«2000 метрів до Андріївки», новий фільм оскароносного режисера Мстислава Чернова, виходить в український прокат 28 серпня. До цього документальне кіно вже побувало на американському фестивалі «Санденс», у Каннах, Карлових-Варах, копенгагенському CPH:DOX та українському Docudays. Кіно показує, як бійці Третьої штурмової бригади звільняють село Андріївка, що під Бахмутом, під час контрнаступу у 2023 році. Частину кадрів зняли військові на камери GoPro, а частину – сам Чернов і копродюсер фільму Олександр Бабенко, які наздоганяли штурмові підрозділи з прапороносцем із позивним «Фєдя».

 

 

Говоримо з Черновим відеозвʼязком за кілька тижнів до премʼєри в Україні. Поки він паркує автівку, жартує, що, як і в хорошому кіно, персонаж завжди має бути в русі. Далі обговорюємо, чому під час війни він зніматиме тільки документальне кіно, а не художнє: «Поки триває війна, я вважаю це своїм обовʼязком». Зараз у Чернова в роботі ще одне документальне кіно, художнє кіно, що чекає свого часу, і начерки фільму про його рідне місто Харків, про що він також розповів Віледжу. У цьому інтерв’ю – про смерть і долю, Дональда Трампа і його спроби влаштувати перемир’я, а також візуальні референси для стрічки – від «Урятувати рядового Раяна» й «Дюнкерка» до творів Ернеста Гемінґвея й картин англійського пейзажиста-сюрреаліста Пола Неша.

Це не перше інтерв’ю Мстислава Чернова з Віледжем. Читайте також розмову про «20 днів у Маріуполі» й інтервʼю українського режисера одразу ж після «Оскара».

– «2000 метрів до Андріївки» починаються з цитати Ернеста Гемінґвея з його книжки «Прощавай, зброє». Він багато писав про війну, бо сам її пережив – і не один раз. Він говорить, що слова на кшталт «сміливість», «хоробрість» – це майже лайка, бо вони нібито відбирають сенс у дійсно важливих речей. Як ти сам розумієш цю фразу й чому вирішив почати кіно з неї? 

– Ця фраза прийшла майже в кінці року, який ми провели на монтажі. Вона знайшла мене сама. Під час запису войсоверів [озвучування] я багато дивився кіно, думав і читав, зокрема книжки Гемінґвея. Тоді я зрозумів, що остання сцена фільму – містерія, ритуал памʼяті за загиблими, що оживляє їхні імені й дає їм силу. Найважливіше, що є в цьому фільмі – це імена. Десь тоді продюсери запитали: то як буде називатися фільм? Ми відповіли: «2000 метрів до Андріївки», на що вони сказали, мовляв, ніхто не знає, що таке Андріївка. І саме з цієї причини фільм так називається. Це теж імʼя, якому ми повертаємо значення. Це не просто точка на мапі. Символ чогось більшого, аніж просто населений пункт – свободи, боротьби, надії. Місто можна зруйнувати – як і зробили росіяни – але не можна вбити імʼя й памʼять про нього.

 

 

– Удруге поспіль у назвах твоїх фільмів повторюються як імена (Маріуполь, Андріївка), так і цифри. Це вже не збіг, а твій стиль. Чи ні?

– Це не збіг. Коли ми шукали назву для «2000 метрів до Андріївки», керувалися досить простим правилом – назва має бути унікальною, щоб жоден фільм у світі не мав такої. Крім того, ми завжди знали, що Андріївка буде в назві. І так, ми хотіли, щоби був звʼязок із «20 днями у Маріуполі». Це не продовження – ні, але вони повʼязані, мають одну ДНК. Це одна й та сама війна, але інший фокус. «20 днів у Маріуполі» про те, як російське вторгнення руйнує життя цивільних сімей, а «2000 метрів до Андріївки» – про те, як люди взяли до рук зброю й пішли відвойовувати те, що захопив агресор. Щобільше, дистанція [2000 метрів у назві й у сюжеті самого кіно, що постійно скорочується з контрнаступом українського війська – ред.] – це ще й драматургічний прийом, який нам подарувала реальність, бо самому таке й не вигадаєш. Зворотний відлік тримає глядача до останнього – навіть такого, який уже бачив і чув усе, якого війною вже не здивуєш.

