Джеймс Макевой майже не слухає музику, але дебютує як режисер з байопіком про хіп-хоп гурт. Інтервʼю

Джеймс Макевой майже не слухає музику й не любить байопіки, але його режисерський дебют – поєднання цих двох речей. Біографічний мюзикл «Каліфорнійська схема» – це історія про реп-дует 2000-х років під назвою Silibil N’ Brains, учасники якого прикинулися американцями, які знають Емінема. Чому? Бо лейбл не хотів їх підписувати через шотландський акцент. 

Ґевін Бейн і Біллі Бойд вигадали історію, де вони – репери, які познайомилися у батлі у Сан-Франциско. Свої старі треки дует перезаписав, але тепер з американським акцентом, і це спрацювало – їх підписали Sony Music UK. Дует турив із хіп-хоп гуртом Емінема D12 і навіть виступив на MTV. Утім, коли продюсери дізналися правду, гурт перестав писати музику й повернувся додому в Данді.

За 30 років карʼєри Макевой зіграв у понад 40 фільмах – від 23 особистостей у трилері «Спліт» до Професора Ікса в супергеройському всесвіті Marvel і ролі Роббі Тернера у воєнній драмі «Спокута» разом із Кірою Найтлі.

«Каліфорнійська схема» – це лише перша спроба Макевоя у кріслі режисера. Фільм дебютує в Україні на кінофестивалі «Миколайчук Open» (19 червня), де його покажуть ексклюзивно. У прокат стрічка вийде пізніше, дистрибʼютор – Green Light Films. Поки що на Rotten Tomatoes фільм має 96% «свіжості» на основі майже 50 рецензій кінокритиків. The Guardian ставить три зірки з пʼяти, а Little White Lies називає стрічку «передбачуваною» і також ставить «трійку». Сам Макевой каже, що не читає огляди, але знає напамʼять один пасаж з огляду на «Людей Ікс», де його називають «повненьким». 

Віледж поговорив із Джеймсом Макевоєм про режисерський дебют, його рідне місто Ґлазґо, схожі проблеми Шотландії й України, повʼязані з більшим і багатшим сусідом, а також чемпіонат світу з футболу, де його збірна грає вперше за 28 років.

Трейлер фільму «Каліфорнійська схема», режисерського дебюту Джеймса Макевоя

– Збірна Шотландія тільки-но зіграла свій перший матч на чемпіонатах світу за 28 років [інтервʼю записували зранку 14 червня, після нічного матчу Шотландії – ред.], і виграла – 1:0 у Гаїті. Як почуваєшся?

– Утомлений. Але це було неймовірно. У Шотландії це була друга ночі. Я із сімʼєю й кількома друзями пішов дивитися матч у місце, де зібралися близько 6000 людей. Хоч у мене й був квиток на матч у Бостоні, я не зміг поїхати, бо працював у Ґлазґо. Ми могли б зіграти й краще – думаю, ми гратимемо краще. Але я стільки разів бачив, як Шотландія добре грає та програє, що мені підходить ця перемога. Джон Макгінн – неймовірний гравець [забив переможний мʼяч проти Гаїті – ред.]. Не можу повірити, що він так і не зіграв за «Селтік». 

У нас нарешті є хороші гравці. Скотт Мактоміней боровся за «Золотий мʼяч», Джон Макгінн продовжує дивувати рік за роком, тренер Стів Кларк побудував команду на цілісності, автентичності, побудував фундамент збірної. Дух, характер і фундамент – те, що дає змогу перемагати, навіть коли ти аутсайдер. Я вважаю, що це передається в моєму фільмі – ти можеш робити правильні вибори, робити мистецтво й бізнес, але якщо в тебе немає ґрунту під ногами, справжності, цілісності, то в тебе немає нічого. І неважливо, чи ти маєш щось, бо ти не стоїш, а висиш у повітрі, і ти врешті впадеш, розумієте?

– Про Шотландію у футболі часто кажуть: «Боролися сміливо, але програли». Як у фільмі «Хоробре серце». Зараз ця сміливість нарешті привела їх на чемпіонат світу, і це найголовніше – просто продовжувати боротьбу. У цьому Шотландія схожа з Україною

– Так, але Україна набагато більша й за розміром, і населенням. У Шотландії ми надто часто визначаємо себе в парадигмі стосунків із більшим сусідом [Англією – ред.] Це призводить до того, що ми нібито втрачаємо нашу ідентичність. Не знаю, чи є у вас схожий вислів, але ми в Шотландії часто кажемо: «Надія – вбиває». Бо скільки б ми не старалися, ми часто зазнавали поразок. Можна програвати, особливо якщо робиш це красиво, але саме надія завдає болю.

