Кінофестиваль глядацького кіно «Миколайчук Open» стартує в Чернівцях 14 червня й триватиме цілий тиждень – до 21 червня. У центрі імені Івана Миколайчука покажуть ґала-премʼєри зі світових кінофестивалів, як-от новий фільм Арі Астера та студії A24, фільм Джошуа Оппенгаймера про кінець світу, українське документальне й художнє кіно, а також аніме й короткі метри. Що чекати від четвертого «Миколайчук Open» і чи варто заради цього їхати до Чернівців? І як трансформувалися Чернівці за більш як три роки повномасштабної війни? Віледж запитав про це генерального продюсера Олексу Гладушевського, програмного директора Алекса Малишенка й PR-директорку Єлизавету Сушко.

Олексій Гладушевський

Єлизавета Сушко

Алекс Малишенко

– Що чекає на глядачів на «Миколайчук Open»? Почнімо з відкриття – закриття, а також найцікавішого з програми.

Алекс Малишенко: Тоді логічно почати з фільму-відкриття. Це наукова фантастика «Життя Чака» від Майка Фленеган за новелою Стівена Кінга. Утім, воно радше приємне, надихаюче, і загалом про життя – не завжди те, що очікуємо від Кінга. Майк Фленеган зняв дуже «спілбергівський» фільм, який міг би зробити й сам Стівен. 

Фільм-закриття – «Троє» українського режисера Івана Кравчишина. Це історичний пригодницький екшн, події якого відбуваються в 1917–1920-х роках, за часів національних визвольних змагань. Двоє «махновців» грабують більшовицький кортеж – але, крім грошей, вони забирають також водія, і вже втрьох обʼєднуються й чинять спротив ворогові. Це дуже жвавий драйвовий пригодницький фільм, де багато від вестерну, як-от цитат із фільму «Буч Кессіді й Санденс Кід» 1969 року, а також схожої на вестерн стилістики українського степу.

Величезною подією «Миколайчук Open», та й усього українського кіно, я вважаю, є те, що ми оцифрували плівку фільму «І у звуках памʼять відгукнеться…» Тимофія Левчука (1986 рік), що до цього існував лише на плівці, а тому був втрачений для масового глядача. Крім того, це допоможе «заткнути» прогалину в кінотворчості Івана Миколайчука (одного з двох сценаристів стрічки) й уже зіркової Ольги Сумської, яка зіграла роль коханої Лисенка.

У позаконкурсі буде блок ґала-премʼєр: «Еддінгтон» Арі Астера, який уже називають чи єдиним новим вестерном сучасності, хоч цю стрічку A24 і промотують як сатиричний трилер; «Пробач, дівчинко», теж від студії A24, що вже мав премʼєру й на «Санденсі», і в Каннах (Двотижневик режисерів). Це історія, що ґрунтується на досвіді режисерки й головної акторки фільму Єви Віктор, і вона про те, що життя далі є – це зараз на часі, зважаючи на історію з Андрієм Білоусом й інші кейси сексуальних домагань; буде аніме «Кольори всередині» від студії, що робила «Час пригод», і вже має успішний «фестивальний хвіст», а також буде першою спробою аніме на «Миколайчуку».

Ліза Сушко: Центр імені Івана Миколайчука працює цілий рік і в них був не один кейс, коли вони показували класику аніме й мали повні зали. У Чернівцях є попит на аніме, тому це також історія про реакцію фестивалю на запити глядача.

– Тобто для вас це нормальна практика – реагувати на запити глядачів? Чи є ще речі, які ви інтегруєте у програму, як це було з аніме? Можливо, виявиться, що в Чернівцях якийсь нелюдський запит на горори.

Алекс Малишенко: Ми реагуємо на дві речі: запити, з яких у нас народилася дитяча секція, і світові тренди. 2025 рік для мене – це рік горорів. Найцікавіші фільми, які зараз виходять – це горори, і вони збирають так, як ніколи раніше. Фільм «Пункт призначення: Родове прокляття» (шоста частина) за перший вікенд зібрав близько 100 мільйонів доларів у світі, а це вдвічі більше за їхній бюджет. Звісно, є непрямі запити. Ми бачимо, як глядачі реагують на кіно, і якщо всі покинули залу ще до самого кінця, то розуміємо, що щось не так, а якщо сидять із першої й до останньої секунди – і навіть протягом титрів – то таких фільмів треба більше.

