Ольга Хілобок – колишня копірайтерка з Києва, читає лекції про текст і мозок, заміжня і виховує французького бульдога, про якого любить розповідати в соцмережах. В Олі анорексія – хвороба, яку часто сприймають не всерйоз, адже «дівчата постійно сидять на якихось дієтах і нічого не їдять». Але смертність серед хворих анорексією займає перше місце в світі порівняно зі смертністю від інших психологічних захворювань.

У розмові із The Village Україна Оля розповідає, чому дівчині не можна просто так сказати «ти товста», до яких змін призводить критична втрата ваги і як переконати себе, що їсти – це нормально.

Фото: Анна Бобирєва

ЛОкація: Lightfield Production

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – лонгріди без новин.

Ситуація

Зараз моя вага – 45,7 кг, зріст – 170 см. Якщо відняти ще 2-3 кілограми – я ризикую потрапити в реанімацію з, наприклад, поліорганною недостатністю. Мені заборонено зважуватися кожного дня, тому що ваги – як лезо, яким розрізаєш свіжу «вавку». Я роблю це двічі на тиждень, перед терапією. Вага не змінюється від того, що я важуся. Вона змінюється від того, що я їм і як проводжу свій час. Не знаю насправді, як мій психотерапевт навчить мене приймати своє тіло, адже я не приймаю його вже майже 30 років.

Я розумію, що не можна прожити здорове життя і народити когось, коли важиш 46 кілограмів. І чим далі, тим це неможливіше, бо жінці після 40 потрібно більше сили та ресурсу, в тому числі маси, щоб пережити всі ці менопаузи, щоб кістки не зламалися, а остеохондроз не з’їв увесь скелет. Оскільки я хочу жити і народити когось здорового, мені просто треба прийняти той факт, що я маю важити більше. Я ж розумію, що треба дихати, пити воду, їсти – це набір факторів, без яких неможливе життя. Фізіологічно я можу набрати, та психологічно не можу дозволити собі важити понад 47 кілограмів.

Мені заборонено зважуватися кожного дня, тому що ваги – як лезо, яким розрізаєш свіжу «вавку»

У мене тіло живе окремо від голови. Колись давно я намалювала собі картинку – 50 кілограмів, досягла цього, але щасливішою не стала, впала в депресію, організм виснажився, і я стала важити ще менше. Але коли кажеш собі: «Усе, я буду харчуватися нормально» – організм відповідає: «Ні, я тобі не вірю, ти казала – 50 кг, а зараз 46». Не можна просто так узяти й почати їсти все підряд. Можливо, це прозвучить банально, але ти мусиш заново вчитися їсти. Починаєш з кашки, яку дають діткам до 12 місяців, з потрібним набором амінокислот і вітамінів. Їси її для того, щоби організм потроху зрозумів, що війна закінчилася і можна перебудовувати метаболізм на нормальний режим.

Анорексія – це добровільна відмова від їжі з метою схуднути. Для того щоб «підчепити» анорексію, треба бути «щасливим» спадкоємцем певного набору генів. У твоєму «племені» мала бути людина, яка могла б продовжувати більш-менш нормальну життєдіяльність при катастрофічному відчутті голоду. Для більшості це відчуття не дозволить відмовитися від їжі, але є люди, яким ця відмова – в кайф, вона приносить легкість та ейфорію. Хтось не з’їсть булочку чи м’ясо – і стає злим та пригніченим, а дехто відривається від землі, виходить за рамки, мислить креативно. Голод у цьому випадку як допінг, як кайф від аскези. У християнстві люди не просто так себе голодом морили. Тому що в якийсь момент справді починаєш думати, що ти – неземна істота. По-перше – стаєш набагато легшим фізіологічно, по-друге – міркуєш про вищі матерії. Навколо тебе думають, де з’їсти бургер, з ким у кав’ярні зустрітися б увечері, а ти думаєш, про що цей світ. Фізично це виснажує, але намагаєшся все одно знаходити в цьому якусь енергію, хоч вона деструктивна, бо ти просто повільно вмираєш.