Понад 20 тисяч фанатів «Тартанової армії» спорожнили запаси пива у Бостоні, де їхня збірна грала перший матч чемпіонату світу. Власники барів кажуть, що «ніколи такого не бачили» й замовляють нові бочки з пивом, пише The Independent

– Це частина однієї проблеми, але конкретно наш біч – «меншовартість». Якраз те, про що ти говорив щодо ідентифікації людей – навряд чи вийде збудувати сталу ідентичність на ґрунті опозиції до ворога чи конкурента… 

– Англія, США, Франція, Німеччина – усі вони розуміють, хто вони такі. Не знаю, як в Україні, але в Шотландії це радше: «Ми не з ними». Це мій найбільший аргумент за незалежність. Ким би ми могли стати, якби не порівнювали себе із сусідом?

– Ще одна історія цього року – перемога футбольного клубу «Селтік», за який ти вболіваєш. Увесь сезон ви пасли задніх за «Гартс», але у фінальному очному матчі вирвали перемогу й забрали трофей. Як ти проживав цей момент?

– Мабуть, інші фани «Селтіка» розізляться, але тут я вагаюся. Так, я радий, що ми виграли, а Мартін ОʼНіл – мій улюблений тренер, нагадує мені мого дідуся. Утім, мені здається, ніби ми не заслужили на перемогу, коли інша команда («Гартс») із маленьким бюджетом, і якій не допомагали з розкладом матчів, перевершила очікування. Було відчуття, що це має бути їхній трофей. Та й «Селтік» заслужив на копняка під зад – уся структура «Селтіка», керівний склад клубу.

– Часто такі нібито буденні історії, як-от перемога футбольної команди, стають для тебе джерелом натхнення? Щоб сказати щось світові і як актор, і як режисер.

– Так. Стосунки між батьком і сином – одна з тем, які я хотів би дослідити у фільмі. Це і про мій досвід батька двох синів, і про мої стосунки з татом і дідусем, який був для мене другим батьком. Уже 30 років я стежу за людськими стосунками як актор. Це вже на автоматі – як коли люди зі сфери кіно чи телебачення кажуть, що вже не дивляться фільми й серіали, бо це занадто технічне заняття для них. У мене так сталося й із самими людьми, тож я подумав: я ж просто стежу, а не беру участь [у житті]. Тому років з 15 тому я вирішив, що треба перемкнутися – проживати життя, а штудіювати його.

– Я часто чую це від музикантів – мовляв, музики й так забагато в житті, потрібен час побути в тиші. Зважаючи, що твій режисерський дебют – це фільм про реп-гурт, мене цікавить: які в тебе стосунки з музикою?

– Я не так часто слухаю музику. Це дивно, бо я люблю танцювати під музику. Коли прибираю вдома – класно, якщо грає музика. Слухаю радіо, але радше новини чи якісь програми, або ж аудіокниги. Стараюся нічого не слухати на тлі – якщо вмикаю, то приділяю цьому увагу. Тож так, я не те щоб слухаю музику. Але я маю музику на телефоні, щось із цього я слухаю з 15 років. Я – не та людина, яка першою спаде на думку, щоб зрежисувати музичний байопік про хіп-хоп гурт із 2000-х. Бо не надто слухаю музику й не те щоб люблю біографічні фільми. І мій дебют – це музичний байопік. З розуму зійти. Утім, це було правильне кіно для мене, яке дало можливість розповісти такі історії, які мені до вподоби. Крім того, це фільм, який я би й сам хотів подивитися.

Трек “Medicine” від гурту Silibil N’ Brains (альбом Losers)

– Розкажи про своє рідне місто Ґлазґо. Я знаю, що воно відоме музичною сценою (Franz Ferdinand, Primal Scream, Mogwai, Simple Minds), але передусім цікаво, як саме воно тебе сформувало.

