Урбаніст «оживляє» вулиці та створює спільноти. Де навчатися на урбаніста

 

Як в Україні, так і у світі урбаністи працюють в архітектурних компаніях, бюро просторового розвитку, дослідницьких центрах, органах місцевого самоврядування або громадських організаціях. 

Наразі на українському ринку бракує урбаністів та інших спеціалістів для відбудови, вважає Олександра Нарижна, архітекторка, урбаністка, засновниця та голова офісу просторового розвитку Urban Reform. Разом з урбаністкою Анастасією Палій і соціологинею Марією Грищенко вона заснувала Urban Reform School у Києві.

 

 

«Ми маємо думати над тим, як зробити так, щоби бізнеси відкривалися, і щоб люди, які живуть поруч, були спільнотою»

Урбанізм одночасно є конкретною професією та міждисциплінарною сферою знань, яку важко упакувати в одну професію. Урбанізм – це про те, як організувати життя в просторі, каже Олександра Нарижна. 

«Урбаністи працюють із системним баченням, де перетинаються економіка, природа, життя людей, забудова та культура. Із просторовим плануванням, різними масштабами (громада, мікрорайон чи вулиця). Наприклад, ми маємо працювати над тим, щоб вулиця стала живою й економічно активною – щоб на ній відкривали нові бізнеси, був активний рух людей, а жителі відчували себе спільнотою й мали інструменти для її розвитку. Або яку програму треба розробити для території, щоб вона стала драйвером розвитку для міста. Урбаніст – це учасник команди, яка працює над конкретною територією», – коментує Нарижна.

Робота урбаніста починається зі спільної ідеї чи запиту від міської влади, громади, інвестора або міжнародного партнера. На цьому етапі формують проблему – що саме не працює в місті чи на конкретній території, для чого залучати бізнес чи інвесторів, для кого шукати рішення та на який період.

Після цього починається етап дослідження – команда збирає й аналізує просторові дані (планування, транспорт, інфраструктура), соціальні (хто тут живе і як користується простором), економічні (що можна запропонувати бізнесу), екологічні (природний капітал) та історичні (що раніше було на ній території). 

Отримані результати поєднують із даними, які отримали під час проведення польових досліджень та інтерв’ю й воркшопів із місцевими. Під час таких досліджень урбаністи спостерігають, як пересуваються місцеві, де зупиняються, яких просторів уникають і чому, як працюють публічні місця в населеному пункті в різний час доби або року.

 

 

Наприклад, під час ревіталізації промзони соціологічний аналіз може показати, що районом активно користуються не лише місцеві, а й ті, хто працює поруч або студенти, бо поруч розташований навчальний заклад. Економічний аналіз показує, наскільки вигідно відкривати бізнес на конкретній локації. На цьому етапі може виявитися, що локальні місцеві бізнеси на певній території мають кращий потенціал розвитку, ніж великі комерційні формати, пояснює урбаністка.

«Це ще не про детальне проєктування, а про відповіді на запитання «що», «для кого» та «чому саме так»

Паралельно з дослідженням до проєкту залучають бізнес, активістів і комунальні служби. Далі формують концепцію з просторовим баченням, сценаріями розвитку та принципами для майбутніх рішень. 

Наприклад, під час роботи над урбан-візією Олександрійської громади на Кропивниччині команда створила робочу групу, до якої ввійшли представники бізнесу, культури, органів місцевого самоврядування й екологи – усього 32 людини. Разом вони створювали просторову концепцію.

«Це ще не про детальне проєктування, а про відповіді на запитання «що», «для кого» та «чому саме так», – розповідає Олександра Нарижна.

Після затвердження концепції для конкретної території команда починає деталізацію й проєктування. На цьому етапі розробляють містобудівну документацію, архітектурні й ландшафтні рішення та технічні проєкти. Урбаніст працює в команді з архітекторами, інженерами, транспортними планувальниками, екологами та координує, щоб результат виходив цілісним. Наприклад, урбаніст може визначити, де і як розміщуватимуться пішохідні маршрути чи публічні простори, а ландшафтний архітектор чи урбан-дизайнер має знайти просторове й естетичне рішення для них.

 

 

«Хоча будівництвом безпосередньо займаються підрядники, роль урбаніста не зникає. Він може супроводжувати проєкт, реагувати на зміни та компроміси, які виникають під час будівництва. Часто проєкт може завершитися не будівництвом, а появою нової політики чи створенням спільноти, яка буде розвивати цей проєкт. Він не завжди про реалізацію, але завжди про переосмислення та внесення нових сенсів», – пояснює Олександра.

