«Таємний агент» – бразильський фільм та одна з «темних конячок» цього «Оскара», яка позмагається за чотири статуетки: найкращий фільм, найкращий міжнародний фільм, а також відзнаки за найкращі чоловічу роль і кастинг. Не вистачає тільки «кивка» від Академії кінематографічних мистецтв і наук США щодо операторської роботи фільму.

«Таємний агент» може зачепитися за найкращий міжнародний фільм (утім, потрібно обігнати «Сентиментальну цінність»), а також виконавець головної ролі Ваґнер Моура («Нарко», «Елізіум», «Повстання Штатів») має реальні шанси засмутити фаворитів Тімоті Шаламе й Майкла Б. Джордана в боротьбі за найкращу чоловічу роль. Гра Моури – радше тиха та спокійна, така, що й не зробиш добірку з хайлайтів у TikTok. Утім, саме через це він і номінований на «Оскар». Мало хто з конкурентів Ваґнера Моури може так передавати відчай і страх однієї нервовою посмішкою.

Це одна з чотирьох стрічок-номінантів, які можна переглянути в прокаті – фільм вийшов у кінотеатрах 12 березня. Будьте готові: «Таємний агент» триває дві години 41 хвилину. На Rotten Tomatoes стрічка має 98% «свіжості» від кінокритиків і 82% – від глядачів.

Не чекайте від «Таємного агента» класичної шпигунської драми. Це історія про сімʼю, біженство й минуле, з якого потрібно зробити висновки. Бразилія, 1970-ті роки. При владі – фашистська військова диктатура. 

Науковець Марсело (справжнє імʼя якого – Армандо) тікає до рідного міста Ресіфі на узбережжі океану, бо корумпований міністр хоче викрасти результати його досліджень. Поки герой чекає на підроблений паспорт, щоб виїхати з країни, за ним полюють кілери. Усе це – під час хаосу карнавалу, який зняли на обʼєктиви Panavision кінця 1960-х – початку 1970-х років.

 У першій же сцені режисер показує, наскільки бразильська влада в 70-х не цінувала людське життя: Марсело приїжджає на заправку, де вже кілька діб на палючому сонці лежить труп. Коли поліція нарешті прибуває на місце, здається, що вони запізнилися, бо в них занадто багато справ – так, на карнавалі загинула 91 людина. Утім, поліція приїхала, бо «сіла на хвіст» Марсело через його жовтого «жука», щоби збити з нього кілька крузейро (валюта в Бразилії до 1993 року) або принаймні пачку цигарок. 

Марсело прямує до міста Ресіфі, де на нього чекає пані Себастьяна – вона опікується біженцями, які планують покинути країну через репресії. Режисер Клебер Мендонса Фільйо то тут, то там підкидає короткі горор-епізоди, ніби попереджаючи глядача: це історія з не надто щасливим фіналом. Попри всю бляклість ситуації, Марсело хоче жити. Цю дуальність якнайкраще підкреслює кіт із двома обличчями, що живе в пані Себастьяни. Він навіть має два імені – Лайза й Еліс.

Марсело «залягає на дно» у стилі «Таксиста» Мартіна Скорсезе, але таки навідує свого сина Фернандо, який живе з дідусем і бабусею. Дідусь, на імʼя Александер, працює в кінотеатрі, де у прокат якраз повертають «Щелепи» Стівена Спілберґа. Чому? Бо в череві акули знайшли рештки чиєїсь ноги, що збурило містян. Протягом усіх майже трьох годин фільму глядачу час від часу нагадують про цю саму волохату ногу. Це данина справжній міській легенді Ресіфі, яка зародилася в 70-х. Її вигадав місцевий журналіст, щоб описувати злочини, які покривали правоохоронці під контролем фашистського режиму. Це був такий собі код: «Волохата нога знову завдає удару». Тоді містяни розуміли, що поліція чи військова комендатура вчинили щось протизаконне минулої ночі. Важлива також і, власне, волохатість ноги – якщо у Бразилії 70-х чоловік мав бороду, а не рівненько підстрижені вуса, – його одразу ж підозрювали в тому, що він пособник комуністів чи представник ЛГБТК+ спільноти. Головний герой мав бороду, коли працював в університеті, і зокрема через неї в нього виник конфлікт із «бізнесменом» Ґіротті, який хоче вкрасти результати його досліджень.

