«Сімейна свічкарня Вальковських» розташована неподалік від Софійського собору – вдале місце, щоби повертатися до традицій. Ми туди потрапляємо під час зливи, що затоплює Київ. У майстерні пахне бджолиним воском і домашнім затишком. Свічкарки, мама Олена та дочка Марія, одразу дають теплі шкарпетки й саджають пити каву. Поки ми розмовляємо, за вікном шумить дощ.

Умовно майстерню можна поділити на кілька частин: це дві зони для роботи, з бджолиним воском і соєвим. Марія пояснює, що роботу з цими двома видами воску краще розділяти, бо бджолиний віск сильно вбирає в себе аромати з навколишнього середовища, а для соєвого зазвичай використовують багато ароматизаторів. У зоні для свічок із бджолиного воску – казанок для топлення воску й різні посудини, що ніби перекочували сюди з майстерні хіміка. 

Також облаштували мінібібліотеку – книжки можна почитати на місці або взяти додому й повернути. Олена показує українське видання збірки про історію свічки, якому понад сто років – це лекції Майкла Фарадея 1860-х років, які чоловік Олени подарував їй із нагоди відкриття майстерні. Він також своїми руками зробив більшість меблів для свічкарні.

У ще одній зоні зібрали вироби різних майстрів, починаючи від благодійних фотолистівок і завершуючи ялинковими прикрасами чи свічниками, виготовленими з опалих гілок. Саме в шоурумі проводять майстер-класи, що називають «майстерками». 

Редакторка The Village Україна Вікторія Кудряшова запитала в свічкарок, як почали вивчати історію свого роду та дізналися про традицію свічкарства, як наважилися залишити свої традиційні роботи після початку повномасштабної війни, щоби відкрити простір, а також як створити свічку в домашніх умовах і як за нею варто доглядати.

 

«Ви зробили таку свічку, як робила бабуся Мотря»

Марія: Першу свічку мама вирізьбила в березні 2022 року. Ми нікуди не виїздили з Києва, я сиділа в коридорі й досліджувала корені нашого родинного дерева. У мене виникло питання, звідки я, і я почала розпитувати в родичів. І виявила, що мої родичі жили на Київщині, Полтавщині, Кіровоградщині, Сумщині та Житомирщині.

Було багато прогалин. Але згодом я почала перевіряти за прізвищами, дійшла до прабабусиної лінії з Полтавщини. У неї прізвище Чвала – ми його знайшли в реєстрі козаків 1600 року. Потім почали читати історію села, звідки бабуся, і виявили, що село заснували як хутір, за козацьку службу. Наш дідусь був одним із його співзасновників.

Олена: У той момент потрібно було знайти точки, за які потрібно триматися. І в якийсь момент я почала розуміти, що от є я, а за мною є ще люди – батько, мати, бабусі, дідусі. І для того, щоби ти з’явився, потрібно було дуже багато людських доль і характерів. І ти з’явився тому, що вони вижили. Їм було, за що триматися, і їм вдалося вижити.

Марія: Коли я починала малювати дерево, то були лише мама, тато й брат. А потім я брала все більші й більші ватмани, щоби все записати, не забути, не втратити. Завжди було відчуття, що ще є час, що родичі мені потім розкажуть, але саме в той момент відкрилося бажання дізнатися більше.

Олена: Виходить, у нас із Марією ніби однакові, а ніби різні історії. Їй було важливо все запам’ятати й дізнатися. Мені було цікаво, що тримало наших родичів, як їм вдалося пережити те, що відбувається. І це бажання привело нас до того, що ми з’ясували: наша культура багатогранніша, ніж ми вважали до 2014 року.

