«Медовий місяць», дебютний фільм Жанни Озірної, вийшов в український прокат 11 вересня. Стрічка дебютувала на 81-му Венеційському кінофестивалі у вересні 2024 року разом з іще одним українським фільмом, документальною роботою «Пісні землі, що повільно горить» Ольги Журби. Відтоді «Медовий місяць» показали в 15 країнах, стрічка також здобула кілька нагород: гран-прі київського кінофестивалю «Молодість» і болгарського Міжнародного кінофестивалю в Софії, а також приз від журі «Золотий Атлас» французького фестивалю в Аррасі.

Камерну драму про, мабуть, найгіркіший місяць в історії незалежної України жанрово окреслили як «романтичний трилер». Утім, від романтичного у фільмі хіба що романтичні стосунки головних героїв. Тарас (Роман Луцький, «Відблиск») й Оля (Ірина Нірша) вʼїжджають у нову квартиру на Київщині та збирають друзів на новосілля, яке припадає на 23 лютого 2022-го. 

На вечірці говорять про мистецтво, пʼють пиво й жартують. Але навіть крізь камеру відчувається, що повітря наелектризоване – переважно, завдяки одному з гостей, який говорить про неминуче наближення війни. Сам він давно вже підготував «тривожну валізку» – і так, звісно, він айтівець. Це лише один із багатьох тропів, які вже стали мемами, міськими легендами, які Озірна обігрує у стрічці.

Тарас й Оля опиняються в пастці власної квартири на пʼять довгих діб – без електрики, води та звʼязку. Довкола будинку сновигають російські окупанти, які влаштовують рейди на покинуті квартири, тож пара майже завжди говорить пошепки й пересувається навпочіпки, уникаючи великого незаштореного вікна посеред квартири. Звук – основний наративний прийом у фільмі – через нього будується вся драматургія, він сповіщає Тараса й Олю про небезпеки та звірства росіян: від щоденних залпів по Києву рівно о 14:00 та 02:00 до вбивства сусіда через те, що той, мовляв, «навідник» і зґвалтування сусідки. Чи працює цей прийом? Так. Чи досі виникають запитання про доцільність такого кіно під час повномасштабної війни? Теж так.

Натомість через колір Озірна показує те, як упродовж майже двох годин буквально сіріє життя пари: «Перша вечіркова сцена кольорова й життєствердна. А коли персонажі опиняються удвох, то щоразу вдягають новий шар одягу, а колір – зникає. Це такий задум, зробити десатурацію [поступове зникнення кольору – ред.] у природний спосіб», – розповідає режисерка Віледжу.

Редактор культури Віледжа Олексій Морозов побував на передпоказі фільму «Медовий місяць» у «Жовтні», де глядачі могли поставити свої запитання режисерці, акторам і продюсеру. Що їх зацікавило найбільше? І як вони реагували на стрічку? У Віледжі ми вирішили, що ці запитання можуть слугувати лакмусовим папірцем для розуміння реакції на кіно, тому розповідаємо про «Медовий місяць» через цю призму.

Про акторську хімію й «надмірну феміністичність» стрічки

Перше, що цікавить людей у залі – як актори готувалися до знімань. І це логічно, адже після перших 10 хвилин (і до самого кінця) ми бачимо на екрані тільки двох людей, Тараса й Олю. Ірина Нірша розповідає, що після деокупації Київської області разом із друзями-документалістами поїхала в Бучу й Бородянку записувати інтервʼю та знімати архівні історії: «Я мала стикнутися з цією реальністю, побачити все на власні очі, бо мені потім це грати».

Щоб створити потрібну «хімію», Озірна влаштувала для акторів та їхніх персонажів вправу-сесію парної психотерапії. «Знімальний період був дуже інтенсивний, – згадує Нірша. – Місяць сиділи в холодному пильному павільйоні. Були обстріли, постійно доводилося спускатися в укриття. Я думала тільки про те, щоб не захворіти. Потім почалася алергія через пил, проблеми зі шкірою – такі акторські болі. Такий собі день бабака».

Хоч для Ірини Нірши це перша головна роль у кіно, за неї вона здобула премію імені Сергія Параджанова. До слова, Нірша, Луцький й Озірна також стали лауреатами державної премії імені Олександра Довженка, яку отримали з рук президента України Володимира Зеленського.

«Найскладніше – те, що ми мали обмаль часу. Фінансування нам підтвердили у грудні, а віддати кіно потрібно було вже в серпні», – каже продюсер фільму Дмитро Суханов («Мої думки тихі»). Фільм вдалося створити за короткий термін – один рік. Перший тритмент (концепцію кіно) Озірна показала в жовтні 2023 року, а вже в середині березня почалися знімання. 