– Як тільки з екрана зникає епіграф від Ернеста Гемінґвея, починаються кадри активних боїв під Андріївкою: лісосмуга, що веде до міста, горить, летять ворожі снаряди, хтось отримує поранення. І ти розповідаєш цю історію через дві паралельні лінії, які сходяться в одну в кінці… 

– Так, але перша сцена не відірвана від сюжету. Перша сцена фільму відбувається біля Андріївки. Хронологічно ми знімали її теж першою, тому й вибрали саме її. Вона має в собі все те, що потім показано в кіно. Динаміка, персонажі. Ми дивилися на цю сцену як на пролог, який Стівен Спілберґ використовує у стрічці «Врятувати рядового Раяна» – він затягує глядача й уже не відпускає з перших хвилин. Бо такою і є війна. Військових в окопах війна теж не відпускає. Коли ти потрапляєш туди, дороги назад немає. Навколо все горить, навколо – смерть. Ми хотіли віртуально помістити глядача в ці окопи через наш фільм. Дві паралельні історії сходять у часі та просторі в одному дні в Андріївці, в одному й тому самому підвалі. Так само як у кіно «Дюнкерк» [воєнній драмі Крістофера Нолана про евакуацію британських, французьких і бельгійських військових під час Другої світової війни з берегів прибережного Дюнкерка у Франції – ред.].

 

 

– 24 лютого 2022 року, так уже вийшло, що ти був у Маріуполі, який намагалися окупувати росіяни. Тепер ти свідомо їдеш у зону бойових дій, в Андріївку неподалік Бахмута. Це ще страшніше?

– Страшно постійно. Війна взагалі стає усе більш і більш страшною. Зброя точніша й від неї все складніше сховатися. З кожним днем важче фільмувати й розповідати історії з передової. Зробити «20 днів у Маріуполі» – це теж вибір. Поїхати в місто й залишитися там – це так само свідомий вибір. Уся команда прекрасно розуміла, наскільки це небезпечно. Тому я б не сказав, що тут рішення йти на небезпеку було більш свідомим, ніж у Маріуполі. Різниця в тому, що «2000 метрів до Андріївки» знятий саме як фільм, бо «20 днів у Маріуполі» – це все news dispatches [знімання для новин – ред.], які ми вже потім обʼєднали в кіно. Тут знову згадаю Гемінґвея, який багато писав для міжнародної преси з війни. Тільки зараз згадав, що в готелі в Маріуполі, де ми жили у 2022 році й завжди зупинялися ще з 2014-го, була велика бібліотека, звідки я постійно брав книжки. І єдиний примірник, що в мене залишився – це «Прощавай, зброє» Гемінґвея. Я його читав у підвалі готелю, потім – у підвалі лікарні [після початку окупації Маріуполя – ред.]. Ця книжка тепер єдина фізична памʼять про Маріуполь, яка в мене залишилася. 

– Цікаво, що Гемінґвей та інші письменники «втраченого покоління» знову стають як ніколи актуальними. Бо здавалося, що довгі й виснажливі війни у траншеях – це далеко в минулому… 

– …і не тільки письменники. Одним із головних візуальних референсів для «2000 метрів до Андріївки» був Пол Неш, англійський художник-сюрреаліст часів Першої світової війни [Неш спеціалізувався на пейзажах, часто – апокаліптичних, натхненних наслідками війни – ред.]. Ми навіть хотіли використати одну з його картин для постера.

 

 

We Are Making a New World («Ми будуємо новий світ»), 1918 рік. На картині – світанок над лісом, який винищили артилерійські снаряди. IWM (Imperial World Museum)

 

 

Totes Meer («Мертве море»), 1941 рік. Більш пізній пейзаж Пола Неша, що зображає Другу світову війну та збиті німецькі літаки під місячним сяйвом. Tate Gallery

 

 

– Як узагалі з'являються такі можливості – узяти й поїхати знімати контрнаступ під Бахмутом?

– Це завжди важко. Спочатку це завжди неможливо, скажімо так. Особливо якщо йдеться про контрнаступ, активну базу бойових дій, коли до тебе нікому немає ніякого діла. У цьому сенсі все залежить від бригади й від командирів на місці. Це було би неможливо без «Фєді», без «Гідри» та Третьої штурмової бригади. Військові розуміють, що якщо є можливість зафільмувати момент підняття прапору, то це важливо – як і дійти та підняти його фізично. Коли йдеш по посадці, коли ховаєшся в окопі, то розумієш, що якщо росіяни побачать прапор – ти автоматично стаєш пріоритетною ціллю. Втратити захоплене село вони можуть, але для них важливо не допустити появи нашого символу перемоги в медіапросторі.

