Власний досвідЯ почала жити після 40

ФОТО: Юлія Вебер

Я пролила багато сліз тихцем, адже всі в мене страшенно вірили – я не могла їх підвести. Я вступила до університету після першого екзамену, написала твір «на відмінно». Учитель української мови та літератури ділився зі мною книжками зі своєї бібліотеки. Я його обожнювала, ми досі дружимо. Це була ще одна людина, яку я боялася розчарувати. Найбільше цей страх переслідував мене щодо мами. Відкрито ми з нею поговорили лише тоді, як мені виповнилося 35, вже після мого розлучення з чоловіком. Вона запитала мене: «Чому ти відразу не розлучилася, якщо була нещасною?». Я їй відповіла: «А так можна було?». Мені ж сказали колись: якщо вийшла заміж, все – як хочеш, так і живи.

«Сіра миша»

Мій чоловік був старший за мене. Мені здавалося, що в ньому я знайшла все, чого мені бракувало. Хоча потім виявилося, що я просто сплутала почуття. Тільки-но ми одружилися, я сказала, що хочу завершити університет, хочу писати книжки, хочу в аспірантуру. Він мені відповів: «Так, звісно, усе буде». Університет я закінчила з відзнакою, попри народження сина та його виховання. Далі мали б бути аспірантура та докторантура. Таким був мій ідеальний план.

Чоловік майже одразу почав подавляти мої бажання. Я не була щасливою в шлюбі, але боялася собі у цьому зізнатися. Іноді здавалося, наче я потрапила в рабство. Чоловік мене любив, просто в нього були ось такі очікування від стосунків. Коли аналізую той період, розумію, наприклад, що в шлюбі у мене завжди був одяг незрозумілого кольору, хоч у дівоцтві я обожнювала червоне. Я стала сірою мишею, тільки щоб його не дратувати. Хоча все одно паралельно писала вірші, багато читала та намагалися не випадати зі своєї теми.

Привід для сварки міг виникнути з дрібниці. Наприклад, прибігла я з роботи, приготувала вечерю, усе прибрала, нагодувала, а тоді сіла трохи почитати. Чоловік міг зайти і сказати: «О, там павутина висить, а вона книжку читає».

Що я завжди залежатиму від інших людей. І все, що мене чекає – це пелюшки, дім і якась тупа робота.

Розривати стосунки мені самій не хотілося. Коли почала все це усвідомлювати, син уже був досить дорослий. Я думала, він почне мене звинувачувати, казатиме, що я зруйнувала сім’ю, позбавила його батька. Але згодом, коли ми розлучилися та почали жити з сином окремо, він сказав, якби ще кілька років було так само, він утік би з дому і жив під якимось мостом.

Пригадала один момент. Це сталося через місяць після смерті моєї бабусі. Чоловік поїхав до своїх батьків, я була вдома з маленьким сином. Мене розривало зсередини, усе, що я хотіла тоді – померти. Я доволі серйозно обдумувала різні варіанти. Раптом заплакав син – і я миттю вийшла з цього ступору. Якою має бути безнадія, якщо думаєш про смерть, поки твоя дитина лежить у колисці? Це був наче ляпас. Я отямилася та зрозуміла, що син – найкрутіший подарунок долі.

Згадався ще один момент, який мене вразив. Ми приїхали в гості до моєї мами, сиділи з сином, і він задрімав на дивані. На секунду здалося, що це мій чоловік (вони дуже схожі), я спіймала себе на думці, що ненавиджу його. Це була остання крапля. Але пропонувати розлучитися я не хотіла. Це зробив чоловік. Я підтримала. Думаю, він не сподівався, що погоджуся. Очікував, що я проситиму пробачення, пообіцяю змінитися, сидітиму вдома та готуватиму. Але я не хотіла цього.

Після розлучення я переїхала в сімейний гуртожиток. Це було в 2007 році. Чоловік нас із дому викинув на Різдво. Ми вже розійшлися, але ще мешкали в одній квартирі. Я повернулася з села, а речі вже були спаковані та стояли в коридорі. У мене був невеликий вибір – або дитина та свобода, або нескінченна тяганина за квартиру, яку ми колись купили, склавши докупи свої заощадження та гроші батьків. Я в той момент була в такій депресії, що хотіла лише спокою.

Спочатку в мене була велика потреба в любові. Я багато часу проводила на самоті, з одного боку, мені здавалося, що все вийде, а з іншого – хотілося, аби поруч був чоловік. Я навіть не розуміла, для чого він мені. Я ж не в селі живу, у мене немає господарства, яке потрібно утримувати. Але традиція «щоб було як у людей» тягла до цієї думки. Врятувала мене робота. Я цілеспрямована та вперта. Якщо поставлю собі мету – обов’язково її досягну.

Захист докторської дисертації був верхівкою моєї академічної кар’єри. Але я почувалася дуже самотньою – мені за 40, розлучена, у вже дорослого сина своє життя, в яке я не могла втручатися. Добре пам’ятаю, як подивилася на себе в дзеркало та остовпіла. На мене дивилася якась жінка, у неї було 15 зайвих кілограмів, я її не знала. Захотілося розбити дзеркало. Як таке могло статися? У цей момент я збагнула, що потрібно змінюватися.

У мене були проблеми зі здоров’ям, тиском. Я почувалася баржею, а не людиною, мені в собі нічого не подобалося. Тоді почала шукати якісь можливості, щоби повернути стрункість. Побачила у Facebook, що набирають групу для схуднення. Грошей не було, але я згадала, що маю кредитку. Оплатила програму.

Вважаю, що мені дуже пощастило з дієтологом, яка вела цей проект. Вона змінила моє ставлення до себе. Виявилося, що мені дуже подобається здорове харчування, подобається жити за певним графіком. Це не дієта, а стиль життя. Я навчилася їсти без книжки, без комп’ютера та відчувати смак їжі. Це дуже важливий момент проживання маленьких радощів. Починаючи з вересня 2018-го, я скинула 15 кілограмів.

Тепер працюю в Інституті журналістики КНУ імені Шевченка – це теж було одне з моїх давніх бажань, яке збулося.

Моєму синові зараз 23, ми з ним дуже близькі, він дигер, ми разом спускалися в підземелля. Завдяки йому я багато чого зрозуміла про дітей та підлітків. Це те, про що я кажу в своїх книжках: «Батьки, говоріть зі своїми дітьми. Вони готові до цих розмов, просто бояться сказати про це».