Довгий час у радянській і царській окупації нас намагалися зробити яничарами – людьми без роду й племені, які не знають ні свого коріння, ні своєї віри, ні традицій. Але незважаючи ні на що, це все в нас живе. Так ми й прийшли до свічкарcтва й до того, що називаємо себе спадковими свічкарками. І НЕ ТОМУ, ЩО МАМА ПЕРЕДАВАЛА БАБУСІ, А ТОМУ, ЩО ЦЕ В НАС У КРОВІ Й У НАШОМУ КОДІ, І МИ НЕ МОЖЕМО ЦЬОГО НЕ РОБИТИ.

   

Довгий час у радянській і царській окупації нас намагалися зробити яничарами – людьми без роду й племені, які не знають ні свого коріння, ні своєї віри, ні традицій.

   

Бабуся моєї мами, Мотря, робила свічки. Про це нам розповіла двоюрідна сестра моєї матері, бо вона якраз жила з бабусею. Батько бабусі Мотрі був пасічником і жив поруч, через став, тому завжди було з чого робити свічки.

Бабуся Мотря дуже багато знала, її всі поважали й до неї приходили за свічками. Вона була дуже добра й завжди вкладала у свічки побажання добра. Я її пам’ятаю, коли мені було п’ять років: бабуся Мотря сиділа на припічку на літній кухні й такими добрими очима дивилася на мене. Але не залишилося жодного рецепта, як вона робила ці свічки. Тому нам довелося все відновлювати, як втрачене ремесло. 

Марія: Весною 2022 року ми почали телефонувати всім родичам, яких не чули мільйон років. Ми вирішили надіслати їм свічки як подарунок на Великдень. Батько мами – бджоляр, живе на Житомирщині, і саме з його воском ми почали працювати. Коли родичі отримали подарунок, нашій бабусі зателефонувала тітка Наталя, яка жила з бабусею Мотрею, і сказала: «Ти розумієш, ці свічки такі самі, як робила бабуся Мотря!» 

 

«Свічка завжди була присутня, ніби щось невидиме. І в момент, коли нам було потрібно за щось схопитися, ми схопилися за неї»

Марія: Мені важко це пояснити, але ми просто беремо буденні оповідки й накладаємо на життя, бо ремесло, в принципі, і є життя, це справа, яку не можна відділити. Бабусі завжди розповідали, як пекли паски – їх не можна було створювати з поганими помислами. Щоб спекти паску, у хаті збирали багато людей. Для мене це переклалося й на свічку. Бабусі ж не могли робити свічки інакше, ніж паски. Віск, як і тісто, приймає тепло. 

Олена: Коли робиш макані свічки, як зараз модно говорити, не в ресурсі, то вони, по-перше, робляться довго, по-друге, ти на них дивишся, а вони косі й криві, злипаються, процес не йде. А коли ти наповнений щастям і сонцем, то дивишся на свічки, а вони тобі усміхаються.

Марія: Свічка була присутня в нашому житті як сакральний предмет. Навіть коли ми її ще не створювали, то ставилися до неї з повагою. Ми завжди ставили свічку на Різдво, Новий Рік, день народження, інші великі свята. Бабуся ставила свічку, коли молилася, і коли на мене чекала. Просто поставить на стіл, щоби вона була поруч, і дивиться, як свічка горить. 

   

Основне натхнення ми черпаємо з вишивок, рушників, писанок. Це те, що збереглося

   

Олена: Вогонь може бути таким, що створює, і таким, що знищує. І коли ти дивишся на нього як на джерело створення, то щось у тобі відчуває безпеку. 

Марія: Пам’ятаю, як я жила в Литві, де навчалася за обміном, і палила свічки, які передавала мама. І це було щось рідне, що допомагало підтримувати зв’язок на відстані. Свічка завжди була присутня, ніби щось невидиме. І в момент, коли нам було потрібно за щось схопитися, ми схопилися за неї.

Олена: Ми й до цього досліджували свічку, але [після повномасштабної війни] нарешті зрозуміли, чому ми це робимо. Щось можна знайти в мережі, а потім ти починаєш спілкуватися з людьми, які знають більше, приходять до тебе на майстер-класи. І виявляється, що друзі твоїх друзів етнографи й культурологи, а родич друга займається трипільською культурою.