– Ґлазґо має репутацію жорсткого й іноді жорстокого, але водночас – привітного. Це відчувається так, ніби от-от і почнеться бійка, але цей мужик, який прийняв наркотики й багато випив, також може взяти й обійняти тебе на вулиці. У Ґлазґо багато гумору, і він тут відчувається «по-ґлазґівськи». Я ріс у районі [Drumchapel – ред.], ніби він із кіно. У тебе немає тих ще можливостей, як у багатших сусідніх районів, але в дитинстві ти цього ще не знаєш. Життя відчувається цікавим, як пригода. Виходиш за поріг – а там небезпека, насильство, секс, містика. За мною щодня ганялися діти – більші й навіть менші, але їх 12, а ти – один. Тому в «Каліфорнійській схемі» за персонажем ганяються саме менші діти. А потім у 18 ти потрапляєш в акторську школу й розумієш, що в цих людей не так і багато було можливостей. Усвідомлюєш, що тобі пощастило. Чи міста формують нас? Мабуть, так. Не знаю, як саме Ґлазґо сформувало мене, але навчило важко працювати, показало, що жорстокість і комедія можуть співіснувати в одному місці.

– Як вважаєш, світові дійсно зараз потрібно більше гумору, сатири? Бо, здається, він і так занадто драматичний.

– Так – гумор, ескапізм, розваги. Потрібні будь-які форми сторітелінгу, які втішають, розважають, жахають і навчають. Мені подобається саме розважальна частина. Хоча, можливо, наступного разу як режисер я розважатиму менше. Тож так, гумор потрібен. Сатира теж важлива, але з нею важче, бо світ настільки надмірний, ніби і є сатирою. Дивні часи для політичної комедії й сатири.

– Коли ти перше натрапив на реп-гурт Silibil N’ Brains і зрозумів, що хочеш зняти про них кіно?

– Є документальний фільм 2013 року про них [“The Grear Hip-Hop Hoax” – ред.], я його подивився, мені сподобалося. «Хтось має зняти про це художнє кіно», – подумав я [сміється]. Роки із чотири тому продюсер Денні Пейдж показав мені сценарій, бо чув, що я хотів би спробувати себе в ролі режисера. Крім того, він розумів, що обидва головні герої будуть маловідомими акторами, а це не допомагає продати кіно. Тож якщо є можливість знайти більш-менш успішного митця в режисерське крісло – це трохи рятує ситуацію. Я отримав 10 сторінок сценарію й зрозумів, що це неймовірно – я хочу це зрежисувати. Ми витратили близько двох років на покращення сценарію, зробили його щільнішим, бо так я бачу це кіно – не хочу дві години хронометражу. Але як це завжди буває з незалежним кіно, сталися всі можливі фінансові проблеми, ми втратили два мільйони, а це – більше як половина бюджету.

Джеймс Макевой із акторами фільму «Каліфорнійської схеми» під час знімань фільму

– Чи говорив з учасниками Silibil N’ Brains про те, як саме ти бачиш кіно? І якщо так, то чи були у вас розбіжності в баченні?

– Я прочитав автобіографію Ґевіна Бейна (“California Schemin’”), одного з учасників гурту, а також передивився всі можливі матеріали. Я зустрічався з Ґевіном і говорив із ним, бо саме в нього ми купували права. Утім, я також знав, що на сторінках нашого сценарію – класна історія. Я не хотів її псувати чи перенасичувати іншими деталями, які би суперечили одна одній. Тож так, Ґевін був частиною процесу, але із самого початку я чітко сказав, що цей фільм – не документалка про їхнє життя. 

Ґевін і Біллі Бойд погодилися, що нам вдалося вловити суть історії. Утім, можна бути правдивим, але не обовʼязково максимально точним в усіх деталях. Коли ти у сфері 30 років і врешті стаєш режисером, ти не робиш це для того, щоб люди, які ніколи не робили кіно, казали тобі, що робити. Утім, Ґевін і Біллі й не хотіли цього робити – вони підтримували та ставилися з розумінням, бо вони теж митці.

Документальний мініфільм Vice про шотландський гурт Silibil N’ Brains, який продюсери прозвали «Proclaimers, що читають реп»

– Це кіно – квінтесенція вислову “Fake it till you make”. Ти колись сам був у такій ситуації, де найкращі шанси на успіх – це складний моральний вибір, як у хлопців у фільмів?

