10 ситуацій, з якими стикаються люди з інвалідністю в Києві
СПЕЦПРОЄКТ10 ситуацій, з якими стикаються люди з інвалідністю в Києві
Гіперопіка від перехожих і суперечки за паркомісця:
історії трьох героїв і поради для містян
Гіперопіка від перехожих і суперечки за паркомісця: історії трьох героїв і поради для містян
«Я у кріслі колісному 20 років, і за цей час відбулися великі трансформації як усередині мене, так і навколо, у суспільстві», – розповідає громадська активістка Уляна Пчолкіна. У 2005 році вона отримала травму спинного мозку через автомобільну аварію. Уляна на своєму досвіді відчула, як змінювалося ставлення до інклюзії в Україні в останні два десятиліття, і сама сприяла змінам, консультуючи й навчаючи людей, організації та бізнеси.
З 2022 року кількість людей з інвалідністю в Україні стрімко зросла: за даними Міністерства праці та соціальної політики України, кількість зареєстрованих випадків збільшилася на 300 000.
До Міжнародного дня людей з інвалідністю Uklon спільно з партнерами провів акцію «М’яке місто: День інклюзивної культури» в книгарні «Сенс» у Києві на Хрещатику. Висновок із заходу – Україна зробила прогрес у розвитку інклюзивної культури, але попереду ще багато роботи.
«Віледж» та Uklon як продовження ініціативи «М’яке місто» запитали трьох героїв проєкту про поширені ситуації, з якими можуть стикатися люди з інвалідністю в громадському просторі. Результат – інструкція для містян і бізнесів про те, як краще взаємодіяти та над якими прогалинами нам усім слід попрацювати.
Громадська діячка, заступниця голови правління громадської організації «Група активної реабілітації», голова правління Спілки «Ліга сильних», консультантка з питань безбар'єрності Superhumans Center. У 2005 році Уляна отримала травму спинного мозку через мотоциклетну аварію. Після відновлення активно працює у сфері реабілітації та захисту прав людей з інвалідністю, а також сприяє впровадженню міжнародних стандартів інклюзії в Україні через співпрацю з державними та приватними установами.
Колишній бариста, доброволець спецпідрозділу «Стугна» ГУР, отримав важке поранення під Авдіївкою в ніч на 30 жовтня 2023 року. Ворожий дрон скинув міну на окоп, де перебував військовий. Вибух перебив йому ноги, і після дев’яти годин очікування евакуації він знову потрапив під обстріл, отримавши поранення в груди. Лікарі змушені були ампутувати обидві ноги, рятуючи Дмитру життя. Ветеран навчився вправно пересуватися на кріслі колісному, керує авто й уболіває за інклюзивне місто.
Оператор, режисер і відеограф, військовослужбовець. Улітку 2025-го зазнав тяжкого поранення, що призвело до ампутації руки. Ярослав готується до встановлення протеза, веде активний спосіб життя й ділиться цим у соцмережах.
Громадська діячка, заступниця голови правління громадської організації «Група активної реабілітації», голова правління Спілки «Ліга сильних», консультантка з питань безбар'єрності Superhumans Center. У 2005 році Уляна отримала травму спинного мозку через мотоциклетну аварію. Після відновлення активно працює у сфері реабілітації та захисту прав людей з інвалідністю, а також сприяє впровадженню міжнародних стандартів інклюзії в Україні через співпрацю з державними та приватними установами.
Колишній бариста, доброволець спецпідрозділу «Стугна» ГУР, отримав важке поранення під Авдіївкою в ніч на 30 жовтня 2023 року. Ворожий дрон скинув міну на окоп, де перебував військовий. Вибух перебив йому ноги, і після дев’яти годин очікування евакуації він знову потрапив під обстріл, отримавши поранення в груди. Лікарі змушені були ампутувати обидві ноги, рятуючи Дмитру життя. Ветеран навчився вправно пересуватися на кріслі колісному, керує авто й уболіває за інклюзивне місто.
Оператор, режисер і відеограф, військовослужбовець. Улітку 2025-го зазнав тяжкого поранення, що призвело до ампутації руки. Ярослав готується до встановлення протеза, веде активний спосіб життя й ділиться цим у соцмережах.
