Павло Остріков робив свій дебютний фільм «Ти – космос» сім років, а почав працювати над ним – девʼять років тому, задовго до пандемії коронавірусу та повномасштабного вторгнення РФ. Його фільм – це великий стрибок для української кіноіндустрії та багато маленьких кроків для самого режисера. Остріков «закрив» зразу кілька досягнень для українського кіно: масштабний космічний проєкт із залученням фізиків-теоретиків, а ще – перше використання ляльки-аніматроніка. 

За сюжетом, головний герой на імʼя Андрюха прямує до Юпітера, щоб скинути на один із його супутників відходи із Землі. Поки він робить цю «брудну» роботу, слухає платівки та спілкується з бортовим роботом-помічником Максимом. Коли Земля неочікувано вибухає, Андрюха, побачивши це в ілюмінаторі свого зорельота, залишається (майже) єдиною живою людиною у Всесвіті.

 

 

«Ти – космос» вийшов в український прокат 20 листопада (Остріков обіцяв ходити на деякі сеанси – тож видивляйтеся його в кінотеатрах). А поки читайте інтервʼю режисера для Віледж про пісні Назарія Яремчука й музику як кіномову (з прикладами Джеймса Ґанна й Едґара Райта) та переживання через довгі девʼять років роботи над фільмом.

– «Космічна Одіссея» Стенлі Кубрика починається з культової композиції Ріхарда Штрауса, а «Ти – космос» – із не менш культової пісні Назарія Яремчука «Незрівнянний світ краси». Чому саме з неї?

– Такий початок ми віднайшли вже на етапі монтажу. У сценарії був інший початок, а для мене будь-які зміни в сценарії – незвична історія. Чому саме ця музика? Бо я її люблю. Я намагаюся бути в цьому послідовним, тому її [українську музику 80-х років – ред.] можна простежити з моїх коротких метрів. Я виріс на цій музиці – спершу вона мені не дуже подобалася, але з роками я змінив ставлення. У моєму кіно є два типи музики: регіональна й не настільки популярна, як, наприклад, «Поділля» Миколи Гнатюка, а також «вусатий фанк», несправедливо забуті композиції радянських часів, які ми наново віднаходимо. Коли ми тільки починали робити це кіно [девʼять років тому], про «Намалюй мені ніч» чули тільки суперфани, а зараз – за популярністю вона майже на рівні Вакарчука. Навіть якщо взяти того ж Квентіна Тарантіно, то і він використовує багато хітів із 1960–1970-х років. А «Вартові Галактики»? Там на музиці побудований сюжет, ціла арка героя, що розкривається через його касети з піснями з 80-х. Музика – сильний інструмент у кіно, і ця ностальгія [яку вона вносить] мені подобається. Я хотів створити цей дивний мікс, коли ти в космосі й чуєш Гнатюка. Це зриває дах і робить кіно, як не дивно, ще більш реалістичним.

 

 

– Ти згадав «Вартових Галактики» Джеймса Ґанна, і це, мабуть, навіть кращий приклад, ніж той, який я хотів навести. Бо для мене режисура, що тісно зв'язана з музикою, – це про Едґара Райта. Ти відстежував, як і коли музика стала невіддільною частиною твоєї кіномови?

– Ну, до Едґара Райта та його рівня щільності музики, що змінює сюжет, напевно, ще не дійшов [сміється]. Усе залежить від жанру, але я все ж не так багато фільмів зробив, щоб зрозуміти [свій стиль]. Деколи це, як у Mia Donna [короткометражний фільм Острікова 2018 року – ред.], стає частиною сюжету, а деколи – просто мелодії під настрій. Поки я що люблю завершувати кіно якоюсь піснею. Певно, це мій мінус, бо багато обмежень [із правами на композиції], але мені це однаково подобається. Утім, я обережно ставлюся до музики, що звучить десь на тлі, суто щоб підсилити емоцію. Чому б герої не слухали пісні, як це робимо ми самі? Мабуть, у цьому і є мій підхід. Колись я навіть написав оповідання про найкращий плейліст. Там герой, у якого життя не вдалося так, як він хотів, і він стоїть перед богом. Той запитує: «Що ж ти встиг зробити за життя?» А той відповідає: «У мене добрячий такий плейліст! Я ним пишаюсь». Це про героїв мого кіно. У них, можливо, не все склалося, але вони знаходять відраду в музиці.

– Ти згадав, що сценарно прописував початок інакше, без «Незрівнянного світу краси» Яремчука. Яким був первинний задум?

