Як «Смик» робить рейви – але не прості, а струнно-смичкові

 

Етнорейв? Може, краще струнно-смичковий рейв? «Смик» (‘CMYK) – це спільнота, яка міксує українську традиційний фольк з електронною музикою. За більш як рік існування «Смик» провів кілька рейвів, обʼєднався з «Гогольfest» у Запоріжжі, а також організував шоукейс випускників власного музичного курсу ‘CMYK Education.

Ідея запустити струнно-смичкові рейви зʼявилася в капели «Збитень» ще до початку повномасштабної війни, але тоді її відклали на потім, згадує співзасновниця «Смику» Ліза Стужук. 

Узимку 2023 року гурти традиційної української музики почали давати регулярні концерти у просторі «Спаська 13». «Люди в барі вриваються під народну музику, так само як і на рейвах, і проживають такий самий катарсис. Ця музика лунала на різних подіях – від весілля до хрестин, і все це в умовно пабній атмосфері. Чому б не зміксувати з електронною музикою?» – розмірковує Стужук, яка й курувала концерти на Спаській.

Утілити ідею вдалося тільки навесні 2023-го, обʼєднавшись із барабанником гурту «ДваТри» й фольклористом Германом Клименком. «Смик» поки не анонсував нових вечірок, але найближча може статися вже наприкінці травня. Так, варто чекати на «сентиментальне відродження» дуету Віталія Симоненка (Symonenko) й фолькгурту «ДваТри». Крім того, вечірки-шоукейси випускників освітньої програми «Смик» теж повторюватимуться.

 

 

А поки команда готує новий весняний івент, уже йдуть розмови про плани на зиму, до свята Маланки. «Це рейв у календарі традиційної культури, карнавальне дійство, коли соціальні ролі відпадають, а люди перевтілюються.Зробити «Смик» у ці дати сам бог велів», – каже Ліза Стужук. «Маланка – катарсис цілого року. Можливо, це провісник сучасних рейвів і «Смику». Жартую!» – додає Аліса Валерт.

Після струнно-смичкового рейву в Community Garden на Кирилівській Віледж розпитав команду «Смику» про стан фольк-музики в Україні, масштабування без втрати автентичності, негативний (для деяких людей) шлейф слова «рейв» і мрії про повністю жіночий лайнап.

   

– Почнімо розмову з поки що останньої події – «Смик: Весна», яка відбулася в Community Garden на Кирилівській. Це був тестовий формат, тож як ви оціните успіх події? І що взагалі вважаєте успіхом?

Аліса Валерт, співорганізаторка, режисерка: Коли ми придумували «Смик», то завжди тяжіли до ідеї ритуалу як основотворчої речі, – як у рейві, так і в традиційній музиці. Тому через прямий біт і більш виражений ритм було легше це робити – це я розумію вже зараз. Бо коли виникла ідея поєднати традицію з ембієнтом, у мене були сумніви. Думала, що це може бути нудно, чи що це більш «витончений» формат із сидячими місцями. Але в результаті спрацювало. У нас є місія – постійно впроваджувати експеримент. А які критерії? Для мене в цьому дуже багато людського: бачити емоції людей, які розуміють, навіщо вони тут.

 

Захар Давиденко

Єлизавета Лібет

 

Кайя Нащук, співорганізаторка, PR- та комунікаційна менеджерка: Більшість попередніх івентів були рейвами, як оригінальний «Смик» –вони концентрувалися на танцювальній традиції з музикою, що має досить високий bpm [beats per minute, що визначає швидкість треку – ред.] Тож основний фокус був на танцях, а на «Смик: Весна» ми поєднували вокальну традицію зі спокійнішим ембієнтним звуком. Вийшло прикольно, особливо спрацював весняний вайб у саду на Кирилівській. Здається, трапився метч. На події було близько 500 людей, тож, як на мене, усе вийшло, як задумувалося.

– Можна сказати загалом, що у вас є оці два формати? Чи ви не обмежуєте себе такими рамками й плануєте, мовляв, більше експериментувати? Розкажіть про це трошки.