Стислі терміни зробили фільм ще більш живим, погоджується режисерка. Озірна також додає, що італійська преса писала про нібито брак деталей побуту, але від них відмовилися свідомо: «Акцент на стосунках між двома людьми». На створення «Медового місяця» пішло 200 тисяч євро, які команда отримала завдяки гранту La Biennale di Venezia. 

Роман Луцький додає, що «довго притирався» до роботи з Іриною Ніршею й Жанною Озірною: «Були напружені моменти, зокрема, аналіз тексту, читки, репетиції [...] У Жанни [Озірної] є цілісне бачення картини, тому іноді доводилося йти на компроміси». За словами режисерки, кастинг-директорка фільму Алла Самойленко «дзвонила всім по черзі», щоб «усіх заспокоїти». Як зʼясувалося, конфлікти виникали, зокрема, через «надмірну феміністичність фільму», згадує слова Луцького режисерка.

«Ромі [Луцькому] треба був час, щоб вкласти в голові, що він може грати слабшого чоловіка. Коли я готувалася до написання сценарію, то провела багато інтервʼю. Подруга з Бучі, яка пережила окупацію, розповіла, що ніколи не бачила свого батька таким безпомічним, як у перший місяць повномасштабної війни. Він одразу «закрився», побудував уявну «стіну», тоді як матір дозволяла проявляти якісь емоції», – розповідає Жанна Озірна.

Про страх хейту й художнє кіно «не на часі»

«Чи боюсь я хейту? Так, боюся», – коротко відповідає Озірна. – «Тому я попросила не кидати мені ніяких поганих коментарів до кінця прокату, щоб потім не прокручувати їх цілий день у голові», – жартує вона. 

За словами режисерки, від початку створення фільму її переслідували сумніви через етичні дилеми зображення війни й те, чи має вона право про це говорити як мисткиня. Саме тому вона закцентувала історію на стосунках двох людей. «Зараз у моїй голові ця дилема вирішена», – додає вона.

«Ми розуміємо, що нам потрібна дистанція й певний час, щоб переосмислити війну. Але наш ворог теж усвідомлює значення кіно як інструмента пропаганди – вони вкладають у це величезні бюджети, мільярди доларів, щоб показати своє «кіно» на фестивалях класу «А». Якщо ми не говоритимемо про війну, то це робитимуть вони. Ми не можемо дозволити собі мовчати», – розповідає Ірина Нірша.

Про сценарій і реальні історії, які виявилися «ту мач» для кіно

«Я сценарний фрік. Геть усе, що ви бачили на екрані, було прописано у сценарії», – каже Жанна Озірна. Цей структурований «холодний» підхід, зокрема, вгадується в Олі, героїні фільму, яку зіграла Ірина Нірша. Акторам дозволили відійти від сценарію раз чи два – один із цих моментів можна побачити в першій сцені фільму.

«Тоді Роман [Луцький] паралельно знімався у фільмі «Під Вулканом» – і там усе було навпаки – дуже багато імпровізації. Він мені жалівся: «А от у Даміана Коцура я робив ось так!» А мені потрібно, щоб він говорив конкретні речі, прописані в сценарії», – згадує Жанна Озірна.

Читайте інтервʼю Віледжа з польським режисером Даміаном Коцуром, який зняв кіно про українську сімʼю, яка зустріла війну на Тенерифе

Навіть на закордонних фестивалях, де показують «Медовий місяць», Озірна завжди дотримується свого сценарію: «Це завжди one shot, one opportunity, як казав Емінем». За її словами, близько 90% із того, що написано у сценарії, увійшло у фінальний монтаж. Парадоксально, але викинути довелося частини реальних історій – настільки реальних, що на екрані вони здавалися вигадкою.

«Увесь сценарій заснований на реальній історії, тільки це була не пара, а родина з пʼяти. І в них були кіт і кріль, яких вони виносили вночі у клітках, коли тікали з окупації до Києва. У ніч, коли вони тікали, відкрили двері підʼїзду й побачили, що там стоїть вівчарка – а в них кіт і кріль у руках. Це була така німа сцена. Якби пес би загавкав, то окупати попрокидалися і, ймовірно, схопили би їх. Але пес мовчав і йшов із ними всю дорогу до Києва. Ми зняли цю сцену, змонтували її, але це мало штучний вигляд [...] Інша історія, з якої я писала сценарій, – це досвід дівчини з Могилянки, яка в окупації морально підтримувала себе, читаючи «Кобзаря». Виявилося, що це «ту мач» для кіно», – ділиться Озірна.