Зустрічаємося з Tember Blanche на «Золотих воротах». Саме там шість років тому Віледж записав із тоді ще вуличними музикантами їхнє перше інтервʼю. На тлі чутно гру на гітарі: «Це Стас, вуличний музикант. Він грав ще тоді, коли й ми», – каже Влад Лагода.

Зараз Tember Blanche проходить певну трансформацію: сторітелінг у піснях майже повністю ліг на плечі Саші Ганапольської, Лагода займається аранжуваннями. Крім того, обоє займаються сольними карʼєрами – Саша написала книжку, а Влад – треки для проєкту Bye Bye July. Проходячи повз Aroma Kava, згадуємо рядки «Пʼятий фільтр за день» у треці «Та сама» з нового альбому «Тепер доведеться думати», а також говоримо про матчу за 390 гривень з Omma й еспресо-тоніки під час повітряної тривоги через черговий нальот реактивних «шахедів».

Поки Tember Blanche готуються до сольного концерту в київському клубі Atlas 3 жовтня, читайте інтервʼю Віледжа з гуртом про зворотний бік комфортності, «уроки вулиці», майбутнє гурту й сольні карʼєри, а також теніс, Новака Джоковича, новий альбом (і книжку) «Тепер доведеться думати».

– Можна сказати, що бути вуличним музикантом – це ніби пізнати музичну індустрію, але в мініатюрі? І якщо так, то що ви перенесли із цього періоду у вашу творчість зараз?

Влад Лагода: На вулиці головне завдання – зачепити увагу. А зараз ми, наприклад, боремося за цю увагу в соціальних мережах. Це дало вміння постійно вигадувати й дивувати. Крім того, ще тоді я помітив, що біля тебе може стояти хоч 100 людей і не давати нічого – а можна грати нішеві пісні, і навіть пʼять-сім людей навколо дадуть хороші гроші.

Коли в мене є вільний час, то можу постояти й послухати вуличного музиканта. Якщо там щось не з того репертуару, який я грав 10 років тому, то я можу і 200 гривень кинути, і 500. Найбільше мені давали 3000 гривень за раз. Це був дуже дивний дядько з охоронцем, який підійшов і поклав мені купюри просто в кишеню. Часто давали гроші за Pink Floyd, Radiohead.

Саша Ганапольська: Для мене це про те, що поборола страх виступати. Коли вперше вийшла співати, але не з Владом, а з укулеле, розплакалася від нервів і страху. Але з кожним виступом я все менше боялася людей, переставала сприймати їх як загрозу.

 

– Tember Blanche знову в ролі вуличних музикантів – це потенційно реально чи з розряду фантастики?

Саша Ганапольська: Ми любимо думати про те, що ось зараз із цим багажем знань ми б як вийшли, і як би зібрали! А потім я кажу: «Так ми ж тому й не виступаємо на вулиці, бо ми вже й зібрали, і заспівали». Але коли ми продавали наш перший сольний концерт, тоді ще в Bel Etage [тепер Origin Stage – ред.], то виходили заспівати на Пейзажці. Скільки там було людей?

Влад Лагода: Десь 300. 

Саша: Але зараз, якщо ми так зробимо, то зіпсуємо концертний план – люди не зрозуміють, чому треба платити за квиток, якщо Tember Blanche виступають на вулиці. Це інколи сумно, бо вже не можеш піддатися імпульсу.

 

 

– За кордоном артисти дедалі частіше роблять неочікувані попап-вечірки. Як Кемерон Вінтер із Geese в новоорлеанському пабі… 

Влад Лагода: Це досить складно. Якщо зʼявляєшся в місці, де тебе знає хоча би 60% відвідувачів, то це працює класно. А якщо ми прийдемо в бар, то, дай боже, щоб нас знали хоча би 10%...

– Можливо, я просто у своїй бульбашці, але у вас досі таке відчуття, що вас знають 10% відвідувачів рандомного бару?

Влад Лагода: Так, але залежить від закладу. Якщо це книжковий магазин, Squat 17b або «Хвильовий» – то це 50%. Але в неочікуваному місці, ймовірно, буде мало. Ми такий собі оверграунд-гурт – широко відомі у вузьких колах. А щодо гри на вулиці – мені здається, що ми один із небагатьох гуртів в Україні, який може дозволити собі формат акустичних концертів і турів, бо не будь-яка музика добре звучить акустично.

 

– Мені здається, ця акустичність у ДНК вашого гурту. Це через вплив вулиці чи, навпаки, там це працювало, бо це просто ваш стиль?

Влад Лагода: Хороша пісня – не трек, а саме пісня – це та пісня, яка працює без аранжування, під акомпанемент одного інструмента. 

