Існування мультивсесвітів і колонізація космосу – звучить, як ідеї для сетингу серіалів на Netflix, але це ідеї українських митців 1970–1980-х років минулого століття, які об’єднали на виставці «ПроЗорі». Відсьогодні, 23 травня, виставка почала роботу в Українському Домі. 

Окрему залу присвятять монументальним роботам, які можна побачити на вулицях Києва, а також нереалізованим і знищеним проєктам. У 1990-ті були знищені майже всі монументальні роботи Федора Тетянича та значну частину творів Валерія Ламаха, а зараз на наших очах завершується історія «Тарілки» Флоріана Юр’єва. Утім, візії та фантазії митців часом виявляються тривкішими за бетон, кажуть організатори, Український Дім і артфундація «Дукат».

 

 

Загалом покажуть понад 200 робіт творчої пари Ади Рибачук і Володимира Мельниченка, Флоріана Юр’єва, Федора Тетянича й Валерія Ламаха. Разом зі співкураторкою Оленою Грозовською Віледж розповідає, чому на виставку варто сходити на День Києва, але можна й пізніше.

КОЛИ: до 29 червня; 11:00–19:00 (вівторок-неділя)

ДЕ: «Український Дім», вулиця Хрещатик, 2

СКІЛЬКИ: 120 грн (повний), 50 грн (для школярів і студентів)

Космос в Українському Домі: чому така назва

Назва «ПроЗорі», з одного боку, апелює до зоряного неба, а з іншого – натякає на «прозорість» митців. Вони переосмислюють тему космосу: замість перемог радянського ракетобудування зображують космічний простір у «майже релігійному сенсі», де люди ніби левітують, каже співкураторка та співзасновниця артфундації «Дукат» Олена Грозовська. Тобто вихід у небо для них – ніби вихід за периметр ідеологічного кола.

 

 

Усі митці, представлені на виставці, цілком «офіційні», працювали в радянських установах, тож є певною мірою «прозорими». При цьому вони існують ніби у двох реальностях – подвійному життю й «маскам» присвятять окремий зал: атмосфера брежнєвського часу саме збігається з популярністю комедії дель арте, блазнів та арлекінів.

 

 

Виставка, з одного боку, стала антитезою до проєкту про Аллу Горську «Боривітер», яка торік показувала мистецтво 60-х років, а з іншого – її логічним продовженням, додає Грозовська.

Загалом це непроста для сприйняття, доволі філософська експозиція, яка показує, що відбувалося в Україні, поки у світі тривала психоделічна й сексуальна революція й формувався суперечливий рух нью-ейдж, трансформований у пошуки «нової духовності». Якщо коротко, українські митці, поміщені в інші рамки, шукають відповіді на ті самі глобальні запитання, які хвилюють митців у всьому світі, каже кураторка:

«Досить важко було знайти спільний камертон для всіх п’ятьох митців, бо тем дуже багато, від особистих історій до монументалістики та їхніх експериментів зі спадком модернізму. Ці митці починають говорити постмодерністською мистецькою мовою. Крім того, що вони були мультимедійними художниками й працювали в різних техніках, вони були ще й філософами, мислителями та візіонерами, ніби люди Відродження. Іноді їхні теми можуть здаватися маргінальними, але вони відображають той час і дуже суголосні сьогоднішнім думкам та ідеям».

Це виставка, де Флоріан Юр’єв буде не лише архітектором; Ада Рибачук і Володимир Мельниченко (АРВМ) – не лише монументалістами, зокрема вперше показуватимуть їхню графічну серію «Хіросіма».

 

 

«Коли Ада Рибачук і Володимир Мельниченко працювали над знищеною Стіною пам’яті на Байковому кладовищі, вони розробили авторську техніку рельєфу, з основою з арматури. І ця основа – лінеарна, вони розглядали її свого роду як графіку. Графічна арматурна постать Ікара в масці стає центральним об’єктом в атріумі виставки. Потім, коли Стіну знищили, а митці були в опалі, арматурні структури вони використовували для величезних голів арлекінів, які також будуть у нас представлені», – коментує Олена Грозовська.

