Редакція The Village Україна знайомиться із трансгендеркою Анастасією-Євою Домані. Їй 39 років. Два роки тому вона розпочала гормонотерапію, хоч каже, що відчувала себе жінкою ще з дитинства. Попередня професія – спортивний журналіст. Зараз Анастасія працює в громадській організації, консультує тих, хто хоче здійснити гендерний перехід в Україні.

Заходимо в гості до Насті. «Тут усе нагадує про минуле життя», – розповідає вона. У квартирі пустує дитяча кімната. Дружина та донька вже кілька місяців живуть окремо. Коли вони проводять час разом, дитина далі називає Настю татом.

Хоч гендерний перехід трансгендерка розпочала два роки тому, офіційно змінити стать у паспорті їй вдалося лише недавно. Анастасія-Єва розповідає The Village Україна, як це – змінити стать.

Фото: Анна Бобирєва

Немає певної дати, коли я усвідомила, що почуваюся жінкою.

Це все збиралося з юних років. Трансгендерність проявляється з народження, а не так, що ти міряєш жіночий чи чоловічий одяг – і тобі хочеться змінити стать. У мене було відчуття того, що я жінка, але доводилося максимально подавляти це.

Узагалі, про трансгендерність та інші терміни я дізналась досить пізно. Ми ще «діти Союзу» – де можна було про таке прочитати? Приблизно з 2000-х я отримала доступ до інтернету, дізналася, хто такі трансгендерні люди.

Якби мені тоді сказали: ти переїжджаєш в Європу чи США і ми спонсоруємо тобі операцію в рамках якогось телешоу – я погодилася б.

Оскільки знала б, що в моєму оточенні не буде людей, які щохвилинно нарікатимуть: «Що ти наробив?», «Ти все життя не тільки собі, а й нам зіпсував», «Ми від тебе відрікаємося». Можливо, я була б зовсім іншою, мені не довелося б подавляти це все в собі.

Мені здавалося, що я взагалі не прийду до процесу переходу. У мене були свої причини: сім’я, дитина, спільна з батьками квартира. Щоб здійснити перехід у таких умовах, мені довелося б одразу всім розповідати, а це позбавило б мене підтримки. Найімовірніше, довелося б з’їжджати – а це була б зміна абсолютно всього у житті за раз. Я просто не мала відповіді: куди мені поїхати, чим я буду займатися? Якщо інша країна, то хто мене там чекає? Тікати з Києва? Куди? Київ – столиця і моє рідне місто.

Саме через це я і не збиралась робити серйозних кроків. Максимум – проводила три-чотири квартирники для трансгендерів на рік. Тоді я себе з ними не асоціювала. Ці люди вже перебувають на гормонах, можливо, операції зробили – фемінізацію обличчя чи груди, проходять соціалізацію. «Куди там?» – згадувала, де і з ким живу та перспективи, які на мене чекали. На той момент я могла тільки заздрити їм і трішки засмучуватись, що в моєму житті цього не буде, бо задля цього треба стільки зруйнувати. Думала, що доведеться все життя приховувати, епізодично проводити підпільні заходи. У мене було дуже критичне ставлення до себе.

Здавалося, що це не транссексуалізм, що є багато різних станів та діагнозів у медицині, в яких можна знайти пояснення і моєму станові теж.

Але відмовитися від цього було неможливо. Пам’ятаю, як деякі кросдресери говорили: «Дівчина/дружина/мама знайшла всі мої речі! Я все викинула і більше, напевно, цим займатися не буду». Це смішно звучить, бо ти не можеш припинити це. Посидиш у цьому шоковому стані декілька тижнів чи місяців і знову повернешся: будеш собі щось купувати, поповнювати гардероб, знову хотіти зустрічей.

Жіночі гормони та психіатричний діагноз

Я розпочала гормональну терапію в жовтні 2016 року. Формально – замісну гормональну терапію повинен прописувати лікар-ендокринолог. Але ті, до кого я зверталася, виявилися некомпетентними у цьому питанні, не могли мені щось порекомендувати. Мені доводилося прислухатися до порад людей, які самостійно займалися терапією.

Фемінізуюча гормональна терапія діє доволі швидко. Починати потрібно з малої дози. На початку терапії у мене був стан ейфорії. Розумієш, що зараз відбувся старт нового життя, мрії починають збуватися. Щодня, коли приймаєш нову таблетку – відчуваєш себе ніби на крок ближчою до мети. Попри те, що гормони потрібно приймати впродовж усього життя.

Шкіра стає дуже ніжною та чутливою. Будь-які порізи або пошкодження довго гояться. При їзді на велосипеді я отримала невеликі подряпини від педалей, і вони дуже довго лишались помітними.

Заповільнюється ріст волосся на тілі. З’являються груди. Через три місяці я побачила, що іншу форму приймають соски. Будь-які дотики до них дуже болючі.

