«Чому у вас є класні локації, але в них нічого не відбувається?» – цитує запитання туристів, що приїхали на Закарпаття, тревел-експертка та директорка туроператора Muse.Travel Інеса Ізай. І додає: «Ми мали це змінити».

26 і 27 липня в Ужгороді, на території Закарпатського музею народної архітектури та побуту «Скансен» відбудеться етнофестиваль «Цвіт папороті».

Майстер-класи з народних ремесел будуть доступні всім відвідувачам без жодних доплат. Знайомитимуть із закарпатським ткацтвом, гончарством, кукурудзоплетінням, лозоплетінням, різьбленням по дереву та навіть локальною традицією вінкоплетіння, яке ще практикують у кількох селах області напередодні весілля.

Віледж разом із командою туроператора розповідають про етнофестиваль «Цвіт папороті» зі Степаном Гігою в лайнапі, про виклики й труднощі в організації та про віднайдення власної ідентичності після початку повномасштабного вторгнення. А також діляться історією про те, чому скоро всім доведеться дізнатися, що таке «сюрет».

Про історію, яка стоїть за ідеєю фестивалю

Інеса Ізай

директорка Muse.Travel, тревел-експертка

Ідея фестивалю назрівала ще до повномасштабного вторгнення, але розуміння, що ми починаємо його робити, з’явилося цієї весни.

Якщо відкриєте афіші Львова та Києва, побачите, що кожні вихідні проходять фестивалі. До прикладу, той самий фестиваль «Сиру й вина», що раніше був у Мукачеві, зараз проводять у Києві.

Ми зрозуміли, що туристи приїжджають в умовно безпечну Закарпатську область, але що їм тут робити? Щоразу ми отримували відгуки від туристів: «Чому у вас є класні локації, але в них нічого не відбувається?».

Оскільки ми вже 9 років розвиваємо туризм на Закарпатті, знаємо місцевих майстрів і крафтових виробників, вирішили зібрати та створити фестиваль, на якому люди зможуть познайомитися з краєм, приїхати на Закарпаття й за два дні доторкнутися до різних культур. Люди почали цікавитися українською культурою, а нам є що показати.

Віктор Опаленик

тревел-експерт

Як будь-яка велика компанія друзів, що має геніальну ідею відкрити бар, так і будь-який колектив, який організовує події, рано чи пізно доходить до того, що їм потрібен фестиваль.

Ми вирішили акумулювати весь досвід, який вдалося надбати за тривалий час, у якісний фестиваль із цінностями. Саме в якісну, наповнену сенсом подію. Цього зараз бракує.

Закарпаття свого часу було одним із фестивальних регіонів. Через низку логістичних проблем багато фестивалів переїхали до більших міст, скажімо, до Львова. На Закарпатті лишилося лише кілька фестивалів, які постраждали, по-перше, через коронавірус, по-друге, через повномасштабне вторгнення.

Розуміючи, як важливо зберігати українські та закарпатські традиції, ми вирішили зробити фестиваль.

Був ще один момент, який, як я вважаю, нас надихнув. В Ужгороді встановлена мініскульптура Федора Федоровича Манайла (український художник, що працював у галузі монументально-декоративного живопису, – ред.). З'явилася вона в місті, коли ми з колегами, продумуючи мистецьку екскурсію містом, сходили в музей і дізналися, що Федір Манайло сто років тому відновив народну традицію з розпису диньок і взагалі турбувався про збереження культурної спадщини та закарпатського села.

Розуміючи, що таких народних ремесел стає все менше, що вони не передаються, але всі вони унікальні, ми вирішили привернути до них увагу мініскульптурою. Ця подія також повернула до ідеї створення фестивалю, і не будь-де, а в музеї просто неба, в Ужгородському скансені, до створення якого Федір Федорович теж доклав руку.

Юрій Зизич

гід-екскурсовод

Інеса Ізай

До речі, під час нашого фестивалю у Скансені відкриємо нову мініскульптуру – «Цвіт папороті». Це наш подарунок локації як подяка за змогу провести тут подію. Для нас «Цвіт папороті» – образ можливості. Магічний символ, що живе в уяві українців ще з давніх-давен. Це про те, що щастя можна знайти, але тільки тоді, коли ти готовий до відкриттів. Щось невловне, але таке, що варто берегти, якщо знайдеш.