У християнстві люди не просто так себе голодом морили. Тому що в якийсь момент справді починаєш думати, що ти – неземна істота.

«Кожна татушка – спосіб позначити кордони свого тіла, повернути тіло собі, самій вирішувати, яким воно має бути. В контексті анорексії це своєрідна адаптація, спроба знайти в тілі більший сенс, аніж зведення його до набору м’язів, жиру й кісток».

Звісно, мене лякає мій стан, але я не дуже хотіла розповідати про свій досвід, це не те, чим я пишаюся. Я не збиралася допомагати іншим, думала собі тихенько перебути це все, вилікуватися, але тоді побачила текст «Я алкоголік» і зрозуміла, що в мене просто «CTRL+C – CTRL+V», тільки проблема більше «дівчача». Я кажу «дівчача», тому що дівчат від цього помирає найбільше. Почала читати про це фахову літературу з масштабними дослідженнями, дізналася, що людей від цього помирає більше, ніж від депресій. А в нас про це не говорять, у нас проблеми немає. Дівчинка у 5 класі сідає на дієту – нічо, не страшно, переросте, перебіситься. Мені 30, і дуже дивно, що я вижила з таким підходом.

Я вважаю, що про це треба говорити. У нас думають, що анорексія – це щось дуже далеке, що це про худих моделей та актрис десь там. Перш за все, анорексія молодшає. Дівчатам, з якими працює мій психотерапевт, 10-13 років.

Що прочитати на цю тему:

 Ніколь Шнаккенберг – «Уявні тіла, реальні сутності. Подолання конфліктів ідентичності із зовнішністю та повернення до справжнього Я»

 Юлія Лапіна – «Тіло, їжа, секс і тривога. Що непокоїть сучасну жінку. Дослідження клінічного психолога»

 Naomi Wolf – The Beauty Myth

 Робін Норвуд – «Жінки, що люблять надто сильно»

 Men Get Eating Disorders
Too: mengetedstoo.co.uk

Постійно зайві кілограми

Мені було 15 років, і я набирала просто феноменальні для свого віку кілограми. Якраз почалися місячні та з’явилися груди, бо їх до цього загалом не було. Це перехідний етап, у якому в хлопців змінюється голос, а дівчата можуть різко набрати, а потім скинути. Мій перший хлопець говорив щось типу: «Ти та-а-ак поправилась». А однокласниці: «Нічо собі у тебе сіськи!». Це звучить наче напівжартома. Але ти приходиш додому, а там коментують твої щічки і додають: «А що це у нас на бочках відросло?». Це нашаровується всередині, складається десь у підсвідомості. І ти тоді вирішуєш, що не хочеш бути у цьому світі товстою.

Наприкінці школи я реально була дуже в тілі. Подруги навколо теж страждали, бо не стали такими худенькими, як усі красиві жінки цього світу. Усі страшенно заздрили тим, які можуть жерти все, що хочуть, і не гладшати. Такі моменти привчають до того, що їсти – соромно, їсти некорисні речі – двічі соромно, а їсти некорисну їжу вночі – взагалі гріх. Це можна робити тільки зі своїми довіреними особами – подругами, але нікому більше про це не розповідати, а потім разом зганяти калорії на стадіоні.

Це нашаровується всередині, складається десь у підсвідомості. І ти тоді вирішуєш, що не хочеш бути у цьому світі товстою.

«Це як найособистіша й найправдивіша історія твоїх думок і почуттів. Тілесний аналог татушкам — зморшки: вони від того, що колись змушувало усміхатися, супитися й плакати. Просто «зморшки з чорнила» видно одразу, не треба чекати прояву 30 років після першої усмішки».