Під час пересування містом довелося обрати довший шлях, бо найкоротший був недоступний
Під час пересування містом довелося обрати довший шлях, бо найкоротший був недоступний
Дмитро
Биховченко:
Дмитро
Биховченко:
База, таке трапляється щодня. Центр Києва – найнедоступніший. Там небагато паркомісць для людей з інвалідністю, а якщо вони є, то розташовані переважно на дорозі, як звичайні паркомісця. Я не можу вийти на дорогу на кріслі колісному, тому шукаю місце, де мені буде безпечніше, а звідти вже будую маршрут до свого місця призначення.
Нові райони та ЖК, за моїми спостереженнями, доволі комфортні. Зокрема, є зручні простори на Виноградарі, на Нивках. Там роблять велодоріжки, пониження бордюрів, у більшість закладів можна потрапити безперешкодно.
Нещодавно в Києві відремонтували Кирилівську вулицю. Як на мене, її переробили фантастично. Коли я ще катався на велосипеді, то знав, що це вулиця, куди не можна їхати взагалі. Після ремонту – зовсім інша справа. Нещодавно здав машину на СТО й гуляв поруч. Виявилося, я можу майже всю її спокійно проїхати на кріслі колісному: кожен бордюр спущений.
«Інклюзія охоплює багато аспектів»
Олексій Ерінчак, засновник книгарні «Сенс» на заході «М’яке місто»
«У першій книгарні «Сенс» на Арсенальній ми демонтували 20-сантиметровий ґанок, щоб рівень тротуару збігався з рівнем книгарні. Це був наш перший досвід роботи з простором, що мав стати доступним для всіх: і для людей на кріслах колісних, і для мам із дитячими візочками, і для всіх, кому бар'єри в місті заважають пересуватися. Тоді ми були одними з перших, хто заговорив про це.
Пізніше, коли з’явився «Сенс» на Хрещатику, ми інвестували в ліфт. Закликаємо бізнес замислитися про те, що якщо приміщення має кілька поверхів, слід забезпечити доступність для всіх людей до кожного рівня та кожної події.
Не можу сказати, що наш простір є ідеально інклюзивним, адже інклюзія охоплює багато аспектів, і дещо з них неможливо реалізувати в межах такого великого й гучного простору, як-от «Сенс» на Хрещатику.
Досі бачу, як бізнеси порушують державні будівельні норми. Нещодавно відкрилося нове кафе, а біля входу – три сходинки без пандуса. Це порушення, і через такі випадки ми досі маємо бар'єрне місто.
Сварилися з автомобілістом, який не по праву зайняв паркомісце для людей з інвалідністю
Сварилися з автомобілістом, який не по праву зайняв паркомісце для людей з інвалідністю
Дмитро
Биховченко:
Дмитро
Биховченко:
Робив зауваження, але зараз уникаю таких розмов. Бо зрозумів, що найчастіше люди займають такі паркомісця навмисно, а не через неуважність. Зазвичай це фрази на кшталт «я на п'ять хвилин», або «хіба вам нема де стати», або «де ви бачили таке скупчення інвалідів, щоб зайняли всі ці місця».
Людині на кріслі колісному, щоб зайти в автомобіль, потрібно якомога ширше відчинити двері, а ще потрібен додатковий простір, щоб залізти в машину. Якщо я стаю на звичайне місце (воно найчастіше вузеньке) і хтось паркується поряд – усе, я не можу широко відчинити двері, доводиться просто стояти на вулиці та милуватися машиною.
Іноді, якщо я потрапив у таке місце, можу вилізти через багажник. Тоді треба просто молитися, щоб мене під багажник не підперли. Але є люди, які значно менш мобільні. Для них це поширена практика, коли приїжджають, вивантажуються, а потім не можуть потрапити в автомобіль.
Уляна Пчолкіна:
Уляна Пчолкіна:
Крім того, що місця для людей з інвалідністю ширші за звичайні, вони також розміщені максимально близько до входу. І це не тому, що люди з інвалідністю кращі за інших. Узимку, в ожеледь, це збільшує шанси дістатися до місця призначення неушкодженим.
Якось у відповідь на зауваження інший автомобіліст сильно на мене агресував. Добре, що поряд був приятель, який вступився.
Але вода камінь точить: проблему з паркомісцями часто порушують у публічному полі, і люди почали більше звертати увагу. Багато моїх знайомих роблять зауваження, якщо бачать людину без значка на спеціальному місці. Якщо є час і натхнення, варто викликати поліцію та штрафувати порушника.