 

 

Митці й місто

Виставку відкривають напередодні Дня Києва, який цьогоріч відзначають 25 травня. Окрему залу «Києве мій» представлять монументальним роботам митців, які можна побачити в міському просторі. Для цього створили карту, куди нанесли ці монументальні об’єкти, як-от серію панно в київському Палаці дітей і юнацтва та Центральному автовокзалі, а також Парк пам’яті на Байковому цвинтарі від Ади Рибачук і Володимира Мельниченка.

 

 

«Цікаво, що майже всі ці об’єкти є свого роду порталами. Це й роботи АРВМ, і станція швидкісного трамвая, яку оформлював Федір Тетянич, і «Тарілка» Флоріана Юр’єва на Либідській», – коментує Олена Грозовська.

Також пропонують поговорити про теперішній стан монументальних робіт і про проєкти, які так і не сталися в Києві. На виставці спробують реалізувати світломузичний театр, який так і не вдалося втілити в «Тарілці» на Либідській. Для цього співпрацюють із сучасним митцем Олексієм Саєм.

«Юр’єв вважав світло окремим медіа, у його розумінні світломузичного театру світло і є музикою. Він володів цим даром синестезії – чути кольори й бачити звуки, і хотів поділитися ним з іншими, – пояснює Олена Грозовська, – Звісно, у нашій інсталяції панелі розташовані не зовсім так, як митець хотів зробити в «Тарілці», тому ми скоріше зробимо інсталяцію за мотивами його робіт. Транслюватимемо певний кольоромузичний ряд у повній тиші».

 

 

Крім того, на виставці вперше покажуть відеоабстракцію Флоріана Юр’єва: протягом 60–70-х років митець фільмував природні процеси – дерева чи хвилі – шукаючи таким чином ритм. «На той час це сміливе бачення, мені важко знайти аналоги в західному мистецтві», – описує Олена Грозовська.

Флоріан Юр’єв – ще й автор радянського герба Києва, де зображений каштан. Цей герб, що передував сучасному [з Архангелом Михаїлом], Юр’єв створив разом зі скульптором Борисом Довганем у 1969 році, узявши участь у відкритому конкурсі. При створенні герба автори спиралися на стилістику 1920-х років, зокрема українського графіка Георгія Нарбута, уточнює Грозовська. Найбільш поширений варіант радянського герба, крім каштана, включає серп і молот, але на виставці будуть й інші версії, зокрема й із жовто-блакитною графікою, доволі «небезпечною» на той час.

Перформанси від Федора Тетянича до Дня Києва

У День Києва ще кілька десятиліть тому можна було зустріти Федора Тетянича на Андріївському узвозі, де він влаштовував перформанси, згадує Олена Грозовська. Тетянич – наймолодший із когорти митців, представлених на виставці (1942–2007).

Зазвичай митець виходив на узвіз на котурнах і в доволі дивному вбранні, яке іноді називав дельтапланом. Це міг бути одяг із фольги та різного сміття, яке дуже шаруділо. На голові у Федора могла бути «корона» з коробки з-під київського торта. Водночас він виголошував промови – напіввірші, напівпроповіді, де розповідав про вихід у космічний простір, нескінченність і фрипулью (про це далі).

 

 

«Це було таке камлання, майже шаманська практика й одночасно перформативна – ніби літургія, а ніби спектакль, – описує Олена Грозовська, – Іноді люди дивилися на нього налякано, думали, що перед ними міський божевільний. Пам’ятаю своє перше враження, коли ти ніби не можеш налаштувати фокус, а потім дивишся йому в очі й розумієш, що це абсолютно свідома людина. Це був його мистецький прийом, він руйнував рамку, у якій існувала радянська людина. Важко передати, наскільки явлення в ті часи такого чуда – абсолютно вільної людини серед радянського натовпу – перемикало мізки».