Марія: Основне натхнення ми черпаємо з вишивок, рушників, писанок. Це те, що збереглося. Починаєш гуглити значення кольорів на одному сайті, потім на іншому, і якщо на десяти інформація збігається, то вона може бути правдивою. Також ми шукаємо інформацію про свічку в українській культурі в книжках.

Олена: Традиція різьбити по свічках пішла більше з обрядовості, ритуальності. У нашому випадку ми в жодну свічку не закладаємо ніякі програми, як це роблять, наприклад, працівники з надприродним.

   

Для нас різьбити по свічках – це як вишивати по сорочці

   

Марія: Для нас різьбити по свічках – це як вишивати по сорочці. Ми вкладаємо туди лише добрі наміри, це як трансформація внутрішнього світла в зовнішній світ.

Олена: Коли ми почали досліджувати й ділитися з іншими своїми відкриттями, я дуже часто чула відповіді: «Боже, як це круто! Я теж хотів би дізнатися про свій рід, але всі зв’язки знищені». Багато в кого є потреба повертатися до свого коріння, бо тоді люди знаходять відповіді на питання, які були незрозумілими.

У процесі дослідження ми зрозуміли, що свічкарство було дуже поширене до винаходу інших джерел світла. І воно було поширене не лише на території України. Але в Україні найпоширенішим було виготовлення свічок саме з бджолиного воску, тобто родичі бджолярів зазвичай були свічкарями. Але коли винайшли інші джерела світла, свічкарство почало вимирати. Було модно поставити лампочку, бо це екологічно, вона не чадить і так зручніше.

Моя подруга розказувала, що її прадід був столяром. І робив дуже круті меблі, вручну їх розписував, різьбив. А дід виніс ці меблі на двір, порубав і пустив на дрова, а замість цього в хату поставив абсолютно безликі стінки. Й так само свічкарство, воно перейшло в тінь, більше в ритуальну сферу (обрядові свічки).

Свічки знову стали популярні з кінця 90-х – початку 2000-х. Вони вже більше стали елементом декору й інтер’єру. Почалася еволюція паливних матеріалів, із яких можна зробити свічки. Парафін відомий ще з початку 20 століття, але в середині 90-х винайшли соєвий віск, потім пальмовий, кокосовий. 

Марія: Зараз також за допомогою свічок можна ароматизувати приміщення. Акцент у суспільстві зміщується на турботу про себе, власний добробут. Тому цікавість до свічок збільшується – це вже не лише про те, що свічку можна поставити в церкві.

Як відкрили свою майстерню

Олена: Узагалі в нас чудова команда – авантюрист і панікер. [сміється]

Марія: Я панікер, якщо що. [сміється] Ми відчули запит від суспільства на те, що ми робимо. Пів року чи рік ми робили свічки в себе на кухні, продавали на маркетах.

Олена: Узагалі все, що ми робили, ми робили на запит. Спочатку в нас запитали, чи можемо ми продати свічки. Потім – чи можемо ми продати не одну, а десять. Далі запитали, чи можна подивитися на свічки на сайті. Після цього попросили провести виїзний майстер-клас – і ми провели.

Марія: Нам казали, що ми шалені – їздимо з казанком. [для топлення воску] А потім запитали: а у вас десь є місце, де можна робити ці свічки? А мені мама якось розказувала, що хоче майстерню, і я сказала: «Так, скоро таке місце буде». І ми почали шукати приміщення для майстерні.

Олена: Знадобився ще деякий час, щоби я звільнилася з роботи, де працювала дизайнеркою.

