«Де моя бабулька?» – запитав Борис, міцно тримаючи її сумочку. «Де мій дєдушка?» – озиралася Світлана. Їм за вісімдесят. Вони майже не ходять. І майже не розлучаються. У липні подружжя евакуювали з прифронтового села Біленьке Донецької області – де вони перебували під постійними обстрілами та без належної опіки. 

«У мене був вільний день, бо скасували іншу зйомку», – розповідає фотограф Вʼячеслав Ратинський. – «Я написав Благодійній організації «Схід СОС». Вони відповіли, що є кілька евакуацій із-під Краматорська. Тобто це не Покровськ і навіть не Костянтинівка. Просто поїхав, щоб не сидіти без діла». Далі пряма мова. 

Евакуювати пару вирішила їхня онука. Вона нас і зустріла, коли ми під'їхали до дому. Я думав, що вся зйомка триватиме швидко, як це зазвичай буває в гарячіших місцях. Але старенькі виходили з хати по черзі й дуже повільно. Світлана ходила за допомогою ходунків. Вона виходила з хати з паузою на яблучко в коридорі, потім ще довго йшла двором. Найважче було сісти у високий бус, бо ноги вже зовсім погано підіймалися.

Борис Гаврилович ходить ще гірше. Він довго йшов невеличкою хатою. Сів у коридорі й чекав, поки його знову повернуть до його бабусі. 

Щоразу, коли їх розлучили, вони повторювали: «де моя бабушка?», «де мій дєдушка?», «верніть мені бабушку», «чому ви не пускаєте мене до дєдушки?»

Передивляючись фото, я не міг зрозуміти, куди поділися фото моменту, як Гаврилович іде до буса двором. Аж тільки потім згадав, що ми разом із волонтером Романом несли його в сидячих ношах до буса. Бо не було кому більше.

Дорогою до Павлограда ми забрали ще одного чоловіка, 67-річного Анатолія, йому стало погано. Його нудило, довелося кілька разів зупиняти авто. Пара заспокоювала Анатолія, пропонувала йому яблучко та водичку.

До будівлі центру для біженців першим повезли візочком Бориса Гавриловича, вклали його на ліжку майже посередині величезної актової зали, якогось старого заводського Будинку Культури. Гавриловичу не хотілось ані лежати, ані спати, тому він ніяково дивився у стелю, стискаючи в руках сумочку Світлани, він постійно запитував: «Де моя бабулька?»

Коли я повернувся до Світлани, вона теж запитала: «Де мій дєдушка?» Кінець-кінцем, коли Світлану привезли до Бориса Гавриловича, вони зітхнули з полегшенням, але через мить почали сваритися.

З того, що я знаю, пара зараз перебуває у Дніпрі, у спеціальному центрі для літніх людей. У місті також живе їхня онука, тож, здається, вони не залишаться без уваги. Члени команди «Схід СОС» обіцяють знайти для них житло.

«Схід СОС» можна безплатно зателефонувати за номером: 0 800 332 614 або звʼязатися через Viber чи Telegram. Більше номерів – тут

Фото: Вʼячеслав Ратинський