– У програмі «Миколайчук Open» є фільм «Кінець» від Джошуа Оппенгаймера. Це історія про бункери й кінець світу – про тему, яка й у світі набирає популярності («Бункер» на Apple TV+), й українцям може бути цікава. Розкажіть про це кіно

Алекс Малишенко: Джошуа Оппенгаймер, режисер «Кінця», знає, що в Чернівцях буде показ його кіно. Він навіть долучиться до нас онлайн на Q&A – хотів приїхати, але, на жаль, не зміг. Торік на «Миколайчук Open» був Віґґо Мортенсен [Арагорн із «Володаря перснів»], бо збіглися потрібні чинники: він був у Європі, дізнався про наш показ… Але зазвичай важко зрозуміти, що ховається за відповідями кінозірок, коли вони відповідають на запрошення: «Не вкладається у графік». Водночас не всі відмови ми сприймаємо як відмовки. Деколи люди ідуть назустріч, пояснюють. Приміром, одна голлівудська зірка [Анджеліна Джолі – ред.] знає про наш показ і послідовно підтримує Україну.Але загалом зараз такий момент, коли всі [іноземні кінозірки] трохи втомилися від війни. Усе менше людського сентименту й більше історій про гроші, комерцію та гонорари, за які вони би погодилися приїхати.

Ліза Сушко: У нас є свій амбасадор фільму «Кінець» [сміється]. Це Олексій Гладушевський.

Олекса Гладушевський: Мені правда подобається це кіно. Зацікавили дві речі. Перша, що я дуже люблю мюзикли. Є шоу-мюзикли, коли кожна пісня має номер, як-от «Ла-Ла Ленд» чи «Мулен Руж!», а є такі мюзикли, як продовження життя, де герой просто починає співати – і такі я люблю більше. Кіно Джошуа Оппенгаймера говорить про теми, які лякають кожного з нас, тож обрамити це в мюзикл – сміливе рішення [у центрі сюжету – сімʼя в бункері, де ховаються після апокаліпсису – ред.]. Попри такі теми, це кіно, яке може бути терапією. Бо ми навіть усередині команди сперечаємося, як показувати складне кіно. Є одна стрічка [«Пісні землі, що повільно горить» Ольги Журби], через яку ми задумалися: а чи не потрібен нам психолог на сеансі? 

Ліза Сушко: Фільм Ольги Журби неочікуваний у тому сенсі, що ти навіть можеш і не підозрювати, який момент тебе зачепить.

Алекс Малишенко: Будь-яке кіно може зачепити, не тільки про війну. І треба розуміти, що людині, як мінімум, може бути потрібна допомога у випадку панічної атаки. Недавно був показовий кейс «Укрпошти», де вони замінили у віршах слово «кохай» на «чекай». Вони хотіли пожартувати над тим, що можуть довго доставляти посилки, а вийшло, що зачепили почуття людей, які чекають своїх близьких із війська.

– Зроблю припущення, що зараз дійсно важливо не травмувати глядача – і навіть якщо це станеться, важливо розуміти, що про це хоча би задумувалися, зробили певну роботу. Як ви працюєте над тим, щоб не ретравматизувати людей на фестивалі?

Алекс Малишенко: Ми ще з першого фестивалю намагаємося передбачити тригерні моменти – сирени, гучні вибухи. До речі, у документальному фільмі Аліси Коваленко «З любовʼю з фронту» перед сеансом попередимо, що у фільмі будуть гучні вибухи.

Олекса Гладушевський: Попередження завжди потрібне. Інколи здається, що ти все врахував, але війна постійно вносить свої корективи. Ми раніше використовували у кінозалі ліхтарики – трохи посвітили на глядачів, поблимали. Але кілька людей підійшли та сказали: «Попереджайте, будь ласка, бо стало недобре». І ми працюємо над тим, щоб усі можливі тригерні моменти проговорювати або уникати їх узагалі [...] Узяти, наприклад, «Медовий місяць» Жанни Озірної. Це не кіно про поле бою, але все ж війна там є, і це може бути тригером.

Алекс Малишенко: Але попередження про тригери – це не про те, що ми хочемо уникнути важкої реальності. Наприклад, на фестиваль може прийти військовий, який вирішив просто відпочити – отримав бажану відпустку на тиждень і не хоче бачити війни. Якщо ми його не попередимо, то зіпсуємо його відпочинок.