– Були якісь вимоги щодо фізичної підготовки від Третьої штурмової чи просто власні застереження щодо цього? Щоб не пасти задніх.

– Як нам казали у Третій штурмовій: «Перший кілометр – це фізика, а все інше – на характері». Це стосується і всіх військових, і журналістів. Фізична підготовка важлива, але ще важливіша людина, яка йде поряд із тобою. Цього разу це був Олександр Бабенко [копродюсер фільму і його «друга камера» – ред.]. Я більше непокоївся за його життя й фізичний стан, а він – про мій. Тому найважливіше мати людину, на яку можеш покластися. Також важливо розуміти напрямки: де найближча точка евакуації, з якого боку вихід і що робити, якщо сталося щось непередбачуване. Ну й останнє – це якось перебороти свій страх. Якщо ти фізично підготовлений, це зробити легше. Коли робиш перший крок у посадці, і транспорт уже поїхав, є тільки один напрямок – уперед. І ти просто йдеш уперед. Сподіваюся, це відчуття передається через фільм. Реалізм, жорстокий і неприкрашений реалізм війни.

Про смерть і долю

– Як морально готуєшся до таких знімань? Можливо, маєш якісь ритуали, щоб трохи відволіктися?

– Мої ритуали в основному технічні. Готую техніку, бо знаю, що вона може зламатися в найважливіший момент. Це дуже допомагає. Перевірки батареї, карт памʼяті, усіх налаштувань камери, перевірка бронежилета й аптечки. Але, звісно, підготуватися до війни цілком і повністю неможливо. Хочу підкреслити, що та небезпека, на яку ми наражаємо себе, коли робимо вибір знімати на полі бої – це ніщо в порівнянні з тим, з чим стикаються військові. Вони це роблять щодня. Хтось три роки, а хтось уже майже 12. Ми ж намагаємося наблизитися до того, через що вони проходять, щоб мати адекватну можливість і моральне право говорити про їхні почуття та досвід. Так, можна нарізати кадрів із GoPro, записати серію інтервʼю та зробити з цього кіно – і воно було би не менш дивовижним. Але говорити про біль, втрату, трагедію й жертву цих людей ми маємо право, тільки якщо переживемо з ними ці моменти пліч-о-пліч.

 

 

– Як, наприклад, зробив Олег Сенцов у своєму «Реалі», коли випадково зняв на GoPro півтори години бою та зробив з цього кіно… 

– Так. І в цьому сила таких фільмів, як «Реал», бо ми знаємо, що це саме режисер, а не хтось інший переживає ці моменти. 

– У «2000 метрах до Андріївки» теж є кадри з GoPro, які знімали військові. Як ви цей процес організували?

– Зараз усі бригади, підрозділи знімають бойові дії на камери GoPro. Ми прийшли, коли операція зі звільнення Андріївки тривала вже два місяці. У самому фільмі я говорю про те, що ми віддивлялися те, що зняли військові до того, як ми прийшли. Одночасно ми знайшли «Фєдю» й розуміли, що він і його підрозділ будуть нашими героями у фільмі. Тоді ми почали давати їм більше камер, щоб збільшити шанси щось зняти, побачити. Найважче було отримати оригінальні файли, бо архіви не всі в одному місці й не всі доступні. Вийшло близько сотні годин відео з GoPro. Це все треба передивитися, а потім перекласти, синхронізувати з кадрами з дронів.

– Часто думаєш про смерть? Запитую, бо у фільмі дуже багато цікавих розмов із бійцями, де вони діляться своїм досвідом, страхами, занепокоєннями. Можливо, ці розмови впливають на формування твого світобачення?

– Ми всі, напевно, думаємо про смерть набагато більше, ніж думали б у мирному житті. Останні 11 років ми всі думаємо про смерть буквально кожен день. Чи це наша смерть, чи страх того, що завтра помре хтось із друзів. На жаль, це вже стало частиною нашої ідентичності, цілого покоління українців. Я – не виняток. Я постійно думаю про смерть. Але не тільки про свою, мене більше жахає смерть близьких. Я жахливо боюся смерті. Особливо коли смерть близько, я боюся й ненавиджу цей страх, хочу з ним боротися.

