Серед новинок жовтня – «Театр, ютуб, секс» Ярослави Кравченко; художній дебют Віри Курико «Летиція Кур'ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька», і «Посібник із деколонізації» від культурологині Маріам Найєм. Віледж обирає книжки місяця й пояснює, чому їх варто читати. 

Художні

«Летиція Кур'ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька» 

Віра Курико

«Лабораторія» 

Художній дебют репортажистки, журналістки й редакторки видавничих проєктів у The Ukrainians Віри Курико, яка багато років працює з темами пам’яті, втрат, суспільних травм. Нова книжка ввійшла в топ продажів видавництва «Лабораторія» на осінній «Книжковій країні».

Покоління, чиї батьки пішли на війну у 2014 році, уже виросло. Тепер на війну йдуть їхні чоловіки, дружини, кохані. Курико пише, як дитина, чий тато долучився до АТО, аналізує його відсутність, вчиться жити в новій реальності та створює легенди навколо батьківського образу. Як жінка, чоловік якої на фронті, засуджує чоловіків, що залишилися вдома. Вона просиджує з телефоном у руках на полі та слухає мовчання свого чоловіка-військового. Як чоловік повертається з війни й не може знайти собі місця у громаді. 

Віра Курико також припускає, що Одіссей, який 10 років витратив на шлях додому, насправді «блукав» ментально, а фізично він повернувся в Ітаку одразу після завершення війни з Троєю. 

   

«Непрохані поради для вбивць від Віри Вон» 

Джессі Сутанто

«Видавництво Старого Лева», переклад Ярослави Стріхи

Книжка стала початком серії затишних детективів про шістдесятирічну власницю чайної Віру Вон, яка постійно лізе не у свої справи. Вона була опублікована у 2023 році, проте на американському ринку вже вийшло продовження – “Vera Wong's Guide to Snooping (on a Dead Man)”, а третю книжку серії анонсували на 2026 рік. До того ж права на екранізацію першої книжки ще у 2023 році придбала Warner Bros. TV, а до виробництва планували залучити Harpo Films, кінокомпанію Опри Вінфрі.

Авторка китайсько-індонезійського походження Джессі Сутанто іронічно описує стосунки та спілкування між поколіннями китайських родин. Вона показує, як традиції та культура впливають на повсякденне життя, і часто зводить ситуації протистояння між поколіннями до абсурду. 

У США сьогодні дедалі більше письменниць і письменників азійського походження досліджують тему збереження традицій у родинах емігрантів. Наприклад, американська письменниця китайського походження Селесте Інґ описує трагедію розриву між поколіннями, коли діти, вирослі в США, відходять від китайських звичаїв і пірнають у власну «американську мрію». 

   

Rouge

Мона Авад 

«Жорж», переклад Ганни Литвиненко 

Канадська письменниця Мона Авад стала популярною в Україні після виходу «Зайчика», який оцінила авторка «Розповіді служниці» Маргарет Етвуд: «О зайчику, який же ти геніальний». Новий роман Мони Авад – маніфест проти диктатури Instagram-естетики, наповнений автобіографічними елементами.

Перша презентація книжки відбулася в Сан-Дієго – місті, де розгортається сюжет роману. Авторка розказує історію матері й доньки, які зациклені на власній красі й догляді за шкірою. Героїні проходять шлях «троянд», що не лише надає їхній шкірі примарного сяйва, а й вбиває внутрішній світ і здорове мислення.

На творчість Мони Авад вплинула атмосфера Торонто 1990-х років і готичної субкультури, як вона зазначилав інтервʼю для Toronto Life. У романі “Rouge” авторка підкреслює абсурд культу краси й жіночого суперництва, які спостерігала в середовищі музичної сцени, бувши юною. Вона часто покликається на готичні сюжети казок, міфів і голлівудських фільмів. Крім того, батьки головної героїні Бель мають таке саме походження, як і батьки авторки роману: батько – єгипетський мусульманин, мати – французького походження.

   

«Наші дружини на дні морському»

Джулія Армфілд

«Ще одну сторінку», переклад Олександри Чернікової

«Мені подобається, як повсякденність поєднується з жахом, і що люди, які переживають жах, схильні чіплятися за рутину та відчуття нормальності», – розповідає про ідею роману в інтервʼю для AnOther авторка роману Джулія Амфілд. 

