Вікторія Говорущенко, 39 років, фотографка з Києва. Почала знімати в 19 з весільних фото в Донецьку, потім – фуд-фотографія, проєкт Geometria, портретні знімки. Фотоосвіти не має – усього навчилася самотужки. Сім років працювала бортпровідницею, тому тоді у занятті фотографією настала перерва. Зараз фокусується на стритфотографії. Публікувалася в mamarazzi.ua з репортажем з Охматдиту, брала участь у виставці в Болгарії, її знімки постить ukraine.ua.

«На мій погляд, було б дивно жити в місті, де регулярно відбуваються обстріли, і не показувати цього, якщо ти фотограф», – каже Вікторія про свою мотивацію виходити з камерою одразу після обстрілів.

26 лютого 2022 року я із сім'єю поїхала до Чернівців, де ми пробули два місяці. Після повернення додому в травні це була невимовна радість – бачити, що місто живе. Я пішла фотографувати, щоб показати, який Київ зараз, тому що в новинах тоді був шквал жахливих кадрів, які витісняли світлі моменти. А вони насправді були дуже важливими.

Мене мотивує бажання побачити все на власні очі, фіксувати події, показувати, що відбувається без прикрас, не відсторонюватись від реальності. Я дуже рідко взаємодію з людьми – вони є частиною історії в кадрі, тому я не втручаюсь у події, а спостерігаю.

Найцінніше – коли вдається в одному кадрі передати зміст, і цей зміст не треба розшифровувати. Він легко сприймається й чіпає, коли дивишся на фото.

Багато моїх кадрів про те, що місто живе попри війну. Саме з цією думкою я вперше усвідомлено фотографувала Київ після повернення.

Я, звісно, люблю центр Києва та красиві історичні місця – те, що заведено вважати гарним. Але це далеко не все, з чого місто складається. Є місця, повз які ми ходимо щодня й не помічаємо їхньої цікавості – те, що зазвичай не привертає багато уваги. 

Хочу розповісти історію двох кадрів: будинок музики та батони. Не тому, що в них була якась цікава історія, а навпаки. Саме такі ці кадри і є – непомітні. Мені дуже подобається робити непомітне помітним.