Марія: Я теж звільнилася. Працювала на кафедрі психології, вчилася, і мала ще кілька благодійних проєктів. А потім почала відчувати, що вигораю, дуже виснажилася. Думаю, виготовлення свічок тепер мені допомагає волонтерити екологічно, бо я роблю ту справу, яка мене наповнює, а не лише я щось віддаю.

Олена: Усе дуже важко, коли робиш сам те, що раніше ніколи не робив. Але надихає, коли підходять люди й кажуть, що ти робиш круті й потрібні речі. Цієї майстерні не було би без підтримки наших друзів, які допомагали нам морально й фінансово.

Коли я звільнялася, шеф сказав мені, що я ніколи в житті цього не зроблю й що не братиме нікого на моє місце, бо через два місяці я повернуся. Перші два місяці справді було найважче, бо ти повністю у вакуумі. Але як це – я повернуся? Через дев’ять місяців мій колишній шеф побачив, що в мене виходить, і запропонував свою допомогу, зокрема й фінансову. Уже казав: вірив, що в мене вийде.

   

Усе дуже важко, коли робиш сам те, що раніше ніколи не робив. Але надихає, коли підходять люди й кажуть, що ти робиш круті й потрібні речі

   

МАРІЯ: Приміщення ніби саме нас знайшло через три місяці. Нам потрібен був шоурум, місце для майстер-класів, для офісу й для пакування. Нас дуже підкупило оформлення стелі балками. Простір потрібно було оформити мінімально – можна було одразу працювати.

Олена: Ще нас підкупили білі стіни, на них можна було малювати. Бачите це дерево? [показує на стіну навпроти, де намальоване дерево з квітами, птахами, іншими тваринами та візерунками] Це малюють наші відвідувачі. Неважливо, вони вміють малювати, як Пікассо, чи взагалі не вміють тримати пензлика в руках. Деякі візерунки малювали одночасно четверо чи п’ятеро людей.

Власник приміщення дозволив нам малювати на стінах. І тепер, коли приходить до нас у гості, щоразу розглядає, що нове додалося до дерева.

Ми взагалі мріємо про простір, де будуть представлені майстри різних ремесел, але які будуть доносити сенси, схожі на наші. Наприклад, тут є картини нашої подруги, вона художниця, і багато робіт інших майстрів, із якими ми познайомилися на маркетах.

Це трошки більше, ніж майстерня, це простір. Час від часу ми збираємося й розмовляємо на ту чи інші тему, наприклад, про різновиди декоративного розпису. Ми не маємо академічної освіти, але досліджуємо культуру самі й ділимося нашими знахідками з іншими людьми, яким цікаво.

Які бувають свічки

Теоретично свічкою можна вважати будь-що, що має горючу речовину, яка має за що триматися. По суті, якщо залити олію й покласти туди шматок ганчірки – це вже буде свічка. Інша справа – матеріали й оздоблення свічок, розповідає Марія.

Загалом свічки поділяють на контейнерні та формові, пояснює Олена. Контейнерні – це ті, які поміщають у певну посудину, формові такої посудини не мають. Форми для свічок можуть бути різні: одинарні або пластинами, куди можна заливати по 10, 20 чи 30 свічок одночасно (але це вже не ручна робота, а мануфактурна).

Віск умовно можна поділити на натуральний (бджолиний, соєвий) і штучний (парафін). Для прикладу, натуральний бджолиний віск, без домішок, може тріскатися, а також на ньому може з’являтися «сивина» від низьких температур. Бджолиний віск зараз замовляють у Ямполі Сумської області, що близько до російського кордону (пасіку обстрілюють, але вона продовжує працювати).

Свічки виготовляють традиційними способами й поділяють їх на макані й катані.

   

Задумайтесь: у свічку, з якою ви одружуєтеся, може бути вмішаний віск ваших «прапрапра»

   

Щоби виготовити макану свічку, треба багато разів опустити гнотик у віск – він так наростає й формує тіло свічки. Макані свічки призначені здебільшого для щоденного використання. Їх можна робити партіями, наприклад, Олена і Марія роблять по 24 пари за раз.