Кайя Нащук: Думаю, у майбутньому буде ще більше форматів. Уже зараз є, наприклад, освітня програма «Смик» з обовʼязковим шоукейсом випускників. Що більше ми обростаємо спільнотою, то більше буде ідей і нових форматів.

Аліса Валерт: Зараз класний час для української культури, коли чи не щодня зʼявляються нові форми, а тому міське мистецтво – дуже різне. Думаю, що ми просто відгукуємося на запити слухачів.

– Окей. Тобто можна сказати, що це про діалог «Смику» з аудиторією? Бо є події та фестивалі, які побудували свій бренд на тому, що просувають своє бачення – наприклад, електронні вечірки Rhythm Büro.

Аліса Валерт: Хочу одразу сказати, що Rhythm Büro була найулюбленішою музичною подією в Україні. Справді, ця форма, яку вони вибрали, можливо, трошки тягне їх униз, хоч у них був фестиваль Natura просто неба… У нас є класна дефініція: ми струнно-смичковий рейв. Це база й фундамент, від яких ми відштовхуємося. Якщо нові ідеї збігаються з нашою місією – традиція + експеримент – то це працює. Тому, мабуть, нам і не важко бути гнучкими. Такі правила ринку: ти маєш бути гнучким, а мистецтво актуальним.

 

 

Кайя Нащук: Ми працюємо з фольклором і хочемо, щоб це повторювали більше людей, особливо електронні музиканти. Фольклор для нас – це не музейний експонат, а жива культура, еластична, змінна, постійно реагує на те, що відбувається навколо. Тож нам важливо берегти автентику й водночас вести з нею діалог. Як? Через модульні синти або ембієнтні текстури.

– Хотів спитати про це пізніше, але ви вже згадали фестиваль Natura від Rhythm Büro. На які фестивалі або події орієнтуєтеся зараз?

Аліса Валерт: Ми дружимо зі спільнотою Repair Together і в них є формат табору «ІНБУТ», де волонтери будують, відновлюють зруйновані будинки та проводять різні концерти. Там більшість іноземців серед резидентів, і їм це в кайф. У них досі є трошки довоєнний настрій, коли ти можеш, попри комендантську годину, щось робити, але загалом інші європейські й американські референси будуть не зовсім точні. Ми досі молода країна, і не все, що ми робимо, впирається у звук і формат. Усе ж ми часто метчимося з Repair Together, «Лесею Квартиринкою», «Спаською» в її найкультурнішій формі, «Гогольfest», з яким ми працювали. Ми не дуже хочемо йти в попсову історію а-ля Atlas, але ніколи не кажи ніколи [сміється].

– Atlas, як і будь-який інший великий фестиваль, віє втратою автентичності, пластиковістю, корпоративністю – і це зовсім не те, як би я описав ваші події. Як масштабуватися в такій позиції? Можливо, тут у розмову якраз входить освітній напрям «Смику»… 

Кая Нащук: Я якраз учасниця цього курсу, і глибоке знайомство зі «Смик» відбулося саме під час навчання. Масштабування – це завжди складно, особливо коли є досить важлива база. Я би сказала, що ми дуже повільно, але зростаємо, роблячи події, на які хочеться привести своїх друзів, щоби було комфортно. Так, неспішно, але якісно. Наш освітній напрям частково дає відповідь на запитання про масштабування, бо основною ідеєю було навчити електронних музикантів глибше копати у традицію – не просто, щоб це стало екзотичною перчинкою десь на тлі, а щоб це була повноцінна взаємодія, щоб дізнатися, чим відрізняється звучання Полісся, Бойківщини чи Наддніпрянщини. У цьому дослідженні й зʼявляється магія.