«Кількісно спеціалісти є, але не якісно»

Як в Україні, так і у світі урбаністи працюють в архітектурних компаніях (зосереджені на проєктуванні окремих будівель чи територій) і бюро просторового розвитку (займається довгоствороковим плануванням міста чи громади), дослідницьких центрах, органах місцевого самоврядування або громадських організаціях. 

Наразі на українському ринку бракує урбаністів та інших спеціалістів для відбудови – економістів і соціологів, які працюють із містами та громадами, а також архітекторів і спеціалістів із ландшафтного планування, вважає Нарижна.

«Кількісно спеціалісти є, але не якісно. Бакалаврів-архітекторів, наприклад, ще у 2015 випускали дві тисячі на рік, зараз, мабуть, менше тисячі. Але в нас якісної архітектури майже немає. У нас є хороші інтерʼєри, але хороших архітектурних обʼєктів, які побудували за останні 30 років, є близько 30 на всю країну», – вважає урбаністка й архітекторка.

На відміну від європейських колег, урбаністи в Україні також мають вести просвітницьку роботу й розповідати про принципи сталого та стійкого розвитку. Це підходи до планування й дизайну міст, а також управління ними, які побудовані на принципі відновлення ресурсів – щоб не лише самим їх використати, але й залишити наступним поколінням.

 

 

«Треба розповідати людям, навіщо ухвалювати більш стале рішення: навіщо брати кращі матеріали, навіщо зайвий раз не розширювати дорогу, чому важливо, щоб у місті було багато зелені», – додає Олександра Нарижна.

«Радянські підходи у плануванні міст більше не працюють, а нові ще не винайшли»

Сучасний урбанізм у світі почав розвиватися в 1960-х роках разом з ідеями постмодернізму. Тоді Україна перебувала у складі СРСР, де домінували ідеї, повʼязані не з розвитком міст і спільнот, а з масовою забудовою та «боротьбою з надмірностями». Перші ідеї «нового урбанізму» в Україні почали з’являтися в середині 80-х – наприкінці 90-х років, а нове покоління урбаністів з’явилося лише після Революції Гідності. Поштовх до переосмислення міст і громад, відхід від пострадянських підходів, а також перехід до сучасного планування та розвитку міст дало повномасштабне вторгнення.

Зараз ми перебуваємо на етапі трансформації, коли старі підходи не працюють, але вони все ще домінують у нашому законодавстві та культурі, а нову модель в Україні ще не винайшли, пояснює урбаністка.

 

 

Для радянської ідеї планування та розвитку міст характерний погляд на місто як на машину для виробництва, а також розвиток мікрорайонів і чітке функціональне зонування міста, каже Олександра Нарижна.

Тоді міста ділили на житлові, промислові, адміністративні та рекреаційні зони. Це планували для ефективності, але в результаті це призвело до довгих поїздок на роботу й назад, пустування спальних районів у робочий час і промислових районів у неробочий, а також до заторів і переповненого громадського транспорту в години пік. 

Про планування міста з погляду комфорту для людей і розвиток приміських спільнот (передмістя) у світі почали говорити ще на початку 1960-х років. Приміські спільноти формуються тоді, коли міська забудова виходить за межі міста та формує самостійні населені пункти, або такі, що тісно пов’язані з великим містом. Люди обирають для життя такі місця, адже вони мають менш щільну забудову, власну інфраструктуру, а також вони більш спокійні та безпечніші за центральне місто. Наприклад, приміські спільноти Києва – Вишневе, Крюківщина, Софіївська Борщагівка, Петропавлівська Борщагівка та Гатне.

Зараз місто потребує змішаної забудови, коли в межах одного району є житло, офіси, нові виробництва та місця для відпочинку, що створює більше комфорту для людей. За такої моделі не треба їздити через все місто на роботу або в заклади чи на відпочинок.

Прикладами такої забудови може бути:

• Hudson Yards у Нью-Йорку. Тут поєднали офіси у хмарочосах, житло, торгові центри та громадські зони з ландшафтними терасами.

Hudson Yards New York

• Valley в Нідерландах. Забудова, де на перших поверхах розміщені офіси та культурні заклади, а на верхніх поверхах – квартири.

Оссіп ван Дуйвенбоде Марсель Штайнбах

• The Interlace в Сінгапурі. Тут басейни, громадські простори, комерційні площі й ігрові майданчики інтегрували в житловий простір.