Саша Ганапольська: Владу важливо, щоб перед продакшном ми зіграли пісню під гітару. У мене трохи інше ставлення до музики. Я люблю інструментальні інтро, і якщо воно чіпляє, то завдання – не зіпсувати це. Я насправді люблю саме треки. Якщо раніше в Tember Blanche це завжди була перевірка через один інструмент, то в альбомі «Тепер доведеться думати» іноді все починалося з барабанів чи синту, а вже потім – вокалізи. Хочемо записати гітарний альбом. Маленький. Інді-фольк.

– Окей, різні сприйняття музики – це ж може бути й добре, і не дуже. Якщо виникають труднощі, то як розрулюєте?

Саша Ганапольська: Коли в роботі над піснею виникають труднощі й ми не можемо домовитися, то цю пісню відкладаємо до кращих часів. Усі пісні в «Тепер доведеться думати» пройшли перевірку компромісом. Легше написати нову пісню, ніж мучити стару, якщо вона не йде. 

– Не важко відпускати трек, якщо віриш у нього?

Саша Ганапольська: Можна до нього повернутися у спокійний час. Плюс у нас є дедлайн, якого маємо дотримуватися – банально немає часу, щоб відкладати. До деяких пісень ми ще повернемося…

Влад Лагода: Це просто пісні. Раніше ми дуже серйозно сприймали, мовляв, якщо ти написав пісню – то вона характеризує тебе як людину, і якщо це не подобається людям, то й ти не подобаєшся. Але це просто пісні. Якоїсь миті мені здалося, що треба відступити й дати Саші більше простору. Сонграйтерські обовʼязки в Tember Blanche я віддав Саші майже повністю. Тобто ми не робитимемо її пісню, якщо мені вона аж категорично не подобається. Tember Blanche – Сашині ідеї, які я намагаюся підкреслити в аранжуванні. А в себе в проєкті [Bye Bye July – ред.] я роблю все, що хочу.

 

Я зробив для Bye Bye July одну пісню та ще вісім концертних аранжувань для виступу на Atlas. За два з половиною місяці активної роботи зрозумів, що самому все зробити – дуже важко. У Tember Blanche органічно всі обовʼязки ділилися на два. Самому все встигати робити в індустрійному темпі – ні. Як хобі – так.

– Лондонська «віндмільська» сцена відома тим, що там що не гурт – то секстет чи септет. Тепер зрозуміло, чому – не лише для того, щоб там був саксофон…

Влад Лагода: Поки не вийшов альбом «Тепер доведеться думати», уся моя творча енергія й час йшли на Tember Blanche. Зараз відіграємо концерти, і після цього в мене буде час доробити те, що я почав. Чи буде альбом? Повноформатний – мабуть, поки що ні. Я люблю альбоми, але для них треба, щоб уже був слухач.

Саша Ганапольська: Я вважаю, що мій сольний проєкт – книжка [«Тепер доведеться думати», яка наративно працює в парі з однойменним альбомом – ред.]. Працювала сольно над нею девʼять місяців. Ухвалюєш усі рішення й тільки в моменті розумієш, чи це погано, чи ні. Я нікому не показувала текст, поки його не прочитала редакторка – не хотіла жодних думок збоку.

 

– Тобі подобається мати повний контроль?

Саша Ганапольська: Так, я control freak [одержима контролем – ред.]. Подобається мати контроль над усіма аспектами моєї роботи. Я не диктатор. І навіть коли мене у класі призначали лідером, я казала: «О боже, тільки не це». 

Влад Лагода: А я казав: «Так-так! Усі повноваження, будь ласка» [сміється]

Саша: Книжка – це про прихід до себе. Хто ти не в романтичних стосунках чи на роботі, а хто ти насправді та чого хочеш? Зрозуміло, що за стільки років партнерства в усіх планах ми [з Владом] стали забувати, що ми за люди поодинці. Друзі стали спільними, робота спільна, квартира спільна, собака спільна. А хто ти без цього всього? Це також була моя спроба закрити гештальт відсутності нормального студентського життя.

– А гештальт того, що ти тепер письменниця, закрила? Чи в тебе й не було таких навʼязливих бурденівських бажань?

Саша Ганапольська: Я хотіла довести собі, що можу це зробити, але не прагнула до статусу письменниці. Бо це не про те, щоб написати книжку один раз. Я хотіла написати довгу, звʼязну, цілісну історію. Пісня теж історія, але коротка. Я себе не називаю письменницею, мені подобається слово «сторітелерка» – я використовую його і в музиці, і в письмі. 

 

 

– Сторітелерка ніби не звʼязує в жанрі та медіумі. Можна й кіно написати, наприклад?

