Світлана Казимірова проводить церемонії прощання. Це її обов’язок – натиснути кнопку опускання ліфта з труною; його називає найважчою миттю церемонії. Усіх, з ким прощаються в крематорії, Світлана записує в спеціальну книгу. Біль втрат жінка пропускає крізь себе й не говорить про роботу вдома – щоб відновити сили для наступного дня. 

Світлані 60 років. Вона – старша розпорядниця ритуалу спеціалізованого комунального підприємства «Київський крематорій». Одна з чотирьох таких фахівчинь у цій установі. Працює в крематорії понад 30 років, з 15 квітня 1994-го. 

Далі – монолог Світлани, записаний платформою «Меморіал» у межах спецпроєкту «Люди, які працюють зі смертю». Усі матеріали проєкту читайте за посиланням.

Над текстом працювала Ганна Курцановська, над ілюстраціями – Женя Полосіна.

Немає такого освітнього закладу, де б вас навчали на розпорядницю

Спершу я працювала на комунальному підприємстві «Київміськпаливо», а в 1994 році захотіла змінити роботу, за переведенням і з власного бажання влаштувалася до Київського крематорію.

Спочатку видавала урни з прахом. А з 1996-го вже виконувала обов’язки розпорядниці. Згодом стала старшою розпорядницею ритуалу. Це моя посада донині – я проводжу ритуальні панахиди, тобто проводжаю людей в останню дорогу.

Немає такого освітнього закладу, де б вас навчили на розпорядницю. Ми всі вчилися одна в одної. Я записувала за колежанками, уважно слухала, коли вони проводили церемонії. 

Коли зустрічаємо людей у втраті, наче приймаємо їхній біль на себе, намагаємося допомогти; буває, плачемо разом. Ми наче психологи. До нас іде кожен зі своїм горем, потрібно шукати підхід, підбирати слова. 

Коли я вперше сама проводила прощання, голос тремтів, долоні пітніли. З часом я здобула досвід. 

У березні 2022-го жила на роботі

У перші дні вторгнення ніхто не міг забрати тіла загиблих через обстріли, і померлі своєю смертю люди теж лежали у квартирах. Ілюстраторка Женя Полосіна

Що таке справжня війна, я відчула лише після 24 лютого 2022 року. Хоча з 2014 року більшість панахид за військовими проводила саме я. 

24 лютого прокинулася від вибухів. Паніка, ніхто не знав, що робити. До крематорію з лівого берега дістатися не могла. 25 лютого поїхала в село, де колись жили мої батьки. 

У перші дні вторгнення ніхто не міг забрати тіла загиблих через обстріли, і померлі своєю смертю люди теж лежали у квартирах. Не працювали ритуальні служби, було неможливо замовити труну, оформити документи на поховання. Ніхто не знав, що робити.

У селі я майже не спала – подумки була на роботі. 5 березня повернулася до Києва. Мій перший робочий день після початку повномасштабної війни був 6 березня.

Шляхи були перекриті, усюди блокпости. У крематорії на мене чекала колега Лариса, теж розпорядниця. Були дівчата, які оформлювали документи й видавали урни, працівники кремаційного цеху. Моя колега Лідія Феодосіївна Могилецька взяла на себе величезну відповідальність за налагодження процесів, завдяки їй крематорій і запрацював у ті дні.

Почалася робота – дуже важка. До нас почали привозити хлопців, які стояли на захисті Київщини, а також розстріляних цивільних, серед них жінок і дітей… Від ранку до вечора ми працювали – з 9:00 до 20:00. Оформлювали документи й одразу проводили церемонії прощання – і так нонстоп.

З 6 березня й до кінця місяця ми жили на роботі – у підвалі, у невеликих кімнатках, де в мирний час зазвичай відпочивали. Потроху облаштували там простір для ночівлі. Волонтери привозили їжу, ми ділили її порівну. 

«Колежанка жартувала, що як тільки я закінчу ікону, то й війні кінець. У цьому жарті була щира надія». Ілюстраторка Женя Полосіна

У середині березня, пам’ятаю, супроводжувала військових на Совському кладовищі в Солом’янському районі. Ховаємо бійця, над головами літають ракети, чути вибухи… 

Вечорами після робочого дня ми збиралися, обов’язково чекали, поки звільниться останній колега, щоб усім разом сісти за стіл. У підвальному приміщенні ми спілкувалися й підтримували одне одного. Охоронець щовечора грав на гітарі. А я – вишивала бісером ікону. Так медитувала, заспокоювалася. Моя колежанка жартувала – мовляв, щойно я закінчу ікону, то й війні кінець. У цьому жарті була щира надія. 