– Наш продюсер Володимир Яценко [співзасновник ForeFilms і продюсер фільмів «Дике поле», «Атлантида», «Додому» та «Люксембург, Люксембург» – ред.] говорить, що це був дуже дорогий початок [сміється]. Для цієї сцени ми підготували декорації, замовили кран, зробили багато дублів. «Ти – космос» – це трагікомедія, тому я хотів зробити обманку з пафосним початком, ніби ми дивимося класичний sci-fi горор. Камера влітає в ілюмінатор, пересувається кімнатами, і ми чуємо тільки голос головного героя. [Чуємо] історію про Хроноса, що по всій галактиці шукає запеклого ворога, який знищив його сімʼю. А потім бачимо, що це наш герой ліпить пластилінові іграшки. Я змінив цей початок, бо вийшло занадто ситкомно. Тоді вперше відчув, що, виявляється, важко міксувати комедію й драму – до цього в мене такої проблеми не було. Можливо, це через масштаб роботи.

 

 

– Ще буквально кілька запитань про музику. Ти проводиш візуальну паралель між платівками та планетами. Як ти на неї вийшов?

– Усе прийшло якось поступово. Усе почалося з того, що я не хотів у своєму дебюті мати композиторську музику. Спойлер: ми її зробили, і вона мені подобається. Але тоді думав: як наситити фільм піснями? Певно, мій герой може бути меломаном і слухати музику в космосі. Не памʼятаю, чи це зразу були платівки, але коли я вийшов на стиль ретро-футуризму, то і платівки – вічний формат – здалися ідеальним поєднанням. Тільки тоді я побачив, що вони візуально схожі на Сатурн із його кільцями. Потім додалася ще одна метафора – це тактильна музика, яку можна потримати в руках. У часи інтернету це стає рідкістю. А я ж памʼятаю, як збирав удома VHS-касети!

– Як «чистили» права на всі ці пісні, зокрема, “Voyage, voyage” від Desireless? І чи розглядали взагалі інші французькі варіанти?

– Інших варіантів не було. У мене є проблема: я думаю про те, що стане якнайкращим варіантом для твору, але не мислю приземлено – чи це реально взагалі, чи ні. Тут це, мабуть, і допомогло. Я не знав, наскільки дорогою може бути музика для кіно, поки мої продюсери не придбали пісню Тото Кутуньйо для малесенького шматочка в Mia Donna. Щодо “Voyage, voyage”, то я просто написав листа авторам. Це був 2022 рік, початок повномасштабного вторгнення РФ. Описав нашу ситуацію, бо що втрачати? Я був у розпачі, бо проєкт «Ти – космос» набув негативного символізму [перебував у роботі девʼять років], і ніби прикипів до мене, а я – до нього. Вони пішли на зустріч і скинули нам ціну – так “Voyage, voyage” й потрапила в кіно.

– В одному з подкастів ти казав, що хотів запросити на роль Катрін французьку акторку Софі Марсо. Вдалося бодай вийти з нею на контакт?

– У цьому випадку я був максимально приземлений. Я знав, що ми навряд чи зможемо взяти відому французьку акторку, але це той шлях, з якого ми починали. Після перших відмов зрозуміли, що найбільша проблема – графіки. У деяких акторок вони розписані на два-три роки вперед. Наприклад, як у Маріон Котіяр. Якось мені сказали, що, можливо, буде Софі Марсо. Я не повірив, бо де ми, а де ми Марсо. Утім, не склалося. Навіть коли ми знайшли іншу відому акторку, яка погодилася, вона двічі не змогла приїхати до Києва через повномасштабну війну. Спершу у 2022-му, а потім восени 2022 року, коли ще почалися відключення світла. Ми навіть зняли з Вовою [Яценком] відео біля готелю, де вона мала би жити, мовляв, усе добре. Але вона відмовилася, і ми її розуміємо. Ми підлаштувалися та взяли на озвучування ролі француженки бельгійську акторку, Алексію Депікер. А на екрані її зіграла українська акторка Дарʼя Плахтій.

– Головний герой фільму, Андрюха, нетиповий у тому сенсі, що це не спроба показати голлівудського красунчика й супергероя, який на смертному одрі навіть сумує по-красивому. Це звичайний Андрюха, схожий на людину, яку відправили би в космос, щоб скидати відходи на Юпітер. Живе уособлення депресивного стану. Чому так?

 

 

– Фінальний характер Андрюхи – не перший мій підхід до героя, але він завжди був ось таким, неідеальним. Спершу це мав бути його останній політ, а йому – за 50. Через це я довгий час не думав про Володимира Кравчука у головній ролі, він значно молодший. Утім, у ньому є щось, що я би сам ніколи не додав у сценарій. Власна харизма, власний досвід, поєднання милості та відчуженості від світу. Світ зробив його таким їжаком, що при найменшій небезпеці показує голки. 

– Розкажи без спойлерів про Максима, персонажа-андроїда.