Амфілд – відкрита лесбійка, одружена з жінкою. Авторка виросла в католицькій родині, тож питання віри, провини й тіла в її романі мають особливе значення. Вона каже, що книжка зʼявилася через бажання писати про море – простір, який у квір-літературі часто символізує жіночність і межу між звичним і невідомим. 

Цей роман – сюрреалістичний горор про кохання, втрату й трансформацію. Він розповідає про лесбійське подружжя, чий спільний світ руйнується після того, як одна з жінок, морська біологиня, повертається з експедиції, що мала тривати три тижні, але затягнулася на пів року. З глибин океану вона повертається іншою, поступово її тіло та свідомість починають змінюватися, вносячи в сімейний побут тривожне очікування втрати.

У романі розкривається трагедія шлюбів, у яких одна людина змінилась, а інша не готова прийняти ці зміни. Причин може бути багато – війна, батискаф, який виходить із ладу й застрягає на дні океану, чи будь-яка інша травматична ситуація. Наслідки завжди болючі та складні. 

   

«Мармурова жінка»

Олена Волинська 

«Брустури» 

«Мармурова жінка» написана на основі документальних джерел, листування Олени Пчілки та спогадів її сучасників. Назва книжки – цитата письменниці, громадської діячки Софії Русової про Пчілку: «Мармурова постать: ніколи за ціле життя вона ні на крок не відступала від своїх переконань». 

Ольга Петрівна Косач (у дівоцтві – Драгоманова) постає перед читачем дитиною, яка виростає на оповідях про свій рід і книжках Миколи Гоголя та глибоко ними переймається. Авторка з любовʼю й подекуди перебільшеною ніжністю описує дорослішання Ольги, заміжжя, перемоги та втрати – аж до глибокої старості. Волинська розказує про ті аспекти життя Пчілки, які зазвичай воліють не згадувати: післяпологова депресія, проблеми після народження Лесі Українки, підтримка її чоловіка Петра, який погодився «піти в декрет», поки дружина поїхала за кордон відновлюватися після пологів. 

Важлива частина книжки – інтелектуальне життя й побут Старої громади. Лисенки, Русові, Косачі, Старицькі – ці родини свідомо обирають українство, свідомо жертвують потенційними привілеями та виховують нову генерацію українців. Десь такою бачить Олена Волинська свою героїню.

   

Нонфікшн

«Марія Примаченко без міфів»

Оксана Семенік

«Віхола» 

Історикиня мистецтва Оксана Семенік займається культурною деколонізацією за межами України й доводить, що художники, яких до цього помилково вважали росіянами (не без впливу Росії), насправді є українцями. Авторка вирішила написати книжку після того, як російський снаряд влучив у музей Примаченко в Іванкові в лютому 2022 року. Поштовхом для написання, зокрема, стали історії про порятунок робіт, які місцеві переховували під час окупації, розповідає вона в передмові.

Семенік паралельно розповідає біографію мисткині, аналізує її творчість і розвінчує міфи. Найпопулярніший із них – про те, як Пабло Пікассо і Марк Шагал захоплювалися Примаченко, називали «скарбом» і надихалися у власній творчості. Під час виставки в Парижі 1937 року Пікассо справді міг бачити роботи Примаченко, припускає авторка, але в жодному джерелі немає його відгуків про творчість мисткині. Семенік також вважає, що художниця Євгенія Дмитрієва створила цю легенду, щоб Примаченко отримала Шевченківську премію в 1960-х роках. 

Багато робіт Примаченко відображають «дух часу»: Друга світова війна, катастрофа Чорнобиля, політ у космос, навіть іронія на «кукурудзяні програми» Хрущова. Семенік також пише, що спогади родичів про Примаченко не встигли зафіксувати, а каталогу з точною кількістю робіт мисткині досі немає.

   

«Як вдихнути вільно. Посібник з Деколонізації»

Маріам Найєм

«Лабораторія» 

Книжка культурологині, дослідниці колоніалізму й деколонізації та співавторки подкастів «Де ми?», «Вродило» й «Деколонізаторки», яка на пальцях пояснює, що таке колоніалізм, які стосунки вибудовує метрополія зі своїми колоніями і які наслідки це має в майбутньому для пригноблених народів. Найєм пише про деколонізацію в Україні в умовах війни, тому торкається теми воєнних злочинів і меморіальних місць, де громада може спільно горювати. 

