Віледж обирає книжки місяця й пояснює, чому їх варто читати

Художня література 

«Гемінґвей нічого не знає»

Артур Дронь

«Видавництво Старого Лева»

Головна складність, з якою стикаєшся, читаючи нову книжку Артура Дроня, полягає в тому, що як літературна оглядачка думаєш, де вона має бути: у художній літературі чи нонфікшні? З одного боку, зрозуміло, що автор-військовий нічого не вигадує про будні на війні – згадує, переосмислює, малює портрети побратимів. Тож книжка ближче до мемуарів, есеїстики? Можливо. Але є в «Гемінґвеї нічого не знає» сни й пробудження, оповідання від інших осіб… Утім, коли йдеться про сучасну українську прозу учасників бойових дій, хочеться, щоб її просто читали, у якому б розділі тексту вона не стояла.

«Гемінґвей нічого не знає» – збірка текстів про людину на війні, про втрати, дружбу, кохання, барʼєр, який виростає між тими, хто на війні, і тими, хто в тилу, навіть якщо це найближчі й найрідніші. «Людина робиться дуже старою, коли повертається на війну», – зауважує Артур Дронь. Без пафосу, надривних звинувачень когось у чомусь, крім нашого ворога, звісно, автор пише й про неприродність війни як такої, її абсурдність. І щоби було зрозуміло, до чого в усій цій історії Ернест Гемінґвей, наведемо ще одну цитату: «Сталося так, що вершинна література про війну нічого нам насправді не здатна сказати про війну, у якій ми самі живемо й помираємо, – констатує Дронь. – Війну, яку вони не засвідчили». Тому все пережите залишиться з нами, уже нині продукуючи унікальну прозу й поезію – людяну, незважаючи на ті обставини, у яких створюється.   

«Семирічна ніч»

Чон Юджон

«Видавництво Анетти Антоненко», переклад із кор. Х. Кузьменко

Якби книжка могла виробляти електроенергію, від психологічного трилера південнокорейської прозаїкині Чон Юджон точно летіли б іскри. Її роман «Семирічна ніч» – історія, яка захоплює з перших сторінок і тримає в напрузі до кінця. Водночас оповідь сконструйована так вишукано, що всі таємниці книжки розкриваються послідовно, не втомлюючи ані несподіванками, ані затягнутістю. Далі, власне, про сюжет. 

Головний герой роману – Чхве Совон. Його батько, колись талановитий бейсболіст Чхве Хьонсу, став відомим на всю країну не завдяки спортивним здобуткам, а страшному злочину – трагедії на озері Серьон. Чхве Хьонсу звинуватили у вбивстві сусідської дівчинки, власної дружини й інших людей, які загинули, коли він відкрив шлюзи греблі, щоб приховати сліди злочинів. Упродовж семи років Чхве Совон був змушений жити з тавром сина вбивці, тікати з місця на місце, дорослішати без друзів і родичів, адже таємниця його родини однаково ставала відомою. Та коли батька стратять, хлопець знову залишиться сам на сам із таємницею озера Серьон, щоб дізнатися правду про події минулого, щоб зрозуміти, хто винен насправді… «Семирічна ніч» Чон Юджон – еклектичний літературний твір, що поєднує філософію провини та покарання із захопливою детективною та психологічною компонентою. 

«Атлас хмар»

Девід Мітчелл

«Жорж», переклад з англ. К. Дудки, О. Українця

У це складно повірити, але від виходу роману «Атлас хмар» британського письменника Девіда Мітчелла минув 21 рік… Лише зараз текст, який приніс автору всесвітню популярність, особливо після екранізації книжки, вийшов українською. Варто зазначити, що перекладачі Катерина Дудка й Остап Українець продемонстрували справжнє мистецтво. У передмові до видання перекладачі пояснюють свій підхід до роботи з романом, неодмінно прочитайте. Дізнаєтесь багато цікавого про лінгвістику й корисного для розуміння задуму самого Мітчелла. 