 

Федір Тетянич навчався в майстерні художниці Тетяни Яблонської. Утомившись від академізму, якось він вирішив розірвати свою роботу. А тоді зауважив, що з її частин можна зібрати абсолютно іншу роботу – так митець відкрив для себе колаж, який став його творчим методом. Колажність Тетянич використовує навіть у монументальних роботах, зокрема в панно, яке він створив для Київського заводу художнього скла, розповідає кураторка.

Елементи колажу має й зображення футуристичного козака Сірка в галереї «Дукат», де ми ведемо розмову з Грозовською. Тут також стоїть інсталяція «Фрипулья – оберіг землян», яка, здається, зроблена з усього, що можна знайти в мистецькій майстерні – такий собі reuse ще до того, як це стало мейнстримом.

 

Якщо вас теж цікавить, що таке фрипулья, то залишається лише робити гіпотези на основі творчості митці та слухати, як переконливо він сам про це говорив. З одного боку, Фрипулья – це друге ім’я Тетянича, яким він підписував свої роботи, а з іншого – основне поняття його життєвої філософії, пояснює Олена Грозовська. 

Фрипулья фігурувала й у назві виставки митця, яка тривала в Pinchuk Art Centre у 2017 році. Персональна виставка Федора Тетянича мала бути й у Національному художньому музеї України, але не сталася через повномасштабну війну. Утім, у 2022 році Тетянич став одним із дванадцяти українських митців, роботи яких представили в паризькому Центрі Жоржа Помпіду (після виставки ці роботи залишилися в колекції центру). 

Митець мав виставки й за життя: у 1990-х його роботи також показували в Українському Домі. «Він бігав поверхами Українського Дому, виголошував свої мантри. Ніби розчаклував цей простір, вигнав звідси дух Леніна», – усміхається Олена Грозовська, натякаючи на те, що на першому поверсі Українського Дому, який раніше був київською філією московського Музею Леніна, стояла велика скульптура «вождя».

 

 

У Тетянича також була утопічна ідея замінити всі скульптури Леніна в радянській Україні на біотехносферу – скульптури гігантських молекул, які можна сприймати як капсули, що врятують людство на випадок фатальної катастрофи на Землі. 

Одна з таких скульптур у 1980-х роках була розташована на в’їзді до Києва, каже Олена Грозовська. «Уявіть, їде радянська людина на «Запорожці» й раптом бачить щось схоже на НЛО. Був такий апокриф, що на цьому місці стається багато аварій. Тому біотехносферу звідти швидко прибрали. Але цьому концепту на виставці буде присвячена окрема зала». 

Такі футуристичні скульптури могли би стати й частиною композиції із жінкою-сфінксом, яку Тетянич пропонував розташувати на Майдані Незалежності після демонтажу пам’ятника Жовтневої революції. За його задумом, на голові скульптурної жінки мав бути тризуб, а її тіло мало бути інтегроване в міський ландшафт, як і біотехносфери.

Травма та власна філософія митців

У частині «Шрами» розглядатимуть травми митців і їхні рецепти порятунку від цих травм. Художники, які активно творили в 70–80-х роках – діти Другої світової війни. Формуючись у таких обставинах, можна було або зламатися, або знайти певний внутрішній (онтологічний) вихід, як зазначає дружина художника Валерія Ламаха – певно, найбільш недооціненого митця з тих, що представлені на виставці.

 

З творчістю Ламаха можна познайомитися, просто прогулюючись містом. Наприклад, на Берестейському проспекті, 21, можна знайти його мозаїчне панно «Симфонія праці», створене разом з Ернестом Котковим, «пропущене крізь фільтр бойчукізму», як описує Олена Грозовська.

Разом із Котковим, а також Іваном Литовченком, Ламах створив мозаїки в інтер’єрі Київського річкового вокзалу та аеропорту «Бориспіль» (наприклад, «Ікар» у залі очікування). Він також оформлював із Котковим два зали ресторану «Метро» на Хрещатику [ресторан над входом у метро закрили на початку 90-х, оформлення не збереглося].