Ікону я закінчила наприкінці березня.

На початку літа почали везти хлопців з «Азову», які полягли в Маріуполі. Поховань було дуже багато, і це були надзвичайно важкі прощання. Побратими розповідали про своїх полеглих друзів – як вони воювали, як сміливо йшли в бій, знаючи, що їх може чекати смерть.

Той період був настільки важким, що я мало що пам’ятаю. 

Віддати шану військовому – пріоритет

У крематорії – чотири розпорядниці. Працюємо за усталеним графіком. Зараз я проводжу орієнтовно по 5–6 церемоній щодня.

Віддати шану військовому для нас – це пріоритет. Ми організовуємо церемонію без черг, затримок. Щоб родина, побратими та друзі могли гідно попрощатися з героєм.

Церемонія триває близько пів години, а якщо багато людей хочуть поділитися спогадами – то й годину чи півтори.

Я керую процесом. Відбувається все приблизно так: похоронна група військових виносить із мікроавтобуса труну, несе в залу крематорію. Далі – вручення державного прапора та прапора підрозділу. Коли прощаються з «азовцем», то по всій залі лунає ехо «Молитва українського націоналіста». Якщо є капелан, він проводить службу. Або відбувається язичницький обряд. Я розповідаю про людину, якій сьогодні віддаємо шану. Запрошую присутніх підійти до труни, попрощатися. Побратими, рідні, колеги можуть сказати тепле слово про того, з ким прощаємося.

Розповідаючи присутнім про людину, я намагаюся подати інформацію так, щоб це не були сухі факти, а щоби слова торкалися серця. 

Перед прощанням я спілкуюся з рідними, збираю дані біографії. Усю інформацію занотовую в записну книгу. Заповнюючи її, часто звертаю увагу на рік народження; думаю – як мало людина пожила. 

А буває, бачиш папірець, а там дитина, яка на цьому світі прожила лише день. У такі моменти особливо важко. Дуже боляче бачити цю маленьку труну. Тоді й слів неможливо підібрати, щоб утішити вбитих горем батьків.

Розпорядниця веде блокнот, де записує біографічні дані померлих. Ілюстраторка Женя Полосіна

Неймовірно боляче, що молоді хлопці йдуть із життя. І надзвичайно важко усвідомлювати, що таких прощань дуже багато. 

Мить усвідомлення втрати

На стіні в залі є пульт із кнопками «відкрити штори», «закрити штори», «вгору», «опустити» та «стоп». Натискати, щоб підняти або опустити ліфт, – це лише мій обов’язок як розпорядниці. Є техніка безпеки, за яку я й інші розпорядниці крематорію відповідаємо. І ми щокварталу за це розписуємося – що ніхто не впав, що всі труни спустилися за правилами.

Цей момент настає після прощання – похоронна група ставить труну, я натискаю кнопку на стіні й ліфт її опускає. Наш робітник забирає труну й везе в пічний цех. Я відкриваю штори, дивлюся, чи ліфт порожній, і тоді натискаю іншу кнопку – ліфт підіймається.

Зала прощань. Ілюстраторка Женя Полосіна

Опускання труни – один із найважчих і найвідповідальніших моментів церемонії. Це мить усвідомлення втрати, коли відчуваєш усю важкість прощання. Момент, коли вже нічого не можна змінити. Тоді стискається серце, виникає відчуття пустоти, суму. Це мить, коли немає слів, лишаються тільки сльози.

Люблю свою роботу

Упродовж 30 років я працюю зі смертю. Люблю свою роботу. Мені не соромно за те, ким я працюю.

Ми проводжаємо людей в останню дорогу. Це велика відповідальність. Кожна наша дія має значення, бо для рідних, друзів це останні моменти близькості з тими, кого любили.

Так, робота фізично виснажлива, і ще більше – емоційно. А втім, вона дарує сенс: ти відчуваєш, що допомагаєш людям. Мене багато хто на вулиці впізнає. Підходять, вітаються, дякують. Це вважаю справжнім результатом моєї роботи.