Власне, «Атлас хмар» – це такий собі лагідний постмодернізм, роман, що утворився на уламках чи на межі переходу від уже згаданого напряму до незрозуміло чого. Звідси гра Девіда Мітчелла з жанрами. Книжка складається із шести оповідей: 1850 року нотаріус Адам Юїнг із Сан-Франциско здійснює далеку морську подорож, після чого вирішує боротися з рабством; 1931-го молодий британський композитор Роберт Фробішер тікає від боргів, щоб повчитися музичної майстерності в колишнього генія; потім – 1975-й і небезпечне журналістське розслідування Луїзи Рей; нарешті – 2004-й, протягом якого видавець Тімоті Кавендіш намагатиметься втекти з пансіонату для літніх людей, куди потрапив проти власної волі; а далі – майбутнє, де всім заправляють корпорації, але один розумний клон Сонмі похитне систему.

Центральною в книзі є шоста розповідь про постапокаліптичний світ, зруйнований людською жадібністю. Усі сюжетні лінії повʼязані. У рядках приховано чимало літературних, музичних алюзій. Тож читати роман Девіда Мітчелла – все одно, що вправлятися в розгадуванні складних і красивих загадок. 

«Вознесіння»

Мартін Макіннес

«Фабула», переклад з англ. О. Степанова

Сучасного шотландського письменника Мартіна Маккінеса поціновувачі фантастики вважають одним із найцікавіших авторів, експериментатором, який поєднує у своїх творах філософську та наукову компоненту. У результаті виходить екореалізм – синтетичний жанр із незмінною центральною темою захоплення природою. Роман «Вознесіння» – третя книжка автора. Завдяки цій масштабній науковій епопеї Макіннес потрапив до довгого списку Букерівської премії та одержав перемогу в Премії Артура Кларка, якою у Великій Британії нагороджують найкращі науково-фантастичні твори.

Головною героїнею й оповідачкою «Вознесіння» є мікробіологиня Лі-Енн Газенбош. У юності вона зазнала насильства з боку батька. Цьому епізоду, який сформував жінку, присвячено початок роману. «Можливо, те, що я вважала об’єктивним і безособовим інтересом до походження й розвитку клітинного життя, насправді було чимось меншим – простою спробою втекти від власної історії», – міркує Лі й тягнеться до незвіданих водних глибин. Героїня вирушає в експедицію Атлантичним океаном, у якому утворилася загадкова западина. Досліджуючи її, Лі-Енн переживе відчуття єдності з природою, яке змінить її подальше життя, а там і до космосу недалеко… «Вознесіння» – нелегке читво. У книжці багато як наукових відступів, так і філософських роздумів. Оповідь тут іде неквапом, щоб читач зміг краще осягнути центральну тему: місце людини в природі. 

«Осяяння»

Алан Мур

«А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», переклад з англ. Н. Гриценко

«Осяяння» Алана Мура – культового британського письменника, автора графічних романів всесвіту DC і не тільки – це його сміливий стрибок у коротку прозу. Центральним елементом збірки є повість «Що нам відомо про Громолюда», що безжально розбирає міфологію комікс-індустрії, яку Мур знає зсередини як один із найвпливовіших її творців. «Гіпотетична ящірка» – одна з його найраніших прозових робіт, подає моторошно сюрреалістичну історію про дівчину, яку позбавили мовлення та зробили повією. Вона стає свідком приреченого кохання своїх колег у фантастичному борделі для магів. Це водночас уявне, соціально чутливе й тривожне оповідання.

Інші тексти збірки мандрують крізь химерні, жанрово гнучкі візії – від раціоналістичних привидів до постмодерних пародій, що відлунюють творчістю Бредбері, Еллісона та Ґеймана. «Що нам відомо про Громолюда» з насолодою руйнує міфологію супергероїв у гротескному й кумедному ключі, хоча проза Мура подекуди здається перенасиченою, а персонажі надто схематичними. У підсумку «Осяяння» – це жанрово невловний експеримент, у якому гостра сатира та соціокультурна критика поєднуються з витонченою фантастикою, а «Громолюд» стає демістифікацією ілюзій комікс-індустрії.