 

Перші інсайти у формуванні філософії митця відбулися в підлітковому віці, коли його підлітком вивезли на примусові роботи до Німеччини. На руїнах після бомбардувань він знаходив книжки німецьких філософів. Ламах знав німецьку, тож почав читати ці книжки під їхнім впливом сформулював свою філософію, яка певною мірою перегукується з ніцшеанством та ідеєю вічного повернення [філософська концепція, згідно з якою Всесвіт і все, що в ньому є, повторюватиметься знову й знову в нескінченному циклі], пояснює Грозовська.

Філософію Валерія Ламаха ілюструють «Книги схем», які він почав складати на початку 1940-х років. Частину «Схем» показували на виставці сучасного мистецтва «Документа» в німецькому Касселі у 2017 році. Тепер в Україні практично вперше покажуть повний корпус «Схем», які Ламах укладав протягом трьох десятиліть свого життя. Їх можна буде порозглядати в атріумі Українського Дому.

 

 

«Ця праця писалася в стіл для дуже вузького кола. Вона цікава як феномен, бо демонструє виворіт радянської реальності: поряд із догматичним і пропагандистським радянським мистецтвом існувало інше життя; люди думали над вічними речами – життя, смерть, нескінченність, сенс. Власне, вони шукали відповіді на запитання, які не могли знайти в радянській системі, яка була таким собі прокрустовим ліжком», – каже кураторка.

Ці схеми можна уявити як алхімічні трактати, у вигляді кольорових мандал із підписами, серед яких особисті рефлексії, вірші, квазінаукові тексти, майже релігійні опуси. Олена Грозовська описує «Схеми» як «сакральну авторську геометрію, де дуже багато побудовано на аналізі форми та кольорового спектра». Тобто це свого роду ідеограми, коди, певна система символів. 

Таку систему має кожен із митців, представлених на виставці: у Федора Тетянича це «знаки дня й ночі», в Ади Рибачук і Володимира Мельниченка – «знаки життя»; у Флоріана Юр’єва – «фонетично-музична абетка» (з ними також можна буде ознайомитися в атріумі).

Як ці митці переживали травми? Федір Тетянич рятується концептом фрипульї: перебування в космічній свідомості означає для нього подолання атомізації й окремості, що властиві радянській людині, яка не вірить закликам комунізму, розповідає Олена Грозовська. Ада Рибачук і Володимир Мельниченко говорять про важливість пам’яті – для них вона є ключем для побудови гармонійного світу. Флоріан Юр’єв вірить, що людство здатне врятувати поєднання мистецтва та науки, та шукає мову цього поєднання.

Не одна виставка

«Ці постаті наскільки масштабні, що не помішаються в Український Дім, – жартує кураторка. Щоб розповісти про митців більше, вирішили робили паралельні проєкти в різних куточках Києва.

 

 

У галереї «Дукат» із 29 травня розмістять медитативну графіку Федора Тетянича на виставці «Приснився мені сон». Роботи, об’єднані темою космосу та безмежжя, можна буде переглянути до 30 липня.

У майстерні-музеї АРВМ буде виставка «Щоденник Ади Рибачук», де показуватимуть не лише злети й падіння у творчості, але й від імені художниці розповідатимуть про стосунки з чоловіком Володимиром Мельниченком та про людей з оточення творчої пари. Виставка вже відкрита та триватиме до 15 жовтня.

Також представлять документальний проєкт «Коли руйнується світ», присвячений невтіленому меморіалу трагедії Бабиного Яру. Цей меморіал АРВМ розробили для конкурсу в 1965 році. Виставка триватиме в центрі «Жива пам’ять» із 29 травня до 15 жовтня.

Крім того, супутні події будуть й в Українському Домі: обіцяють документальні фільми про митців, а ще дискусії, лекції й навчальну програму на перетині мистецтва, урбаністики, дизайну й філософії. Зокрема, до Дня Києва проведуть мініфест зі стрічками про Київ, стежити за анонсами можна за посиланням.

Фото: Сергій Мирошніченко для Віледжа