Відмовляли в поїздці в таксі
Відмовляли в поїздці в таксі
Уляна Пчолкіна:
Уляна Пчолкіна:
Раніше таке траплялося часто. Переважно через неготовність водіїв допомагати. Або вони мотивували це тим, що в них зайнятий багажник, або вони переймалися, що крісло їм щось зіпсує чи забруднить.
Зараз я маю власне авто й можу сама розібрати крісло (воно карбонове й важить чотири кілограми), покласти його в салон. А якщо потрібно скористатися таксі, то викликаю Uklon Інклюзивний. Щаслива, що з’явилася така опція, бо завдяки цьому почуваюся в безпеці.
Завжди наполягаю, що адаптованих машин потрібно більше: через високий попит не завжди виходить викликати таке авто. Потреба велика. Наприклад, ветеранам після поранення потрібно постійно їздити з лікарні в лікарню.
Дмитро
Биховченко:
Дмитро
Биховченко:
Так збіглося, що коли я отримав поранення, якраз анонсували інклюзивний клас авто від Uklon. Часто тікав на ньому з лікарні до дружини, коли в друзів не було можливості мене забрати. Просто викликав інклюзивний клас, і водії мені з усім допомагали.
Uklon Inclusive – це послуга перевезення для людей, які користуються кріслом колісним. Автомобілі оснащені гідравлічним підіймачем, рампою, спеціальними пасками безпеки та кріпленнями для фіксації крісла колісного.
Наразі Uklon Inclusive працює в Києві (шість авто) й у Львові (три авто). За два роки та вісім місяців у межах проєкту виконали понад 32 000 поїздок і проїхали понад 380 000 кілометрів. Послугою користуються понад 4200 людей.
«Доступність – це не лише про автомобіль, а й про доступну вартість поїздки, тому ми забезпечуємо комфортну ціну для користувачів», – коментують у компанії.
Проєкт має партнерів, які допомагають розвивати цей напрям. Паливний партнер проєкту Uklon Inclusive – компанія ОККО.
Перехожі проявляли гіперопіку
Перехожі проявляли
гіперопіку
Ярослав Грубич:
Ярослав Грубич:
Це часто трапляється зі мною в громадському транспорті: встає людина й каже «сідай», не запитуючи. Зазвичай відмовляюся. Особливо незручно, якщо поступаються місцем жінки літнього віку.
Я призвичаївся багато речей робити самостійно. Наприклад, можу однією рукою тримати склянку й набирати воду з кулера. Але люди однаково поспішають на допомогу, коли бачать таку картину.
Не так давно, до поранення, я теж проявляв гіперопіку щодо друга з ампутацією. Коли заходили в метро і я відчиняв йому двері, він принципово йшов у інші. Зараз я його розумію.
Про це казали тисячу разів: завжди варто спочатку запропонувати допомогу, поцікавитися, чи вона потрібна. Якщо у відповідь почули: «Так, я буду радий, якщо ви мені допоможете», – це працюватиме. Якщо людина каже, що не потрібна допомога, варто поважати її особистий простір і рішення. Просто подякуйте за службу, побажайте одужання.
Уляна Пчолкіна:
Уляна Пчолкіна:
В Україні люди радше допоможуть людині з інвалідністю, але тут є й зворотна сторона медалі. Часто намагаються «причинити» допомогу навіть тоді, коли я її не потребую. Уявіть собі: ви йдете вулицею, п’єте каву, а вас зупиняють і запитують, чи допомогти. Зі мною так постійно.
Якщо людина озирається, зупинилася перед перепоною чи виглядає розгублено, їй варто запропонувати допомогу. А якщо я просто йду по хліб, а мене наздоганяють із поміччю, це навіть дратує. Ще більше – коли без дозволу чіпають крісло чи хапають за руки. У жодному разі не варто так робити. Завжди варто запитувати людину й приймати відмову без образ.
Дмитро
Биховченко:
Дмитро
Биховченко:
Іноді про намір надати мені допомогу я дізнаюся від штовхання в спину. Просто їду кудись, і раптом мене хтось починає штовхати зі словами «давай поможу». А мені, узагалі-то, треба в іншому напрямку.
Тут рішення просте – діалог. Просто запитайте, чи мені це потрібно.
Самі зробили щось некоректне щодо людини з інвалідністю
Самі зробили щось
некоректне щодо людини з інвалідністю
Уляна Пчолкіна:
Уляна Пчолкіна:
У людини, яка отримує інвалідність, автоматично не завантажується знання коректної термінології, етичного спілкування, поводження. Можливо, часом я проявляла гіперопіку, але загалом ставлюся до людей на рівних.