 

 

До розмови приєднується Ліза Стужук, співзасновниця й головна координаторка: Зазвичай це шлях у нікуди, коли приходиш до електронного музиканта й кажеш йому: «Через місяць рейв. Є ось така капела – зробіть спільний твір тривалістю в годину. У вас є місяць, і потім – презентація». У більшості продюсерів немає досвіду роботи з фольком. Зокрема, це сталося через історичні обставини, колонізаторську політику Росії. Щоб відновлювати цей жанр й етично його поєднувати з іншими, ми й створили education-курс. Наші випускники розуміють, з якими гуртами вони хочуть працювати, а нам це дає буст у лайнапі й у розвитку якості музики на перетині декількох жанрів.

– Якось я зустрів у T.C. Pizza американського музиканта Бенні Стюарта з Огайо, де він грав американку й кантрі 1950-х, а тепер він ходить на струнно-смичкові рейви в Києві. Які загалом відгуки в іноземців? Це екзотика для них?

Ліза Стужук: Що більше подій ми робимо, то більше іноземців. Принаймні я це помітила зі свого досвіду спілкування. Для них це дійсно трохи екзотично. Я думаю, їм це цікаво в контексті війни проти України. Не те щоб таке поєднання, як струнно-смичкові рейви, дуже розповсюджене за кордоном, принаймні з тими ж сенсами, які ми доносимо тут. На консервацію наших традицій сильно вплинув Радянський Союз, забивши їх під поріг. Для них це зовсім інші матерії.

– Як ви загалом би описали свою аудиторію? І чи сильно вона відрізняється від того, у що ви цілитесь?

Ліза Стужук: Я би зайшла трошки здалеку, бо це поєднується з тим, як ми заснували «Смик». Ідея була в тому, що ми беремо наших друзів, традиційні гурти, і що два тижні робимо вечірки. Події відбуваються з 2020 року, уже є певна аудиторія, комʼюніті, яке за цей час сильно виросло. Усе ж це досі нішева штука. Так, буває, що люди через упередженість або шароварщину не розуміють традицію в музиці. А якщо їм дати це послухати, то вони зрозуміють магію. Тому в лайнапі це 50 на 50 – традиційна й електронна музика. Через те, що це поєднання двох плюс-мінус нішових речей, виходить їх органічно поєднати.

 

 

Кайя Нащук: Ніша на нішу – і буде двіж.

Аліса Валерт: Що більше людей здивує те, що вони почують, то кращий результат. Тусовка, яка слухає традиційну українську музику й так приходить до нас, а от люди, які тільки занурилися в це… Я, наприклад, одна з таких людей. Мої подруги більше на цьому розуміються, я ніби трішки збоку.

– Ясно, що є якісний народний продукт, а є шароварщина. Моє питання таке – як оціните, чи вдалося фольк-музиці в Україні масштабуватися якісно, а не просто зрости в кількості?

Ліза Стужук: Поєднання електронного з традиційним в Україні не нове, адже є дуже багато попередників, зокрема з 1990-х: «Катя Chilly», потім рок-колективи, типу, The Doox. Тобто кросжанрові продукти в Україні є, але я не знаю, наскільки обʼєктивно буде говорити про якість цієї музики. Бо я не маю музичної освіти, я не музикантка, і говорячи про музику, зазвичай посилаюся на гурт «ДваТри» – етномузикологів і музикантів. Кая, наприклад, пише музику. Може, вона щось може сказати про це…

Кайя Нащук: Мабуть, я скажу стрьомну річ зараз, точно провокаційну. Шароварщина – це непогано. Так, це спрощення української культури, але це однаково свідчить про пошук тяглості й опори, свого коріння, і це тільки підсилилося після початку повномасштабного вторгнення. Головне, що за останні роки зросла цікавість до традиційної української музики. Це природна реакція.

 

 

Аліса Валерт: Я погоджуюся, це природна реакція. Але хотіла б додати, що також важливо, яка це саме шароварщина. Хтось, наприклад, просто пробує вкусити української культури й не йде глибше, від цього втомлюється й автор, і слухач, а сенси залишаються на поверхні. Так, це прохідна історія, але вона існує під час розвитку будь-якої музичної сцени, не тільки української. Утім, образ шароварщини створювали в Україні штучно, зокрема, совєти. На умовному «Радіо Байрактар» може грати електронна музика, що має трошки українських слів і шматочок заїждженого гуцульського ладу. Але це – не робота з традицією, а часто продукт-одноразка. Мені здається, якісна музика часто нішева, альтернативна, хоч і може ставати більш популярною в якийсь момент.

