«Ми збираємося біля «Липи», біжимо до Пейзажної алеї, спускаємося на Алею художників, потім – під фунікулером, підбігаємо до скляного мосту, через Арку Дружби народів вибігаємо на Майдан Незалежності, біжимо Хрещатиком, вулицею Богдана Хмельницького й завершуємо на велотреку», – розказує про свій звичний ранок неділі засновник бігового клубу «Липовий» Слава Бондар. Слава – креативний дизайнер і наразі працює артдиректором.

Клуб стався випадково: якось восени Славі запропонували зробити благодійну пробіжку, коли він задумався, що вже є бігове ком’юніті, яке сприймають інші. Усю цю історію довелося запакувати у клуб – так 1 жовтня й стався «Липовий». За майже рік існування клуб розрісся – і тепер на пробіжки приходять сорок, а то й більше охочих. 

 

 

В одну липневу неділю на пробіжку прийшла й частина команди Віледжа. Спойлер: із маршрутом упорався лише фотограф, журналістка виплюнула легені зійшла на початку забігу, але все ж встигла розпитати Славу, як пробіжки з «малознайомцями» й друзями перетворилися на біговий клуб і чому він «липовий»?

Коротка історія про біг

У небіговому житті я креативний дизайнер і наразі працюю артдиректором. Почав бігати років із 16 – якраз тоді було літо, перехідний вік, я почав бігати з друзями на сусідньому стадіоні ще у Вінниці. Коли я переїхав до Києва, біг скінчився. Знову відновив тренування вже влітку 2022-го – якраз тоді повернувся із заходу, бо на початку вторгнення довелося виїхати. У Києві одразу хотілося максимально інтегруватися знову в життя, тому доєднався до своїх друзів, які бігають усе життя, і ми бігали в ботсаду. Відбігав із ними сезон, а потім почалися холоди і я знову закинув пробіжки.

 

Утретє зайшов у бігове життя вже влітку 2024-го – спершу це був спосіб позбутися стресу. Хто робить йогу, хтось – руханку, а я просто виходив на пробіжку. По-перше, це суперпросто, а по-друге, збігаються кілька обставин: ти виходиш із дому й уже стає краще, свіже повітря, сонечко світить, а потім рухаєшся й стає ще краще.

Коли я почав бігати у 2024-му, побачив людей зі спортзалу My Fucking Gym – вони збиралися щонеділі о 8:00 біля «Липи» та просто бігали. Чомусь такий формат мені зайшов, я почав усе частіше до них долучатися, а компанія із залу, навпаки, збиралася рідше.

 

   

Я писав щось типу: «Завтра, у неділю, у нас чергова пробіжка, приєднуйтесь, хто хоче». У мене такий підхід, що я люблю ділитися й залучати людей до того, що подобається мені. Так люди все доєднувалися та створилося певне ком’юніті

   

 

У нас не було ніякого ні чату, ні каналу чи сторінки в соцмережах, усе будувалося на словесній домовленості: «Неділя, восьма ранку, біля «Липи». До речі, через відсутність чату ми й не скасовуємо ніколи пробіжки, живемо за принципом «Хто прийде, той і прийде». Бувало таке, що приходили тільки двоє людей – от удвох ми й бігали.

 

Пам’ятаю, 18 червня в Києві оголосили День жалоби за загиблими в Солом’янському районі – тоді загинули 23 людини й ще понад 140 постраждали від балістичної атаки. Хтось запропонував скасувати й пробіжку, але я дивлюся на біг як на інструмент, що може тебе підтримати – коли тобі складно ментально, краще зайнятися спортом. Просто вийди й побігай, щоби тримати себе у формі. Пробіжки можуть стати невеликою стабільністю в цьому бентежному світі, де ми всі живемо. Тому ми вирішили все ж не скасовувати пробіжку – побігати прийшов той, хто зміг і захотів.