Я сиділа на дієті. Вичитала десь у журналі, що Рене Зельвегер схудла, бо їла сливки – і от я тиждень поспіль їх жувала. Скидувала з себе багато води і візуально наче худла, але ж сезон сливок колись закінчується та починається картопля. І дуже швидко ти набираєш вдвічі більше, ніж скинув. Такі «качелі» відбуваються постійно: «набрав-скинув-набрав-скинув». Тоді з’являється розуміння, що дієта – це добре, але треба ще спорт, танці. Як швидко схуднути? Бігати!

Починаєш мотати марафони в лісі по 10 кілометрів, загортатися у харчову плівку, мазатися медом, одягати шорти для схуднення, пояс для схуднення. Це справді спрацьовує, стає трохи легше, підвищується самооцінка, і можна їсти щось більше за сливки. Потім думаєш: «Гаразд, бігати – класно, але ж є безліч м’язів, які треба тренувати». Додаєш танці, пілатес, капоейру. У якийсь момент розумієш, що в тебе університет, робота, вранці пробіжка і 6 годин тренувань. Організм у шоці, треба якось пристосовуватися, бо «вона мало того, що їсть мало і щопонеділка голодує, ще й тренується та бігає в будь-яку погоду». На їжу просто не вистачає часу. Тоді залежність від бажання худнути не була сильно помітна. Я важила 60, 58, 62, 57 – це не дуже помітні зміни. Ну, трохи щічки запали, що такого?

Свій перший семиденний марафон без їжі я пережила десь у 23 роки. Танцювала тоді в балеті, а коли ти працюєш на сцені, до тебе підходять, беруть за жирову складку і питають: «Тобі що, більше робота не потрібна?». Мусиш схуднути, інакше до побачення. Як найшвидше скинути вагу? Просто нічого не їсти. У раціоні вода та бджолиний пилок. За якийсь час організм звикає і стає зрозуміло, що можна витримувати такі пости. Наприклад, не їсти у понеділок. У мене була така практика багато років, усі знали, що понеділок – священний день голоду, і до мене з булочкою краще не підходити. Згодом поступово зменшується кількість продуктів, які ти дозволяєш собі їсти, кудись зникає сніданок, хоча я була прихильницею того, що день пропав, якщо не встиг уранці поїсти.

Ти думаєш: «Я хочу важити 50 кілограмів, а в талії мати 60 сантиметрів». На цьому закінчуються розмови з тілом, яке тобі говорить, мовляв, давай ще хоч трохи цукру, м’яса, давай булочку? А ти йому натомість показуєш картинку красивого жіночого тіла, яку насправді бачиш усюди. У тебе ще місячних може не бути, але всередині вже працює внутрішній фотошоп, який вказує, який ти повинна мати вигляд у дзеркалі.

Мотивація та зміни в організмі

У якийсь момент я відключила тіло як річ, яка має право голосу в моїй харчовій поведінці. Іноді хочеться їсти, іноді навіть сильно, іноді навіть постійно, але в якийсь момент звикаєш до цього відчуття. Пропустила сніданок – хижо, кепсько, але тоді випила водички і стало легше, згодом випила гарячого чаю з медом – і голод узагалі зник.

Ти його наче притупляєш, а потім уже не можеш зрозуміти, голодна ти чи ні, бо якщо чесно – голодна ти 24 години на добу. Організм віддає останні ресурси на життєдіяльність, спалює потроху жирову тканину, потім м’язову, тоді добирається до мозку. Але в цьому режимі вчишся функціонувати, і вже не так сильно помітна втома. Прокинулася зі слабкістю. Ну, так зима ж, вітаміну D усім не вистачає, тому й усі такі понурі навколо. Так, але в тебе, на додачу до цього, недобір по калоріях у рази до норми.