– Виходить, найкращий захист – це напад.

– Так. Найкращий спосіб боротися зі страхом – зустрітися з ним обличчям до обличчя. Це сталося з багатьма українцями у 2014 та 2022 роках. Вони зрозуміли, що бояться за своє життя, життя своїх родин, і саме тому зробили вибір боротися з цією навалою та зі своїм страхом.

 

 

– В одній зі сцен фільму ти запитуєш у військового з позивним «Фрік» про те, чи вірить він у долю. Він відповідає, що ні. А ти сам віриш у долю?

– Не хочу вірити. Згоден із «Фріком». Я не хочу вірити в долю. Не хочу думати, що доля – це всі ці трагедії сімей, які втратили своїх дітей, чи жертви таких неймовірних людей, як «Фрік», «Гагарін», «Кобзар» та інших загиблих військових. Хочу вірити, що це був свідомий вибір. Болючий, але вибір. Ми живемо у світі, де немає справедливості в якомусь вищому сенсі. Важливо знати, що ти вибираєш боротьбу, хоч, можливо, ніколи й не побачиш справедливості.

Про другі Канни, Дональда Трампа й фільм про Харків

– У твоєму житті сталися другі Канни, «Санденс» та інші міжнародні фестивалі. Якось змінилося те, як тебе там приймають після перемоги на «Оскарі» й успіху «20 днів у Маріуполі»?

– Набагато легше привернути увагу. Тепер треба витратити менше енергії, щоб просто привести аудиторію й показати їм фільм. Зараз виклик у тому, що в багатьох іноземців є відчуття, ніби вони вже все бачили, а тому, мовляв, ще один фільм про Україну не додасть ніякого контексту. Допомагає, що фільм «2000 метрів до Андріївки» говорить універсальною мовою. Це референси до Першої та Другої світових воєн чи омажі на художнє кіно про війну, які вже знають за кордоном: «Апокаліпсис сьогодні», «Дюнкерк», «Урятувати рядового Раяна». Крім того, другий фільм завжди важче робити. По-перше, планка очікувань висока. По-друге, є люди в індустрії, які хочуть, щоб у тебе нічого не вийшло. Мовляв, ти one trick pony, а твій успіх – це збіг, а не талант. Усе це в кіно треба сказати так, щоб не підвести українське суспільство, яке теж покладає надії.

 

 

– Здається, що «2000 метрів до Андріївки» виходить у правильний час, зважаючи на всі ці розмови про можливе перемирʼя, яке пропонує президент США Дональд Трамп. Ти як вважаєш, твоє кіно здатне вплинути на західну аудиторію бодай якось?

– Єдине, що воно може змінити – це ставлення до жертви, яку принесли українські військові. Розуміння, чого українцям коштує ця земля, якою зараз так легко можуть розкидуватися союзники України на перемовинах, кажучи: «Ось це вам треба віддати, і ось це вам не потрібно». Мені хочеться, щоб перед тим, як робити схожі заяви, вони побачили, чого коштує кожен метр цієї землі. У США добре працює порівняння з home invasion [вторгнення в дім – ред.]. Якщо для європейців аргументи – це права людини, закон, справедливість, то для американців – аналогія з вторгненням злочинця у твій дім, сусід-убивця, що нападає на твоїх рідних, а ти намагаєшся його просто вигнати. Саме це й відбувається в Україні. Це не про геополітичні ігри чи історичні контексти. У наш дім вторглися, тому нам потрібна зброя. Ми ж не говоримо, мовляв, віддамо кілька кімнат і сподіватимемося, що вже завтра сусід не захоче захопити й інші.

– Останнє запитання. Думаю, буде символічно, якщо воно буде про Харків, твоє рідне місто. Думав зняти про нього кіно, художнє чи документальне? Бо мені здається, що це неминуче станеться.

– Я почав його знімати. «2000 метрів до Андріївки» – це не єдиний фільм, який я почав знімати тоді, у 2023-му році, і не єдиний фільм, який я знімаю зараз. У Харкові я знімав одразу після Маріуполя й потім – у 2022-му, 2023-му й навіть 2024-му роках продовжував знімати та знімати. Бо це рідне місто. Поки що я не знайшов ту саму перспективу для цього кіно, але це один із фільмів, який уже перебуває в роботі. Мені дуже хочеться його завершити. Сподіваюся, це станеться, коли закінчиться війна.