 

Клуб стався випадково

Наприкінці вересня мені написала благодійна організація «Спілка» й запропонувала зробити пробіжку. У той момент я прочитав повідомлення й думаю: «А хто такі ми…» Ну типу, нас уже дійсно сприймають як бігове ком’юніті. Тож треба всю цю історію в щось запакувати: після пропозиції вигадали назву – й 1 жовтня ми офіційно стали «Липовим» біговим клубом.

У назви є два трактування: між собою ми давно називали себе «липовими», бо збираємося біля закладу «Липа». А потім уже пізніше почали розганяти, що ми «липові» бігуни, бо тут немає жодного професійного спортсмена.

 

Це Слава – креативник й артдиректор, ідейник «Липового» бігового клубу. Ми сфоткали його «сплячим» о восьмій ранку й бадьорим одразу після пробіжки  

 

«Липовий» – це взагалі про бігові клуби нової хвилі, як я їх називаю. Раніше було багато клубів, але переважно їх засновували бігові бренди. У такі ком’юніті страшно доєднуватися, особливо новачкам, бо впевнений, що там усі на екіпі, знають, як бігати, і роблять це професійно. А ми, навпаки, відкриті до всіх, бо й самі любителі. Я просто дизайнер, який любить побігати в легкому темпі, і запрошую всіх охочих. Хоча, звісно, тепер із нами бігають і марафонці, які готуються до Ironman (серія змагань зі тріатлону на довгу дистанцію, що враховує плавання, велоперегони й, власне, марафон – ред.), але їм просто подобається атмосфера клубу.

 

 

До того ж «Липовий» – це точка збору різних людей. У клубі бігають студенти, айтівці, професійні спортсмени, цивільні та військові. Для мене особисто це дуже цінно, що тут можуть зібратися люди з абсолютно різних сфер і просто поспілкуватися.

«Липові» бігають щосереди о 20:00 і щонеділі о 8:00

«Я дізнався про вас через стікери»

Якось до мене підсів хлопець і каже: «Знаєш, я про вас дізнався через стікери». З’ясувалося, що хлопчина побачив один із наших найперших стікерів у «Дилетанті» на Подолі, загуглив, що таке «Липовий» і підписався на сторінку – став одним зі ста перших підписників. Ще в нас є бігова пара – Стас і Настя – ми випадково зустріли їх під час нашої пробіжки (вони теж бігали) та сказали: «А давайте з нами». Вони приєдналися, і тепер Стас і Настя – одні з тих, хто приходить регулярно.

 

Це Віка – керівниця спортивного залу My Fucking Gym. Бігає з «Липовим» майже від самого його початку. Ми сфотографували Віку до (перше фото) й після пробіжки (друге фото)

 

Так з’явилася своєрідна core group – це прям «липова-липова» десятка, які долучилися найпершими й досі регулярно ходять. Саме ці люди й ведуть пробіжку: у нас є тренерка для розминки й заминки, пейсери – які задають темп для всіх на пробіжці, вони й ведуть маршрут. Також є люди, які біжать ззаду, щоб у разі чого «підхопити» тих, кому стало недобре, або тих, хто сходить із дистанції. 

 

Олег – маркетолог, почав бігати півтора роки тому, хоча спорт завжди був у його житті. На фото Олег до пробіжки й уже відновлюється через вісім кілометрів бігу

 

Тепер уже в нас є чатик для цих десятьох. Звичайно, є й «липовий» канал для всіх, але ми просто дублюємо туди все з Instagram та обмінюємося фотками з пробіжки. Узагалі я боявся, власне, чату. Ну, раптом погана погода або обстріл і хтось пише: «Мене сьогодні не буде», це підхоплять ще кілька людей і вийде, що прийдуть усього троє «липових». Тоді й сам уже не хочеш нікуди йти. А так є інтрига – ніколи не знаєш, скільки народу сьогодні прийде й хто там узагалі буде. 

Неділя, восьма ранку, біля «Липи»

Зазвичай ми просто збираємося біля «Липи» на Липинського, проводимо розминку – за неї відповідальна професійна тренерка Юля з My Fucking Gym – і біжимо. «Липові» біжать у легкому темпі приблизно годинку – це виходить вісім-десять кілометрів. 