А щодо некоректної термінології, то ми можемо її собі дозволити у формі жарту. Але, звісно, це припустимо лише між людьми з інвалідністю.
Дмитро
Биховченко:
Дмитро
Биховченко:
Це були проблеми з термінологією. Міг помилково називати крісло колісне «інвалідний візок» або вживав образливе слово «інвалід».
В усьому іншому, думаю, поводився коректно. Паркомісця для людей з інвалідністю не займав, не лінувався пройтися.
«Культура формується з дитячого садка»
Олексій Ерінчак, засновник книгарні «Сенс» на заході «М’яке місто»
«Культура формується з дитячого садка»
Олексій Ерінчак, засновник книгарні «Сенс» на заході «М’яке місто»
Формувати культуру інклюзивності слід із дитячого садка та школи. Діти з інвалідністю мають зростати разом з іншими дітьми. Саме на цьому етапі відбувається нормалізація, справжня інклюзія. Коли роблять окремі інклюзивні дитячі майданчики, це для мене дикість.
Дорослих важче виховувати. Можна давати інформацію. Дуже раджу книгу «Міста для людей» Йена Гела та «М'яке місто» Девіда Сіма з передмовою Гела. Перекладених українською книжок про урбаністику не так багато, але ці книги дають нам уявлення про те, якими мають бути зручні, доступні та комфортні для всіх міста, у яких приємно жити».
Вірю, що з часом запит суспільства перевалить через небажання держави чи міської влади щось робити.
Громадське місце, яке описували як інклюзивне, на практиці таким не виявилося
Громадське місце,
яке описували як інклюзивне, на практиці таким не виявилося
Уляна Пчолкіна:
Уляна Пчолкіна:
Таких місць доволі багато, особливо відновлені школи, лікарні. Одна з поширених помилок – застеляти невеликі за площею приміщення тактильною плиткою, через яку можна перечепитися та впасти. Часто трапляється неправильний кут пандусів: безпечний нахил не може перевищувати 8%.
Дмитро
Биховченко:
Дмитро
Биховченко:
У мене таке бувало з готелями. Буває, бронюєш готель в Одесі, наче інклюзивний. Попереджаєш, що ти на кріслі колісному. А коли приїжджаєш, виявляється, що там сходи. У відповідь: «Так ми занесемо, нам неважко». Що тут сказати: невдалий підхід.
Не могли потрапити в укриття, бо воно недоступне
Не могли потрапити в
укриття, бо воно недоступне
Уляна Пчолкіна:
Уляна Пчолкіна:
Тут доречніше запитати, скільки разів за повномасштабне вторгнення я змогла потрапити в укриття. Ніскільки. Хіба що це підземний паркінг і там є ліфт, як-от у ЦУМі чи інших ТРЦ. А в цілому в Києві немає доступних укриттів, хоча війна триває з 2014 року.
«Коли створюєш комфорт, некомфортні місця починають дратувати людей»
Вікторія Тітова, CEO урбан-бюро Big City Lab на заході «М’яке місто»
Наше бюро з 2019 року працює зі Славутичем як лабораторія безбар'єрних рішень. Що ми зрозуміли за цей час: коли ви починаєте створювати комфорт, те, що було некомфортним, одразу починає дратувати людей.
Коли ми тільки почали вести розмови з місцевими мешканцями про те, що на інклюзивність потрібно виділяти кошти, зокрема частину міських ресурсів, була певна неприязнь. «Нам це точно потрібно?», «Ну скільки в нас людей з інвалідністю?» – розмова була приблизно такою.
Але вже через два роки, коли зробили інклюзивними хоча би базові будівлі – громадські лікарні, аптеки, ЦНАПи, пішохідні переходи, понизили бордюри – молодим мамам із візочками стало зручніше, велосипедистам теж. І тоді жителів почали дратувати ті місця, де поки що не стало зручно. І вже почали лунати претензії: «Чому ми досі не зробили цього?»
Тому, на мою думку, потрібно просто починати робити інклюзивні простори крок за кроком. Важливий момент: люди, які керують містами, часто орієнтуються на політичні вигоди. Вони хочуть, щоб виборці оцінили їхні рішення, це природно. Тисяча пандусів, на перший погляд, не здається привабливою ідеєю, але насправді люди це оцінять.
