Антон Тимошенко став першим українським стендапером, який зібрав палац «Україна» у 2023 році. Тоді він жартував «На межі», а тепер спробує зробити це знову із новою програмою – «Неприпустимо». Віледж поговорив із Тимошенком про чорний гумор, а також Дикий захід українського стендапу і вихід в мейнстрим.

 

– Три роки тому Віледж говорив із тобою напередодні першого палацу «Україна». І тоді ти казав, що після цього – це вже «по суті, усе: можна отримувати героїнову залежність і смерть у 33. Я все зробив у цьому житті». Як ти підходиш до другої «атаки» на палац і чи змінилося щось у твоєму сприйнятті?

– Хіба я таке казав? Я вже й забув, що в мене були такі думки. Ні, українцям не можна помирати категорично. Це була слабкість у моменті [сміється]. Зараз збирати палац «Україна» важче й, певно, бентежніше. Тоді було відчуття, що як не зберу, – то я хоча би спробував, ризикнув. А якщо не зібрати зараз, то думатимеш: «Ну все, тоді зміг, а зараз – ні».

Але зважаючи на ситуацію, то я в принципі не можу повірити, що зберу палац «Україна» в момент, коли мер Києва каже киянам: «Уходьте» [Віталій Кличко закликав киян виїжджати з міста через майбутню «важку зиму» – ред.]. Важко робити якусь рекламу концерту, бо мер каже виїжджати, а я такий: «Ні-ні-ні, після 29 листопада, будь ласка».

Один рік я не робив турів Україною й подумав: де робити концерт у Києві? Палац спорту збирати не хочу – це дуже складно й займе абсолютно весь мій час. Коли я збирав палац «Україна» вперше, то ходив на всі у світі інтервʼю, а зараз стриманіше веду кампанію – так, походив-поторгував обличчям, але було цікаво заміряти, наскільки важко буде це повторити.

Проте зараз «шахеди», балістика, страх зібрати чи не зібрати перемішалися – і вже ніяких очікувань. Просто хочеться виступити з концертом, щоб люди посміялися. Раніше це було романтизованіше, а зараз підхід до палацу «Україна» більш робочий. Утім, важко казати: «Гей, привіт, приходьте, у мене концерт – не звертайте уваги на вибухи, приходьте на вибух комедії!»

 

– Це як у футболі: виграти один титул важко, а двічі поспіль – уже легендарно. Натомість тобі й пощастило з таймінгом туру – зараз принаймні є «жовта» повітряна тривога й можна проводити культурні події…  

– «Жовта» тривога напружує мене ще більше, ніж «червона». Бо коли «червона», то одразу біжиш в укриття, а коли «жовта» – ну щас подумаю, чи бігти, чи не бігти, хоча «шахед» просто в будинок прилітає. Сидиш із «жовтою» тривогою ще більш напаяний – хіба я сцикун іти в укриття під час «жовтої» тривоги?

Зрозуміло, що це для бізнесу придумали, але це однаково небезпечно для життя. Абсолютно унікальний момент у житті кожного з нас.

– Що зараз в українському стендапі відбувається? Індустрія виживає?

– Я б хотів сказати, що в нас є індустрія стендапу, і, звичайно, що можна індустрією назвати будь-що. Але якщо порівняти її з американською… У нас багато коміків, і вони збирають великі зали, є стендап-клуби. У нас є комʼюніті й бізнес-процеси. Але ти не можеш прийти в «індустрію» й зрозуміти, як тобі стати коміком.

У США є для цього модель, інфраструктура, що складається з вечірніх шоу й інших програм – від YouTube до телебачення. Є агенти, продюсери, сценаристи. Тобто [в Україні] немає такого, що ти приходиш у клуб і тебе розкручують до зірки. На телемарафон же ти не прийдеш [сміється]. 

Зараз це досі процес. Це завод, де коміки працюють за мінімальну зарплату, а всередині є якийсь олігархат, директор, а також ті, хто вже «відкусив» собі якийсь шматок. А іншим треба лупашити. Ти або в суперзлиднях, або вже вискочив туди [нагору]. Але я не думаю, що це тільки проблема стендапу. 

– Із цим заводом ти змалював прямо-таки апокаліптичний сценарій… 

– Може, завод – не найкраща метафора. Тоді що це таке?

– Мені віддає чимось ковбойським. Вестерн, дике поле.