– Максим як персонаж зʼявився ще до цього всього хайпу стосовно штучного інтелекту. Може, зараз це і має вигляд коментаря на цю тему… Я не бʼю в барабан, але так – звичайно, переживаю. Мабуть, коли люди вперше дізналися про інтернет, кіно чи навіть фотографію, теж відчували небезпеку. Як я себе заспокоюю? У світі стільки фільмів про злий штучний інтелект. Стільки романів і розмов, що ми просто не можемо допустити, щоб це сталося. Мені здається, що як щось і станеться, то це буде щось таке, на що ми не звертаємо уваги. Якщо «Око Саурона» прикуте до штучного інтелекту, то вилізе щось інше.

 

 

– Яке космічне кіно на тебе найбільше вплинуло й чому?

– Є стрічки про космос, які я фрагментарно памʼятаю з дитинства – якісь із них вдалося ідентифікувати вже в дорослому житті, а деякі так і залишилися масою епізодів. Цей жанр завжди мене цікавив, бо з ним ти можеш «полетіти» в космос – зрив даху просто. Один із перших – це, мабуть, «Армагеддон» Майкла Бея. Клішований, але прикольний на той час. «Чужий» Рідлі Скотта повністю змінив жанр космічного горору й показав його не штучним, а справжнім: несмачна кава, обмаль їжі, подерті стіни [а ще Чужий, що на вас полює]. «Ти – космос» увібрав у себе цю неідеальність, бо космос – це передусім місце роботи для головного героя. А ще ж його «Марсіанин»! Подобається підхід Крістофера Нолана з мінімумом графіки в «Інтерстелларі». Саме тому я запросив астрофізиків для консультацій щодо нашого кіно. Візуально сподобалася стрічка «До зірок» із Бредом Піттом, хоч емоційно це не моє кіно. Ну і, звичайно, «Місяць» Данкана Джонса [сина Девіда Бові – ред.], бо це зняли всього за пʼять мільйонів доларів. Це показало, що якісну фантастику можна зняти й в Україні, за мінімум грошей. Ну й куди без Стенлі Кубрика та його «Космічної Одіссеї». Як же воно візуально збереглося! [стрічка вийшла в 1968 році – ред.]. Космічне кіно з 90-х зазвичай уже має вигляд застарілого, а коли дивишся Кубрика – віриш у цю графіку.

– Ти згадав про те, що залучав науковців, щоб «Ти – космос» не поступався і в обґрунтуванні фізичних явищ. На якому етапі залучав фізиків-теоретиків?

– Це був майже останній вагон. Якщо не помиляюсь, десь 2019–2020 роки, тобто вже близько до початку знімань. Перша ітерація сценарію була такою, ніби це дитина написала фільм про космос. Ніякої науки, просто історія. Звісно, досягнути 100% правдивості в цьому сенсі не вдалося, але історію я написав ще до початку всіх цих консультацій. Щось переписав, а щось уже не піддавалося змінам. Наприклад, ядерні відходи набагато простіше викидати на Сонце, а не на Юпітер, як у кіно, бо Сонце їх просто спалить. А ще воно ближче. У нас один герой і робот, але корабель – великий. Для себе я виправдовую це тим, що він багатофункціональний і раніше там працював більший екіпаж, три-чотири астронавти. Нам пропонували більш компактний варіант, але візуально він був гірший – одна кімната, ще й кругла. Як зняти це, щоби було цікаво глядачеві? А ще [нереалістичні] дистанції та причина вибуху Землі. Хороша новина – планета не може вибухнути просто так. Поки що [сміється]. Це умовності, без яких не обійтись у художньому кіно. Я просто радий, що вдалося уникнути прям величезних проблем із наукою.

 

 

– Розкажи про локацію, де ви знімали. Як довго її будували, де будували та чим надихались у процесі?

– У якийсь момент ми прийшли до концепту космічного корабля зі штучною гравітацією. У ньому шість відсіків. Методом виключення ми швидко зрозуміли, що точно має бути на зорельоті: кухня, спальня, кімната відпочинку, центр управління, вантажний відсік, тренажерна зала. Коли я їздив на вулицю Кіото [біля станцій метро «Чернігівська» й «Лісова»] на метро, то постійно дивився на те, як побудовані вагони. Мінімалістично, індустріально, функціонально. Тоді я зрозумів, що наш корабель теж має бути таким. Мені казали, що він нагадує плацкартний вагон у космосі – і це добре, бо як інакше? Я уявив, що космоліт збудований на «Південмаші».

– Зробити якісну аніматронну ляльку – це виклик не тільки для українського кіно, а і для світового. Вийшло втілити все, що ти задумував у цьому сенсі? Чи хоча би половину з того?