   

Нон-фікшн

«Хто так жартує? Психологія гумору»

Олександр Авдєєв, Анна Сідельнікова

«Віхола»

Олександр Авдєєв, лікар-психіатр і сертифікований когнітивно-поведінковий терапевт, та Анна Сідельнікова, журналістка, авторка й комунікаційна менеджерка, присвятили книжку гумору – національній українській гордості. Як зауважують автори, «ми маємо стійке переконання, що всі повинні вміти жартувати, що жарт – ознака психічного здоров’я, жарт – ознака привабливості, жарт – ознака високої самооцінки». Гумор оповитий міфами та сповнений неоднозначних речей, які досі не проговорюються. 

Який жарт вважається найсмішнішим у світі та чи сміються люди наодинці? Чи може сміх впливати на фізичне здоров’я, зокрема підвищувати імунітет? Чи можливо навчитися жартувати? На ці та багато інших запитань автори дають вичерпні відповіді, звісно, з гумором, автори книжки. Праця Авдєєва та Сідельнікової спирається на інтерв’ю з коміками, літературознавцями, нейрофізіологами, а також на класичні теорії гумору: від домінування й «розрядки» до сучасних когнітивних підходів. Автори роблять висновок, що гумор – це важливий інструмент соціальної взаємодії, самозахисту та адаптації. Він може бути маркером ідентичності, способом подолання стресу та навіть формою інтелектуальної гри, яка тренує наше мислення.

«Бомба у спадок. Розпад СРСР і ядерне роззброєння України»

Мар’яна Буджерин

«Локальна історія», переклад з англ. Л. Пилаєвої

«Урятувати від забуття часточку правди, подарувати розраду в осмисленні та дати уявлення про цікаві часи», за яких ми всі живемо – мета книжки Мар'яни Буджерин, докторки політології, дослідниці Центру науки та міжнародних відносин Белфера Гарвардської школи Кеннеді, українки за походженням. Її «Бомба у спадок» – масштабна праця, яка розкриваю дуже важливу для сучасної України тему ядерного роззброєння. Узявши за основу архівні матеріали України, росії, США, використовуючи інтервʼю з політиками, дипломатами та вченими, авторка докладно документує суспільно-політичні події недалекого минулого, відгомін ми відчуваємо нині, бо, погодьтеся, якби Україна зараз мала ядерну зброю, навряд чи на наших теренах почалася б повномасштабна війна… 

У своїй книжці Марʼяна Буджерин відтворює складні переговори та політичні розрахунки, що стояли за рішенням України відмовитися від третього за величиною ядерного арсеналу у світі, досліджує взаємодію гарантій безпеки, міжнародної дипломатії та внутрішньої політики у крихкому пострадянському просторі. Авторка аналізує роль ключових гравців у Києві, Москві та Вашингтоні, стратегічні й моральні дилеми, з якими зіткнулася наша геть молода держава, а також значення таких угод, як Будапештський меморандум. «Бомба у спадок» – водночас ґрунтовне історичне дослідження та нагадування про те, як важливо осмислювати минуле, щоб зробити висновки на майбутнє. У США книжка вийшла 2023 року й була високо оцінена науковою спільнотою. За неї Мар’яна Буджерин отримала престижну Премію Вільяма Колбі з військової історії. 

«Заплутане життя»

Мерлін Шелдрейк

«Бородатий тамарин», переклад з англ. М. Темченка

«Як гриби формують наші світи, змінюють нашу свідомість і визначають наше майбутнє» – підзаголовок книжки британської мікологині Мерлін Шелдрейк, тобто науковиці, яка досліджує вже згадані організми. Авторка переконана, що «гриби – ключ до розуміння планети, на якій ми живемо, а також усвідомлення того, як ми думаємо, відчуваємо й поводимося». Вони поруч із нами й навіть у нашому організмі, але залишаються непомітними. Ба більше! 90% видів грибів є незадокументованими. Тож їхню важливість людям ще осягати й осягати. 