Ліза Сушко: Тригерні можуть бути не тільки фільми про війну, а й уже згадана стрічка «Пробач, дівчинко», де героїня переживає зґвалтування. Тобто коли ти показуєш кіно, то несеш відповідальність за те, з якими почуттями людина вийде із зали, особливо коли це фестиваль глядацького кіно. На тому ж Netflix є такі попередження, але це кіно на маленькому екрані – можна вимкнути, якщо турбує світло, що блимає, чи щось інше. А коли ти у великій темній залі з величезним екраном і ти ще й сидиш у центрі, усередині ряду, – то це наша відповідальність попередити людей.

– Як розрізняєте, де ваш фільм, а де – не ваш? Це набір якихось правил чи ви щороку підвʼязуєтеся до теми фестивалю, як до цьогорічної «Людина в центрі історії»?

Олекса Гладушевський: Важливо, звісно, щоби була «людина в центрі історії», митець, його мотиви. Також ми не працюємо з кіно, що виправдовує фашизм. Нам пропонували такий фільм, ми довго в команді дискутували, чи виправдовує ця стрічка дії персонажа. Зійшлися на тому, що ні. Мати його на «Миколайчук Open» було би «жирно», але ми ухвалили рішення пропустити це кіно. Зараз одна із найскладніших тем для менеджерів кінофестивалів – це тема біженців. Якщо раніше ми спеціально шукали такі фільми… Але коли зараз я дивлюся фільми про біженців і вони російською мовою розповідають, як їм важко… Таке я не хочу піарити. Чи їм важко? Важко. Чи я засуджую? Ні. Чи треба це на нашому фестивалі? Теж ні. Цю тему ми розглядаємо дуже уважно, бо не можемо оминути – утім, треба знайти цікавих героїв, які роблять вчинки, підтримують Україну. Для мене важливо, щоб ці люди говорили українською мовою – так, іноді може проскакувати російська, але не коли фільм складається з цього на 90%.

Алекс Малишенко: Торік на «Миколайчук Open» був фільм «Найс Лейдіз», який починався як документальне кіно про команду чирлідерок 50+ із Харкова. Утім, після початку повномасштабної війни все змінилося – зокрема, стосунки між жінками, які залишилися в Україні, і тими, які виїхали. Саме це наелектризовує атмосферу стрічки. Цьогоріч у нас буде документальний фільм «Перший ряд» від Сари Джессіки Паркер у ролі продюсерки. Тут складна гра слів, бо оригінальна назва Front Row з англійської – це також передова, але ми вирішили «зарубати» цю гру слів. Один із героїв – Олександр Терен, який на час знімань проходив реабілітацію за кордоном і долучився до балетної вистави. Для нас тут немає жодних конфліктів, бо у всіх героїв є мотивація, чому вони там і чому вони це роблять. Тобто зрозуміло, навіщо ми показуємо це кіно. 

Але є багато фільмів із дивними наративами. Наприклад, ми не взяли у програму стрічку Surviving Earth, що дебютувала на американському фестивалі South by Southwest (SXSW). Це кіно про мігранта з колишньої Югославії, який тепер живе в Лондоні. Він має поганий характер, пʼє, а в житті нічого не складається – хіба що він талановито грає на губній гармоніці. Але я вважаю, що більшість людей, які позитивно оцінили фільм, не відстрілюють його сентимент до Югославії. Герой каже, що хоче повернути цю країну – це те, що ми зараз називаємо «совкодрочерством». Чи виправдані ці наративи в кіно, щоб ми їх показали на фестивалі? Ні. Це небезпечні дзвіночки, які не помічають інші. Це кіно можна показувати, але треба обрамляти його кураторським висловлюванням, що пояснює позицію фестивалю. Але подекуди від складних рішень нас рятують інші хороші фільми… 

Ліза Сушко: …або обмежені таймінги фестивалю, бо не вийде розтягнути його на 20 днів [...] Так, фільм може бути контроверсійним і породжувати дискусію, але його треба так обрамити, щоб глядач це розумів. Бо для мене «Перший ряд», зокрема, і про те, як військові й цивільні – в Україні або за кордоном – можуть знаходити спільну мову. Між героєм фільму, артистом балету в екзилі, й Олександром, який втратив дві ноги на війні, є людські стосунки, є повага.