Саша Ганапольська: Так, сценарій до якогось фільму. Я не знаю, що захочу. Чи «закрила» я історію з книжкою? Я повернуся до цього, коли зроблю інші мені цікаві речі – альбом, концерти, може, реально написати сценарій до фільму. 

– У книжці ти спробувала прожити студентське життя, якого не мала, і загалом працюєш із різними альтер его. Чи мають вони обовʼязково бути схожі на тебе справжню? 

Саша Ганапольська: Багато альтер его було в Девіда Бові. І цікаво, де закінчується він справжній. Ти не можеш із нуля вигадати нового персонажа – треба за щось зачепитися. І якщо це не твої історії, то близьких. 

– Можеш уявити світ, у якому в тебе буде стільки ж різноманітних альтер его, як у Бові?

Саша Ганапольська: Думаю, що це не про мене, бо я не звикла тікати від себе.

 

 

Про альбом «Тепер доведеться думати»

– Один із моїх улюблених треків – «Кліше». Бо в ньому є незвичне для Tember Blanche синтове аутро. Розкажіть про цей трек

Саша Ганапольська: Це Саша Мусевич додав, який працював із нами над альбомом

Влад Лагода: Інструментал він робив тільки для «Кліше», а так технічно зводив усю платівку. Це був цікавий досвід співпраці, бо в якийсь момент розумієш, що не справляєшся. Бо цю кількість завдань ми не вивозили вже удвох. Я вважаю, що Саша Мусевич – один із найкращих музичних продюсерів в Україні. Ми ще колись разом робили пісню для нацвідбору Євробачення [із піснею «Я вдома» у 2023 році – ред.]. Пили пиво, і я кажу: «Є демка, не знаю, що робити з бас-гітарою». Саша сів, записав бас і каже: «Давай уже разом зробимо».

Я підозрюю, що в мене РДУГ, бо я стрибаю з активності на активність, бо коли треба сісти на місці й покрутити, вирішити частотні конфлікти у треці, почути один децибел сатурації – я не можу. Люблю працювати дуже широкими мазками.

– З яким треком було найскладніше на альбомі?

Саша Ганапольська: «Півонії» вийшли такими, як на альбомі, з третього разу. У нас було кілька конкурсантів, але відчували, що можемо інакше – так, щоб нам дійсно подобалося. Пісня «Бардак» теж пройшла кілька махінацій. Спершу я написала її англійською – так щось мені в голову вдарило. Але ну куди англомовна пісня в цьому альбомі? Усе, що було важко – ми викинули.

Влад Лагода: «Півонії» – це також пісня з книжки. Ми написали три такі, які могли би виконувати цю роль, й одна з них вийде пізніше. 

– Коли я читаю чи слухаю щось про Tember Blanche, то майже завжди натрапляю на слово «комфортний», яким вас описують. Здається, у вас і не запитували про зворотний бік «комфортності»: вам це не набридає, не обмежує?

Саша Ганапольська: Нас ніколи не ображало це слово. Воно закріплює близькість нас та аудиторії, але ніби й ставить тавро, мовляв, комфортне не може бути великим. Ми цієї «комфортністю» закріплюємо нашу індюшність, камерність і всі синоніми.

Влад Лагода: Це не ми придумали, що ми «комфортні». Люди часто використовували цей епітет, щоб описати нашу музику. Ми подумали: окей, раз ви бачите, що ми комфортні, то ми натиснемо на цю кнопку сильніше. Це як із Latexfauna, які «вирішили нажати на секс», бо їм це постійно говорили.

– В одному з інтервʼю ви говорили, що сягнули певної стелі. Це виклик чи поки що просто незручність?

Саша Ганапольська: Це виклик. Зараз думаємо, що із цим робити. Якщо ми починали з думки суто про музику, то в процесі стали робити дуже багато всього: технічні, організаційні питання – і все менше й менше музики. Це привід задуматися, що треба повернутися до того, що ми хотіли, коли починали.

 

Про «бітлів», Новака Джоковича й відеоігри

– У вас є парні тату з рядком “Let it Be”, тому я не можу не запитати про ваші стосунки із The Beatles...

Влад Лагода: За любов до «бітлів» у нас відповідає Саша, але в мене теж є певна історія. Мій класний керівник у школі, Ігор Валерійович, мав на ноутбуці всі альбоми The Beatles. Мені було 12 років, йому – 23. Я тоді не зовсім розумів, але вже пізніше зацінив. Але хіти типу “Here Comes the Sun” чи “Let It Be” вже тоді були у плейлісті. Коли я грав на вулиці, то не забував про “Yesterday”. А у школі Саші взагалі робили гурт і грали кавери на The Beatles. Коли Саша до мене підійшла вперше, то ми заспівали “Let It Be”.

