10 книжок жовтня: сатира про tradwife й гастрономічна історія Києва

«Жінка в озері» Реймонда Чендлера – детектив, що ліг в основу одного з найдивакуватіших експериментів Голлівуду; сатира про образ ідеальної tradwife («традиційної дружини») у «Вчоріч» від Каро Клер Берк; «Гастрономічна історія Києва» й «Точка опори» Анастасії Гергеліжіу про те, як протези від давнього Єгипту до сучасних біонічних кінцівок змінювали людське життя: Віледж обирає 10 книжок місяця й пояснює, чому їх варто прочитати.

 

За права на дебютний роман Берк змагалися одразу 15 видавництв, а права на екранізацію ще до виходу книжки друком купила Amazon MGM Studios з Енн Гетевей у головній ролі. Роман очолював список бестселерів The New York Times, а наразі займає третє місце. 

Наталі Геллер Міллз – зірка соцмереж, яка публічно продає образ ідеальної tradwife (традиційної дружини, яка культивує побут без кар'єри, присвячений дому, чоловіку й дітям): фермерський будинок, чоловік-ковбой, пʼятеро дітей і вісім мільйонів підписників. За лаштунками працюють няні й продюсери, а на кухні сховані професійні холодильники. Та одного ранку Наталі прокидається в 1855 році – у тому самому «простому» побуті, який продавала підписникам, тільки насправжки.

Рейчел Вільямсон, викладачка англійської літератури в Університеті Кентербері, писала в The Conversation, що хоча авторка стверджувала, ніби не моделювала Наталі за жодною конкретною людиною, паралелі з інфлюенсеркою, господинею ранчо Ballerina Farm, «важко не помітити». 

Ріаннон Люсі Косслетт у рецензії для The Guardian писала, що сподівалася на перший по-справжньому великий роман про tradwife, але книжка приносить у жертву глибше дослідження материнства, політики й релігії заради детективної інтриги.

 

Американо-британський письменник Реймонд Чендлер почав писати детективну прозу лише в 44 роки, втративши посаду керівника нафтової компанії під час Великої депресії, і спершу друкувався в дешевих журналах на кшталт Black Mask. «Жінку в озері» (1943 рік), четвертий роман про детектива Філіпа Марлоу, він склав із власних старіших оповідань, зібравши сюжети трьох різних історій в одну.

Приватного детектива Філіпа Марлоу наймає директор косметичної компанії, щоб знайти дружину, яка зникла після телеграми з проханням про розлучення. Пошуки однієї жінки перетворюються на справу про двох, бо паралельно зникає дружина доглядача за будинком на озері. А Марлоу доводиться розплутувати клубок брехні, у якому замішані й багатії, і поліція.

Рей Ґулд у рецензії для The Montgomery Advertiser писав, що в романі є «краса вислову, дотепні діалоги, розвинені характери й динамічна дія». 

За романом зняли однойменний фільм. Режисер Роберт Монтгомері, який сам зіграв Марлоу, зняв майже всю стрічку від першої особи: камера грала роль очей детектива, а самого актора глядач бачить лише кілька разів, у дзеркальних відображеннях і в епізодах, де Марлоу звертається просто до зали. Чендлер написав для студії власний варіант сценарію, але його не використали: Монтгомері доручив повністю переписати текст іншому сценаристу. Побачивши готовий фільм, Чендлер вимагав прибрати своє імʼя з титрів.

 

 

Алла Законова, ресторанна критикиня й журналістка-фудрайтерка, понад 20 років досліджує київську кухню, а в книжку її дослідження склалися вже після повномасштабного вторгнення. У передмові вона пише, що в березні 2022 року бралася за рукопис як за спосіб «зайняти руки й голову, щоб не здуріти» під час щоденних обстрілів. Тоді в місті найбільше готували й годували: на домашніх кухнях варили супи для блокпостів, а ресторани перетворювалися на кухні для захисників.

Авторка зібрала знайомі з дитинства страви, які й досі готують у київських родинах. Тому в змісті поруч стоять деруни, макарони по-флотськи, шоколадна ковбаса та дачна піца, а кожна страва стає «порталом» у конкретний час і побут.

Світлана Стретович, засновниця й головна редакторка видавництва, у коментарі Віледжу пояснила: «Те, що в нас на кухні, часто не випадковість, а нашарування культур і відображення того, як розвивалася наша історія». Книжка, за її словами, відповідає на запитання: «Хто тут жив та які ми насправді?»

 

Український переклад цього роману перший і поки єдиний у світі. Хоча на батьківщині автора книжка отримала премію «Йоміурі» 2004 року (одну з найпрестижніших літературних нагород Японії), іншими мовами роман досі не виходив.

Герой роману, університетський викладач Сакомура, звільняється й тікає на край віддаленого півострова, куди веде лише одна дорога через вузький міст. Він прагне свободи, але що далі заглиблюється в нове життя, то більше розмивається межа між реальністю й уявою. Півострів стає порогом між суходолом і морем, дійсністю та сном, де герой поступово втрачає звʼязок із самим собою.

Письменник Хісакі Мацуура до прози прийшов пізно: спершу здобув імʼя як поет і дослідник французької культури 19 століття, а в художню прозу перейшов лише в середині 1990-х. Уже 2000 року він отримав премію Акутаґави, одну з двох найпрестижніших літературних нагород Японії.

Перекладач роману – Іван Дзюб, людина, чиї переклади з японської Віледж уже згадував, коли радив романи «Тисяча журавлів» і «Країна снігу» Ясунарі Кавабати. За фахом Дзюб не філолог, а фізик-теоретик, доктор фізико-математичних наук. Японську мову, як і ще понад 20 інших, він вивчив самотужки. Саме він першим в Україні почав перекладати з японського оригіналу, а не через російську, як було заведено до нього.