Я пам’ятаю навіть, що мені було важко спілкуватися з дитиною, бо, коли ми бавилися і вона до мене торкалася, я відчувала біль. Так ніби мені хтось палець затис у дверях. Це те, чого ти ніколи не відчувала раніше. Щодо репродуктивних функцій – у чоловіків все зменшується у розмірах. Кажуть, за півроку гормональної терапії зачати дитину вже неможливо. Зменшується кількість сперми. Голос у трансчоловіків змінюється, а на трансжінок це майже не впливає.

Є зворотний бік гормональної терапії – побічні ефекти. Тиск змінюється, з’являється задишка, особливо в спеку. Є схильність до розвитку серцево-судинних захворювань. Тромбоз – часте захворювання, якщо приймаєш драже з гормонами.

Коли я розпочала приймати гормони, надійшов наказ Міністерства охорони здоров’я про скасування комісії зі зміни статі. Я не знаю з власного досвіду, але ті, хто проходив комісію, розповідали, що там було багато приниження. До її складу входили різні лікарі, які збиралися раз на рік і вирішували питання про зміну чи корекцію статевої належності людей, які цього прагнуть.

Тоді цей процес передбачав місяць денного стаціонару в психіатричній лікарні – і це був один з найбільш суттєвих бар’єрів, на мою думку. Хто захоче по своїй волі на цілий місяць лягати в психіатричну лікарню? Як пояснити близьким, на роботі чи навчанні, де ти пропадаєш цілий місяць? До того ж мені не можна було починати процедуру отримання психіатричного діагнозу, через те що в мене був дійсний шлюб і неповнолітня дитина.

Коли комісію зі зміни статі скасували, я зрозуміла, що мої шанси зросли.

За півроку вирішила розпочати перехід і почала ходити до лікарів, стала на облік в психдиспансер. Розпочався нагляд за мною щодо бажання отримати діагноз «транссексуалізм» та моєї гендерної дисфорії (стан, коли людина не може повністю прийняти свій гендерний статус чоловіка або жінки, характерний для трансгендерного стану – ред.).

Уникнути діагнозу від психіатра неможливо. У МКХ-10 (міжнародний класифікатор хвороб, 10-те видання – ред.) гендерна дисфорія зазначена як психічний розлад. В уніфікованому клінічному протоколі медичної допомоги при гендерній дисфорії прописано, що отримання медичного висновку може відбуватись тільки на підставі того, якщо була надана психіатрична допомога і трансгендерна людина перебувала на обліку.

Більшість лікарів боялися за наслідки гормональної терапії, відмовляли, казали: «Ви помрете». Були такі, які говорили, що це не до них, відсилали в районну поліклініку. А в поліклініці – 90-річна лікарка-ендокринологиня, яка мислить медичними поняттями 50-х років.

 З 18 липня 2018 року ВООЗ виключила трансгендерність із переліку психічних розладів. У новій міжнародній класифікації хвороб (МКХ-11) гендерну невідповідність перенесено в розділ про сексуальне здоров’я.

Від знайомих, наприклад, сімейний лікар утікав, бо не хотів нічого писати.

Я здавала безліч аналізів по 4000-5000 гривень – у лікарів вони не збігалися, їх можна було колекціонувати. Зрештою, на тренінгу ЛГБТ-організації, де я працювала, знайшла лікарку, яка допомогла мені. Ендокринологиня прописала курс гормональної терапії. Крім того, що я приймаю жіночі гормони, мені потрібно ще приймати препарати, які пригнічують рівень тестостерону в організмі. Після того як отримала довідку від лікаря і психіатричний діагноз – у поліклініці зібрали комісію, яка вивчила діагнози і видала мені найважливіший документ – свідоцтво про корекцію статі.

Я знайшла досвідченого лікаря, який займається вагінопластикою в Україні. Поки чисто теоретично оцінюю те, чи буду до нього звертатися. Після такої операції потрібно місяць відновлюватися. Перших два тижні можна говорити тільки пошепки та щось легеньке їсти, інакше операцію зіпсуєш. Звісно, хотілося б, щоб доглядав хтось із близьких, але кому про таке розказати? Якщо робиш операцію таємно від сім’ї – це складно та самотньо. Якщо дійду до операції, мені треба серйозно подумати, як все організувати, як пояснити людям, куди я зникла майже на місяць.

Як змінити стать у паспорті

У РАЦС потрібно прийти з медичним свідоцтвом, діагнозами, старим свідоцтвом про народження, паспортом і – для трансжінок з документами із військкомату – написати заяву про зміну статі в свідоцтві про народження. Моє нове ім’я – Анастасія-Єва, до по батькові додали жіноче закінчення, але ось прізвище не вдалося змінити. Сказали: щодо цього треба окремо звертатися.