– Так, трохи. Моя робота – прикидатися іншими людьми. Але це не зовсім те саме [що робили Silibil N’ Brains – ред.] Якось мене попросили прийти на прослуховування й удати, ніби я з Манчестера. Я не отримав цю роль, і слава богу. Але що було б, якби отримав? У який момент я би нарешті сказав, що насправді родом із Шотландії? Крім того, я кілька разів брав участь в оскарівських кампаніях, але після першого разу вже не занурювався в це. Ніхто мені не казав – зроби ось це й отримаєш «Оскар», але це ніби мається на увазі, зʼявляється тиск зробити так, а не інакше. Можна піти на будь-який компроміс, жертвувати часом із близькими. Якщо це ще й частина твоєї ідентичності – мабуть, це окей. Купуй успіх як заманеться, плати, чим маєш. Але памʼятай: одного дня прийде чек і, можливо, у тебе вже не залишиться чим заплатити, розумієш?

– Якщо брати гурт Silibil N’ Brains, то вони хоча би втерли носа продюсерам, які не брали їхню музику через шотландський акцент. У якомусь сенсі вони зробили велику справу для країни, хоч і багато що втратили в результаті… 

– Думаю, їхня помилка була в тому, що вони не визнали правди. Так, можливо, лейбл би їх звільнив, але знайшовся б інший або вони створили би власний. Натомість їх ніби виштовхнули на узбіччя, бо ніколи не мали контролю над ситуацією.

– Розкажи, як тобі режисувати й одночасно грати роль. Ти багато казав про те, наскільки зрежисувати фільм складно, тож ця багатозадачність, мабуть, ще більше ускладнила тобі роботу.

– Я люблю грати, проживати цей проміжок часу між словами режисера: “Action!” і “Cut!”. Увесь цей час – мій. Коли ж я режисував кіно, то ненавидів цей момент. Я цього так не хотів! Це відчувалося, як дивитися чемпіонат світу. Як Шотландія, яка після 28 років очікування нарешті бере участь у турнірі, так і я – нарешті режисую кіно після 30 років акторської карʼєри. Ти сидиш, дивишся, як твоя команда розігрує мʼяч із захисту, робить перепасовки в центрі поля, і в момент, коли нападник от-от завдасть удару після комбінації, тобі кажуть: «Вставай, треба йти робити іншу річ». І ти стаєш польовим гравцем. Ні-ні-ні, я хочу дивитися! Це ж я допоміг цьому статися! Тож моя радість від акторства зникла на сім знімальних днів «Каліфорнійської схеми».

Джеймс Макевой у перший день у режисерському кріслі на зніманнях «Каліфорнійської схеми»

– Ти вимогливий режисер? Чи були ситуації, коли доводилося знімати 20–30 дублів однієї сцени? Чи це не твій стиль?

– Не знаю, чи це мій стиль, але це точно не мій фінансовий привілей. У нас не було часу чи грошей на це. Мені здається, що коли актор розуміє, що це може зайняти до 30 дублів, він ніби одразу ж розраховує, що стільки їх і буде. А коли в тебе всього дві спроби – ти знаєш, що маєш втиснутися. Це різні види стимуляції актора. Але я хочу, щоб актор не репетирував у кадрі, а одразу був у готовності.

– Чи плануєш колись зняти фільм за власним сценарієм? Чи поєднання ролей актора та режисера й так достатньо?

– Мені здається, я зрозумів, як хочу робити кіно. Я багато чого досягнув, працюючи з режисерами-авторами, але письменником себе я б не назвав. Я довго працював над сценарієм, але ні, мабуть, не планую.

– Наостанок запитаю про Джеймса Кордена, британського коміка й ведучого, який грає у «Каліфорнійській схемі» одного з гротескних продюсерів. Розкажи, як він потрапив у фільм.

– Потрібні були гроші для кіно. Нам запропонували фінансування, але сказали: у фільмі потрібне камео. А я такий: «Так я ж у фільмі!» Але потрібен був іще хтось. Ми такі: «Бляха!» Була зовсім мала роль персонажа Рея Стоуна, але поступово вона ставала все більшою й більшою, а також смішнішою. Я надсилав електронні листи своїм знайомим, які могли б зіграти Стоуна, і Джеймс [Корден] відповів першим. Тож так, він нас урятував, бо без нього фільму б узагалі не було [сміється].