The Interlace Penthouse

Де навчатися на урбаніста

В Україні у 2010-х роках запустили серію освітніх програм у формальній неформальній освіті. Зокрема, у 2013 році Олександра Нарижна разом із колегами запустили нову програму в Харківському національному університеті будівництва й архітектури, де вивчали сучасні підходи в урбанізмі, а випускники цієї програми зараз займають керівні посади в багатьох архітектурних та урбаністичних офісах. У 2015 році в Києві запустили школу CANactions, яка, напевно, була стартом для більшості урбаністів в Україні, пояснює Олександра. У той же час були окремі курси в Могилянці. У 2017 році запустили Харківську школу архітектури, а у 2018 році – бакалаврську програму «Архітектура та урбанізм».

Пізніше університетські програми «Урбаністика та просторове планування» започаткували в Київському університеті будівництва й архітектури (КНУБА), а згодом – у Львівській політехніці та КНУ Шевченка. 

«На нових програмах в університетах навчаються небагато людей, наприклад, на магістерських програмах у Харківській школі архітектури – вісім, а в Київській школі економіці – приблизно 20. Магістратура є правильним інструментом, але він не може покрити потреби, які є сьогодні, особливо в посиленні професіоналів, які вже працюють», – вважає Олександра Нарижна.

Наразі отримати урбаністичну освіту в Україні можна в Київському національному університеті будівництва й архітектури, Київському національному економічному університеті імені Вадима Гетьмана (КНЕУ), КНУ Шевченка та у приватних закладах – Київській школі економіки й Харківській школі архітектури. Також останніми роками в Україні почали з’являтися курси, школи та заклади неформальної освіти, які готують урбаністів.

Що роблять у Urban Reform School

Школа просторового планування та розвитку міст Urban Reform School сфокусована на післядипломній освіті. Працювати з випускниками університетів і професіоналами, а не навчати «з нуля» вирішили через те, що розбудова подібних програм потребує багато вкладень і часу, яких немає. Тим часом відбудова країни вже відбувається.

 

 

Подібний формат мала школа CANactions у Києві, яка зараз не працює. Також схожа за форматом The Independent School for the City працює в Роттердамі (Нідерланди), каже урбаністка. У ній проводять лекційні вечори, одноденні семінари та 12-тижневу інтенсивну програму із сучасного урбанізму. 

У Urban Reform School студентів навчатимуть за трьома сертифікованими програмами – Basic для молодих спеціалістів, які нещодавно завершили навчання, Professional – для тих, хто у професії більше п’яти років і прагне розвиватися в роботі з даними або стратегічному плануванні, й Executive – для управлінців і лідерів громад, які, зокрема, є політичними лідерами. 

Наразі запустили тільки першу програму Basic, там навчаються 16 студентів. Інші дві програми планують запустити згодом, а на програмі Professional буде декілька потоків за різними спрямуваннями – наразі розглядають роботу з даними та стратегічне планування. Також у школі працюють над тим, щоб відкрити програму з лекціями та дискусіями.

Студентам викладають українські, американські та європейські викладачі. Навчання відбувається за модульною системою. Кожен модуль є тематичним і триває близько місяця. На ньому читають тексти, обговорюють їх і критично осмислюють. Також проводять лекції, після чого переходять до практики.

Окрім того, студентів готують до роботи під час війни, зокрема, їх вчать врахувати ризики, наслідки війни, демографічні та кліматичні зміни, використовувати гнучкі й адаптивні рішення, додає Нарижна.

Щоб навчатися у школі, майбутні студенти мають пройти співбесіду, а також подати портфоліо. Наразі чітких домовленостей щодо працевлаштування студентів немає, але ринок переживає нестачу спеціалістів, запевняє урбаністка. До того ж частина студентів уже працюють за фахом у громадських організаціях або урбаністичних бюро. 

Навчання у школі коштує 54 тисячі гривень за девʼятимісячний курс або шість тисяч гривень за модуль. 

«У нашій сфері зараз багато безплатних курсів, які фінансують донори. Ми вирішили зробити платний курс, бо для нас було важливо протестувати, чи важливо це людям. Наразі в нас є стипендії від організації Urban Reform, що дають змогу частині людей зробити знижки на навчання», – пояснює Олександра.

У майбутньому школа планує співпрацювати з донорами, але модель, коли охочі навчатися теж роблять внесок у свою освіту, планують зберегти.