Війна розділяє людей на цивільних і військових. Ментальна стіна між першими й другими – річ незаперечна. Емпатію блокує біль, звичка чи просто погане виховання та брак смаку. Буває, людина, сама того не бажаючи, клішованою фразою «Такий молодий, хто тепер за тебе піде?» може уразити військового без кінцівки сильніше, ніж куля. Ніби побратися з кимось – це гарантія повноцінності та щастя.

Люди, які втратили кінцівки, отримали множинні перелами, мають ПТСР, не мають очей, проходять через реабілітаційні центри. Реабілітаційні центри виступають мостом, яким військовий може повернутися з війни назад до побратимів або ж до цивільного життя. І команда медичних фахівців тут виконує роль супроводу. 

Турнікетний синдром 240 годин

У наш час діагноз військового(-вої) є свідченням сили духу людини. У медичній виписці сорокарічного пацієнта Ігоря (ім’я змінено. – ред.) зазначено: «Турнікетний синдром 240 годин». Лікарі спочатку думали, що це хибодрук. Турнікетний синдром – це коли не постачається кров до кінцівки. Травматизація виникає в результаті стиснення тканин і нервів під самим турнікетом і накопичення відходів крові в перетиснутій частині кінцівки. В ідеалі турнікет накладають на кілька годин (одна година – узимку, півтори-дві години – улітку, у деяких випадках термін може бути продовжений, але не більш як дві-чотири години), за цей період пораненого потрібно доправити в медичний заклад. 

У реальності Ігор узимку з відірваною стопою десять днів провів в окопі, відстрілюючись від ворога. Ногу за правилами перетягнув турнікетом. З ним був важкопоранений побратим, у якого були перебиті руки й ноги. Позицію Ігор утримував сам. Йому вдалося не лише вижити, а й урятувати товариша. Нині воїн має високу ампутацію однієї кінцівки до стегна й ампутацію другої стопи, що була відморожена.

Історію цього військового мені розповідає Олена Тараканова, лікарка фізичної реабілітаційної медицини та завідувачка одеського реабілітаційного центру національної мережі Recovery. Розповідаючи, усміхається, каже, що після спілкування з ним стає світліше на душі: «Він завжди на позитиві – з гумором, із жартами. Увесь час чимось зайнятий. У кожного з пацієнтів є своя програма реабілітації, але, крім цього, хлопці то на море їздять, то займаються джіу-джитсу, то стріляють у тирі, то з лука (ідеться про програми, які військовим пропонують волонтери.) Ігор із тих пацієнтів, хто погоджується на будь-яку двіжуху». 

Для того, щоб військовий міг якісно відновитися – читай: максимально, наскільки це можливо в кожному конкретному випадку – він має якомога раніше розпочати курс реабілітації. На сьогодні в Україні на базі 12 медичних закладів діють реабілітаційні центри Recovery.

Вони оснащені інноваційним обладнанням для реабілітації. Тренажери й апарати для реабілітації в них покривають увесь спектр можливих функціональних порушень, зокрема отриманих унаслідок мінно-вибухових травм і вогнепальних поранень. Є в залах ерготерапії й фізичної реабілітації й надсучасне обладнання з віртуальною реальністю, що забезпечує зворотний зв’язок із пацієнтом.

Реабілітація відбувається в мультидисциплінарних командах на чолі з лікарями ФРМ. Зазвичай одним пацієнтом займаються від трьох до п’яти спеціалістів – лікар із фізичної реабілітаційної медицини, фізичний терапевт, терапевт мови та мовлення, фахівець ментального здоров’я, ерготерапевт, також можуть бути залучені фахівці інших напрямів. 

Лікування в цих центрах є безоплатним для військових. Мінімальний термін циклу – два тижні. Максимальний – до трьох-чотирьох місяців. Найпоширеніші травми сьогодні – вогнепальні та мінно-вибухові. 

Роздивитися квіти

Сучасна реабілітація направлена на те, щоби повернути людину в соціум. Пацієнти, як і всі інші люди, діляться на різні категорії: ті, хто з ентузіазмом підходить до відновлення, і ті, хто цього не хоче. Перших більше. І переважно в них є ті, заради кого вони хочуть реабілітуватись і бути активними у спільному житті. Дружина, чоловік, діти, наречена(-ний), батьки. Улюблена справа. Цілі. Плани. Бажання рухатися далі всупереч обставинам. Оточення дає енергію. Справа – сенс та азарт до життя. Інша риса таких людей – у них уже є життєвий досвід. Їм за тридцять чи за сорок. Вони вже втрачали, падали й знову вставали. З деякими двадцятирічними через брак такого досвіду працювати складніше. 

А є інші. З екзистенційною кризою. Ті, хто впав у відчай. Закрилися від світу. Утомилися від випробувань. І нічого більше не хочуть. Травми й у перших, і в других можуть бути схожими. Але тут на перший план виходять рівень загальної освіченості людини та гнучкість, уміння дивитися на обставини під іншим кутом зору. 

