Переважно від сексизму потерпають жінки, проте гендерні стереотипи шкодять і чоловікам. Аби зрозуміти, чи дискримінують чоловіків у стереотипно «жіночих» професіях, The Village Україна спілкується з манікюрником, бебісітером і флористом, які доводять, що професіоналізм не залежить від статі.

Фото: Анна Бобирєва

Оля Дячук

координаторка руху HeForShe в Україні, ООН Жінки

Термін «сексизм» стосується всіх гендерів, і це велика помилка вважати, що сексизм – це дискримінація лише жінок. Просто історично і традиційно так склалося, що переважно від сексизму потерпали (і досі потерпають) жінки.

Водночас чоловіків суспільство дискримінує не менш завзято: починаючи з психологічних установок «не плач, ти ж мужик», закінчуючи тим, що при розлученні суд часто надає перевагу в опіці над дитиною матері, навіть якщо батько є дбайливим, відповідальним.

Вибір професії або вибір піти у декретну відпустку – це ще одна сфера, де чоловіки зазнають дискримінації, переважно іншими чоловіками. Коріння цієї проблеми здебільшого заховане у дитинстві: патріархальна сім’я, суворий батько або авторитарна мама, яка нав’язує сину своє бачення маскулінності. Однаково і хлопчики, і дівчатка стикаються з тим, що суспільство вважає нормальним і ненормальним. Такий тиск, щонайменше, породжує приховані комплекси на все життя, а часто навіть фізичний булінг.

Нам усім пора зрозуміти, що поняття «маскулінності» не визначається ні професією, ні рівнем зарплатні, ні стилем одягу. Хто є «справжнішим» чоловіком: боксер, який вдома знущається з дружини через свої ж комплекси, чи вихователь у дитсадку, який поважає жінок у своєму оточенні та відстоює їхні права? Питання риторичне.

Слава

Працює манікюрником 10 років

Люди дивуються з того, що чоловік може бути майстром манікюру.

З дитинства мені подобалося підпилювати мамі нігті та фарбувати їх лаком. А в 10 років я вперше побачив довгі нарощені нігті у своєї хрещеної. Я подивився на них і сказав: «Вони шикарні! Я буду так колись робити». На щастя, я роблю краще, але з цього все почалось. Думка про манікюр засіла в голові й з того часу мене не покидала.

Десь у 13 років я вперше спробував наростити нігті. Подруга хрещеної, яка працювала в салоні, навчала мене. Я попросив гроші в мами на розвиток бізнесу, і вона купила мені все необхідне. Почав тренуватися на ній, на подружках, на знайомих, на родичах – мене це затягло. Спочатку було просто як хобі, але з часом я зрозумів, що це може приносити непогані гроші.

У школі мені казали, що з цього нічого не вийде. З боку викладачів були здебільшого насмішки. Тільки декілька людей сказали мені: «Забий на всіх! Якщо тобі подобається, то роби це». Наша шкільна система – далеко не ідеальна, а викладачі – з радянськими пережитками і стереотипами із серії «баба за плитою», «мужик за станком на заводі».

З яскраво вираженою агресією я не стикався. Здебільшого це неприйняття покоління з такою «закалкою». «Це не є чоловічою професією». «З цього нічого не вийде». «Яке в тебе буде майбутнє?» Я особливо на це не звертав уваги. Думаю, якщо людина займається тим, що любить, тоді вона в будь-якому разі досягне успіху.

За першою освітою я перукар-стиліст. Пішов туди лише тому, що там був предмет «манікюр». З’явився він аж на третьому курсі, й манікюру вчив усіх я. Викладача також. Я працював в одному з найкращих салонів Черкас, паралельно став інструктором компанії-представника кількох нігтьових брендів. Це були мої перші кроки як викладача – мені було тоді 17 років. Потім мене запросили у команду салону Юлії Стадник, і я переїхав у Київ.

Реакція людей на мене в салоні різна. Я часто стикаються зі здивованими поглядами. Були випадки, коли клієнтка прийшла у салон і наш адміністратор сказав, що майстер Слава зараз підійде (я не люблю, коли мене називають В’ячеславом). Очевидно, вона не задумалася, що майстер може бути хлопцем. Клієнтка була впевнена, що всі майстри – дівчата. Я вийшов і сказав: «Доброго дня, я ваш майстер». А вона: «Ні, я до Слави». І тоді я кажу: «А я хто?». В клієнтки одразу збільшуються очі, починається діалог з адміністратором на кшталт: «Я вас просила мене записати до нормального майстра». А я тим часом все це чув. Було трішки образливо, але після умовлянь і вирішення конфлікту ми вмовили її сісти до мене. Вона сказала, що соромиться. Зрештою, жінка погодилася: «Ну подивимось, що ти там мені зробиш. Можливо, це буде навіть краще, ніж мені робили дівчата». З того часу вона моя постійна клієнтка.

У цій сфері я вже близько 10 років, і досі люди дивуються з того, що чоловік може бути майстром манікюру. Багато хто каже, що бачить таке вперше. У цій сфері я знаю одиниці хлопців-майстрів. Я ще в жодному регіоні країни і навіть за кордоном не бачив хлопців, що беруть участь в чемпіонатах. На виставках – навіть у Чехії, Польщі – мене впізнають, підходять сфотографуватися, але я соромлюся.

