Чоколівка – одна з місцевостей Києва, про яку ви могли нічого не чути, але точно щось знаєте. У багатьох киян вона асоціюється з радіоринком та Караваєвими Дачами. Але як Чоколівка з маленького селища на околицях перетворилася на важливий район Києва та дім для шістдесятників?

Над цією темою працював Центр урбаністичних студій за підтримки Фонду імені Гайнріха Бьолля разом із науково-мистецькою платформою «Острів» і факультетом урбаністики та просторового планування Київського національного університету будівництва та архітектури. Експерти дослідили Чоколівку від Караваєвих Дач до аеропорту «Київ» і створили про це книжку. Підтримати проєкт можна тут.

Чому саме Чоколівка

Спочатку в межах дослідження планували вивчити Поділ, оскільки цей район має багату давньоруську, середньовічну та модерну історію, розповідають автори проєкту. Але водночас був і суттєвий мінус: цей район уже достатньо вивчений. Проти нього Чоколівка видавалася «меншою та молодшою».

Чоколівка – це район поруч із КНУБА. Зараз вона охоплює територію між Південним залізничним напівкільцем Києва (залізниця Київ – Фастів), аеропортом «Київ», «Турецьким містечком» (вулиця Кадетський Гай) та історичною Солом’янкою.

Чоколівка на мапі Києва. Джерело: Google Maps

До широких меж Чоколівки, які визначили в межах дослідження, належить Першотравневий масив і промзона між вулицями Народного ополчення, Медовою та Повітрофлотським проспектом. Також тут розміщена науково-мистецька платформа «Острів», яка стала партнером проєкту.

Як проводили дослідження

Дослідження Чоколівки тривало з 15 травня по 21 липня 2020 року. Щоб дізнатися, чим нині є район, як його собі уявляють мешканці, які його проблеми і якими можуть бути потенційні точки розвитку, команда Центру урбаністичних студій запропонувала поглянути на Чоколівку з історичної перспективи, скористатися засобами соціології та застосувати методи урбананалізу.

Через карантин, пов’язаний із COVID-19, усім учасникам та учасницям проєкту довелося бути гнучкими, пристосовуватися до поточних обставин і карантинних обмежень, поєднувати офлайн- та онлайн-активності тощо. Спочатку всі дані архівів і бібліотек були недоступні. Складно було й проводити спостереження та картографування, домовлятися про інтерв’ю, розповідають автори дослідження.

Додають, що назву про «(не)комфортну (не)околицю» використали, щоб передати поширені уявлення про цей район: територіально він не на околиці, але й не зовсім у центрі; зелений і затишний, але має проблеми з мобільністю.

Під час роботи з’ясувалося, що українські шістдесятники жили, працювали та відпочивали саме на Чоколівці. Несподіваними були також відкриття «зниклих» об’єктів, наприклад басейну на дитячому майданчику. Окрім цього, автори дослідження запропонували ревіталізацію закинутих територій на березі київської річки Вершинки (притоки Либеді).

Що дізналися

  • Історія

Чоколівка з’явилася на мапах на початку XX століття як селище на околиці Києва. Назва місцевості походить від імені київського підприємця Миколи Чоколова. У 1897 році він підтримав і спонсорував будівництво робітничого селища для артілі (об’єднання) робітників заводу Гретера та Криванека (згодом – завод «Більшовик»).

Проте датою заснування Чоколівки вважають 1901 рік, коли люди вже заселилися в перші домівки. Хоч перші роки селища прийшлися на час депопуляції через революцію та Першу світову війну, у 1925-му воно стало настільки помітним на топографічній мапі Києва, що його включили в межі міста. Із 1926 року закінчуються всі статистичні дані Чоколівки як окремої адміністративної одиниці: у селищі в ті часи проживали майже 1,5 тисячі людей. Далі його враховували як частину Залізничного району Києва.

