Солістка гурту Onuka, менеджерка кінотеатру «Жовтень», військовослужбовець, дослідник київського метрополітену – люди з різними досвідами, але з «історіями, які закохують у місто». Такі історії вже десятий рік збирає медіа «Жителі Києва». Ці історії подають не у форматі інтерв’ю – вони написані від першої особи, у формі оповіді героя про місто [подібне Віледж робить у рубриці «Власний досвід», до якої ввійшла й ця публікація]. 

Спочатку історії публікували в блозі на Facebook, згодом з’явився сайт, а потім і книга, яка зібрала 40 історій містян і 40 локацій у Києві, які можна для себе відкрити. Завдяки одній з історій команда «Жителів…» знайшла й видавця для книжки: «Кілька років тому ми записували викладачів філософії, Руслана та Ксенію, які зібрали навколо себе спільноту однодумців і проводять власні філософські події. Згодом, коли ми шукали партнерів для фінансування книжки, вони нам написали й запропонували видати її у своєму видавництві «Печера Платона», доклали 50% до друку й допомогли нам реалізувати нашу мрію», – розповідає засновниця «Жителів Києва» Христина Кулаковська.

Спочатку Христина сама записувала розмови та фотографувала своїх героїв. Зараз «Жителів Києва» створюють 16 волонтерів: записують інтерв’ю з киянами, яких зустріли на вулиці, і з тими, хто змінює місто, а також організовують екскурсії для містян і досліджують місто разом із ними.

Перші історії «Жителів Києва»

Христина Кулаковська 

Я переїхала до Києва з Маріуполя, коли мені було 15 років. Навчалася в Інституті журналістики, працювала менеджеркою соціальних мереж і копірайтеркою в диджитал-агентстві ISD Group. Після реклами багато років працювала комерційною фотографкою, знімала для різних медіа. Пізніше почала працювати з Ukrainer як продюсерка та фотографка. 

Зараз мені важко визначити, на чому саме я концентруюся, бо моя робота – це скоріше про набір різних навичок і функцій.

«Жителі Києва» почалися з того, що мені просто хотілося говорити з людьми, які мене чіпляли, здавалися мені цікавими. Як у Humans of New York: там не було історій саме про Нью-Йорк – це були абсолютно різні історії на всі випадки життя, тобто в них могло не бути міського контексту.

Колия запускала сторінку на Facebook, то записала одразу п’ять чи сім героїв і зробила серію коротких дописів. До першої вибірки потрапив офіціант «Косатки» Сашко Боровський [cпіввласник закладів «Дублер» і «Марія»]. Я часто приходила в «Косатку» , а він був дуже ввічливим, і це тоді було незвично. Лише починалася нова хвиля сервісу, коли офіціанти стали більш вільними та могли говорити з тобою на «ти», вести прикольні small talk. Ця зміна в сервісі почалася після Революції гідності. Зараз це вже норма.

Також для старту мені був потрібен досвід іноземців, і я записала двох: американку, яка викладала англійську дітям у Києві, й іспанця, який довго тут жив. Ще записала свою подругу Ані, яка жила у Варшаві та Мілані, а потім повернулася до Києва. Це цікавий погляд на місто, коли ти повертаєшся після довгої відсутності.

Христина Кулаковська

Крім того, була парочка пенсіонерів, яких я випадково зустріла біля метро «Університет». Вони були настільки дружні на вигляд, що до них було не страшно підійти. Я обрала розмовляти з жінкою. Вона говорила із сильним акцентом – це була канадка, яка має українське коріння та приїхала до Києва на певний час, щоби знайти свою родину. 

Люди, які змінюють Київ

Зараз історії ми групуємо за двома основними напрямами. Один із них – «Змінотворці», тобто люди, які впливають на місто, змінюють його. Це активісти, урбаністи, архітектори, власники закладів і не лише.

До змінотворців можна віднести й публічних людей, діяльність яких пов’язана з містом, як-от Ната Жижченко (Onuka), яка має пісню «Місто», або Діма Зезюлін із Latexfauna. Хоч Діма з Черкащини, Latexfauna сприймають як київський гурт. 

Також нам був цікавий суржик Діми (ми майже нічого стилістично не виправляли). Ще смачний суржик у Марусі Чуприненко, вона з Херсона. У них із Дімою і два різні суржики, і два різні бачення міста.