Розділи названі емоціями – злість, сором, розгубленість, створення, горювання, допитливість. Чи має право колонізована нація відчувати злість до агресивного загарбника, який приходить на твою землю? Найєм відповідає: так, хоча в очах західних суспільств це може мати дикий й агресивний вигляд. 

Авторка апелює до класичних праць на тему колоніалізму, які можна прочитати українською, як-от «Орієнталізм» Едварда Саїда чи «Трубадури імперії» Еви Томпсон, а також до праці «Транзитна культура й постколоніальна травма» української літературознавиці Тамари Гундорової. 

Останнім рівнем деколонізації стає прощення. Маріам Найєм влучно зазначає: щоб комусь пробачити, спершу треба, щоб у тебе попросили пробачення та визнали свої злочини. Проте російське суспільство до цього вочевидь не готове.

   

«Орієнталізм»

Едвард Саїд

«Комубук», переклад Віктора Шовкуна

У 1978 році американський літературний критик палестинського походження Едвард Саїд написав свою найвідомішу працю «Орієнталізм». Він проголосив, що Схід у глобальній культурі показаний крізь призму Заходу, і головна причина цього – влада. За Саїдом, підкорений народ втрачає голос, а метрополія перебирає на себе право говорити замість колонії. 

Дискусії та спроби спростувати теорію Саїда тривають досі. Його опоненти, зокрема британський історик Джон МакКензі, вважає, що автор «Орієнталізму» занадто узагальнює історію й насправді не всі твори Заходу мали імперіалістичні мотиви. 

Проте йорданська професорка літератури та теорії спротиву й антиколоніалізму Тахрір Хамді стверджує, що теорія Саїда актуальна, бо Схід продовжують сприймати стереотипно. А ідеї автора «Орієнталізму» релевантні в сучасних дослідженнях, бо пропонують універсальні інструменти для аналізу стосунків Сходу й Заходу. 

   

«Театр, ютуб, секс»

Ярослава Кравченко

Stretovych 

Українські читачі мають достатньо перекладених книжок, де авторки рефлексують про свій досвід у різних ролях і проявах. Утім, досвід закордонного нонфіку може бути не завжди релевантний для українських читачів, хоч і помічний для вибудовування рольових моделей, вважає співзасновниця видавництва Світлана Стретович. Тому видавництво запропонувало написати книжку Ярославі Кравченко – ведучій, продюсерці й засновниці Дикого театру.

На основі власного досвіду авторка розказує, як створити театр із нуля – вісім мотиваційних пунктів для тих, хто хоче, але боїться. Також авторка осмислює власну біографію: від дитинства в селі з татом-алкоголіком до успіху власних проєктів і волонтерства. 

Книжка Ярослави Кравченко також торкається сучасного культурного процесу та його розвитку. Наприклад, авторка згадує свою роботу СММ-ницею в Молодому театрі ще до приходу туди Андрія Білоуса. Ярослава підкреслює, що український рух «Я не боюсь сказати», розпочатий Анастасією Мельниченко, випередив американський MeToo.

Також Кравченко розказує про гейт і погрози й аналізує популярність у різних її проявах. Авторка зізнається: боялася невдачі, але, цитуючи відому книжку, «йшла туди, де страшно» й досягла успіху. 

   

«Кар’єра і сім’я: столітній шлях жінок до рівності»

Клодія Ґолдін

«Ще одну сторінку», переклад Наталії Палій 

Авторка книжки отримала Нобелівську премію з економіки 2023 року «за поглиблене розуміння результатів роботи жінок на ринку праці». Вона стала третьою жінкою в історії, яка здобула цю відзнаку у сфері економіки, і першою, хто отримав її самостійно, без спільних лауреатів. 

Ґолдін досліджує у своїй праці еволюцію ролі жінок на ринку праці протягом останніх 120 років. Авторка аналізує, як соціальні, економічні та культурні зміни впливають на можливості жінок поєднувати кар’єру та сім’ю. Наприклад, пандемія 2020 року поглибила нерівність між статями на ринку праці, зокрема через те, що побільшало обов'язків із догляду за дітьми. Рівність між жінками й чоловіками досі не досягнута, вважає Клодія Ґолдін.