Алекс Малишенко: Так, польський фестиваль операторського мистецтва Camerimage показував стрічку «Раст» – стрічку, яку знімала операторка українського походження Галина Гатчинс. Під час знімань однієї зі сцен її випадково застрелив Алек Болдвін. Організатори пояснили, що вважають цей показ даниною памʼяті Гатчинс. Крім того, це єдиний фестивальний дебют фільму. Кураторські обрамлення створюють платформу для діалогу, у цьому випадку – про безпеку операторів на майданчику. Але є також кейс стрічки «Спарта» австрійського режисера Ульріха Зайдля. У фільмі один із героїв грає педофіла. Утім, батьки, які відпустили своїх дітей зніматися в епізодичній ролі в басейні, цього не знали. Фільм зразу ж забанила більшість фестивалів. Але ті, які взяли його в програму, робили довкола цього дискусію. 

Ліза Сушко: У нас є тема, про яку ще говорити й говорити – що робити з українською спадщиною радянських часів? Торік у нас був єдиний ігровий фільм про Лесю Українку, і хто її зіграв? Правильно, російська акторка. Що робити з цим кіно? Ігнорувати? Тоді росіяни швидко відберуть це. Говоритимемо про це з продюсером й актором Пилипом Іллєнком в індастрі-секції.

Олекса Гладушевський: Ми хочемо порушити цю тему окремо, бо мало того, що цей фільм українськомовний, так там історія, ніби вони побачили нашу сучасність і про неї говорять. Російський актор Сергій Бондарчук зіпсував два фільми – про Івана Франка й Тараса Шевченка. І це також дилема. Бондарчук помер давно, але його син, Федір, один із головних сучасних російських кінопропагандистів.

– Ми вже зрозуміли, що в Олекси [Гладушевського] улюблений фільм – «Кінець». А як щодо вас? Вочевидь ви віддивилися сотні фільмів, щоб скласти програму. Що найбільше зачепило?

Ліза Сушко: Тільки ми не будемо називати конкурсні фільми, бо в нас буде глядацьке голосування – потім ще хтось скаже, що ми підсудили, звернувши увагу на якесь кіно. Я назву «Відображення у мертвому діаманті» [французький трилер про 70-річного шпигуна – ред.]. Це сучасне джалло [італійський фільм жахів, слешер] із Берлінського кінофестивалю, що осмислює насилля на новий лад – це не просто кров, що летить в очі, бо ми й так живемо в достатньо жорстокому світі.

Олекса Гладушевський: Крім «Кінця», назву фільм «Зшити розірване». Це про те, як дівчина зʼєднує життя нитками – це й метафора на сюжетному рівні, і показано фізично, на рівні форми кіно. Спершу це може здатися смішним, але тільки поки ситуація не стає небезпечною для героїні. Те, як вона використовує нитки – це ще треба придумати…

Алекс Малишенко: «Знайомий дотик», хіт Венеціанського кінофестивалю 2024 року. Це поки що найкраще, що я бачив на тему старіння, втрату памʼяті й самотність. Знято максимально ніжно й людяно.

Ліза Сушко: Короткий метр «Ідеальний друг» Сергія Альошечкіна, нашого улюбленого режисера. У 2024-му ми показали його «забутий» горор «Морена», і тепер приписуємо собі славу, мовляв, завдяки нам це кіно побачив світ – зокрема, його потім випустили у прокат. Це кіно про жінку, яка застрягла в безлюдному місці, а навколо – лише іржаві покинуті машини. Вона намагається зрозуміти, що відбувається, розмовляючи зі штучним інтелектом, що вживлений у її мозок. Натомість ШІ не те щоб підтримує її ідеї та допомагає.

Олекса Гладушевський: Ще один фільм – «Маєток». Він у позаконкурсній програмі, бо туди ідуть усі фільми, до яких долучався хтось із команди фестивалю [Гладушевський – один зі сценаристів «Маєтку»]. Це, певно, найбезумніше кіно в цій секції. Вампірська ЛГБТК+ історія про військового і його хлопця, який чекає на нього в таємному маєтку. Це досить відверте й фізіологічне кіно з оголеними сценами, який не знайдеш у нашому кіно. Премʼєру пройшла на квір-кінофестивалі Sunny Bunny, але ми довго думали, чи варто показувати стрічку в Чернівцях. Хочеться, щоб обговорювали, сварили – головне, що не «нейтрально».

Алекс Малишенко: Ще назву документальну стрічку Аліси Коваленко «З любовʼю з фронту». Це відеощоденник режисерки-військової, яка хотіла залишити щось своїй дитині, якщо раптом вона загине. На щастя, стався цей фільм – дуже емоційна історія, яка, на мою думку, буде близька кожній матері, а також торкнеться й чоловічих сердець.