Катані, або сукані свічки традиційно використовували як ритуальні (наприклад, стрітенські чи весільні). «Є дуже цікава традиція: коли роблять весільні свічки, там обов’язково має бути часточка весільних свічок батьків – її відколупували й вмішували в нову свічку. Задумайтесь: у свічку, з якою ви одружуєтеся, може бути вмішаний віск ваших «прапрапра». Такі свічки після весілля зберігали й запалювали в найскрутніші моменти життя», – коментує Олена.

Катані свічки цікаві тим, що, працюючи з ними, людина безпосередньо контактує з воском – не заливає віск і форму й не макає гніт у віск, як при виготовленні маканих свічок, каже Марія. На виготовлення катаної свічки може піти година чи півтори, але багато часу займає підготовча робота, як-от розтоплювання воску. Раніше віск не плавили в казанку, а рубали та розтоплювали за допомогою гарячої води, а потім віск витискали, щоби з нього вийшла вода. Якщо вода лишається, свічка може потріскувати.

Поки немає спеціальних інструментів для різьблення на готових свічках, кажуть Марія й Олена, тому можна використовувати, наприклад, апельсинові палички для манікюру: гострим кінцем можна намічати візерунок, а плоским – різьбити. Також можна використовувати інструменти, які зазвичай застосовують під час створення ліногравюр чи в різьбярстві по дереву. Крім того, майстрині готують спеціальні трафарети для візерунків.

Усередину катаних свічок можна вкочувати трави, наприклад, полин чи кропиву. Також у свічки іноді додають ароматизатори. Під час додавання ароматизаторів варто дотримуватися температурного режиму. Зазвичай виробники ефірних олій прописують необхідну температуру. Вводити ефірні олії зазвичай треба швидко, за дві-три хвилини, бо вони дуже швидко випаровуються. Також треба пам’ятати, що аромат може інакше розкритися під час горіння. Палити ароматичні свічки не варто довше, ніж дві години: є ризик появи алергічних реакцій або того, що заболить голова.

 

Як виготовити свічку в домашніх умовах 

Якщо вдома залишилося багато воску, найпростіший варіант – зробити свічку в паперовому стаканчику чи іншій одноразовій місткості. У дні стакана треба зробити дірочку й протягнути туди гніт, який треба попередньо вмочити в розтоплений віск (провощити). 

Щоби свічка горіла краще, важливо підібрати гніт за діаметром, що відповідатиме діаметру посудини. Якщо він буде завеликий, то свічка швидко стече, час горіння буде меншим. Наприклад, для стандартного одноразового стаканчика найкраще брати гніт діаметром один міліметр. Такий гніт розпалює приблизно чотири сантиметри воску. А загалом правильно визначати діаметр гнота допоможе лише практика, каже Олена.

Після того, як підібрали гніт, треба прикріпити його на дні стаканчика. Для цього кінець гнота можна також зафіксувати воском чи пластиліном. Далі важливо відцентрувати гніт у стаканчику. Якщо гніт не буде по центру, то віск буде стікати лише на якийсь один бік. Відцентрувати гніт можна за допомогою зубочистки, прищіпки для білизни чи навіть паличок для суші (затиснути між ними гніт, щоби він не рухався, коли буде литися віск).

 

Після заливання воску треба почекати, доки віск повністю застигне. Час застигання буде залежати від діаметра свічки й від зовнішньої температури. Якщо це найпростіша свічка в пластиковому стаканчику, то вона може застигати від пів години до двох чи трьох годин. Діставати її можна тоді, коли віск почне трохи відставати від стінок стаканчика (але треба стежити, щоби він застиг і всередині свічки, не лише по краях).