Ліза Стужук: Говорячи про масштабування й використання взагалі традиційної музики у країні, варто розуміти, що велика кількість музикантів – Марія Квітка, «ДваТри», «ЩукаРиба» – це люди з профільною освітою, які розуміють, що таке автентичні фольк-мотиви. «Смик» поєднує таку музику з електронщиною, і тому це звучить інакше, ніж коли народні мотиви міксують з інді, джазом або попжанрами.

Кайя Нащук: Згадала слова свого приятеля Захара Давиденка, який на передостанній тусовці сказав: «Боже, якби мені у 2018 році сказали, що традиційники тусуватимуться з електронними музикантами, ніхто б не повірив».

– Згадую, як у дитинстві етнодвіж і загалом питома українська культура часто сприймалася некрутою, застарілою, хоч це було не так – просто до неї не було доступу, працювала російська пропаганда. Як було у вас? І в який момент усе змінилося, якщо ви теж це відчували?

Кайя Нащук: Я росла в селі на Галичині, тому багато речей, які стосуються традицій, я вбирала із самого дитинства. У підлітковому віці настав бунтарський час і хотілося відхрещуватися від усього. Потім настала переоцінка й дослідження всього, що повʼязано з моїм селом, родиною, корінням. Я вже втягнула в це більшість своїх друзів, хоч є і ті, хто досі вважає це чимось архаїчним. Попереду ще величезний пласт культурної роботи, щоб перевернути їхнє бачення.

 

 

Ліза Стужук: У мене трохи інший досвід – я з Коростеня (Житомирська область), із сімʼї, яка говорила російською до повномасштабної війни. Зміна парадигми сталася після 24 лютого 2022-го. Але важливо, що це тільки мої батьки говорили російською, а бабусі й дідусі – українською. Я шукала свою культурну ідентичність, щоби щось протиставити російському наративу, що в Україні, мовляв, немає культури. Треба було збудувати тяглість усередині голови, тому я захопилася, почала шукати архіви, слухати народну музику.

Аліса Валерт: У мене дуже велика родина з різних частин України, тому я росла між Коломиєю (Івано-Франківська область) і Кримом. Я ходила на фестиваль «Казантип», що дав розуміння, наскільки музика спільнототворча, і паралельно бачила, як живуть гуцули. До того ж я навчалася в Києві, тому мене постійно кидало між цими світами. У мене мілітарна сімʼя, тому у 2019 році я вирішила повністю перейти на українську мову, бо мої родичі почали говорити про можливість великої війни ще тоді. Я почала перевикупати важливість мови, культури, бо це буквально про національну безпеку й виживання.

– Як формуєте лайнап для своїх подій – це колегіальне рішення чи є окрема людина? І чи маєте чекбокс для артистів, які претендують на ваш лайнап? Бо коли я побачив на «Смик: Весна» співачку Human Margareeta, то спершу й не зрозумів, коли вона почала брати участь у такій двіжусі.

Ліза Стужук: У нас тільки нещодавно зʼявився чекбокс, тому що зазвичай я роблю лайнап, бо цим треба комусь займатися. Чекбокс зʼявився після того, як ми зробили освітній курс, і я зрозуміла: «Вау, в нас є комʼюніті музикантів, які вже можуть виступати!» Багато сил ішло на те, щоб знайти класних електронних музикантів, які не проти взаємодіяти з українською традицією, розуміли прикол капел, які ти їм пропонуєш. Це приємний профіт від курсу, який ми й не передбачали. Після першого пробного запуску ми вже мали на «Смик: Весна» лайнап, де були «Шумʼя», «Терикон», «Таня Осінь», Марко Медведєв (Parking Spot). Коротше, на курс треба ходити, і тоді рано чи пізно потрапиш на «Смик».