Американська психотерапевтка Едіт Егер, яка працювала з ветеранами В’єтнамської війни, у книзі «Дар» згадує про двох військових. Обидва були в жахливому стані, зі схожою симптоматикою та перспективою провести наступну частину життя у кріслі колісному. Один сварив владу й бога. Питав: «Чому це сталося зі мною?!» А інший, знайомлячись, усміхнувся пані Егер і сказав: «Лікарю, я сиджу в кріслі колісному, і знаєте що? Я бачу очі своїх дітей набагато краще. Я можу роздивитися квіти». 

Для чого підтягуєшся

Сучасна реабілітація – пацієнтоцентрична. Пацієнт – не пасивний спостерігач, а безпосередній учасник процесу. Спочатку з ним спілкується лікар, далі кожен зі спеціалістів. Потім реабілітаційна команда допомагає встановити реалістичні цілі з урахуванням планів на життя, оточення, персональних особливостей і стану здоровʼя. Мотивація пацієнта в цьому випадку  – один із найважливіших моментів. 

Олена Тараканова вважає, що реабілітаційні цілі мають бути досяжні й зрозумілі: «Коли людина сьогодні робить двадцять відтискань, завтра – тридцять підтягувань, їй треба розуміти, для чого це. Адже в нас не спортивний табір. Ми пояснюємо: «Ти це робиш, тому що швидше станеш на протез, на протезі почнеш ходити. А ходити тобі для чого? Бо зможеш забирати дитину зі школи, сісти за кермо, їздити на роботу чи у справах. Це ті моменти, які й створюють мотивацію, і дають сили для занять». 

У залі фізичної реабілітації військові тренують мʼязову силу та витривалість, об’єм рухів і рівновагу. Також працюють над тим, щоби форма кукси була правильною та зручною для протезування. Адже ампутації часто проводять на фронті в екстремальних умовах, тому кукси у військових набагато складніші, ніж ті, що формують на планових операціях.  

Паралельно йде активна робота над м’язовим тонусом, адже, щоб рухати протезом, потрібні дуже сильні м’язи. Вважається, що раніше людину поставлять на протез, то більше шансів, що вона буде ходити без милиць. Рухатися на протезі складно, оскільки механізм руху не такий, як у наявній здоровій кінцівці. Потрібно переносити вагу тіла на певну частину протеза, тримати баланс. Військові вчаться ходити рівною поверхнею, поверхнею з перешкодами, сходами вгору-вниз, пандусом. І так щодня. Спочатку – тримаючись за бруси, потім – із двома милицями, потім – з однією, потім – із палицею. 

Зі спортсменами в залі працювати легше. Оскільки вони чітко розуміють завдання фізичних навантажень. Краще відчувають своє тіло. Проте є нюанс – спортсмени люблять перевиконувати завдання. А у випадку реабілітації це не є плюсом, бо як наслідок можна отримати вторинні ускладнення.

Найбільш уїдливі пацієнти – лікарі. Авторитет перед ними лікарям ФРМ і фізичним терапевтам ще треба довести. 

У людей із паралізованою нижньою частиною тіла інші завдання – це, крім опанування навичок переміщення в кріслі колісному та самообслуговування, наприклад, відновлення функції тазових органів. Адже обходитися без сечового катетера чи памперса – величезний плюс до якості життя. 

Я ставлю Олені запитання: «Чи можуть люди, які пересуваються у кріслах колісних, займатися сексом?» Вона посміхається: «Це перше запитання, що ставлять хлопці після поранення. Чи там усе ціле, чи ні? Так! Можуть. І в нас є прекрасні приклади, коли наші колишні пацієнти одружуються».

Дзеркало як засіб від болю

Кожен пацієнт військового шпиталю може написати книжку про різновиди болю. Травмоване тіло пораненого – це будинок болю. Фантомний біль – найменш зрозуміле неспеціалісту явище. Тому що, з одного боку, це реальний біль. Але того, що болить, більше немає. Цей біль потрібно відрізняти від болю в куксі. Завдання лікаря – з’ясувати, про який саме біль ідеться в кожному конкретному випадку. Якої він інтенсивності. Які медикаменти призначити. Крім знеболювальних, використовують й антидепресанти. А ще – немедикаментозні методи. Це про дзеркальну терапію.

За словами Олени, мозок не може зрозуміти, що немає руки чи ноги. Як це так – було й не стало? Нервові закінчення, що перериваються раніше, працюють неправильно, через це пацієнт відчуває біль у тому, чого немає. Під час дзеркальної терапії лікар перед пацієнтом без руки ставить спеціальне дзеркало. Воно на вигляд як коробочка з дзеркальною поверхнею. Перед цим дзеркалом пацієнт має покласти свою вцілілу руку, наприклад, праву, щоби бачити її. Відображення правої руки в дзеркалі мозок сприймає як ліву руку, якої, на жаль, уже немає. Ці вправи зменшують або згодом усувають фантомний біль. 

До кінця не вивчено, чому це працює. Але є пояснення: від вигляду в дзеркалі ілюзії ампутованої кінцівки мозок, отримуючи сигнали від органів зору й органів чуття, перестає посилювати больові імпульси у фантомну кінцівку. Дзеркальна терапія підходить для людей, які втратили одну кінцівку.  

