Сергійович і Пашка – вороги дитинства та дві єдині живі душі, які залишилися жити в селі «сірої» зони на Донеччині. Персонажі роману Андрія Куркова «Сірі бджоли» існують між позиціями ЗСУ й російських загарбників зовсім без електрики, але зі взаємними чварами й постійними підколами – тільки це відганяє екзистенційну «сірість», що настигає всіх мешканців прифронтової зони.

Курков випустив «Сірих бджіл» у 2018 році двома мовами – російською й українською. Твір отримав французьку літературну премію імені Медічі у 2022-му, а також увійшов до шортлістів «Книги року BBC» і найкращих творів 2022 року за версією The New Yorker. З такою кількістю відзнак і позитивної преси екранізація була тільки питанням часу. За роботу взявся режисер Дмитро Мойсеєв («Такі красиві люди»), а головні ролі зіграли Віктор Жданов («Кіборги») й Володимир Ямненко («Дике поле»). Фільм дебютував на кінофестивалі в Роттердамі (Нідерланди) у 2024 році, а в Україні вже встиг отримали кілька нагород: гран-прі Одеського кінофестивалю, спецвідзнаку «Молодості», а також премію за найкращий фільм року за версією кінокритиків «Кіноколо». 

Трейлер фільму «Сірі бджоли»

«Сірі бджоли» виходять в український прокат 23 жовтня, але історія екранізації книжки Куркова почалася у 2019 році. Прочитавши роман, продюсерка фільму Іванна Дядюра («Кіборги») зрозуміла, що це саме те «кіно на кінчиках пальців» (так вона говорить про камерні авторські фільми). Дядюра згадує, що книжку до рук узяла після дзвінка Андрія Дончика, продюсера й головного режисера телеканалу «1+1» (з 1999 до 2004 рік). Він зателефонував і сказав: «Прочитав дуже кінематографічну книжку Куркова. Почитай і ти – і поговоримо про неї». Уже тоді Іванна Дядюра розуміла, що для екранізації варто взяти тільки першу частину роману.

Дядюра тоді працювала на кінофестивалі «Молодість», тож разом із колегами почала шукати режисера, який підійшов би цій історії. Урешті, згадали Дмитра Мойсеєва та його стрічку «Такі красиві люди» й вирішили, що його кіномова якнайкраще пасуватиме «Сірим бджолам». Коли вона зустрілася з Мойсеєвим, той спершу відповів, що не працює «не зі своїм матеріалом», але Дядюра наполягла: «Просто почитай». Мойсеєв погодився дати книжці шанс. «Десь на 20 сторінці я зрозумів, що це моя історія [...] Ці два персонажі немов би у вакуумі трагічних подій. Зачепила їхня ніжність і вразливість. Зовні вони ніби зі сталі, але всередині… Тендітні, вразливі», – пригадує він.

Курков був готовий працювати лише з режисером, на якого сам дасть «добро». Тож коли Мойсеєв погодився, то організував письменникові покази всіх своїх фільмів. «Так, це режисер, якому я можу довірити свій матеріал», – урешті відповів Курков, згадує Дядюра.

Потім були зустрічі з Андрієм Курковим, робота над сценарієм і «ритуальні танці», як їх називає Дядюра: «Так із будь-яким драматургом: «А що зробите з ось цим? А як буде отут?» Команда знову погодилася: знімати потрібно винятково першу частину роману.

«Якщо екранізувати всю книгу, робити це правильно й уважно, то це було б полотно на три години. Колосальний бюджет. Крім того, у кінці книжки Сергійович їде до Криму. Де ми його знімемо? В Одесі? Та й, знаєте, що менше у фільмі сцен – то він кращий. Тоді зʼявляється увага до деталей життя», – пояснює Мойсеєв. Одна з найважливіших сцен, на його думку, та, у якій Сергійович проводить ревізію власних продуктів – мовляв, це демонструє, з якою ніжністю він ставиться до пакета макаронів, трилітрової банки, цукерок і консервів. «Якщо ж знімати цілий роман – то це все зникло би», – додає він.

Змін зазнали й два головні персонажі, Сергійович і Пашка. «Докрутити» Сергійовича допоміг досвід спілкування з людьми на Луганщині й Донеччині. «Сергійович десь пішов проти себе, пристосувався. Це його гнітило, зламало всередині. Я зрозумів, що він не скеля, а кремінь – аж іскри мають летіти. Хоч спершу мені здавалося, що персонаж має бути більш мʼяким», – каже режисер фільму. Пашку, якого зіграв Володимир Ямненко, після репетицій також зробили менш «легким» і комічним: «Якщо в Сергійовича три шари, то в Пашки – усі пʼять. За кожною фразою – великий досвід, трагедія й пошук способу, як вижити в цьому світі».