Дивився багато фільмів про The Beatles – наприклад, «Стати Джоном Ленноном». Але документалку Пітера Джексона на чотири години [The Beatles: Get Back – ред.] так і не подужали – подивилися півтори години. Просто студійний процес – ми позасинали. Також є фільм “Backbeat” про ранніх «бітлів» і Піта Беста – першого барабанника гурту. А фільм «Одного разу» з Ґленом Гансардом, де він вуличний музикант, просто надихав писати пісні. Це, мабуть, моє улюблене кіно про музику.

Саша Ганапольська: Мої батьки слухали The Beatles, але коли мені було 13 років, я вирішила, що я хочу піти в музичну школу й навчитися грати на електрогітарі. Я провела там пів року, але ми встигли підготувати концерт. Викладач любив «бітлів», Scorpions – і я подумала, що теж спробую. Повірила, що це класна музика, і полюбила її.

 

– Чи слухає Tember Blanche щось таке, чого не почуєш у вашій музиці? Можливо, ви таємні фани дез-металу чи чилійського постпанку?

Саша Ганапольська: Зараз мій улюблений артист – це Tame Impala. І хоч популярні треки зараз – це попденс. Але я люблю й ті психоделічні ранні треки, які навряд чи колись знайдуть утілення у Tember Blanche.

Влад Лагода: Якщо я слухаю гурт, то це так чи інакше знайде втілення в аранжуваннях для Tember Blanche. Навіть якщо це щось іншого жанру – The Prodigy, наприклад. То я знайду якісь синти й засуну їх у пісню. Я майже не можу слухати музику, щоб нею насолоджуватися. Хіба що старе, ностальгічне. Зараз слухаю багато англомовних авторів.

– Як Tom Rosenthal?

Саша Ганапольська: Він комфортний!

Влад Лагода: У нашому першому інтервʼю для Віледжа ми розповідали, що не хочемо збирати «Олімпійський», а хочемо – як Том. І за українськими мірками ми вже як Том.

Саша Ганапольська: Ми зараз активно дивимося теніс, зокрема, бо Марта Костюк – моя однокласниця. І той же Новак Джокович досягнув усього, що тільки можна. Йому 39 років, а він уже все зробив у житті. Це страшно. Тому треба придумувати постійно нові чекпойнти, щоб до них іти.

 

– Бути як Новак Джокович на українській інді-сцені – звучить сильно.

Саша Ганапольська: Але для цього, мабуть, треба бути українським Френком Оушеном. Але яких висот би ти не досягнув, проблеми залишаються ті самі – просто на інших рівнях. Чи ти маленький інді-артист в Україні, чи шведська співачка Зара Ларссон, яка переживає, що її ранній хіт Symphony досі продається найкраще – і їй сумно через це. Тобто я та «Вечорниці» – це хі-ха-ха-ха. Ми не включаємо «Вечорниці» в основну програму, але завжди граємо на біс. Ти ніби віддав уже цю пісню людям, а коли її співаєш – відчуття, що це кавер.

Влад Лагода: А теніс ми полюбили в останні пів року. Спершу через Марту Костюк, далі почали дивитися Еліну Світоліну, а потім – закордонних тенісистів і тенісисток. Теніс – це те, що допомагає мені не думати, а просто дивитися. Теніс мені близький, бо це – індивідуальний спорт. 

Саша Ганапольська: Віддушина дуже важлива, і бажано, щоб вона була якомога далі від твоєї основної діяльності. 

– Які ще у вас віддушини зараз є?

Влад Лагода: Я в ігри граю. Але свою PlayStation 5 зараз віддав батькові – він грає в Kingdom Come: Deliverance. З українською локалізацією доволі вузький вибір ігор, а він хотів «Середньовіччя, замки, щось із конями». Приїжджав до батьків у Черкаси й запитував: «Ну що, грав»? Каже: «Так, трохи після роботи». Умикаю – а там 120 годин. У нього злетіло збереження, але він каже: «Нічого, я заради процесу граю».

Саша Ганапольська: Це треба вміти.

Влад Лагода: У мене є і ПК, і Nintendo Switch. Купив усі цяцьки, які хотів у дитинстві, щоб зрозуміти, що в мене немає часу в них грати. Я граю 30–40 хвилин перед сном або в потязі, коли їду в тур. Зараз граю у Final Fantasy VII Rebirth. Чи гратиму в GTA 6? Можливо, але швидше куплю нову «Зельду».

обкладинка й фото: Таня Горбатюк для Віледжа

 

Олексій Морозов – заступник головного редактора та редактор культури Віледж. Вивчився на журналіста в КНУ імені Тараса Шевченка, а з 2021 року пише про музику, кіно, серіали та спорт на Віледжі. Уболіває за «Арсенал» і ФК «Чернігів», апологет Black Country, New Road і Lift to Experience.