Як Катерина Горностай зняла «Стрічку часу» – кінодокумент життя школярів під час війни

«Стрічка часу» – не тільки назва нового документального фільму Катерини Горностай («Стоп-Земля») чи кінокапсула життя школярів й освітян під час війни. Це також метафора стрічки часу, у яку вписують точний час накладання турнікета під час поранень. Дати на стрічці Горностай – від березня 2023 року до червня 2024-го, коли приходили знімання фільму. 

Сюжет спирається на щорічні свята – 1 вересня, Новий рік, випускний, а також нову дату, яку тепер постійно згадують у школах – 24 лютого 2022 року. Попри це, Горностай керувалася не лише хронологічним принципом: «Найголовніше – емоції. Це такий собі колективний портрет школи непростого часу». 

Команда «Стрічки часу» із прапором України на Берлінському кінофестивалі. Наталія Лібет

«Стрічка часу» – перший за останні 25 років український фільм, що ввійшов до основної конкурсної програми Берлінале й отримав 10-хвилинні овації від публіки. Далі – покази по всій Європі, у США, зокрема, у Єльському університеті, і врешті – на батьківщині.

Українська премʼєра відбулася 11 червня на Docudays UA, а вже наступного дня пройшов спеціальний показ у Будинку кіно за участі режисерки, продюсерок Зої Литвин та Ольги Брегман і двох героїв фільму. Редактор культури Віледжа Олексій Морозов побував на показі, а також поспілкувався з Катериною Горностай та іншим членами команди про стрічку.

Фільм починається з порожніх коридорів, які після 1 вересня наповнюються життям, а закінчується останнім дзвоником і випускним балом. Горностай хронологічно показує буденне – наскільки може бути буденним шкільне життя під час війни – перескакуючи з одного міста на інше. 

Перше з них – уже деокуповане місто Буча на Київщині. Попри свято, досі відчувається напруга, і це тільки підкреслюють сцени з дівчинкою, яка довго ридає, аж поки не заспокоїться вже в укритті, під час повітряної тривоги. Щоб фіксувати такі моменти й «не маячити перед обличчями дітей», використовували зум-оптику. Утім, знімали полюбовно – лише тих, хто хотів або був не проти, каже Горностай. 

Усі діти й батьки, які потрапили в кадр, дали на це свою згоду. Угоди з ними підписували після знімань, розуміючи, що саме ввійде в монтаж, щоб не травмувати дітей, мовляв, обіцяючи їм, що вони потраплять у кіно, каже продюсерка Ольга Брегман: «Це майже 2,5 місяці роботи великої команди».

Наступна зупинка – селище Зарічне в Запорізькій області, 18 кілометрів до лінії фронту. Зруйнована росіянами школа. Двоє учнів разом з учителькою дістають з-під уламків вцілілі фотографії однокласників, а потім грають у баскетбол прямо на розбитому склі.

«Процес підбору шкіл був непростим», – розповідає виконавча продюсерка фільму Зоя Литвин і голова громадської спілки «Освіторія». Наприклад, якщо для стрічки вже зняли школу, де вчать винятково в онлайн-форматі, то шукали офлайн. Відносно мирні міста збалансовували школами біля лінії бойових дій або в «сірій» зоні.

«Це тривалий і захопливий процес. Відома на всю Україну підземна школа в Харкові – це вже ніби місце постійної пресконференції. Діти не встигають навчатися, бо їх постійно знімають журналісти. Тож ми намагалися знайти час, коли медіа там не буде», – додає Литвин. 

У Бородянці українсько-литовський ліцей №1 на момент знімання фільму ще не відновили, а тому директорка школи й за сумісництвом учителька математики Світлана Попова вчить учнів виділяти квадрат двочлена, стоячи на подвірʼї свого дому. Перед нею дошка, яку для неї дістав чоловік, і ноутбук, де на Zoom-дзвінку зібралися учні.

«Ми не грали, а проживали. Тоді у класі було 24 учні, й у 20 з них – зруйновані домівки», – згадує Світлана. Знімання у «Стрічці часу» – не перший досвід роботи з камерою для Світлани, адже зруйнований ліцей часто знімали медійники. «Думаю, боже… Ну вже приїхала, то хай», – згадує вчителька зустріч із Катериною Горностай, додаючи, що це був важкий час відключень світла по вісім годин і постійних повітряних тривог.

«Я навіть не думала, що [мене] вже почали знімати. Тому я дозволяла собі такі репліки [сміється]. Це було наше життя, звичайний урок, а не якась постановка», – зауважує пані Світлана. Документальне кіно буває різне, але «Стрічка часу» – це спостереження, де авторка не заважає героям, а також не намагається зобразити неідеальне ідеальним.

«Ми нічого не вигадували, тільки спостерігали й шукали шляхи очуднити реальність – зафіксувати знайдені нами візуальні та звукові образи в найбільш художній спосіб», – додає Горностай.