Утім, робота з акторами не завжди була легкою прогулянкою для Мойсеєва. Особливо – з Віктором Ждановим, який зіграв Сергійовича. За його словами, кожен новий дубль Жданов хотів зіграти по-новому, «з імпровізаційним люфтом». Дублів могло бути багато – найкращі, на думку Мойсеєва, виходили з 8 до 11. «Починаю трохи хвилюватися лише після 20-го дубля», – жартує режисер. Рекорд на зніманнях «Сірих бджіл» – 33 дублі: «За це випадок Віктор Жданов, мабуть, досі на мене злиться. На свій захист скажу, що у фільм потрапив саме він, 33-й дубль. Не дарма це робили значить», – додає Мойсеєв.

«Дні взимку короткі, часу на суперечки – немає», – казала тоді Дядюра, згладжуючи ймовірні конфлікти. Ще однієї «зоною тертя» став вибір оператора. Мойсеєв хотів знімати зі своїм спеціалістом, але Дядюра вмовила його погодитися на Вадима Ількова («Вулкан»). Її вразила робота оператора у фільмі Романа Бондарчука, після чого вона й познайомилася з Ільковим. «Крім того, він із Донецького регіону. У мене зріла думка, що проєкт роблять люди, дотичні до цього [географічно]», – каже Дядюра.

Напружену атмосферу на майданчику також створювало неминуче (хоч тоді не всім так здавалося) повномасштабне вторгнення російських військ. Фільм знімали у селі Вовчоярівка на Луганщині в лютому 2022 року. Це була умова режисера Дмитра Мойсеєва – знімати в «сірій» зоні. Продюсерка Іванна Дядюра відмовилася везти велику знімальну групу в саму «сіру» зону, але пообіцяла, що це буде так близько до неї, як тільки можливо. 

Знімальну групу з Луганської області вивезли за три дні до початку повномасштабного вторгнення. Мойсеєв хотів продовжувати знімати на Луганщині, але Дядюра наполягла: «Якщо наступу не буде, повернемося сюди через тиждень». Утім, наступ стався. На локації залишилися всі декорації, які довелося будувати наново на Київщині через рік – у січні-лютому 2023 року, адже для знімань треба було дочекатися зими. Уціліли тільки костюми головних героїв, які вивіз художник із костюмів Володимир Кузнецов. «Цілую йому руки, бо він урятував гардероб героїв – і фактично врятував наше кіно», – каже Мойсеєв.

Режисер розмірковує, що головне в кіно – це правильний вибір: «Вибирає правильну локацію, правильні костюми, правильних акторів, умикаєш камеру – і стежиш [...] Цей фільм – про вибір. У першому варіанті сценарію навіть була фраза: «Ми робимо купу маленьких виборів кожен день – і з цього складається наше життя». Урешті, потім вона здалася мені надто філософською, прямолінійною. Ми вирішили не проговорювати це, щоб глядач сам дійшов».

Мойсеєв зізнається, що як уявляв собі кіно, так його і зняв – із точністю майже 100%. «Приклад: я не уявляв іншої погоди у фінальній сцені, крім як сонячної. А це ж січень. Ми вже почали знімання, а сонця все нема й нема. Аж ось доходимо до фіналу – і воно виходить з-за хмар». Є тільки одна річ, яку таки не вдалося втілити. Пашка мав закінчити свою історію, зустрівшись на дорозі поглядом із лисицею. Це підкреслило би характер Пашки й те, як він виживає в цьому світі. 

Мойсеєв згадує, що під час пошуку локації бачив багато диких тварин: тварин, зайців, лисиць. Побачивши одну з них, він, таємно сподіваючись, що їм трапиться лисиця на знімальному майданчику, вставив у сценарій одну фразу, яка звʼязала би ці символи. Військовий запитує в Сергійовича посеред темної кімнати: «Та що ви тут у темряві знаєте? Де лисиця насрала?» Дресовану лисицю вирішили не брати, щоб не кидати час і гроші на вітер, «яких і так було обмаль». Натомість чекали на дику лисицю, яка так і не показалася.