 

 

У пошуках істини завітайте до бібліотеким

 

Книжка належить до жанру, який нещодавно охрестили «цілющою прозою» (healing fiction): затишні, багатонадійливі романи з Японії й Кореї, дія яких часто відбувається в бібліотеках, кавʼярнях чи крамницях, а персонажі знаходять розраду у дрібницях. Назва жанру перегукується з японським терміном «іясікей» («зцілювальне»), який поширився в 1990-х і спершу стосувався аніме та манґи. Журналістка Александра Алтер писала про цей тренд для The New York Times і згадала книжку Аоями серед прикладів жанру.

Пʼять героїв роману, у яких різні долі, по черзі приходять у токійську бібліотеку. Загадкова бібліотекарка Комачі складає кожному список книжок на їхній запит, але щоразу додає до нього одну несподівану, яка, здавалося б, не має нічого спільного з проханням. Саме вона й виявляється їм насправді потрібною та стає поштовхом, який змінює їхнє життя.

Робін Слоун у рецензії для The New York Times Book Review писав, що від роману дуже складно відірватися, а увага прикута до запитання, яке Комачі знову й знову ставить відвідувачам: «Що ви шукаєте?».

 

 

У червні 1950 року Павезе отримав за збірку «Чудове літо» премію Стрега, найпрестижнішу літературну нагороду Італії. А вже в серпні того ж року письменник покінчив життя самогубством в номері туринського готелю.

Книжка складається з трьох повістей, і в центрі першої з них – 16-річна Джинія, яка працює в ательє мод і живе з братом. Вона дружить із моделлю художників Амелією, старшою й досвідченішою, яка вводить дівчину у світ туринської богеми. Джинія закохується в художника Ґвідо, і це літо стає для неї порогом між дитинством і дорослим життям, сповненим розчарування. 

Письменниця Елізабет Страут у передмові до англійського видання зазначила, що в «густому, майже гарячковому письмі Павезе «вже чути шепіт майбутньої творчості Елени Ферранте» (авторки роману «Моя геніальна подруга»).   

2023 року цю повість екранізувала італійська режисерка Лаура Лукетті. Рецензент Variety Мануель Бетанкур писав, що фільм, хоч і повторює знайомі для історій про дорослішання ходи, найбільше вражає як акторський бенефіс виконавиць головних ролей.

 

 

Точка опори. Як протези змінили наше життя

 

У грудні 2024 року The New Yorker опублікував велику статтю про Гʼю Герра, професора MIT, який у 17 років обморозив ноги під час сходження в горах, після чого обидві ноги ампутували нижче колін. Відтоді він присвятив життя розробці біонічних протезів, якими людина керує власною нервовою системою. Нога зчитує сигнали від збережених мʼязів кукси, і людина керує нею майже так само природно, як справжньою. 

У 2024 році команда Герра опублікувала в Nature Medicine результати випробувань хірургічної методики, яка під час ампутації знову зʼєднує пари мʼязів у куксі. Завдяки цьому люди з таким протезом ходили помітно швидше.

Авторка книжки Анастасія Гергеліжіу, наукова журналістка, веде блог «ПроПроТези». У книжці вона веде читача від одного з найдавніших відомих функціональних протезів в історії – деревʼяного пальця ноги, знайденого на мумії єгиптянки, який справді працював і був зручним, аж до сьогоднішніх біонічних кінцівок, які мозок сприймає як частину тіла.

 

 

Оїнкан Брейтвейт – нігерійсько-британська письменниця, яка прославилася дебютним романом «Моя сестра – серійна вбивця», що потрапив до довгого списку Букерівської премії й розійшовся мільйонними накладами. 

Пишучи «Проклятих доньок», авторка помітно відійшла від тону свого дебюту: менше чорного гумору, більше родинної драми про жінок роду Фалодун, яких, за родинним переказом, прокляла скривджена жінка багато поколінь тому: жоден чоловік ніколи не назве їхнє житло своєю домівкою.

Амара Уджумаду в рецензії для Brittle Paper писала, що Брейтвейт навмисно не підтверджує й не спростовує реальність прокляття, і ця невизначеність створює напругу роману. Книжка ввійшла до короткого списку премії Nero Book Awards у категорії художньої літератури, а також стала вибором книжкового клубу Дженни Буш Гейгер.

 

 

Загадка мови. Як ми розмовами проклали собі шлях із камʼяної доби

 

Стівен Мітен – британський археолог, професор ранньої праісторії Редінгського університету, один із провідних представників когнітивної археології, що поєднує розкопки з психологією й філософією свідомості. Мітен бере активну участь у давній науковій суперечці: чи мова виникла поступово, крок за кроком, протягом мільйонів років природного добору, чи зʼявилася майже миттєво? Автор однозначно стає на бік «поступовості» й вибудовує детальний сценарій: перші слова, за його гіпотезою, зʼявилися близько 1,6 мільйона років тому, а «повністю сучасна мова» сформувалася лише приблизно 40 тисяч років тому.

У книжці він описує походження мови як збирання пазла: кожен фрагмент – окрема наукова дисципліна. Лише склавши їх усі, можна побачити цілісну картину, як і чому людина заговорила. Ієн Тетерсал, почесний куратор відділу антропології Американського музею природної історії, у рецензії для The New York Review of Books висловив претензію до метафори. 

На його думку, Мітен насправді не стільки складає докази один біля одного, скільки нашаровує одне припущення на інше. Саме ця уявна половинчастість, прихована в образі пазла, і дає змогу Мітену непомітно обходити прогалини у власній теорії.

 

 

Подолати прірву. Як вивести на масовий ринок продукт, що змінює правила гри