– Вийшло навіть більше половини. Думаю, що десь 80%. Єдиний рух, який я ще хотів би додати – щоб робот міг опускатися й підніматися. Тобто в лорі фільму він так може робити, просто ми цього не показуємо на екрані. Але було би круто. Дуже класно не знати про обмеження в кіноіндустрії. Якби я до початку роботи над «Ти – космос» там уже кілька років пропрацював, то зрозумів би, що аніматронік – це нереально, бо ніхто в нас цього не робив. Утім, колеги за кордоном роблять це – і доволі успішно – із 60-х років точно. Це вже давно не новинка. Виявилося, це не так і важко. Знайшли інженера, він зробив програму, за якою рухався робот. До речі, його рух кімнатою був мануальний, тобто його пересувала команда, що стояла на даху. У мене був пульт і я сам деколи управляв ним, що він помахав у кадрі. Це було весело. Утім, часто він нас підводив – як і будь-яка техніка. Певно, це був найгірший актор на майданчику.

– Коли я чую історії про такі «довгобуди», то згадую «Мегалополіс» Френсіса Форда Копполи, над яким він працював майже 30 років. Цій стрічці дісталося за те, яка вона фрагментарна й «перетримана», бо це – фільм-мрія, що стала небезпечною для самого режисера. Не було відчуття, ніби ти застряг у часовій петлі та робиш фільму гірше? Чи він тільки покращувався? Бо сім років – усе-таки не 30.

– Я не можу сказати, що я якось контролював цей процес. Тобто я не «перетримував» кіно, бо ніяк на це не впливав. Я тільки пришвидшував його вихід щодня попри всі перешкоди. Багато разів думав, що якщо кіно вийде поганим – то я не виберуся з цієї ями. Кожен показ і відгук наповнює мене й повертає до того, яким я був на початку активної фази роботи над фільмом. Я стільки віддав, щоб зняти це кіно, що якби воно не вийшло – було б дуже погано. Я теж вважаю, що не потрібно витрачати стільки часу на щось, навіть якщо воно того варте. Але так сталося. Не з моєї волі. Я боюсь, що й інший мій проєкт може так застрягнути в часі. Мені шкода Копполу, бо він, можливо, у якийсь момент теж зрозумів, що кіно виходить не таким, як він хотів, але вже пізно щось перезнімати, думати, крутити. У нього було багато грошей, тож він міг собі шкодити, реалізуючи найпотаємніші бажання. Дивно, але я згадую про це [девʼять років роботи над «Ти – космос»] із посмішкою, хоч ніколи б не подумав, що так буде.

 

 

– Зрозуміло, що «Ти – космос» створений в умовах дефіциту бюджету, тож цікаво: як би ти змінив кіно, якби мав необмежену кількість грошей? І чи пішов би ти на це взагалі – бо, можливо, ти прихильник підходу роботи в моменті, коли твої твори стають маленькими капсулами часу й досвіду? 

– У різні періоди життя в мене були б різні відповіді на це запитання. Колись я страждав від того, що не вдається зробити так, як хочеться. А зараз я прийняв факт, що кіно таке – і воно мені дійсно подобається. Якби мені запропонували зняти рімейк цього фільму в Голлівуді й з іншим бюджетом, то я би, напевно, спробував. Є ідеї, які не вдалося втілити, а хотілось би. Хоча, може, вони тільки погіршать стрічку – наприклад, тому ж Весові Андерсону, якого ми полюбили за симетрію й театральність у кіно, не вистачає когось, хто скаже: «Усе, ти перегнув палицю». Я трохи переживаю, що якщо мені дадуть більше грошей, то мої ідеї виявляться не такими вже й чудовими. Що я точно би додав – так це можливість камери одним кадром «подорожувати» з різних кімнат, як у «Космічній Одіссеї».

– Зовсім скоро «Ти – космос» нарешті вийде в український прокат, і ти вже зможеш полегшено зітхнути. Зʼявилося це усвідомлення і якийсь спокій, що ти нарешті це зробив? Чи це сталося ще раніше, після премʼєри в Торонто?

– На жаль, це вже сталося. Я дуже чекав на українську прем'єру як фінальний акорд цієї історії та досі чекаю. Утім, мені здається, що трансформація вже відбулася. Не можу сказати, що після Торонто, хоч я і відчув полегшення на ранок, бо це все просто завершилося. Більше не потрібно вставати й дивитися нові драфти кадрів космосу чи слухати музику. Можна просто жити далі. Але чекаю на премʼєру, бо це кіно я робив для українців – тільки вони зможуть повноцінно відчути цю історію. І коли я буду в залі – а я буду старатися ходити на кожен сеанс – то посміхатимуся десь разом із вами.

 

 

– Уже працюєш над новим проєктом чи даєш собі час трохи перепочити?

– Я написав перший драфт сценарію наступного фільму ще під час роботи над «Ти – космос». Вірю, що після премʼєри зможу повноцінно перемкнутися на цю історію. Мені здається, це буде терапевтичний фільм для нас усіх. Він про втрату й те, як із нею впоратися.