У другій половині 50-х тут будують перші «хрущовки». Найбільше забудовують Кадетський гай. На початку ХІХ століття на його території розташовувалася літня резиденція київських митрополитів. Згодом територія відійшла в державну власність, і тут побудували Володимирський кадетський корпус. Окрім нього, частину території гаю забудовували цілим комплексом будівель – навчальних, житлових, господарських. На межі ХІХ – початку XX століть гай був місцем відпочинку киян. Утім, у 60-х роках його майже повністю знищили та забудували кількома типами «хрущовок».

Саме в ці часи починає суттєво змінюватися населення району. Якщо з 1901 року там жили переважно робітники заводів, то після активної забудови влада надає квартири інтелігенції: ученим, працівникам університетів, письменникам, інженерам тощо.

Так Чоколівка стає уособленням радянської утопії: індивідуальні квартири, затишні та зелені двори, гастрономи, школи та дитсадки. Біля одного з будинків на вулиці Уманській побудували громадський басейн, який працював протягом року. Його спорудили наприкінці 1950-х, із завершенням першої черги будівництва масиву, нічого подібного в Києві на той момент не було. У 70-х басейн реконструювали, додали павільйон із допоміжними приміщеннями, збільшили ванну. У 90-х він припинив роботу.

  • Чоколівка та шістдесятники

Одним із найвідоміших шістдесятників, що жив на Чоколівці, був поет і мовознавець Іван Світличний. Він працював науковим співробітником в Інституті літератури, а його дружина Леоніда – старшою викладачкою в Будівельному інституті.

У помешканні Світличних часто збиралася творча молодь, яку згодом почали називати шістдесятниками. Поет Василь Стус називав цю квартиру «голубником», оскільки вона була на найвищому п’ятому поверсі й у ній завжди було людно.

Окрім Стуса, подружжя часто відвідували інші шістдесятники: Алла Горська, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський та Іван Дзюба, який досі живе неподалік. Тут вечеряли, «відкривали» творчість заборонених митців «Розстріляного відродження», друкували й давали на прочитання «самвидав», спали на книгах і слухали вірші в авторському виконанні поетів на журналістському магнітофоні «Весна».

На початку 1960-х років на Чоколівці опинилося також подружжя Дзюб. Вони отримали квартиру на Севастопольській площі. У цьому помешканні літературний критик Іван Дзюба працював над книгою «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яку презентували під час прем’єри кінофільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», а згодом заборонили в СРСР. На Чоколівці в 1972 році Дзюбу й затримали. Це сталося, коли він зайшов у гості до Світличного та взяв із собою купу «самвидаву».

«На моє нещастя, у мене в торбі було повно самвидавчих матеріалів, причому всю цю нелегальщину я носив місяцями із собою. […] Кагебісти відразу ж накинулися на мене, обшукали, а коли побачили нелегальну літературу, їхні обличчя засяяли від щастя», – пізніше згадував про цей день Дзюба.

Після арешту його разом із дружиною переселили до іншої «хрущовки» на Севастопольській площі, яку споруджували для працівників КДБ. Така практика була поширена на Чоколівці, оскільки в 60-х туди заселили не лише інтелігенцію, а й багатьох силовиків і їхні родини.

У 60-х роках на Чоколівці також знімали фільми. Одним із найвідоміших проєктів стала стрічка «Прощавайте, голуби» режисера Якова Сегеля. Оператором-постановником був Юрій Іллєнко. У багатьох сценах фільму можна впізнати вулиці Авіаконструктора Антонова й Уманську та Чоколівський бульвар.

Проблеми

  • Транспорт

Хоч Чоколівка розташована неподалік від центру Києва, тут дійсно є проблеми з транспортом, кажуть автори дослідження. Район перетинають Чоколівський бульвар і Повітрофлотський проспект, де автівки часто стоять у заторах. Тут нема швидкісного транспорту, їздять лише тролейбуси, автобуси та маршрутки.