Із цим документом я вже пішла до паспортного столу. Там мені відповіли, що не можуть змінити стать у документах. У реєстрі в моєму записі зазначається тільки чоловіча стать, бо саме такі дані я подавала, коли робила біометричний та ID-паспорт. А розробники програми просто не передбачили зміну статі. Пізніше мені зателефонували і сказали, що можуть прийняти заяву в роботу.

 10 серпня Анастасія-Єва отримала паспорт, де зазначена жіноча стать

Багато трансгендерних людей зупиняється, зіткнувшись із певними труднощами в процесі зміни документів, але особисто я не бачу сенсу не доводити це до кінця.

Це потрібно взяти і зробити, щоб тобі нічого документально не заважало в житті. У 2018 році дедалі більше наважуються на це, адже бачать, що іншим вдається.

Стосунки з сім’єю та друзями

До переходу я мала величезне коло спілкування, вела активний спосіб життя, працювала у журналістиці.

Я тихо і не прощаючись пішла від всіх своїх попередніх знайомих і друзів. Нічого нікому не пояснювала. Просто в якийсь момент припинила відповідати на дзвінки, ініціювати зустрічі, почала ігнорувати свята. Це ніби взяти і відрізати своє попереднє життя. Я не шкодую, бо в моєму колі спілкування мене точно не прийняли б, могли б бути образи в мій бік. Але буває сумно.

Деякі з моїх колишніх друзів хочуть зі мною побачитися. Вони ще не знають про мої зміни. А я ще не готова морально до цих зустрічей.

Окремо від дружини та доньки я живу не так давно – лише три місяці. Я підтримую контакт із дитиною. Вона називає мене татом. Я ніби й не проти, але все одно відчуваю дискомфорт. Час від часу ми проводимо з донькою декілька днів разом – і для мене це як ковток свіжого повітря.

Моя дружина будує своє життя окремо. Для мене це болюча тема. Перші дні, тижні, коли ми розлучилися – був просто страх. Вистачало на секунду згадати сім’ю, і я не могла стримати сльози. Навіть зараз, коли я бачу десь дитину, яка гуляє з мамою, татом, це наганяє на мене емоції. Одразу думаю: ось яка сім’я гарна, в них усе добре. Мені б теж так хотілося, але це якась фантастика, коли починаєш думати, як це буде в реальному житті.

Я ще досі маю якісь певні ілюзії про те, що ми з дружиною можемо бути разом. Але якщо вона повернеться – то мені доведеться знову грати роль хлопчика. Мене буде засмучувати, коли вона казатиме, що їй неприємно, коли я гуляю з ними в такому одязі. Це важко уявити зі всім, через що я пройшла.

Сприйняття суспільством

Деякі люди, коли дізнаються, намагаються підняти на шум, щоб про це всі навколо знали. Вони голосно кричать: «Дивись це вона, а в паспорті він!». І якщо поряд є люди – вони почують. Буде неприємно, що твій статус розкрили. Або ж звертаються лише за гендером, який вказаний у паспорті, навіть якщо ти просиш інакше.

Буде неприємно, вони тиснутимуть саме на цю больову точку.

З мого досвіду, проблеми з’являються там, де треба відстоювати свої потреби. В лікарні, наприклад, кладуть у палату згідно з твоїми документами, у поліції теж зважають передусім на паспорт. Переважно можна не розраховувати на хороше ставлення, якщо ти пред’являєш його. Дуже важливо одразу встановити рамки, показати, що ти знаєш закон, і вимагати, щоб до тебе ставилися з повагою.

Я намагаюся впливати на це. Лікарка з поліклініки винесла на огляд черги мою гендерну ідентичність, а також почала розголошувати вголос дані з моєї медкарти. Я все запам’ятала слово в слово. Написала в інтернеті, мені допомогли оформити звернення, я поскаржилась омбудсмену. Потім була комісія департаменту охорони здоров’я мого району, на яку мене запросили і попросили вибачення. Я ж попросила провести роз’яснювальну роботу з працівниками поліклініки.

У банках теж останнім часом стикаюся з проблемами. Адже там при ідентифікації – мої старі фотографії. Коли я отримував картку, у мене було дуже коротке волосся. Зараз, коли я приходжу робити нову, моє волосся десь у шість разів довше, обличчя змінилося від гормонотерапії. Вони починають порівнювати, і це виходить, що ніби інша людина.

Коли я прийду в університет змінювати свій диплом, думаю, там буде ще гірше, ніж у поліції чи поліклініці. Там узагалі люди не знають, що є трансгендери, хоч це й освітній заклад: «У нас трансгендер вчилась чи вчився?». Я не впевнена, що там буде легко змінити диплом.

Думаю, мені доведеться добряче повоювати.