Про Чернівці та гроші

– Перейдімо до прагматичніших тем – Чернівці, кіноіндустрія. Війна добряче вдарила по сфері кіновиробництва, нещодавно закрили гранти від USAID. Як «Миколайчук Open» почувається у фінансовому плані?

Алекс Малишенко: У нас надзвичайно класний фундамент – чернівецький центр імені Івана Миколайчука, що функціонує цілий рік як кінотеатр, проводить культурні події. З цією локацією ми впевнені в найголовнішому, що нам є де показувати фільми у найкращій якості. На жаль, у Києві зараз немає такого навіть теоретично, бо скільки б ми не думали, на нашу субʼєктивну думку, це найкраща локація для кінофестивалю у країні. Щороку ми маємо на «Миколайчук Open» французькі фільми, і це не випадковість [ідеться про гранти для фестивалю]. Щороку показуємо німецькі фільми – і це теж не випадковість. Чеське кіно також радує з року в рік. Але переважно ми говоримо [щодо фінансування] з бізнесом і з міською владою.

– Ви як організатори фестивалю зацікавлені в розвитку Чернівців, а міська влада – у розвиткові «Миколайчук Open». Уже більш як три роки повномасштабної війни економіка на заході України «вибухає», туди релокуються багато бізнесів. З того, що ви бачите, чи сильно змінилися Чернівці за цей час?

Олекса Гладушевський: Ніяк не змінилося. Але, можливо, у мене інакше сприйняття міста. Це був мій світлий промінь після початку повномасштабної війни, коли нічого не хотілося й була повна депресія. А от коли я туди потрапив, то почав робити мистецький штаб, потім фестиваль… Це дало можливість ожити морально [...] Тому це як було місто, що врятувало мене психологічно, таким воно й лишається, не змінюється з року в рік. Навіть коли багато всього навалюється, приїжджаєш туди – і ніби робиш важку роботу з ранку до вечора, не присідаючи, – але це все в кайф.

– Позитивна стабільність – теж добре.

Олекса Гладушевський: Так, ви дуже вдало підібрали епітет. Для мене Чернівці – це позитивна стабільність, хоч нас іноді й штормить.

Ліза Сушко: Оскільки ми живемо в Києві, то не завжди можемо відстежувати, як живе й розвивається місто протягом року. Але що я можу сказати про фестиваль, так це те, що нас прийняли – і місцева аудиторія, і журналісти. Ми тримаємося за Чернівці не тільки тому, що це хороша локація й «колиска» Івана Миколайчука, а й тому, що всі фестивалі в Києві. А це, як на мене, не про розвиток кіно й індустрії. У 2024 році на всіх показах у нас була одна жінка, яка працювала в місцевій культурній інституції. У неї вже було власне місце, не пропускала жодного сеансу. Ми тоді показували бойовик Aggro Dr1ft і попереджали, що це може бути неочікуваний досвід. Але вона вийшла після сеансу й каже: «Ви так попереджали, а нам сподобалось, а після того, як ми подивилися чотиригодинну документалку про Амстердам [«Окуповане місто» Стіва Макквіна] – так узагалі».

– Запитання про ТЦК. Для багатьох чоловіків це критичний момент – виїжджати зі свого міста, тому цікаво, чи ви прям не добираєте аудиторії через це? Чи радше це надумана історія?

Алекс Малишенко: Зараз «Миколайчук Open» – єдиний великий фестиваль ігрового кіно влітку. І це, звісно, дивна ситуація для нас, бо ми не те щоб за неї боролися, просто так сталося. Так, Чернівці відлякують певну частину чоловічої аудиторії, бо є ж історії про ТЦК. Але треба розуміти, що ми у війні з Росією, а мобілізація – це частина цього процесу. Ти або в армії, або для армії. Якщо людина переживає й через це не приїде на фестиваль – на жаль, так і буде. Але ми намагаємося працювати з усіма: і з київською аудиторією, і з чернівецькою.

Олекса Гладушевський: Так, є така проблема, хоч і не в такому масштабі [як її іноді подають]. Світ давно змінився, і якщо раніше кіно було суто чоловічим, то зараз багато режисерок, операторок, тому навіть якщо немає можливості приїхати чоловікам, то приїдуть жінки – і нас як фестиваль це дуже цікавить.

Алекс Малишенко: Хочеться, щоб Чернівці згадували не в контексті розмов про ТЦК, а, наприклад, великої культурної події.