Один із найхимерніших моментів фільму – коли нога таки виходить на нічне полювання й нападає на людей у парку. Відтворити волохату стоп-моушн ногу на екрані допомогла нідерландська студія Holy Motion, хоч режисеру й радили використати для цього CGI. Таких майже комічних епізодів у фільмі вистачає – наприклад, коли замовні вбивці борються за кожну тисячу своєї винагороди, щоб потім найняти іншого кілера за вдесятеро меншу ціну (і загинути від його кулі). Поки Марсело переховується, то влаштовується в місцевий архів, щоб знайти свідоцтво про смерть матері. Утім, у перший же день локацію без його відома перетворюють в імпровізований поліційний відділок, щоб прийняти багатійку. Так Марсело знайомиться з «продажними копами», які намагаються його впіймати, але знають в обличчя. 

Ресіфі – місто на півночі Бразилії, звідки й родом режисер. Клебер Мендонса Фільйо згадує, що стрічки Педро Альмодовара («Жінки на межі нервового зриву»), який часто знімає Мадрид, допомогли усвідомити, що це нормально – знімати місце, де ти живеш. «Тепер люди на вулицях Ресіфі знаходять локації зі сцен моїх фільмів, як американці роблять це в Нью-Йорку. Це такий собі спосіб змінювати світ», – каже режисер. 

Моура ж родом із Сальвадора на північному сході країни, але в дитинстві бував у Ресіфі – саме місто він називає «особливим». Обидва говорять, що на північ Бразилії досі іноді дивляться з презирством, з-під лоба. Дебютна драма 2012 року “Neighbouring Sounds” від Клебера Мендонси Фільйо відродила давнє знайомство з Моурою й перетворила її на дружбу. Цей фільм – перший за останні 12 років, у якому Ваґнер Моура говорить рідною португальською, а не англійською. 

Клебер Мендонса Фільйо починав свій шлях у кінематографі як кінокритик. У 2005 році на Каннському кінофестивалі показували бразильську стрічку «Нижнє місто» (“Lower City”) Серджіо Мачадо, де одну з головних ролей зіграв тоді ще 28-річний Ваґнер Моура. Там вони й познайомилися. Спочатку Фільйо взяв у Моури інтервʼю, потім – узяв ще одне інтервʼю у 2007-му, коли бразильська кримінальна драма «Елітний загін» із Моурою виграла «Золотого ведмедя» на Берлінале. «Так і почалася наша дружба», – згадує режисер в інтервʼю для британської мережі кінотеатрів Picturehouse.

«Я читав його огляди кіно, і вони – неймовірні», – каже Ваґнер Моура. – «Але його фільми – ще кращі. Цей – його найліпший». Хоч фільм і розповідає про складні часи кінця 1970-х у Бразилії, узятися за сценарій режисера, зокрема, змусив режим Жаїра Болсонару – ультраправого експрезидента й популіста, який підтримував військову диктатуру, а себе називав гомофобом.

Зважаючи на майже три години хронометражу фільму, не дивно, що він «просідає» десь на другій годині. Крім того, фінальний третій акт «Таємного агента» присвячений звʼязку подій у 70-х і сьогоденню. Ваґнер Моура тепер зʼявляється на екрані не як Марсело, а в ролі свого вже дорослого сина Фернандо. Режисер стрічки пояснював, що знімає кіно в темпі життя, а не так, як кіно його звикли «будувати» зазвичай. Це одночасно і плюс, і мінус фільму, який не дарма змагається одразу за чотири статуетки на цьогорічному «Оскарі».