому мають існувати місцеві органи, які контролюватимуть виконання законодавства та стежитимуть за дотриманням вимог щодо охорони культурної спадщини.