Чому гриби є ближчими до тварин, а не рослин? Навіщо трюфелі в процесі еволюції «навчилися» сильно пахнути? Чи здатні гриби до пізнання? Як лишайники стали геологічною силою, що змінює фізичні риси світу? На чому побудований симбіоз рослин і грибів? Мерлін Шелдрейк дасть відповіді на чимало цікавих запитань, що стосуються неймовірно складного та, безумовно, унікального світу цих організмів. Також із книжки «Заплутане життя» дізнаєтесь, що неандертальці, найімовірніше, знали про антибіотичні властивості грибів, що ці організми будують величезні мікоризні мережі, які живлять рослини та передають інформацію про середовище, що за дуже довгий час співіснування людські тіла навчилися регулювати популяції дріжджів тощо. Книжка Мерлін Шелдрейк – захоплива розповідь, присвята дивам природи, про які ми необачно забуваємо. 

«Як пізнати людину. Мистецтво бачити інших і бути більш видимим»

Девід Брукс

Vivat, переклад з англ. Я. Мозиль

Девід Брукс, американський журналіст, який працював у The Wall Street Journal, The Times і The New York Times, автор кількох нон-фікшн видань з, так званої, популярної соціології, продовжив письменницьку карʼєру книжкою про те, як створювати міцні зв'язки в сучасному суспільстві. «Як пізнати людину» поєднує психологію, філософію, історію, культурологію у прагненні спонукати читачів на шлях доброти. Автор переконаний, що «є одна ключова навичка для будь-якої здорової людини, родини, школи, громадської організації чи суспільства: здатність глибоко бачити іншу людину й дати їй відчути, що її бачать, цінують, чують і розуміють». На думку Девіда Брукса, у наш час «повзучої дегуманізації» слід замислитися над тим, від чого по-справжньому залежить якість життя та здоров’я суспільства. І, о диво! Ідеться не про запаси нафти чи здобутки Кремнієвої долини, а про те, наскільки добре ми ставимося одне до одного. 

На прикладах з особистого життя, послуговуючись науковими даними, Брукс міркуватиме над тим, що блокує справжнє сприйняття іншого, розкаже, які «правильні» запитання варто ставити, щоб краще пізнати людину. Навчатиме, як розмовляти про біль і випробування тощо. Автор пише про кризу спілкування, яка настала у 21 столітті, про підвищення загального рівня депресії, наприклад, у США, про заполітизованість ледь не всіх сфер життя… Якщо читач не сприйме книжку Девіда Брукса як повчальний текст чи нарікання на те, що світ став безповоротно іншим, то знайде для себе чимало корисного. Між іншим, видання високо оцінив сам Білл Гейтс, на думку якого, «ця книжка здатна зробити нас кращими друзями, колегами та громадянами». 

«Власне життя. Дев'ять письменниць починають усе спочатку»

Джоанна Біґґс

«Лабораторія», переклад з англ. Г. Герасим

Дебютна книжка британської видавчині та редакторки Джоанни Біґґс зосереджена на долях непересічних мисткинь. Серед них: Мері Волстонкрафт, письменниця, феміністка та філософиня, Джордж Еліот, перекладачка, журналістка, прозаїкиня, Вірджинія Вулф, класикиня літератури модернізму, Сімона де Бовуар, ідеологиня фемінізму, філософиня-екзистенціалістка, Тоні Моррісон, перша темношкіра жінка-лауреатка Нобелівської премії з літератури… Утім, це не просто життєписи, а історії боротьби жінок за право бути собою, жити так, як хочеться, самостійно ставити цілі та досягати їх попри стереотипи, осуд і навіть заборони суспільства. Розповідь Джоанни Біґґс є глибоко особистою. Погодьтеся, не кожен біограф розпочне свою книжку згадкою про бажання розлучитися, коханця чи смерть матері. 

Героїні видання не відповідали нормам свого часу, але саме тому й залишилися в історії. Так, Мері Волстонкрафт в кінці 18 століття обстоювала право жінок на освіту, Зора Ніл Герстон, одна з усього трьох сотень темношкірих жінок, які відвідували коледжі для білих по всіх США на початку 1920-х років, прославилася свободою кохання й творчості, Сильвія Плат – мисткиня з бурхливим бажанням мати все й бути Богом, своїми самогубствами й воскресіннями збурювала суспільство… Усі вони мислили радикально, любили суперечливо, писали болісно, і головне – творили нове уявлення про жінок.