 

Андрій тільки-то закінчив перший курс Національного медуніверситету. З «липовими» бігає приблизно з листопада 2024-го. На фото – Андрій до пробіжки й після восьми кілометрів бігу 

 

Коли ти біжиш із друзями, то паралельно ще й із кимось спілкуєшся, підхоплюєш загальний ритм, а от якщо на пробіжці сам – концентруєшся на процесі. Я колись почув, що бігти треба так, щоб ти паралельно ще міг щось розказувати. Якщо тобі важко це зробити, значить, треба сповільнитися – це твій темп сьогодні, і в цьому немає нічого поганого, навіть якщо це швидка хода. З часом ставатиме простіше – і ти зможеш бігати швидше. Просто більшість людей думають, що на пробіжці треба їбашити, інакше це не біг. Але ні, біг має бути комфортним, ми тут зібралися, щоб добре провести час, а не вбиватися.

 

(позаштатна) фотографка «Липового» Настя. Це дівчина до й після пробіжки

 

Загалом наш маршрут – стабільний і (майже) не міняється. Коли ми з core group готували благодійну пробіжку до Дня Києва, хотіли зробити щось цікаве – сіли аналізувати наш маршрут і зрозуміли, що він ідеальний для знайомства з містом. Ми збираємося біля «Липи», біжимо до Пейзажної алеї, спускаємося на Алею художників, потім – під фунікулером, підбігаємо до скляного мосту, через Арку Дружби народів вибігаємо на Майдан Незалежності, біжимо Хрещатиком, вулицею Богдана Хмельницького й завершуємо на велотреку. Це завжди був недільний маршрут, доки не з’явилась ідея збиратися ще й вечорами. Так ми додали пробіжку й у середу, але маршрут зробили реверсивним – усі ті самі локації, просто у зворотному напрямку.

 

Це розробник Міша. Він так довго бігає з «Липовими», що встиг стати командним пейсером – тим, хто задає темп для всіх на пробіжці й тримає швидкість протягом усієї пробіжки  

 

У «Липового» немає правила, що треба пробігти від початку й до кінця. Навпаки, якщо в процесі стало погано, я раджу перейти на ходьбу або взагалі зійти з дистанції. Фінальна точка – «Липа», там усі й зустрічаємося. До того ж ми постійно намагаємося робити паузи – якщо попереду світлофор, ми зупинимося заздалегідь, щоб усі зібралися в одну групу. Під час пробіжки є мінімум два фотоспоти та зупинка на скляному мосту – це час, щоби подивитися на місто, трошки перепочити й узагалі запитати, як у кого справи.

Обов’язковий елемент кожної нашої пробіжки – це фотки. Раніше на Майдані був закритий пам’ятник засновникам Києва. От не так давно його відкрили – і відтоді ми щоразу зупиняємося там і робимо фоточку. Завжди просимо, щоб нас сфотографував якийсь перехожий, і в один момент піймали себе на думці, що пора заводити рубрику «Хто нас сфоткав». Після пробіжки є ще одна традиція – ми всі разом ідемо снідати. Раніше це було зручно, бо нас було менше, а тепер, коли на пробіжку приходять сорок або більше людей, доводиться розділятися на групи й шукати кілька закладів.

 

Це Саша – засновник ІТ-компанії. Бігає уже вісім років, до «Липових» долучився не дуже давно. Такий вигляд Саша мав о восьмій ранку біля «Липи», а на другому фото – пробігши «липову вісімку» 

 

Колись до нас приєднувалася дівчинка зі Львова – вона взагалі бігає з «Чумаками» [бігове ком’юніті не тільки для бігунів у Львові]. До речі, саме в «Чумаків» я підгледів одну з традицій клубу: щонеділі десь до 9:00 ми пробігаємо 70% маршруту й з осені почали зупинятися на хвилину мовчання, де б це не було – хоч на переході, хоч посеред вулиці. Це й ще одна зупинка, щоб перевести дихання, і момент зупинитися та побути наодинці із собою.

Фото: Сергій Мирошніченко для Віледжа