Маруся Чуприненко

У Києві не всі говорять літературно красивою українською, тож суржик важливий для розуміння людей у місті. Раніше «Жителі Києва» могли публікувати історії й російською, але у 2020–2021 роках ми почали від цього відходити. У цей час прийшло розуміння, наскільки важлива українська мова, і що не потрібно толерувати російську.

Як «Жителі…» шукають героїв на вулицях міста

Ще один напрям «Жителів Києва» – запис із людьми вулиць та обличчями районів, яких ми можемо зустріти на вулиці. Тоді інтерв’юерки просто йдуть на такі собі польові дослідження та шукають цих героїв. Або просто хтось зі знайомих розказує нам: «Він чи вона круті, треба записати». 

Пані Зоя

Так ми записали історії вуличних музикантів, які раніше грали на Золотих воротах; менеджерки кінотеатру «Жовтень» Оксани та машиністки фунікулера Зої. Учасниця проєкту Іра, яка робить багато операційної роботи в «Жителях…», якось їхала фунікулером, завела з пані Зоєю small talk і взяла телефон. А потім прийшла до нас і каже: «Я таку героїню знайшла!» І ми до неї повернулися, щоб записати та сфотографувати.

Через польові дослідження ми вийшли й на Ірину, продавчиню гарбузів на Житньому ринку. Журналістка, яка записувала з нею розмову, розповідала, що якраз був активний час продажів, тому Ірина однослівно відповідала на запитання, треба було багато розпитувати. На такі випадки треба мати в запасі мільйон запитань.

Пані Ірина

Також було важко завоювати довіру шахістів, які грають у парку Шевченка. Люди з радянським бекграундом, або ті, які не мають досвіду роботи з медіа чи будь-якими публічними проявами, дуже часто бояться сказати зайве слово. Тому якщо їм одразу сказати: «Мені треба тут для медіа годину записати, а потім ще й вас сфоткати», то нічого не вийде. 

Треба почати з ними діалог, потім пояснити, що ми робимо історії про киян, показати сайт на телефоні, і тоді поступово вже запитувати.

Насправді польові дослідження – це дуже цікаво. Я зараз хочу більше походити з командою різними районами, тобто вийти за межі Золотих воріт, Подолу та Площі Українських Героїв. Більше гуляти на лівому березі, Почайній, Теремках, Іподромі.

«Як добре, що я встигла їх записати»

Під час навчання в школі видатного фотографа Віктора Марущенка мій підхід до фотографії почав змінюватися. Мені вже не подобалася «цифра», тому я спочатку поставила фотографування на паузу. До того ж історії вдавалося записувати нерегулярно, тому я призупинила ведення блогу.

У «Жителів…» дуже вірив Віктор Марущенко й завжди мені казав, що це класний проєкт. Коли у 2020 році пан Віктор помер, я зрозуміла: як добре, що встигла записати таку людину. Він не мав інших інтерв’ю про Київ. 

Віктор Марущенко

Також я усвідомила, що «Жителі Києва» можуть зберігати історії людей, які є обличчям міста в певному контексті, а це важливо для пам’яті про місто. Тож я перезапустила проєкт: перейшла на плівку та почала шукати в команду інших людей. На момент повномасштабного вторгнення нас було п’ятеро.

Після повномасштабної війни ми почали розповідати більше історій військовослужбовців, волонтерів і переселенців, робили подкаст про адаптацію людей у Києві, які вимушено залишили дім. Зв’язок наших героїв із містом так само залишається важливим: наприклад, військовослужбовець Сергій Рістенко що має бачення Києва як фотограф із дрона та дослідник. Ще один військовослужбовець, Володимир Поліщук, довго працював у заповіднику «Софія Київська», а також мав досвід перебування в окупації.

Шкода, що ми не встигли записати Романа Ратушного. У нас навіть були з ним попередні домовленості, хотіли робили спільний подкаст на «Радіо Поділ» разом із Павлом Бондаренком. Роман тоді не зміг, а потім почалася повномасштабна війна, і він загинув [у червні 2022 року під Ізюмом]. 

У Романа багато інтерв’ю про активізм, є навіть документальний фільм, але мені хотілося би поговорити саме про його Київ. Це було би дуже важливе інтерв’ю. Ця людина жила цим містом, усе його дитинство минуло в Києві. Мені було би цікаво запитати, які його місця сили, де він любив гуляти, крім Протасового Яру [Роман був головою ГО «Захистимо Протасів Яр»].