Перше правило, яке треба пам’ятати при виготовленні свічок удома – віск не можна нагрівати до температури понад 90°C. «Якось ми вирішили вдома поекспериментувати та поставити каструлю з воском на плиту. І каструля почала горіти по всій поверхні, бо віск – горючий матеріал. Ми ще й вирішили підлити води, але це однаково, що підлити масла у вогонь. У нас на кухонній стелі й досі темна пляма від кіптяви», – наперебій розповідають Марія й Олена. Тож розтоплювати віск радять на водяній бані, яка просто не зможе нагрітися до небезпечної температури.

Для свічок варто обирати бавовняні чи джутові гноти з натуральних матеріалів, бо хімічні гноти не тримають на собі віск, а також можуть давати неприємний запах, коли свічка горить.

Олена й Марія радять початківцям працювати саме з бджолиним воском: «Це віск, що пробачає всі помилки. Якщо щось не так, можна підправити, підкорегувати. Інші воски, і природні, і ні, в цьому плані не такі комунікабельні. Наприклад, соєвий віск дуже крихкий і ніжний».

 

 

Як треба доглядати за свічкою

  1. Краще не задувати, а закривати свічку, інакше гніт може стати закоротким, його ніби з’їдатиме. Це значить, що під час наступного запалювання свічці буде важко розгорітися.

  2. Підрізати гніт. Оптимальна довжина гнота – від 0,5 до 1 сантиметра. Підрізати гніт можна навіть під час горіння чи вже тоді, коли свічка застигла.

  3. Встановлювати свічку варто в місцях, де немає нахилів і протягів, бо якщо полум’я буде нерівним, свічка стікатиме в певний бік.

  4. Підстеляти щось під свічку, щоби не відчищати потім віск із поверхонь. Якщо свічник глибокий і не хочеться його вичищати, можна зробити мисочку з фольги.

  5. Важливо, щоби свічка діаметром від чотирьох сантиметрів горіла від години – за цей час віск розплавиться повністю. Якщо запалити її, наприклад, на десять хвилин, у свічці може утворюватися своєрідний тунель, і з часом її буде важко запалити.

 

 

«Гніт свічки догорає й тримається, як і ми»

Олена та Марія показують усі знахідки майстерні й зупиняються на невеликому свічнику – гіпсовому янголі, який ніби в руках тримає свічку. 50 гривень із продажу кожного ангелика передають у Перший добровольчий мобільний шпиталь – на допомогу медикам.

Ми створили цього ангелика після того, як нас так чи інакше відвело від загибелі. На початку травня минулого року ми мали їхати до Умані на триденний фестиваль із нагоди відкриття Софіївського парку, уже забронювали квартиру. За три дні до поїздки чоловік раптом каже, що його кладуть у лікарню. Нічого критичного, але треба було полежати на денному стаціонарі, – розповідає Олена. – Я засмутилася, бо все зірвалося, і ми нікуди не поїхали. І саме в ту ніч, із четверга на п’ятницю, коли ми вже мали ночувати в Умані, у той будинок прилетіла ракета. Через день я виліпила цього ангелика як вдячність за того Янгола-Охоронця, який нас урятував.

Свічки «Сімейної свічкарні Вальковських» замовляють у Харкові, Херсоні, Енергодарі. 

– Дівчина з Харкова сфотографувала нашу свічку, що вже догорала, і підписала фото так: «Гніт свічки догорає й тримається, як і ми», – розповідає Марія.

Олена й Марія проводять майстер-класи для дітей з окупованих територій або для переселенців, а також робили «майстерки» для волонтерів Repair Together, які працювали в Чернігівській області. Крім майстер-класів на виїздах, у свічкарні проводять індивідуальні та колективні майстер-класи, до десяти людей.

 Своїм сусідам на маркетах ми часто даруємо макані свічки. І хай ще щось маленьке, я потім я бачу, як оживають очі, утомлені після маркету, – розповідає Марія. – Світла зараз, на жаль, дуже мало в усіх сенсах. І нам дуже хочеться його поширювати.