«Вікторіанська психопатка» й мемуари тіла: 10 книжок серпня

Заборонений у Німеччині роман Клауса Манна «Мефісто», «Вікторіанська психопатка», «Берлінський щоденник» американського кореспондента CBS із нацистського Берліна, мемуари Роксан Ґей про тіло й травму та «Сині ночі» американської класикині Джоан Дідіон: Віледж обирає 10 книжок місяця й пояснює, чому їх варто прочитати.

 

 

Клаус Манн – син Томаса Манна, нобелівського лауреата з літератури, і брат Еріки Манн, про чию книжку «Школа для варварів» Віледж розказував раніше. Преса називала Клауса «дитиною поета», нездатною зрівнятися з батьком. Попри це, Манн-молодший писав романи, пʼєси й театральні рецензії, а після приходу нацистів до влади в 1933 році емігрував.

Роман «Мефісто» він написав у Амстердамі в 1936 році. Це історія про актора, який продає душу нацистському режиму заради слави й карʼєри. Прототипом головного героя став Ґустаф Ґрюндґенс – реальний актор і колишній чоловік Еріки Манн. 

Після смерті Ґрюндґенса його всиновлений син подав до суду й домігся заборони книжки в Західній Німеччині в 1971 році. Технічно заборона діє досі, але книжку можна купити скрізь. Екранізація роману угорського режисера Іштвана Сабо отримала «Оскар» за найкращий іноземний фільм 1982 року. 

Маргарет Етвуд у рецензії для The New York Times Book Review написала: «Уявіть Америку, де дедалі жорсткіший авторитарний режим захопив не лише судову владу, а й усі медіа та мистецькі інституції. Тоді уявіть, що ви намагаєтеся функціонувати як митець. Ось у якому світі живе «Мефісто».

 1

 

 

Вірджинія Фейто народилася в Мадриді, виросла в Парижі, вивчала англійську й театральне мистецтво в Лондоні. Її дебютний роман «Місіс Марч» здобув визнання критиків, а «Вікторіанська психопатка» стала бестселером The New York Times. Критик Джек Жемк у своїй рецензії описав роман фразою «Якби Патрік Бейтман [головний герой «Американського психопата – ред.] був гувернанткою у вікторіанській Англії». 

За сюжетом гувернантка Вініфред Нотті приїжджає до маєтку Енсор-хаус перед Різдвом. І вже перша сторінка попереджає: за три місяці всі в цьому будинку будуть мертві. Книжку екранізували – фільм Victorian Psycho режисера Захарі Вігона презентували на Каннському кінофестивалі 2026 року.

Kirkus Reviews назвав роман «закрученим кривавим самоцвітом, де іронічний жах зустрічається з жахливою іронією». А письменник та автор бестселерів NYT Пол Трембле написав: «Буйний, диявольськи дотепний і приголомшливо огидний – «Вікторіанська психопатка» блискуча. Вінніфред – антигероїня, якого заслуговує будь-яке століття».

 1

 

Канадська письменниця Мона Авад стала популярною в Україні після виходу «Зайчика». Маргарет Етвуд оцінила роман твітом: «О зайчику, який же ти геніальний» і назвала Авад своєю «літературною спадкоємицею» в NYT Magazine. Віледж уже розповідав раніше про роман Rouge, антиутопічну історію індустрії краси. 

«Ми тебе любимо, Зайчику» – одночасно приквел, сиквел і самостійна книжка. За сюжетом романістка Сем щойно опублікувала перший роман та отримала захоплені рецензії критиків. Проте під час книжкового туру в Новій Англії її викрадають колишні однокурсниці – ті самі Зайчики, розлючені на те, як вона їх зобразила. 

Тепер кожна по черзі бере в руки сокиру й розповідає свою версію подій. Marie Claire включив роман до списку 20 найкращих нових романів 2025 року й написав, що Авад «повертається на химерну територію, яка зробила її культовою». Книжка також увійшла до короткого списку премії Гіллера 2025.

 

 

Арнон Ґрюнберґ народився в Амстердамі в 1971 році в родині єврейських емігрантів із Німеччини. Його мати вижила в Аушвіці. У 19 років він заснував власне видавництво, у 23 роки – написав бестселер. Його твори перекладені 30 мовами, а Frankfurter Allgemeine Zeitung назвала його «нідерландським Філіпом Ротом». Між романами він писав репортажі з Афганістану, Іраку і Ґуантанамо.

Головний герой «Тірци» – Йорґен Гофмейстер, редактор, якого відправили на лаву запасних: зарплату платять, але на роботу можна не приходити. Єдине, що тримає його при тямі – випускна вечірка доньки Тірци, яку він готує з маніакальною ретельністю. Роман здобув премії Golden Owl і Libris.

 

 

Джоан Дідіон – американська письменниця й журналістка, авторка «Року магічного мислення», мемуарів про раптову смерть чоловіка, які здобули Національну книжкову премію США 2005 року. «Сині ночі» вона написала після ще одного удару: її єдина донька Квінтана Ру, яку вони із чоловіком усиновили в 1966-му, померла в 39 років після довгої хвороби – менш ніж за два роки після батька. 

«Сині ночі» названі на честь явища, яке відбувається в Нью-Йорку після сонцестояння, це довгі вечірні сутінки синього кольору, що тривають кілька тижнів. Книжка розповідає не стільки про смерть доньки, скільки про материнство, вину, старіння й памʼять, яка зраджує.