 

 

Кайя Нащук: Є музиканти, що більше відкриті до того, щоб дослідити щось нове, навіть якщо це не дуже близьке. Витратити свій час, ресурс, передивитися архівні матеріали, знайти семпли й не піти в ігнор, а сказати: «Ого, спробуймо!» Це, певно, один із найбільших маркерів, чому ти побачив Human Margareeta в нас у лайнапі.

Ліза Стужук: Важливо, що на «Смику» майже всі – лайв-музиканти. На весінньому шоукейсі був максимум один діджей.

Аліса Валерт: Багато говоримо про курс, але не згадали, що його рушієм є Віталік Симоненко. Їхній фіт із «ДваТри» ми повторювали на перших подіях «Смик» і, здається, вдалося передати цей досвід учням. Ми також думали з Лізою про те, як збільшити відсоток жінок на наших виступах – зокрема, тут стався коннект із Human Margareeta, бо в неї також є класні проєкти, орієнтовані саме на музиканток.

Ліза Стужук: Хочеться, щоб в Україні було більше саунд-продюсерок, і нам нарешті вдалося зробити повністю жіночий лайнап, бо ми пробуємо кожен раз. Думаю, що курс стане в цьому помічним.

– Якщо на око прикинути, то який загалом відсоток жінок, а який – чоловіків?

Ліза Стужук: На «Смик: Весна», що вже пройшов, було би доречно зробити повністю жіночий лайнап. Чому? Бо співочі гурти переважно складаються з жінок, а ця вечірка – це було занурення у вокальну українську традицію. Так склалося, що чоловіки здебільшого грали на інструментах, а жінки співали. Було би класно, якби лайнап складався тільки з жінок, але це не секрет, що електронних музиканток банально менше, ніж електронних музикантів. Але класно, що була Марго [Human Margareeta].

 

 

Кайя Нащук: Коли дивлюся або слухаю записи капел і розумію, що там тільки чоловіки грають на інструментах, то завжди трохи засмучуюсь. Я зараз досліджую коріння своєї сімʼї та знайшла бойків. Мені скинули відос, як на Бойківщині жінка грає на басолі – це український народний струнно-смичковий інструмент, схожий на віолончель. І я щоразу кажу собі: «Ти маєш навчитися грати на басолі! Щоби було більше дівчат, які грають на традиційних українських інструментах. Я би хотіла, щоби був інструментальний girls band.

– Сподіваюся, що на наступній вечірці ти таки зіграєш на басолі – хай це буде такий собі челендж.

Кайя Нащук: Ого! Ну все, звучить як виклик.

Аліса Валерт: І щоб ти паралельно була за пультом – буде монофіт. 

– Крім випускників музичного курсу, на вечірках «Смик» також грають «слони» етноруху. Розкажіть, як ви їх балансуєте.

Ліза Стужук: Лайнап дробиться 50 на 50, тож половина – це традиційні музиканти. У Києві й інших містах є пул гуртів, які постійно виступають ще з 1990-х, ті ж «Баламути» або «Володар». Це активні гурти, які можуть грати що два тижні, їздити на фестивалі. Але ніхто не реагує так, мовляв, нас запросили пограти з якимись рейверами. До того ж у гуртах є такі люди, як Маргарита Скаженик, яка засновувала «Володаря» в 90-х, а є й нові учасники, які грають кілька років.

 

 

Кайя Нащук: Відбувається омолодження. Традиційне омолодження. Звісно, є якесь академічне поле, де людям, можливо, трохи складніше сприйняти те, що відбувається на експерименті, на стику жанрів. Але так, щоби погано реагував – ні. Це про відкритість. Я зараз багато займаюся у фольклорних студіях, співаю, ходжу на воркшопи, і коли люди бачать вогник у тобі, то це можуть бути розмови на кілька годин. Вони хочуть ділитися.