На війні загинув і мій друг, комунікаційник і лейтенант ЗСУ Максим Мединський, який пішов служити добровольцем у 2014 році (його історія є у книзі). У нас було два записи з Максимом, у грудні 2016 року та перед повномасштабною війною, у 2022 році. Під час першого інтерв’ю він сказав, що повернувся з війська, бо хотів мати сім’ю й дитину. На момент другого запису він реалізував мрію мати дитину.

Максим Мединський

Тоді Максим казав, що знову піде на війну, якщо почнуться активні бойові дії. У квітні 2022 року Максим загинув у бою в Ізюмському районі. 

Після історії Максима ми з командою вирішили розмістити в книзі дитяче бачення Києва від Рівки – доньки письменниці Анни Санден. Вийшов фінал про життя – ми втрачаємо багато людей, але продовжуємо своє майбутнє в наших дітях.

Рівку ми теж записували й фотографували двічі, коли їй було п’ять років і коли було десять. Думаю зробити портрет Рівки ще через п’ять років, коли їй буде 15. Загалом у «Жителів Києва» немає мети створювати тяглість і повертатися до героїв. До деяких ми поверталися, бо на початку існування проєкту записували інтерв’ю в короткій формі, для Facebook, а за чотири-п’ять років хотіли їх розширити вже для сайту.

Нерозказані історії «Жителів…» 

Я мрію записати водія трамвая, особливо на легендарному маршруті в Пущу-Водицю. Ще є ідея зняти серію з вахтерами в під’їзді. Хочеться знайти бодай одного представника «культу консьєржів», які поступово зникають у Києві. Ми постійно шукаємо когось, хто міг би розповісти історію свого двору. Зараз у пошуках дворів із шинами.

Ми двічі підходили до бабусі, яка буквально була обличчям кафе «Ярослава», і вона двічі нас висилала. Така старенька, сварлива бабуся, яка на всіх кричала, але водночас всі її любили. Зараз вона вже там не працює. Нам відмовила й продавчиня «Київської перепічки» – власники мають політику не давати інтерв’ю.

Буває таке, що ми вже записали героя, але не випускаємо історію через брак цінності. А іноді герой має власне уявлення про журналістику та думає, що може переписати історію, поміняти місцями слова в реченні, а не просто перевірити факти. У нас так було з відомою акторкою театру – вона нам повернула текст, де було понад 50% правок. Ми намагалися врятувати цей текст, запропонували їй третій альтернативний варіант, де прибрали критичні для неї моменти, але залишили нашу стилістику. Їй не підійшло, тож ми ухвалили рішення не випускати цей текст.

Ще одна історія була з командою, яка відновлювала вітражі в будівлі фунікулера, там було кілька героїв. Один із них теж повністю переписав свої слова, почав нас ображати, казав, що ми написали погано й неякісно – і загалом поводився себе некоректно. Тому ми вирішили просто видалити його історію – решта учасників ініціативи почула нас і погодилася з цим.

Команда «Жителів Києва»

Було й таке, що через кілька років після запису ми розуміли, що ціннісно ми з героями не на одному шляху. Ми не видаляли їхні історії із сайту, але не включали до книги. Пам’ятаю, був спірний момент із Latexfauna, коли вони виклали пост про однокласниць [у дописі музиканти розмістили фото в образах школярок, які згенерував ШІ. А також додали варіанти відповідей на кшталт: «Аліна – дівчина з найкрасивішою сракою»]. Але через деякий час вони прийшли до своєї аудиторії з вибаченням і поясненням, тому історія Діми таки ввійшла до книги.

Місця Києва, які можна відкрити під час екскурсій

Уже третій рік «Жителі…» проводять екскурсії містом, і ці екскурсії, певно, відкрили для мене більше, ніж історії героїв. Чому? Бо ти ніжками йдеш на локацію з гідом, який тобі показує нові місця. На таких екскурсіях ми знайшли й члена команди, Антона. 

Це тематичні й камерні екскурсії для містян. Наприклад, разом із [літературним критиком] Євгеном Стасіневичем ми робили екскурсію містом Миколи Хвильового, а разом із [журналісткою і культурною менеджеркою] Богданою Неборак – містом В.Домонтовича. З комунікаційницею Українського Дому Олею Носко досліджували мозаїки Києва. Дуже хочемо зробити екскурсію з військовослужбовцем Сергієм Рістенком, який жив на Оболоні та знає гарні місця.