Я думаю, що в найближчому майбутньому буде все більше та більше хлопців-майстрів манікюру. Зараз якщо в хорошому салоні немає хлопця-перукаря – то це поганий салон. Так само буде й з майстрами манікюру.

 Я думаю, що в найближчому майбутньому буде все більше та більше хлопців-майстрів манікюру.

Олексій

Працює аніматором та бебісітером 6 років

Багато хлопців працює з дітьми, нічого «такого» у цьому немає.

Я вчився в Херсоні на культуролога. Це була суміжна з режисерською професія – ми грали на сцені, тому багато хто з моїх друзів працював аніматором. Тим паче, в навчальному процесі ми теж займалися з дітьми. І мені запропонували підзаробити. Вже шість років я працюю як аніматор, бебісітер, нянь, учитель.

Батьки помічають аніматорів, з якими діти добре почуваються, з якими їм подобається. Спочатку мене запрошували на якісь застілля подивитися за малечею, щоб батьки мали змогу займатися своїми справами. А потім батьки запропонували посидіти з дітьми, поки вони працюють. Тепер є родини, які мене запрошують, а є агентства, що пропонують роботу аніматора чи бебісітера, залежно від заходу.

Аніматорів замовляють на кілька годин – ти виклався і пішов. А бебістер цілий день з дітьми. Постійно треба придумувати щось нове та цікаве. Зрозуміло, кожна дитина має свої бажання: одному хочеться помалювати, а іншому – стрибати. Коли дві дитини поруч, то треба придумати щось середнє. Тому це такий постійний творчий пошук.

Я легко знаходжу спільну мову з дітьми. Якось дивився за двома дівчатками, яким було по 4 і 7 років. За тиждень після того, як я почав ними опікуватися, вони же вважали мене своєю сім’єю і розповідали знайомим, що я їхній дядько.

Багато хлопців працює з дітьми, нічого «такого» у цьому немає. Можливо, у цій сфері більше дівчат тому, що вони і в 30 років можуть виглядати молодо і весело. А коли ти великий широкоплечий чоловік – діти можуть злякатися. Однак якщо батьки побачили хлопця в роботі і їм сподобалося, то все інше вже неважливо. Головне – вміти заохотити дітей, щоб їм було весело. Хлопець чи дівчина – залежить від того, які діти і який їм потрібен образ. Як бебісітер я часто працюю в костюмі пірата чи Супермена, щоб дітям було веселіше.

«Ти що, досі з дітьми возишся?» – такого ставлення до мене немає. Багато хто з моїх колег, з якими я починав, теж досі працюють у цій сфері.

 Є родини, які мене запрошують, а є агентства, що пропонують роботу аніматора чи бебісітера, залежно від заходу.

Олександр

Працює флористом 14 років

Головне, аби букет був гарний. Дівчина чи хлопець зробив його – неважливо.

Я виріс у будинку, де бабуся вирощує квіти. Від дідуся залишилася зимова кімната з пальмами, кедрами, монстерами. Мама закінчила курси квіткового салону «Роксолана» як хобі. Тому я з дитинства знав, що таке оазис, клей-пістолет, як збирати квіти по спіралі. Цих мінімальних знань мені вистачило, щоб почати працювати.

Я попросився на роботу в квіткову крамницю в одному торговому центрі. Мій перший букет – як перший поцілунок, я його запам’ятав назавжди. Він коштував 95 гривень (долар був ще по 5), його купив американець. Він ще й залишив 5 гривень на чай. Після цього у мене виросли крила, що я таки щось умію.

Коли я починав – у 2005 році – флористика була ще в початковому стані. Тоді й слова «флорист» не знали, треба було пояснювати. Був лише декоратор і ландшафтний дизайнер. Тому я ріс разом з тим, як розвивалася флористика в Україні.

Я пам’ятаю, що родичі та знайомі питали: «Чим це ти таким займаєшся? Ти ж на юрфаку вчишся, можеш стати адвокатом». Я вчився на юриста в КНУ, і ректор теж не розумів, як це так, що я флористом працюю. Але чомусь, коли потрібно було зробити гарний букет – він звертався до мене через методиста.

На той період можна було перелічити на пальцях однієї руки хлопців, які займалися квітами. Зараз трошки більше – десь 10%. Закордонні флористи, які приїжджають з майстер-класами, дивуються, що у групі з 20 людей лише двоє хлопців. У всьому світі ситуація навпаки. Флористика – це важка фізична праця, хоч усі думають, що це квіточки-метелики.

У салоні добре, коли є і дівчина, і хлопець. Це все-таки сфера обслуговування, торгівля. Дівчата працюють на одну цільову аудиторію, а хлопці – на іншу. Наприклад, інколи чоловікам простіше сказати, що їм треба на восьме березня букети дружині й коханці, саме хлопцеві, бо він не буде засуджувати. Але загалом головне, аби букет був гарний, а дівчина чи хлопець зробив його – неважливо.

 Флористика – це важка фізична праця, хоч усі думають, що це квіточки-метелики.