Якщо людина втратила обидві кінцівки, тоді для боротьби з болем використовують терапію віртуальної реальності. Пацієнт вдягає VR-шолом і робить кінцівками, яких бракує, певні активності, наприклад, пробує щось узяти. 

– Чи пояснюєте ви хлопцям, що з ними відбувається? – запитую в Олени.

– Так, – киває вона. – Є таке поняття в психології як внутрішня картина хвороби. Коли пацієнту треба пояснити, що з ним відбувається. Тому що відчуття, пов’язані з травмою, для нього нові, дивні, незрозумілі. 

Лікарка розповідає, що всі пацієнти мають значні наслідки після контузій і проблеми зі слухом. Причому на російсько-українській війні вони сильніші й інтенсивніші, ніж у воєнних конфліктах минулого століття. На «нулі» військові можуть отримувати по кілька контузій і струсів мозку за день. Через постійні обстріли сильно травмуються барабанні перетинки. Контузії впливають на просторову орієнтацію й пам’ять. Буває так, що пацієнт губиться в коридорі. 

Симптоми контузій мінливі – сьогодні головний біль, завтра – запаморочення, післязавтра – забув, про що домовився з лікарем десять хвилин тому. Така мінливість дає відчуття невпевненості. Поранений не розуміє, що відбувається. Завдання реабілітаційної команди – пояснити, чому болить голова, погіршуються зір і слух. Тобто «намалювати» перед людиною «картину» та розробити план подальших дій для досягнення реабілітаційних цілей. І тоді їй стає легше. Адже повертається відчуття контролю над ситуацією. 

Неінклюзивна реальність

Інклюзивний простір в Україні, на відміну від країн ЄС, це велика проблема. Тому що його немає. Щоби проїхати нашими вулицями на кріслі колісному, чи вийти з будинку, чи заїхати в магазин, треба стати еквілібристом.

– Ми працюємо не для того, щоби пацієнт, який опанував певні навички, засів удома, – говорить Олена. – А для того, щоб жив активним життям. У нас же часто перехожі, самі того не розуміючи, поводяться неделікатно, бо не знають, як правильно реагувати на людей із видимими травмами: «Ой, бідна дитина, такий молодий, чого ж ти туди пішов?» Або ігнорують. Тому ми з хлопцями, які самі не хочуть виходити за територію шпиталю, групами відвідуємо магазини. Адже їм потрібна соціалізація. 

Робиться це так. Фізична терапевтка збирає групу з п’яти пацієнтів і йде з ними на каву до маркету. Хлопці, навіть якщо не хочуть, змушені долати перешкоди дорогою. Потім у тому ж магазині дотягнутися до стаканчика з кавою й додати цукор. Для військового це квест. Адже ще кілька місяців тому він міг зробити собі каву сам, а тут усе падає, він не може дотягнутися з крісла до цукру, щось розливається, він сердиться. І це треба прожити. Добре такі моменти проживати разом зі спеціалістом, який пояснить, як зручніше взяти ту каву й додати до неї цукор. Або дістати товар із полиці, або як реагувати на некоректні запитання людей навколо. 

– Ну я б запропонувала допомогти. Чи не можна? – перериваю я Олену.

– «Запропонувати» – ключове слово, – погоджується вона. – Такий момент, якого я вчу всіх нових співробітників. Запитати, чи потрібна допомога. Те саме стосується людей із порушенням зору. Якщо ми бачимо на вулиці таку людину, треба до неї підійти, покликати й запитати, чи потрібна допомога. Бо деякі наші пацієнти скаржаться на те, що їх без попередження під руки беруть добрі пішоходи й водять колами, а людині взагалі в інший бік було потрібно, вона просто намагалася зорієнтуватись і запитала, як пройти в якесь місце. 

У наш час важко брати інтерв’ю, тому що іноді здається, ніби в людини очі на мокрому місці. Вона то сміється, то, здається, зараз заплаче. Це чимось подібне до балансування на канаті. А враховуючи те, що і журналіст, і той, хто дає інтерв’ю, приблизно в одному психологічному стані, то й відчуття стану співрозмовника загострюється. Принаймні так у мене. Емоції на обличчі в Олени змінюються, як море. Воно неподалік від шпиталю. 

Лікарка розповідає про те, що в усіх військових проблеми зі сном, а сильні снодійні їм не дають, щоби зберегти швидкість реакції на нічну повітряну тривогу й встигнути спуститись у бомбосховище; про те, що трапляються невдачі, коли не виходить допомогти; про пацієнта, який навчився пересідати з ліжка на крісло колісне, але нікому не хотів цього показувати. Про хлопця під два метри на зріст із важкими переломами, якого не вдавалося підняти на ноги жодному реабілітаційному центру. А в одеситів вийшло. І от одного дня він пішов купувати собі кросівки. Це було щастя для всієї команди реабілітаційного центру. Коли Олена розповідає це, я намагаюсь уявити кросівки, які купив двометровий юнак. І думаю, що саме це взуття він запам’ятає на все життя. І маю надію, що в майбутньому він зносить ще сотні пар взуття в мирній і вільній країні. 

Текст: Ганна Качковська