Фотограф Павло Семенов у проєкті «Між рядками» досліджує пішохідні стежки українських міст.

«(Стежки) стихійно виникають там, де міське планування не відповідає реальним потребам людини. Протоптані через газони, уздовж парканів, усупереч логіці тротуарів – ці маршрути є формою мовчазного спротиву, жестом участі без дозволу, а також слідом щоденної практики в місті», – ділиться автор.

 

 

Я йшов містом зі своїм батьком, і раптом він зійшов із тротуару на стежку, яка скорочувала шлях. Я спитав: «Чому ти пішов так?», а він відповів: «Не знаю». Ця відповідь мене зачепила. Я почав замислюватися, чому ми автоматично обираємо інший маршрут, що стоїть за цим жестом, чому це стало нормою.

Усі зображення для проєкту зібрано через Google Street View. Я зафіксував фрагменти стежок у різних містах України, а потім скомпонував їх у візуальні колажі, щоб передати ритм, повторюваність та абсурдну логіку цього явища.

 

 

Більшість фотографій у цьому проєкті саме з Харкова. Тут надзвичайно широкі проспекти, бульвари, зелені зони, закладені ще за радянською логікою монументальності. Але всередині цієї масштабної геометрії – стежки буквально прорізають простір. Їх дуже багато, і вони не просто скорочують шлях, вони переплітаються між собою.

В українському контексті такі стежки мають особливу інтенсивність і масштаб. Вони демонструють напругу між нав’язаним порядком (спадком радянської архітектури) і живим досвідом міського простору. 

 

 

У цих стежках є елемент мікроопору, але без агресії. Люди просто діють: коротше, простіше, інакше. Для мене це також приклад імпровізаційного урбанізму – коли рішення ухвалюють не на кресленнях, а в тілі, у маршруті, у щоденному виборі.

 

 

Ці стежки – ніби неформальні діалоги між людиною й містом. Вони розповідають, як мешканці насправді рухаються, чого вони уникають, чого прагнуть. Вони сигналізують про те, що простір часто не відповідає життєвим сценаріям.

 

 

Але водночас вони свідчать і про відсутність реакції. На стежки ніхто не зважає, вони не зникають, не трансформуються, не інтегруються. Зрештою вони стають звичними.