Раніше через Чоколівку проходила трамвайна лінія, яку проклали в 1908 році. Кадетська лінія з’єднувала Тріумфальні ворота (зараз – Повітрофлотський шляхопровід) і Кадетський корпус (будівля Міноборони). У 1918 році її продовжили до місця, де зараз розташована Севастопольська площа. Із часом трамвайну лінію закрили через поганий технічний стан.

У проєкті нового генплану Києва йдеться про нову гілку метро, яка об’єднуватиме Центральний залізничний вокзал з аеропортом «Київ». Кілька станцій мають побудувати поблизу Чоколівки, повинні бути розташовані на Солом’янській і Севастопольській площі.

  • Озеленення

Попри те, що Чоколівку вважають достатньо озелененою, тут бракує парків і зон відпочинку. Район налічує 6 паркових зон. Їхня площа становить близько 13 гектарів. Для порівняння: насадження прибудинкових територій і вулиць у межах Чоколівки – це майже 153 гектари. Інші зелені насадження, захаращені й непридатні для користування, займають площу близько 16 гектарів.

Одним із таких місць є річка Вершинка (права притока річки Либідь), яка частково протікає в колекторі. Історично через Вершинку був брід, що наразі збігається зі шляхопроводом біля станції Караваєві Дачі. Академік і дослідник малих річок Києва Віктор Вишневський припускає, що брід у майбутньому визначив розміщення вулиць і шляхопроводу поблизу станції.

Ще на початку XX століття професор Григорій Дубелір, спеціаліст із міського планування та будівництва доріг, запропонував концепцію ревіталізації річки. За його задумом, місцевість Чоколівки, яка входить до Першотравневого масиву, разом із територією КПІ й Шулявки й іншими київськими околицями мала б бути реорганізована як передмістя-сад. Ця концепція є продовженням концепції Ебенізера Говарда – англійського засновника планувальної структури міст-садів. Проєкт Дубеліра отримав золоту медаль на Всеросійській гігієнічній виставці, проте так і не був реалізований.

Чоколівка зараз

Сьогодні Чоколівка майже нічим не відрізняється від інших спальних районів часів радянської забудови. Проте, якщо подивитися ближче, можна побачити багато унікальних локацій.

Радіоринок

Своєрідна «візитівка Чоколівки». На цьому блошиному ринку кияни знаходять запчастини до телевізорів, комп’ютерів і телефонів. А ще тут можна купити денді, тетріс і купу різних речей, за якими ностальгують діти дев’яностих.

В одному із закутків ринку є «долина смерті». Це кілька рядів, де продають і ремонтують техніку люди, які прийшли сюди ще на початку 90-х років.

Кінотеатр «Супутник»

Кінотеатр розпочав роботу в 1961 році й одразу став найпопулярнішою локацією району.

Назва «Супутник» не випадкова. Навесні, коли будували кінотеатр, відбувся перший політ у космос Юрія Гагаріна.

«Супутник» був одним із перших у Києві широкоекранних кінотеатрів великої місткості. Він вміщував до 760 людей, а ще був прикрашений тематичними мозаїками й кольоровою плиткою. Місцеві асоціювали кінотеатр із молочними коктейлями та дитячими зимовими святами. Жителі району кажуть, що біля нього також збиралися перші столичні хіпі.

Зараз «Супутник» теж працює. Щоправда, від мозаїк і плитки на фасаді вже нічого не лишилося, оскільки у 2007 році кінотеатр повністю реконструювали.

Шаурма на Севастопольській

На Севастопольській площі є кіоск зі стритфудом Fast Food Master Class, біля якого майже завжди велика черга людей. Тут пропонують шаурму, хотдоги та фалафель.

Кіоск розташований у підземному переході під куполом, тому його складно не помітити, а запах їжі можна відчути навіть біля переходу.

Фото: Ніка Попова