– Так, Дикий Захід. Хтось пішов шукати золото, збудував маленькі міста, салуни [бари й таверни на Дикому Заході в 19 столітті – ред.], хтось заснував місто поруч, а хтось прилітає з набігом, хапає мішки з контентом і тікає.

– Чи цікаво стежити за американським стендапом, зважаючи, що це індустрія – а тому на «Дикому Заході» України ці знання ніби й не застосуєш? Попри це, у США «бум» цікавого абсурдистського гумору на кшталт Нейтана Філдера… 

– Звичайно, стежу. Я в курсі срачів в американському стендапі. Є світ Джо Рогана, а є продемократичніші коміки. Стараюся дивитися сольники. Увімкнув спешл Сема Морріла – у нього розгін про щура [Тимошенко має на увазі буденні проблеми американців, як-от «дуже розумний щур» у нью-йоркській квартирі Сема Морріла – ред.]. Там своє життя, тому іноді це нудно дивитися. А Марка Мерона залюбки вмикаю, бо він тисне на болючі теми [думки про смерть на самоті, катастрофи і панічні атаки – ред.].

“Nathan for You” [від коміка-фільммейкера Нейтана Філдера, який недавно випустив стрічку “You Can See Everything” – ред.] мені радять постійно, тому я додав собі до списку. Нейтан Філдер – це просто унікальний чувак. Не думаю, що він продукт американської індустрії. Він абсолютний феномен. Він робить те, що він робить, як умовний Борат. Це різні стилі, але їх не зарахуєш до жодної індустрії.

 

 

– Що тебе зараз веселить? Необовʼязково стендап, може, це «тупі комедії», щоб розвантажити голову.

– Настрій останніми днями, звісно, такий собі. Але загалом веселить багато речей, інакше я б цим усім не міг займатися. Багато дивлюсь аніме, яке ще й деконструює жанр, і я можу із цього сміятися.

Читав «Танці з кістками» від Med Goblin [лікаря й письменника Андрія Семʼянківа – ред.] – він мене смішив. Там крутий чорний гумор. Мене прямо кілька разів розʼїбали жарти. Дивився Луї Сі Кея – багато смішного, але й кринжового. Усе одно щільність жартів та їхнє пропрацювання відчуваються більше, ніж у коміків нової хвилі, які займаються краудворком [розмовляють із публікою – ред.]. Умикав Метта Райфа, але мене не смішить. Планую подивитися новий матеріал Майкла Че – він десь між андеграундом і попкультурою. Дивився останній концерт Даґа Стенгоупа, комедійні серіали на кшталт «Теда Лассо». А ще фільм “Underworld” («Інший світ») про битву вампірів і вовкулак. Щоб закласти якусь мотивацію героїв, є десь шість фраз і далі – тільки екшн. Це щоб постіронічно подивитися. Мене веселить.

– Про що буде твій новий сольник «Неприпустимо»? І наскільки багато там буде політичного гумору, зважаючи на те, скільки скандалів відбулося в цій сфері з моменту виходу попереднього матеріалу?

– Політика буде на початку. Коли писав сольник, то не планував писати на політичні теми, бо це вже трохи набридло. Але події відбувалися такі, що я не міг оминути президента й інших людей. На початку буде радше рефлексія, певна злість на світ, яку я перетравив у жарти. Є відчуття, що наша війна – це фонова подія в переліку інших подій, як-от «Оскар» чи новий фільм Паттінсона, якась Олімпіада чи інша війна.

Мені мало української туги, тому я люблю в четвер сісти й подумати про світ: «Ну, у цього світу перспектив немає». Буде також про AI. Мені не подобаються ця істерія, безвідповідальність і те, як ця технологія проникає в наше життя. Людський мозок не готовий до двох реальностей – ми ще одну не встигли переварити.

 

– Це все абсолютно валідні думки для четверга.

– Так, четвер, десь о девʼятій ранку. Щоб прокинутися й пірнути в цю Маріанську западину печалі, знайти там планктон, який світиться й трошки рятує. Після політичного блоку в стендапі будуть роздуми про смерть – що в ній трагічного, а що комічного.

Зараз думаю вставити ще якийсь блок про секс, щоб українці перепочили між «чорним» матеріалом. Це теж такий експеримент – чи почнуть мене кенселити, чи ні.

Утім, основне завдання – щоб люди відпочили й посміялися. Немає сенсу запрошувати когось на стендап, де я заганятиму їх у депресію. Навпаки – пожартувати про депресію, щоб її «зруйнувати».

– Уже був сольник «На межі», зараз – «Неприпустимо». Це значить, що жарти вже перейшли ту межу?