У Миколаєві діти сидять в укритті й називають асоціації до слова «безпека» – це така гра, щоб відволікти учнів від (повітряної) тривоги. На тлі – пес Патрон. Ця «рушниця» за всіма правилами кіно «вистрілить» трохи пізніше, коли діти співатимуть пісню «Пес Патрон» від Karta Svitu.

У Михайло-Коцюбинському на Чернігівщині, що за 20–30 кілометрів від кордону з РФ, ущент розбита частина школа – російські снаряди знесли кабінети хімії, фізики й інформатики. У кадрі – директор школи Микола Шпак, який проводить робочі «зуми» прямо біля зруйнованої частини будівлі, показуючи її освітянам.

Школа в Михайло-Коцюбинському досі не відновлена повністю. Але директор закладу все ж налаштований позитивно: «Що більше про нас знають, то швидше відновлять. У мене така собі меркантильна мета [сміється]».

Виконавча продюсерка Зоя Литвин розповідає, що в закладах освіти реагували «винятково позитивно» на пропозиції взяти участь у зніманнях: «Я не пригадую жодної відмови [...] Коли ми приїхали знімати в Донецьку область, нам забезпечили охорону, підказували, що й де краще зняти. Але загалом ми намагалися бути непомітними, бо суть документального кіно – показати реальний процес. Іноді приїжджаєш на знімання, а всі в урочистому – вишиванки, банти й костюми. Це вже постанова, а не життя, тому цей матеріал уже й не використаєш на монтажі, доводилося вирізати».

– Катерина Горностай про народження сина під час Берлінале

«Стрічка часу» дебютувала на Берлінале 20 лютого, а потім фільм поїхав на гастролі в Люксембург, Францію, США й інші країни. Док також планують показати на Всесвітній виставці Expo 2025 у Японії, а потім на Генеральній асамблеї ООН і в Європарламенті.

Горностай згадує, що за тиждень до відрядження в Берлін зі своїм партнером Ніконом Романченком «ледь не посивіла від переживання», бо довелося «на колінках» готувати копії фільму, власноруч робити титри й субтитри: «Смішно створювати фінальну версію фільму для основного конкурсу Берлінале на домашньому ноуті».

«Тож відправилися в Берлін на голках – чи все правильно зробили, чи не припустилися помилок у субтитрах? Як повернулися додому, планували відпочити від «марафону» перед наступним челенджем – підписати обмінну карту в пологовому, де я стояла на обліку, облаштувати оселю для зустрічі малюка. Але він обрав народитися в місті без тривог – рівно о 23:59, за добу до премʼєри», – розповідає Горностай. 

На показ кіно в Берліні їздила не тільки знімальна група, а й герої фільму – директори шкіл Микола Шпак і Світлана Попова, а також тоді ще учениця черкаської гімназії №9 Ольга Бригінець. Після випуску зі школи вона вступила на кіноспеціальність – вчиться на режисерку в університеті імені Карпенка-Карого. За її словами, вона мріяла про це ще з дитинства, а остаточно вирішила в девʼятому класі.

«Знімання додали мені впевненості. Мені було важливо побачити, як це працює, як знімається документальне кіно. І зараз уже, маючи свій досвід, цікаво складати цілісну картину з того, що я бачила на майданчику, й університетськими знаннями», – розповідає Бригінець Віледжу.

– продюсерка фільму Ольга Брегман про прокат в Україні

Восени 2025 року «Стрічка часу» виходить у прокат у Франції, узимку – у Нідерландах. За словами Брегман, це тільки початок. Єдине запитання – коли чекати на прокат в Україні? Імовірно, ближче до зими. «Проблема в тому, що на осінь уже нікуди стати – українські фільми виходитимуть по два на тиждень. Шукаємо гарний час, щоби показати фільм, зокрема, у регіонах, де ми хотіли би, щоб його побачили», – каже Брегман.

Утім, уже є перші результати культурної дипломатії за кордоном, хоч це тільки початок, зауважує Литвин. Так, міністерство освіти Франції рекомендувало «Стрічку часу» до перегляду у всіх школах країни з нового навчального року. Під час показу в Німеччині міносвіти країни ухвалило рішення дофінансувати українську освіту пропорційно тій сумі, що зменшилася через скасування грантів USAID. 

Крім того, є запити на програми твінингу [співпраці – ред.] українських шкіл із німецькими та британськими. Після цих слів у залі Будинку кіно, де показували фільм, звучить напівжартівливе запитання: «А чи буде спеціальний показ фільму для українського міністерства фінансів?» Продюсерки відповіли, що не планували, але розглянуть цю ідею. Жодного фінансування від держави команда «Стрічки часу» не залучала, а загалом на кіно витратили близько 300 тисяч євро, хоч цифри витрат «досі фіналізують», каже продюсерка Ольга Брегман.

обкладинка і фото: Олексій Морозов для Віледжа; «Освіторія»