Якщо ти щось з’їси, починаєш вважати себе слабкою, потворною і до цього ще додається «товстою». Починаєш реально боятися їжі, усіх цих бургерів, тортиків, джанкфуду. Простіше навіть сказати, якої їжі я не боюся. Коли починається реабілітація, на одному з етапів складають список продуктів, які ти готовий їсти, яких боїшся менше за інші. У багатьох цей список складається тільки з води. Я собі дозволяла ще мед і топлене масло, на цьому фактично й протягла останні 4-5 років.

Десь на позначці 48-49 кг у мене раптово зникли місячні. Я розуміла, що це вже через настачу ваги, почитала в інтернеті й дізналася, що так буває під час анорексії. Закривається репродуктивна функція, тому що жінка стає нездатною виростити нормальне потомство. Стало зрозуміло, що це вже проблеми зі здоров’ям. Я сходила на акупунктуру, тітка, яка ставила голки, постійно бідкалася, яка я худенька. Через півроку місячні повернулися. І я така: «Клас, то в мене все-таки не анорексія, можна жити!». Згодом фіксуєшся на цифрі 47, тільки-но бачиш меншу цифру – ні за що в житті не хочеш важити більше.

Візуально різниці ніякої: 47 чи 48. Але тобі важливо знати. Одним із відкриттів, коли я перестала важитися щодня, було те, що за відчуттями мені здавалося, ніби я вже важу 70, однак, коли я стала на ваги, там було всього 200 нових грамів. Тобто насправді вага ніяк не дружить з тим, що носиш у голові, бо може здаватися, що ти товста і займаєш собою весь простір, що всі бачать твій жир, а там просто +200 грамів.

Коли починається реабілітація, на одному з етапів складають список продуктів, які ти готовий їсти, яких боїшся менше за інші

Десь на цій вазі я відчула, що в мені все гасне потроху. Важко навіть підняти руку, а встати з ліжка – це взагалі якесь надзусилля, режим сну збивається, лягаєш об 11-й, встаєш о 4:30. Наче виспалася, але розумієш: це не так, це якась ілюзія, є відчуття, що ще трохи – і світло погасне. Мене це лякало, але ж я ходжу на зустрічі, лекції читаю, усе добре. Слабка трохи, усі кажуть: «Олю, треба їсти нормально, бо ти скоро зникнеш». А я про себе думаю: «Нарешті я худенька».

Десь на вазі 46,2 мені написав мій друг, він судинний хірург. Каже (дослівно): «Як іще схуднеш, то, крім підколінної вени, в тебе ще матку на животі буде видно. Я не жартую. Візуальне оголення глибоких анатомічних структур – ознака кахексії. Тобі справді потрібна допомога. Я не знаю, чи причина в стресі, порушенні психіки, чи надмірному захопленні веганством, але зараз ти серйозно хвора. Хвороба називається анорексія. Люди від цього вмирають... Небезпека для життя полягає у критичній втраті білка, котру потім неможливо відновити, і людина від цього гине. Треба здати аналіз сечі та кров з вени (аби дізнатися, чи нирки ще живі). Сходиш у кінці тижня до мозгоправки». Він підшукав мені спеціаліста, який працює з розладами харчової поведінки. Я, як зайчик, здала всі аналізи і прийшла до психотерапевта.

До якогось моменту думаєш, що найбільше в житті боїшся когось втратити, вмерти, але по факту виходить, що боїшся померти не так сильно, як набрати вагу. Ти не ходиш із розумінням цих ризиків, тебе просто через якийсь час забирають у реанімацію. Відмова від їжі означає те, що ти згортаєш стартап під назвою «життя» і потроху вмираєш. Але ти не мотивуєш себе в такий спосіб. Ти знаходиш виправдання: «Я намагатимуся вести здоровий спосіб життя».