Про відмінність «Цвіту папороті» від інших етнофестивалів

Інеса Ізай

Фокус фестивалю на те, що майстер-класи з народних ремесел будуть доступні всім відвідувачам, без жодних доплат. Зазвичай на фестивалях майстер-класи пропонують за додаткову оплату або за донейти. Ми хочемо, щоб люди могли доторкнутися, спробувати народні практики та ремесла, серед яких є ті, що включені до списку нематеріальної культурної спадщини України. Можливо, завдяки цьому вони пізніше спланують поїздку в село, де практикують це ремесло, щоб вивчити традицію.

На фестивалі будуть майстри з ткацтва, гончарства, кукурудзоплетіння, лозоплетіння, різьблення по дереву, вінкоплетіння, яке ще практикують у кількох селах області напередодні весілля. Готуватимемо також унікальні закарпатські страви, що перебувають під загрозою зникнення – чернянську начанку, голубці з горіхами. А ще буде мистецький перформанс Андріани Данилюк ЕТНА, у межах якого плануємо створити найбільше вишите панно з автентичним закарпатським взором і цим встановити рекорд.

Віктор Опаленик

До фестивалю залучаємо професійних виробників крафтових напоїв і продуктів, що мають технологічні карти. Тобто не ті напої у пластиковій тарі, що гарантують харчове отруєння.

Я весь час кажу туристам, що кожна пляшка, яку ви купили у крафтового виробника, – це інвестиція в те, що син винороба завтра матиме сніданок, а його винороб-батько через рік зможе вивезти свої вина на загальноукраїнський ринок, а далі, можливо, і на міжнародні.

Найголовніше те, що це значно збільшує шанс, що син винороба продовжить справу батька – і тим самим зберігатиме не тільки сімейні цінності, а й нашу культуру. Це стосується не тільки виноробства, як ви розумієте.

Юрій Зизич

Закарпаття за свою історію встигло побувати у 20 різних державних утвореннях. Варто розуміти, що на Закарпатті історично проживали різні етнографічні групи – бойки, лемки, гуцули, долиняни. Кожна з них мешкала у своїх умовах: хтось – біля річки, хтось – за горами. І водночас важливо враховувати, що значна частина історії краю тісно пов’язана з Угорщиною, Румунією, Словаччиною й іншими країнами. Усі народи – українці, євреї, румуни, роми й інші – взаємодіяли між собою, впливаючи одне на одного. Ця взаємодія виявлялася в культурі, традиціях, гастрономії.

Багато ремесел, звісно, подібні до українських загалом, але через специфічний рельєф – гори, віддаленість сіл – бували випадки, коли два сусідні населені пункти майже не спілкувалися між собою. Тому одна й та сама страва тут має багато варіацій: деруни на Закарпатті можуть називатися і кремзлик, і кийзлик, і рисельованик – і цей перелік можна ще довго продовжувати. Наприклад, леквар – це сливове варення, про яке поза Закарпаттям мало хто знає. Леквар важливий не лише як продукт, а і як процес – його готують по 10–12 годин, і в кожному селі, у кожній родині – по-своєму. Це нематеріальна культурна спадщина нашої країни.

Ці елементи традиційної культури важливо зберігати, переосмислювати, адаптувати до сучасності. Це стосується не тільки побуту, а й культури загалом.

Про лайнап атристів і майстрів «Цвіту папороті»

Інеса Ізай

Спочатку ми сфокусувалися винятково на закарпатській культурі. Але з часом зрозуміли, що ще одна важлива мета фестивалю – розвінчувати міфи. Зокрема, той, що Закарпаття – це нібито частина Угорщини чи Словаччини, або що це окремий, «від’єднаний» регіон. Ми з цим постійно стикаємось. Як закарпатці можемо сказати: ми ніколи не відчували себе кимось «іншим», не мали цього поділу – і, чесно кажучи, подібні уявлення нас відверто дратують.

Ми щодня розвінчуємо ці стереотипи, оскільки працюємо з туристами. Саме тому більшість учасників фестивалю ми прагнули запросити з локальних артистів.

Особлива подія – виступ Закарпатського народного хору. Це нагода відчути автентичну культуру Закарпаття, адже хор виконує пісні, які співали тут із давніх-давен, зберігаючи місцеві традиції.