Кетлін Шайн у New York Review of Books писала про книжку: «Ми розповідаємо собі історії, щоб жити [...] «Сині ночі» – про те, що відбувається, коли більше немає історій, які ми можемо собі розповідати».

 

 

Ірландський письменник Себастьян Баррі п'ять разів був номінований на Букерівську премію та двічі потрапив до її шортліста. «Час давнього бога» також увійшов до лонгліста Букера 2023 й до списку найкращих книжок року New Yorker, Washington Post і NPR. The Atlantic написав про нього: «Вам варто читати Себастьяна Баррі. Він має особливе розуміння людського серця».

Том Кеттл – колишній ірландський детектив, який вийшов на пенсію й переїхав у маленький будиночок біля замку в Далкі. Він хотів спокою, але двоє молодих поліцейських приходять до нього із запитаннями про давні злочини, а минуле, яке він намагався забути, повертається. 

Роман досліджує злочини католицької церкви в Ірландії. Ендрю Міллер зазначив у рецензії для New York Times Book Review, що Баррі «пише про це зі співчуттям і тихою люттю» та що роман «попри всю свою похмурість, може бути дуже смішним».

 

 

Вільям Шірер був одним із перших журналістів, яких Едвард Р. Мероу, легендарний радіожурналіст CBS і засновник команди кореспондентів у воєнній Європі, найняв висвітлювати події на континенті. З 1934 до 1940 року Шірер вів щоденник у Берліні й щодня передавав репортажі в Америку. 

Коли гестапо порушило проти нього справу про шпигунство, за яку загрожувала смертна кара, він вирішив тікати. У 1940 році виїхав із Німеччини, сховавши щоденники та репортерські блокноти на собі. Пізніше на основі цих матеріалів він написав монументальний «Злет і падіння Третього Рейху».

«Берлінський щоденник» вийшов у 1941 році й одразу став бестселером. Ця книжка – записи людини, яка сиділа в одному залі з Гітлером, чула його промови й фіксувала все день за днем. Шірер особисто був присутній під час аншлюсу Австрії, підписання Мюнхенської угоди й окупації Франції. Енциклопедія Голокосту назвала книжку «першим повним записом того, що відбувалося в Німеччині під час становлення Третього Рейху».

 

 

Британська історикиня, авторка BBC і головна кураторка Королівських палаців Люсі Ворслі написала біографію Джейн Остін через призму будинків, де та жила: від дому дитинства в Стівентоні до останнього прихистку в Чотоні. 

Для Остін питання дому було цілком практичним: як незаміжня жінка без власного доходу, вона все життя залежала від родичів і балансувала між небезпекою бездомності та нагальною потребою знайти час і місце для письма. 

Письменниця й критикиня Антонія Фрейзер пише: «Це моя улюблена історія: ретельно досліджена, але така жива, що ти переконаний: Люсі Ворслі справді була там – на тій вечірці чи в тому пастораті». А Емі Блум сказала в рецензії для New York Times Book Review: «Ворслі пропонує нам багато того, що хотіли б знати шанувальники Остін – із гумором, зворушливістю та здоровим глуздом, саме так, як хотіла б сама Остін».

 

 

«Кожна жінка, яка читатиме «Голод», упізнає себе в ньому. Для чоловіків це буде більше схоже на подорож до чужої країни», – пише Кетлін Шайн у рецензії для New York Review of Books.

Роксан Ґей – американська письменниця, есеїстка й колумністка The New York Times, авторка бестселера «Погана феміністка» й одна з перших темношкірих жінок, які писали для Marvel Comics. У 12 років вона пережила групове зґвалтування та з того часу навмисно набирала вагу, щоб зробити своє тіло невидимим і недоступним. «Я їла, і їла, і їла в надії, що якщо зроблю себе великою, моє тіло буде в безпеці», – пише вона.

«Голод» – бестселер The New York Times, фіналіст National Book Critics Circle Award і лауреат Lambda Literary Award. Книжка ввійшла до списків найкращих 2017 року Time, NPR, Washington Post та Elle. 

 

 

Софія Яблонська народилася в 1907 році на Львівщині в родині священника. У 1930-х роках вона мандрувала Індокитаєм, Єгиптом, Цейлоном, Балі, Таїті й Новою Зеландією, знімала документальні фільми та фотографувала народи, які зникають, а репортажі надсилала до галицьких жіночих часописів «Жіноча доля» й «Нова хата». 

Якось у Вʼєтнамі її вкусила гадюка, яку місцеві жителі називали «зрадливим листком смерті». Яблонська також полювала на тигра в Лаосі, хворіла на малярію й потрапила на імператорське весілля в Аннамі. Раніше Віледж писав про «Листування Софії Яблонської, Володимира Винниченка та Розалії Винниченко» – збірку, яка відкриває іншу Яблонську: молоду амбіційну письменницю, яка шукала в Парижі ментора та знайшла його в особі Винниченка.

«Далекі обрії» – третій тревелог Яблонської, написаний під час мандрів 1934–1935 років і виданий у Львові в 1939-му. Яблонська писала не про туристичні визначні памʼятки, а про живих людей і майже зниклі культури, а її книжки одразу після виходу ставали бестселерами.