Екскурсія із Євгеном Стасіневичем

Екскурсія з Олею відкрила для мене мозаїки мозаїки біля метро «Університет» на фасадній частині Будинку Національних Творчих Колективів, на який я раніше не звертала уваги, хоч і проходила повз безліч разів. Завдяки екскурсії Богдани я відкрила для себе парк біля Софії Київської – у центрі міста можна насолодитися тишею й зеленню, яка дає тінь. Минулого літа я дуже часто туди ходила: знімала взуття, ставала ногами на траву й просто намагалася заземлитися. Це просто неймовірне місце, обожнюю його. Колись таким відкриттям був і дворик біля Музею Ханенків. Напевно, двори Києва завжди стають для мене відкриттями.

Екскурсія з Богданою Неборак

У процесі підготовки книжки відкриттям став Кримський дім, де раніше був іподром і жили коні. Раніше я жила біля іподрому, тож уявити собі подібне в центрі міста мені було важко.

Як Київ змінився за десять років

Коли ми починали робити «Жителів..», то всі скаржилися на Київ із хаотичною забудовою. Як і зараз, але тоді було більше нелюбові до самого міста. Це тепер ми знаємо, на кого спрямовувати цю нелюбов, а тоді просто казали: «Маршрутки фу», «Дороги фу», «МАФи фу». Усе «фу», але чомусь усі тут живуть. Мені хотілося змінювати цей фокус, показувати, що Київ є за що полюбити, бо я йому дуже вдячна, він дав мені багато можливостей і хороших людей у житті.

Після початку повномасштабного вторгнення до Києва переїхали ще більше людей, які втратили дім. Більше, ніж у 2014 році. Я помічаю, що ставлення до переселенців стає значно толерантнішим, принаймні в моїй бульбашці.

Не сказала би, що завдяки «Жителям...» маю дуже багато зв’язків у місті – мені здається, ми ще дуже нішеві й маленькі. Утім, знати велику частину хороших людей міста – це приємне відчуття. Як мінімум із половиною героїв ми ще перетинаємося в житті, можемо щось робити разом. Деякі з них стають моїми друзями.

За цих десять років я помітила, як змінюється ставлення до Києва – люди перестали дивитися лише на негатив, почали любити своє місто. Думаю, містяни відчули цінність Києва через страх втрати. Ми можемо втрачати щоночі, коли ми під атакою дронів і ракет.

Мені би дуже хотілося, щоб Київ став більш адаптованим до потреб ветеранів і військових, більш інклюзивним. Мені подобається, що акції на підтримку військовополонених проводять щонеділі; що деякі заклади дотримуються хвилини мовчання. Подобається українська мова в Києві – хочеться чути її ще більше.

Хочеться ділитися історіями, які розповіли би про Київ іноземній аудиторії, і ми вже шукаємо партнерів для англомовної версії книжки. Для неї ми хочемо обрати інші історії, яких не було в українській книжці. Також треба буде змінювати багато контекстів, наприклад, давати більш докладні описи вулиць і районів, щоб іноземці знали, чим вони особливі.

Бліц із Христиною

Яке твоє улюблене місце для спостережень?

Галявина біля історичного музею, Щекавиця, зелена зона біля Софії (але це скоріше місце сили).

Яке улюблене місце для знайомств?

Дворики з кав’ярнями й терасами: можна сісти будь-де, і станеться знайомство. Щодня сиджу біля кав’ярні Ganter Coffee на «Палаці Україна».

Де найкращий фільтр у Києві?

У Ganter, а також у First Point [на Подолі, неподалік від офісу Віледжа]. Це особлива кав’ярня, яка, на щастя, існує вже роками. Ще 16.Coffee на Бессарабці, я колись там жила.

Де найкраще місце, щоб посидіти з друзями?

«Везувіо піца», найстаріша піцерія Києва, ми писали про її засновника Мирона та вечеряли там із «Жителями…».Класно ще піти на Пейзажку, сісти там на галявині й слухати музику – залежить від погоди.

Київ у кількох словах для тебе?

Дім. Місце, де живе моя сім’я. Місце, де я виросла. Усі свої свідомі вчинки я зробила вже тут. Тут я сформувала, хто я.

автори наданих фото: Маргарита Бібікова, Олександра Онопрієнко, Христина Кулаковська, Ірина Чергенець, Антон Єрмолаєв, Ірина Тітенко