– Я не знаю, що для українця на межі чи за межею. У коментарях пишуть думки від: «Аж в очах потемніло» до «Дитячі жарти». Цей концерт – спроба зрозуміти, де ця межа проходить. І чи вона одна взагалі? Може це як із тривогами – є «жовта», а є «червона». Хочеться й провокацію вкинути, і зайвий раз не травмувати слухача, який і так усю нашу історію травмований.

У мене є біт про замах на Зеленського, наприклад. Тебе особисто запитаю: це на межі чи за межею? Чи це просто побутова розмова на кухні? Я не знаю. Як би ти це сприйняв?

– Я б послухав такий жарт.

– Послухав би, я впевнений – усі б його послухали [сміється]. Але як його сприймати? Не знаю. Здається, в українців мало де може проходити якась межа чорного гумору. Формулу комедії всі знають: трагедія + час = комедія. А коли трагедія + трагедія + трагедія – то що вже із цього комедія? 

Я назвав сольник «Неприпустимо», бо так мені писали про жарти в коментарях. Це хороша назва – вона байтить людину, яка думає: «Ну, окей, я прийду й послухаю, наскільки це неприпустимо». Хоча й у концерті «На межі» – про самогубство, геноцид, смерть від ядерки й «шахеди», а люди такі: «Це лайт».

– «Чорнота» нового сольника буде ближчою до закордонної програми Live in London чи ні?

– З Live in London я взяв біт про Третю світову війну й про дітей. А все інше – нова програма. За настроєм буде «чорніше». Я десь 25 хвилин розповідаю про могили з різним контекстом. Раніше я так не робив, щоб настільки занурюватися в тему смерті.

Я розумію, що можу легко написати політичні жарти – у мене напрацьований скіл за скільки років. Але це набридає, хочеться знайти інші форми й інструменти смішного. Я почав більше писати матеріал у турі й розганяю його на сцені, запитую людей – концерт стає «живішим». Багато «чорнити» – теж нова розвага, експеримент.

 

– У Live in London доволі багато краудворку (роботи з публікою в залі). Це щось, до чого ти прагнеш, чи чим пишаєшся, можливо?

– Я не пишаюся своїм краудворком, якщо чесно. Для мене краудворк – це завжди про відтягування часу перед справжньою річчю, яку я люблю – стендапом. Краудворк – це теж навичка, але я не знаю, як люди дивляться спешли, де годину відбувається тільки це. На концерті це весело, у записі – не знаю. Я ж сидів удома, якісь думки думав, тож мені цікавіше поділитися цим, ніж дізнаватися, ким працює людина.

Я раніше не любив краудворки, а зараз легше ставлюся до цього й можу залетіти на імпровізацію з людьми. Що безвідповідальніше ти до нього ставишся, то краще він проходить, як правило.

У Лондоні було дуже спекотно в залі – максимальна духота. Через розмову мені важливо не жарт пожартувати, а зрозуміти, наскільки жарти можуть бути близькі для людей. Таке собі соціологічне польове дослідження.

– Їхати до США зараз – мабуть, трохи сюрреалістичний досвід для коміка. Як це – жартувати в країні, де керує Трамп, але водночас живуть і працюють люди, на яких ти зростав як професіонал?

– Коли перші рази приїжджав, то було: «Вау, Америка!» Приїжджаєш третій раз – і такий уже: «Бачу ось ці моменти, ось таку поляризацію в суспільстві». Якщо ти починаєш за кордоном із жартів про Україну – до побачення. Люди не в контексті, тому треба щось локальне про США, щоб підступитися. Вони люблять, коли з них сміються. Далі вже можна говорити про Україну, десь боротися з російською пропагандою в американських головах. 

Зараз писати жарти про Трампа – як в Україні про Януковича. У «Курган & Agregat» є пісня про таких людей – «Кент підарас». Або «Деган». Тягнути з Трампа прикол – так, але прям писати біт? Ну як про божевільного писати біт? Він дає безліч приводів, але… Я дивлюсь американські шоу типу The Daily Show і за ними всіма вже видно, що вони вже все вижартували. Просто хотілося б, щоб в Америці снайпери були влучніші, бо якщо вже пішов на роботу, то роби – хіба що такі жарти.

Коли їдеш до США чи Амстердам, то ти ніби в Матриці, а потім повертаєшся в Україну, справжній світ – у Зіон [останнє підземне місто в «Матриці» – ред.]. Перші закордонні тури, як і перший палац «Україна», викликали багато емоцій, а наступні – це вже робочі поїздки. Усе вимірюєш кроками: стільки міст, стільки днів, стільки-то квитків.