Відмовляли в допомозі
Відмовляли в допомозі
Дмитро
Биховченко:
Дмитро
Биховченко:
Не пригадую такого. Навіть якщо я фізично не міг потрапити кудись, як-от у кав’ярню, завжди приймали замовлення й виносили на вулицю.
Або інша ситуація: на початку грудня їздив у банк знімати гроші. Я знав, що на вході є електричний підіймач, але він того дня не працював, бо не заживлений від генератора. Працівники мене несли на руках, ще й подарунок зробили на знак вибачення, що не під'єднали підіймач.
Зараз я вже набагато самостійніший, а спочатку дуже часто падав із крісла, перекидався, застрягав. Люди завжди поспішали на допомогу.
Уляна Пчолкіна:
Уляна Пчолкіна:
Мені відмовляли в допомозі – і це нормально. Завжди на тренінгах вчу людей, що вони не зобов’язані допомагати, якщо поспішають, не можуть або просто не хочуть. Неприємно, але навчилася це приймати: ми ніколи не знаємо, що стоїть за відмовою.
Якщо ви хочете допомогти, але фізично не можете, завжди є варіант організувати допомогу.
Ярослав Грубич:
Ярослав Грубич:
Люди завжди готові взаємодіяти й допомагати, можливо, тому що я делікатно про це прошу. Якось у кафе я стільки їжі набрав із голоду, що не міг донести. Попросив жіночку допомогти, то вона ще й замовлення моє оплатила, і пішла мені знайти зручний стіл. Це було дуже мило й щемко.
Не наважилися відвідати якусь подію чи місце, щоб уникнути дискомфорту
Не наважилися відвідати якусь подію чи місце, щоб уникнути дискомфорту
Ярослав Грубич:
Ярослав Грубич:
Коли я отримав певну медійність, мене почали кликати на різні заходи, зокрема присвячені темі інклюзивності. Це дуже важливо й круто, але я зловив себе на тому, що відвідувати їх не так легко. Можу довго думати, як одягнутися, щоб постійно не ловити на собі погляди. Через цей психологічний дискомфорт часом відмовлявся від подій.
Інвалідність, ампутації – досі для багатьох «екзотика». Мало хто наважується побачити саму відкриту куксу, навіть самі поранені. Що вже казати про звичайних людей, хто з таким не стикався.
Я довго не міг показати руку батькам, бо знав, що їм буде складно. Але життя продовжується, і в якийсь момент я зрозумів, що вони повинні це побачити. Те саме можу сказати про інших людей у соціальних місцях.
Працюю над тим, щоб свої фізичні недосконалості сприймати як особливість, а не проблему. І намагаюся вчити цього інших. Бо багато хто закривається й не хоче навіть виходити з лікарні.
Щоб переступити цю межу, можна спочатку «виходити у світ» зі своїм близьким другом чи кимось, кому довіряєш. Хто буде підтримувати тебе, стояти поряд і запитувати, як себе почуваєш. А оточення хочу закликати спокійно на це реагувати.
Незнайомі люди висловлювали своє захоплення
Незнайомі люди висловлювали своє захоплення
Ярослав Грубич:
Ярослав Грубич:
На території лікарні, де я проходив реабілітацію, до мене часто підходили військові й цивільні. Казали, що я їх мотивую, бо попри важку інвалідність не падаю духом, показую своє життя, тренуюся, приймаю себе. Когось це спонукало теж працювати над собою.
Люди зараз дуже втомлені й демотивовані, тому я щасливий, що своїм прикладом можу надихнути. Зараз мені часто пишуть із подяками в соцмережах, запитують поради.
Постійно кажу собі й транслюю іншим, що не можна здаватися. Хочу передавати наступним поколінням історії побратимів, розповідати про їхню роботу.
Дмитро
Биховченко:
Дмитро
Биховченко:
За два роки десь до десяти разів до мене підходили з подякою й захопленням. Просто хотіли потиснути руку, обійняти. Це було приємно й щоразу неочікувано.
Мені подобається жест, коли прикладають руку до серця. Коли люди робили це цілеспрямовано, встановивши зоровий контакт, я сприймав це навіть краще за словесне «дякую». Бо це не відриває тебе від справ – просто відчуваєш повагу від людини.
Матеріал підготовлено за підтримки
Візуальні ідеї Оксани Щербакової, дизайнерки книгарні «Сенс»
Ілюстрації Марини Ганоцької, дизайнерки Віледжа