Аліса Валерт: Класне досягнення – у нас був автентичний гурт зі Стратина, Івано-Франківська область… 

Ліза Стужук: …Так, мій друг Віктор Перфецький (капела «Збитень») із тих країв. Він їздив туди в експедицію й знайшов дідів, які досі грають там музику майже повною капелою. У них свій репертуар, своя історія. Ми про них дізналися й запросили їх до нас.

Аліса Валерт: Пам'ятаю, як я спілкувалася з ними в садочку в Community Garden і вони, попри якесь своє олдскульне нерозуміння двіжу, дуже прониклися подією. Це як гурт «Два Два Девʼять» («Простітє меня мужики за то шо нє бил в АТО…»), який вивели з буденного життя на велику сцену [Origin Stage в Києві], і це стало актом національної єдності. Такі особисті історії дуже зворушують.

– Назву «струнно-смичковий рейв» часто спрощують до просто «етнорейв». Як ми вважаєте, це вдале слово, щоб описати те, чим ви займаєтеся?

Ліза Стужук: Ми називаємося струнно-смичковий рейв, але дійсно часто про нас пишуть як про етнорейв, тому ми внутрішньо це приймаємо.

Кайя Нащук: Я думаю, це якась більш зрозуміла форма, бо за словом «етнорейв» зразу ясно, що це поєднання двох жанрів. Чи нам це подобається? Ну, «струнно-смичковий», певно, відгукується більше.

 

 

Ліза Стужук: Так. Можна ще казати «Традиція і безпорядок» [жартує про ультраправу організацію «Традиція і порядок»].

Аліса Валерт: «Смик», або ж CMYK, – це не тільки про поєднання електронного й народного. Це абревіатура колірної моделі [C – Cian, M – Magenta, Y – Yellow, K – Key color – ред.], але українською мовою це також «смичок». Тому дефініція «струнно-смичковий» це все розшифровує й пояснює простішими словами. 

– З першою частиною «етнорейву» розібрались, але я запитаю ще про другу. Як ставитеся до того, що слово «рейв» може нести негативну конотацію? Бо є ж набір стереотипів, зокрема про наркотики на вечірках. Доводиться пояснювати людям, що ви – не про це?

Ліза Стужук: Я не знаю таких людей. 

Кайя Нащук: Ми з такими не спілкуємося, ми таких не знаємо.

Аліса Валерт: Я думаю, що упередження якраз працюють в іншу сторону. Люди, відкриті до електронної музики,навпаки, можуть мати упередження щодо українськості цієї події. Якщо й чули негатив щодо формату рейву, то хіба що у формі жартів. Редакція не підтримує вживання наркотичних речовин.

Кайя Нащук: Так. Скільки упереджень зібрали – архаїзми, наркотики! Усіх покемонів знайшли.

 

 

Аліса Валерт: На початку розмови ми згадували про Repair Together. Мені здається, що вони теж вкладають щось ціннісне у формат рейву й у такий спосіб очищують карму слова «рейв».

Кайя Нащук: Очищуємо карму слова «рейв». Треба внести в опис нашого профілю в Instagram.

– Що за історія з плівковою фотографією? Бо всі знімки з події – плівка.

Ліза Стужук: Плівка зʼявилась інтуїтивно. Якщо на рейві немає прямої заборони на зйомку, то я можу щось сфотографувати, але переважно цієї звички немає. Мені не подобається ця ідея повної заборони знімання, але й не хотілося би, щоб навколо постійно крутилися фотографи. Плівка – це альтернатива. Можливо, ми дійдемо до того, що на подіях можна буде фотографувати тільки на плівку – і відвідувачам, і фотографам.

Аліса Валерт: Я ходила на «ранні» вечірки «Схеми», бачила відкриття у 2016–2017 роках тих клубів, які вже закрилися. І тоді, коли рейв ще був андеграундним, то був плейс для проявлення плівки на «Палаці спорту», а також Fotovramke [тепер – Fotovramci]. Це була нішева насолода, яку ловила тільки частинка хіпстерів. Зараз розумію, що фішку з плівкою я, ймовірно, там і знайшла для себе, бо це корелює з ідеологією канонічного рейву.

обкладинка: Регіна Буквич