Якщо не зібрав хоча б 10 мільйонів – почуваєшся як лох. Усе перетворюється в Excel-табличку, де ти плануєш донейтну експансію.

Сюр [ситуації у США] вже не відчувається так [гостро], бо ти змирився, що світ несправедливий і більшості пофіг, що там у [житті] інших. Але цей романтизм однаково відпускати не хочеться, бо як далі жити, якщо ти ставиш хрест на цьому світі? Хрест не ставиться, але й іншу фігуру намалювати важко.

  

– Перший концерт туру [відбувся 22 жовтня в Чернігові – ред.] – це для тебе можливість протестувати щось нове, щоб набрати хід до кульмінації в палаці «Україна» чи, навпаки, причина почати стабільно й без пригод?

– На сольнику будуть деякі перевірені біти, які я розказував уже 50–60 разів. Щось я прибирав, а коли розумів, що людям це подобається, хоч мені й набридло, повертав. Тому кожен концерт до зйомки у Львові – і перший, і другий, і третій – це все проби.

Моя основна перевага й основний мінус – сильний внутрішній критик. Навіть коли я вже дописав матеріал, завжди шукаю прогалини й не можу заспокоїтися. Це плюс, бо ти завжди в роботі, мінус – бо швидше вигораєш.

Я достатньо багато разів перевірив матеріал, щоб знати, що є блоки, які працюють абсолютно всюди. І якщо це раптом не спрацює в Чернігові, то я не думатиму, що щось не так – може, настрій був не той. Мій маленький мозочок постійно в роботі. У Чернігові й у Львові щось відрізнятиметься, але кістяк – навіть хребет – залишається.

– Повертаючись до твого попереднього інтервʼю Віледжу: чи ти вже вийшов у мейнстрим? Чи це як мем із вантажівкою, яка ось-ось вріжеться? 

– З одного боку, збираю великі зали – ніби вийшов у мейнстрим, а з іншого – у Чернігові продано 50–60 білетів [Віледж записував розмову з Антоном Тимошенком до першого концерту туру в Чернігові – ред.]. То який це мейнстрим? Ти не хочеш бути попсовим, але хочеш збирати великі зали – думаю, у більшості стендаперів проблема дихотомії. У цьому парадокс назви «Підпільний стендап», де я часто виступаю, бо він вочевидь не підпільний, але хочеться відчувати, що ти – підпільний. В умовах війни всі стали трошки підпільними. 

Я хочу мати велику аудиторію, але не готовий робити це за будь-яку ціну. Було багато думок про те, щоб підлаштуватися під якийсь тренд. У моєму «Концерті №7» було кілька бітів, які дуже подобалися, а були й прохідні. Утім, коли я викладав рилзи, то залетіли найбільше мої улюблені – про трахання гусей, правила ведення війни. І тоді я подумав: чи варто переживати за те, щоб зловити якийсь тренд, якщо працювати може й те, що подобається тобі? Я не люблю, коли маркетинг починає займати більше часу, ніж творчість.

Не знаю, як соцмережі сприймуть новий сольник. Там будуть жарти про теракт на Євробаченні, наприклад. Якщо ж сольник «Неприпустимо» не зайде… Навряд чи моя аудиторія зменшиться до 15 людей. Я трохи попустився в гонитві за великою аудиторією. Я розумію, як цього досягти, але мені не подобаються шляхи, які я бачу. Завжди є легкі шляхи. Я можу піти до Гордона на інтервʼю – це буде лютєйший хайп, безліч переглядів і мемів. А я завжди можу сказати, що пішов туди, щоб цій аудиторії сказати правильні слова. Але я не хочу йти цим шляхом.

Я ніколи не думав, що буду топовим коміком в Україні. Я бачу безліч мінусів. Є сильні сторони, але й мінуси. Завжди кажу, що я топовий комік, бо інші коміки ліниві. Якби вони більше працювали й писали, то це були б вони. Я нічого особливого не роблю, крім того, що систематично багато пишу приколів і ставлюся до цього відповідально.

 

Олексій Морозов – заступник головного редактора та редактор культури Віледж. Вивчився на журналіста в КНУ імені Тараса Шевченка, а з 2021 року пише про музику, кіно, серіали та спорт на Віледжі. Уболіває за «Арсенал» і ФК «Чернігів», апологет Black Country, New Road і Lift to Experience.