Люди навколо часто не бачать проблеми. Ну, худне, і що? Це ж нормально – коли тобі соромно за булочку, це ж нормально, що дівчата постійно сидять на якихось дієтах і нічого не їдять. Ніхто не ставить собі питання, що відбувається. Бабуся може бідкатися, «яка ти страшна» щоразу, коли бачить тебе, друзі теж можуть сказати, що ти схудла, ось і все. Моя найкраща подруга колись казала, що якщо я схудну дуже сильно, вона прийде і годуватиме мене з ложечки. І коли я їй розповіла, що в мене анорексія, вона відповіла: «Вибач, жінко, я провтикала цей момент».

До якогось моменту думаєш, що найбільше в житті боїшся когось втратити, вмерти, але по факту виходить, що боїшся померти не так сильно, як поправитися

Зворотний шлях

Є дуже важлива річ, яку тобі постійно повторюють, особливо на ранніх етапах терапії: анорексія – це хвороба, так само як рак, запалення легенів чи кір. Не варто звинувачувати себе чи середовище у тому, що в тебе це є. Звісно, перші критичні зауваження від рідних та однолітків, особистий набір травм стають тригером, який запустив цю реакцію. Але якщо покласти мене і людину, в якої нормальні стосунки з їжею, в апарат МРТ і показати тортик, то в мене десь у фронтальній корі буде дискотека, а в іншої людини просто загориться зона, що відповідає за насолоду, трохи зона пам’яті й нічого особливого. Це те, на що не вплинути силою волі.

Насправді треба зрозуміти – це хвороба. Хоча збагнути це і почати лікування дуже складно. Адже коли в тебе депресія і все навколо здається сірим, ти розумієш, з чим йти до психолога і що виправляти. А коли в тебе погані стосунки з їжею, ти боїшся їсти, ти не можеш просто прийти і сказати: «Навчіть мене їсти, будь ласка». Зараз я проходжу курс лікування і терапію у психотерапевта. Анорексія виснажує у тому числі й мозок, тому «приємним бонусом» є депресія.

Мій психотерапевт намагається про цифри говорити менше, це все дуже відносно. Якщо боїшся павуків, терапія починається з того, що ти сидиш, а десь за межами кімнати є павук, через тиждень він уже в межах кімнати, але під ковпаком. За якийсь час психотерапевт знімає ковпак і дає тобі павука. Тебе до цього просто підводять, потроху показують те, чого ти боїшся. Оскільки я найбільше боюся їжі, замість павука в мене буде тарілка з білками, жирами, вуглеводами та кальцієм. Завдання мінімум для мене – навчитися жити у рамках того тіла, яке мені дано природою. Вага 60 кілограмів звучить наразі для мене як вирок, бо коли я бачу на вагах навіть +100 грамів, у мене починається істерика.

Я розповіла про хворобу своїй сестрі, найкращій подрузі та чоловіку. І для всіх це була новина. Скажу більше: для мене це також новина. Я знала все в теорії, знала, що є булімія, анорексія, я навіть знала, що є орторексія – патологічна залежність від харчування здоровими продуктами. Найважче було сказати чоловіку. Тому що не сприймаєш це як хворобу, а як власний програш, слабкість волі. «Чому ти мені не розповіла? Чому ми нічого не робили?». Та тому що я сама не знала, що все настільки серйозно, тому що після першої сесії в психолога мені сказали, що я вмерти боюся менше, ніж набрати.

На кожній зустрічі ти отримуєш якийсь інсайт, розумієш, звідкіля береться огида, неприйняття себе. Власне життя починає складатися у комплекс факторів, які привели мене до 46,6 кг, а потім навіть до 45 кілограмів, з яких дуже непросто вибратися і про які навіть найближчим розповісти дуже складно. Але коли з’являється бажання говорити, це означає, що терапія почала працювати. Доки живеш з цим наодинці, доки сам вирішуєш, здоровий ти чи хворий, просто худенький чи за крок від реанімації – ти варишся в цьому і нічого не можеш змінити.

Насправді треба зрозуміти – це хвороба. Хоча збагнути це і почати лікування дуже складно