Ми дуже раді, що маємо таких виконавців, як Степан Гіга, гурти «Рокаш», «Анця», Hudaki Village Band – вони зараз активно заполонили TikTok. Також запросили й гурт «ЩукаРиба», у якому виступає фольклористка Ярина Сізик, що проведе лекцію. Її меседжі про українську ідентичність нам дуже близькі. Хочемо через її виступи та модерацію з нашого боку показати: ця ідентичність присутня й тут, на Закарпатті. Тому ще одна мета фестивалю – показати, що Закарпаття – це невіддільна частина України. І наша культура – українська, хоч і з яскравим регіональним колоритом.

Про благодійну мету

Інеса Ізай

Збиратимемо гроші на «Дронопад» для фонду «Повернись живим». Ми чітко усвідомлюємо, що сьогодні, коли десь стоїть скринька чи QR-код для збору донейтів, люди реагують на це менш активно, ніж раніше. Звісно, на території фестивалю будуть і скриньки, і QR-коди, тому охочі зможуть задонейтити. Але ми розуміємо, що цього недостатньо.

Тому працюємо над тим, щоб зібрати ексклюзивні лоти – речі, які не можна просто так купити будь-де. Вони не лише матимуть цінність, а й дадуть змогу брендам, які їх надають, розповісти про себе. І водночас з'явиться змагальний елемент: «Я хочу саме це!» Саме тому проведемо благодійний аукціон, на якому представимо різні лоти, за які можна буде «позмагатися» донейтом.

Наприклад, у нас є лот від ювелірного дому Kochut – кулон «Карпатський ведмідь», майстер-клас і день на виробництві з відомим кондитером Валентином Штефаньо, ексклюзивна пляшка вина від Chateau Chizay й інші.

Про труднощі під час створення фестивалю

Інеса Ізай

Це наш перший фестиваль у форматі відкритої події. Раніше ми організовували заходи для корпоративних замовників – на 2–4 тисячі людей. Але відкритий формат – це зовсім інший масштаб і виклики.

Серед головних челенджів – фінанси, погодні умови й логістика. З логістикою складно, тому що хочемо залучити багато учасників, але є обмеження: блокпости, маршрути, дозволи.

Зараз працюємо над тим, щоби переконати партнерів і потенційних спонсорів: культура – це не витрати, а інвестиція. Бо на Закарпатті останнім часом домінують події «для інстаграму»: інста-локації, вечірки в італійському стилі тощо. А ми хочемо показати: у нас і своє є – глибоке, цінне, унікальне.

Звісно, хвилюємося за погоду. Бо фестиваль відбуватиметься просто неба, а в нас зараз спекотно. Але ми враховуємо ці моменти: готуємо волонтерів, охорону, інфраструктуру – усе, щоб людям було безпечно й комфортно. Тим паче, що це територія Ужгородського скансену, тобто музею просто неба, а це архітектурна пам’ятка. Хочемо донести до відвідувачів повагу до цього простору.

Про команду та відповідальність

Інеса Ізай

Я переважно займалася наповненням програми. У мене вже був досвід і розуміння того, хто може бути корисним, кого залучити і як це має виглядати в цілому. Водночас у питаннях, що стосуються нематеріальної спадщини чи майбутнього внесення до списку ЮНЕСКО, я відчувала себе недостатньо компетентною, тому залучала фахівців. Ми з командою розбивали завдання на частини, обговорювали, хто що може зробити. У нас загалом є така особливість, що всі рішення ухвалюємо спільно.

Віктор Опаленик

У маленькій команді всі відповідаємо за все. Як би ми не намагалися розподілити ролі, обов’язки часто перетинаються. Але так, Інеса більше фокусувалася на змісті, бо мала найбільше досвіду в організації таких заходів.

Я ж до цього був кілька разів волонтером на фестивалях, але не організатором. Моя роль – комунікація з артистами і їхніми командами. Також я пишу тексти, по суті, позаштатний копірайтер. Окрема частина – екскурсійна програма. І я, і Юрій – професійні гіди. Ми працюємо над театралізованими подіями, логікою переміщення людей територією. Це наша щоденна робота: водити великі групи вузькими вуличками маленького міста. Тому наше коло завдань – супершироке. З чимось ми вже були добре знайомі, щось опановували «в польоті». Однозначно можемо сказати – це дуже цікавий виклик і точно дуже цікавий досвід.

