«Останній Прометей Донбасу» – український документальний фільм режисера Антона Штуки («Обережно! Життя триває») про Курахівську ТЕС на Донеччині та її працівників. Щоразу, коли зі станції здіймався дим, який видно аж з околиць тимчасово окупованого Донецька, по ній «прилітали» російські снаряди. 

Зараз Курахівська ТЕС перебуває під окупацією росіян, але взимку 2024 року вона ще працювала на українську енергосистему, хоч до лінії зіткнення – лічені кілометри. Саме тоді, у січні 2024-го, виникла ідея зняти кіно про станцію. «Одразу розумів, що ця історія потребує уваги. Фіксувати, а потім уже думати, що з цим матеріалом робити: повний метр, короткий чи якийсь соціальний ролик», – згадує режисер Антон Штука.

Трейлер документального фільму «Останній Прометей Донбасу»

Знімальну команду зібрали за чотири дні й одразу ж виїхали на Донеччину. «Навіть не мали достатньо часу, щоб дослідити обʼєкт, підготуватися», – говорить Антон Штука. Тоді Курахівська ТЕС тільки-но зупинила роботу після чергового удару окупантів, а серед енергетиків точилися дискусії: чи варто її взагалі запускати, якщо по ній зразу ж ударяють? Утім, станцію таки запустили: «Навіть якщо вона працює лише пів дня, – це великий плюс для всієї енергосистеми України», – згадує слова енергетиків режисер.

Довкола зимового запуску Курахівської ТЕС і вирішили будувати драматургію фільму. «Коли вперше туди потрапили, у нас не було нічого: ні героїв, ні ключової події, навколо якої варто будувати кіно. У перші дні це й було наше завдання – знайти людей і потрібний фокус», – каже Штука. Спочатку історії енергетиків ДТЕК знімали з двома операторами, потім почали їздити ще меншою командою, удвох: режисер та оператор. Продюсерка Валерія Сочивець («Ля Палісіада») долучилася на «критичному етапі, коли не було ясно, чи кіно станеться». Сочивець згадує, що Антон Штука звернувся до неї, коли вона поїхала в першу за 10 років відпустку.

«Я була на морі з дитиною, коли Антон почав «атакувати» мене просто. Коли бачу таку рушійну силу, то піддаюся – коли людина знає, що робить, то зразу ясно, що щось із цього таки буде. Потрібно лише «дозібрати» кіно на паперах та організувати комунікацію з інституціями», – розповідає Віледжу Валерія Сочивець.

Узимку знімальна команда жила в Покровську, тоді ще «більш-менш тиловому місті» за 40 хвилин машиною від Курахового: виїжджали рано-вранці й поверталися до Покровська пізно ввечері. Навесні-влітку, коли фронт почав сунути, обстрілів станції поменшало – парадоксально, але саме тоді команда переїхала в Курахове. Іноді ночували не тільки в самому місті, а й в підвалі на території ТЕС. 

«Ми тоді думали: ось зараз заходять росіяни з автоматами, що робитимемо? А раніше, узимку, коли чекали на обстріл, то навіть викликали додаткового оператора з Києва, щоб він підзняв це з іще кількох ракурсів. Абсурдно, бо ми ж перебуваємо в місці, яке обстрілюватимуть. У ці моменти зʼявлялася додаткова рішучість, бо ми ж не одні – пліч-о-пліч з енергетиками, що виконують свою місію», – згадує Штука.

Коли команда тільки прибула на Курахівську ТЕС, думки про ночівлю на території і не було: «Нас зустріли із чаєм і печивом, але через годину запитали: «Ну що, хлопці, коли вже поїдете? Достатньо матеріалу?» Ми усміхалися й казали, що ні, ще трохи побудемо. Бо коли до них коли приїжджали іноземні ЗМІ, то знімали не довше, ніж за годину. Що можна там робити три години?», – згадує режисер фільму. У ДТЕК вважали, що для знімань фільму буде достатньо перших семи днів. Натомість в «Останнього Прометея Донбасу» – 55 знімальних днів. 

«Хлопці, не відволікайте нас. У нас тут справа, зліва й звідки не глянь – якась жопа, а ви нас смикаєте зі своїми камерами [...] Краще йдіть зʼїжте пиріжок, попийте чаю», – іноді казали енергетики знімальній команді. Їдальня – одне з місць, які рятували під час знімань. Щодня Антон Штука й команда їли у Валентини в їдальні. Іноді вона готувала для них страви не з меню – наприклад, яєчню з грибами, ще й більшу порцію, ніж зазвичай. «Навіть коли в їдальні вже були розбиті вікна й посічені снарядами стіни, то було відчуття, що життя звідти однаково не пішло», – розповідає Штука. «Душевна, мила та смішна панянка», – згадує режисер монтажу Мішель Ладес. Він додає, що завжди намагається виборювати жартівливі моменти в кіно, щоб розбавити атмосферу.

«Певно, найкращі моменти – з Георгієм Чупєєвим. Наша зірка з дуже афористичною образною мовою. Він постійно пересипає дивними анекдотами й порівняннями. Кожну його репліку, яка трохи не в'язалася з монтажем, було боляче відривати від душі. Утім, щось таки з цього вставили, і тому я задоволений», – каже Ладес. Чупєєв – з управлінського складу станції, але починав із рядового працівника в 1986 році. Автори фільму називають його одним із найадаптованіших із команди енергетиків, бо з усіма знаходить спільну мову й часто жартує. Зараз він працює на іншому обʼєкті.

Ще один із героїв – 20-річний Артур. Він не на свій вік вдумливий і розумний, каже режисер фільму: «Йому є що втрачати [...] Він якось розповідав, що коли з батьками сидів у Кураховому під обстрілами, то всю ніч читав їм «Гаррі Поттера» вголос, щоб відволіктися».

Утім, саме третій герой – улюбленець глядачів, вважає Штука. «У нього найбільш сумна доля, бо він найбільше постраждав від евакуації з Курахового», – каже режисер. На початку повномасштабної війни він перебував із дружиною у Швейцарії, але вирішив повернутися до Курахового, де пропрацював пів життя. Утім, через окупацію Курахівської ТЕС він втратив роботу, дім і дружину, яка не підтримала його рішень і подала на розлучення. «Моя мама після премʼєри фільму наздогнала його в метро – поговорила з ним, обійняла», – каже режисер монтажу Мішель Ладес.

В останній сцені фільму зняли одного з героїв, який сидить на лавці в центрі міста. На тлі – кінотеатр «Прометей» із барельєфом, де людям дарують вогонь. «Може здатися, що це постановчий кадр, але так сталося випадково – коли знімав, то навіть не побачив, що там було на тлі», – згадує Антон Штука.

обкладинка й фото: кадри з фільму «Останній Прометей Донбасу»