Юрій Зизич

У маленькій команді обов’язки часто «ходять по колу». Але ми, звісно, намагалися структурувати процес. Я теж працював над екскурсійною та програмною частиною, займався перемовинами з підрядниками, партнерами, спонсорами. Також значну частину часу присвятив комунікації з музеєм, де проводимо фестиваль, а це погодження локації, деталей встановлення мініскульптури та багато іншого.

Інеса Ізай

Окремо в нас є людина, яка відповідає за PR – це Анна. Є також команда, що веде соцмережі. Є менеджер, який займається всіма організаційними питаннями: бронюванням готелів для артистів, квитків, надсиланням договорів, рахунків – офісною частиною. Просто зараз не всі з них присутні тут, але їхній внесок дуже важливий.

Про успіх «Цвіту папороті»

Інеса Ізай

Для мене успіх фестивалю – це не кількість згадок у медіа й не якісь умовні галочки. Я найбільше тішитимусь, якщо почую від гостей: «Як було класно. Я щось дізнався, щось забрав із собою, хочу ще раз приїхати». Оце буде найцінніше.

Якщо все вийде так, як ми задумали, це буде сигнал для нашої команди: ми на своєму місці, ми робимо те, що любимо, і можемо це передати іншим. Для мене це найголовніше.

Юрій Зизич

Для мене туризм – це передусім емоція. І якщо людина піде з фестивалю з теплою емоцією, то значить, усе вдалося. Якщо вона щось дізнається про культуру, традиції, захоче повернутися до Ужгорода або просто прочитати щось нове – це вже великий плюс. Благодійний складник для мене теж важливий. Що більше вдасться зібрати коштів, то більший це буде успіх.

Віктор Опаленик

Найсильніше хочеться зібрати значну суму для підтримки ЗСУ. Особливо зараз, коли ініціатива щодо донейтів просіла. Бо все, що ми робимо зараз у туризмі чи на екскурсіях – це життя у відтермінованому часі. Це кредит довіри, який ми можемо собі дозволити тільки завдяки Збройним силам.

Про плани 

Інеса Ізай

Щодо планів, то ми вже точно знаємо: «Цвіт папороті» стане щорічною подією. Так само як свого часу «Сакура Фест» став традицією. Адже ми знаємо, що не всі охочі можуть доєднатися до фестивалю в конкретний рік: і глядачі, і ті, хто хотіли б представити свій продукт чи бренд.

Крім того, занурившись у створення «Цвіту папороті», я побачила, що як туроператори ми недопрацювали в деяких напрямах – у плані маршрутів, продуктів, регіонального представлення. Тож наступний крок – розширити карту наших екскурсій, квестів, подій. Ми вже маємо ідеї для невеликих локальних фестивалів, подібних за духом до «Цвіту папороті».

Віктор Опаленик

Якщо чесно, після кожного фестивалю хочеться ще один. Я дивився фото з київського фестивалю сира та вина – виглядало все настільки красиво, що я по-доброму заздрив. У Києва є «Кураж», і, якби я міг, я б його просто упакував у валізу та привіз до Ужгорода. Але будемо створювати власний.

Наступний фестиваль я бачу саме винним. Хочеться переосмислити культуру виноробства й виноградарства без «колгоспних» підходів і дешевих кліше. Адже це справжня історія та справжня культура, просто треба вміти про неї розповісти. Закарпаття заслуговує на винний фестиваль європейського рівня.

Юрій Зизич

Так, як Віктор та Інеса сказали, ми дійсно працюємо на повний цикл – від ідеї до реалізації. Програма вже насичена, але за рік точно з’явиться щось нове. Ми постійно досліджуємо, обговорюємо, збираємо ідеї. От, наприклад, не всі знають, що слово «сюрет» – це виноградарське свято, коли все місто на два тижні йшло допомагати збирати врожай одне одному. Хочеться відродити такі речі не просто як факт, а як частину культури. Тож так, винний фестиваль – це дуже логічний наступний крок.

Придбати квиток
на етнофестиваль «Цвіт Папороті»

МАТЕРІАЛ ПІДГОТОВЛЕНО ЗА ПІДТРИМКИ