Єгор Шатайло – перший український комік, який почав продавати сольники на власному сайті. Результат – мільйон гривень «чистими» за пів року з продажів спешлу «Повітряне зашибісь», що вийшов у жовтні 2024 року. Виступ записали в залі Будинку кіно на 700 людей. «Підпільний стендап», резидентом якого є Шатайло, організував і зняв сольник, а також «закрив» питання продажу квитків і реклами івенту. Всі гроші з події – близько 300 тисяч гривень – передали ЗСУ. 

Перші тизерні 20 хвилин концерту можна подивитися на YouTube-каналі «Підпільного», а повна версія на 70 хвилин – тільки на сайті Шатайла. Віледж уже говорив із Єгором Шатайлом про «накручених українців» і «Тимчасові незручності», а також сольник «Секунда бабака». Тепер запитуємо коміка про спешл «Повітряне зашибісь» і те, скільки гривень приніс йому цей концерт (і скільки не приніс TikTok), а ще говоримо про садистський оптимізм, «переплавлених» українців і «локалізованих» мишей у сільській хаті.

Обережно: в інтервʼю багато нецензурної лексики

Про гроші

– Сольник «Повітряне зашибісь» вийшов у продаж на твоєму сайті у жовтні 2024 року – це вже третій стендап-концерт, який ти продаєш на своєму сайті. Що по цифрах?

– Цифри хороші. Можу конкретніше, зараз я їх назву [шукає цифри – ред.]. Так-так-так, виходить 1 115 000 гривень із 15 жовтня, коли вийшов стендап. Якщо відняти податки, які я заплатив, то вийде близько мільйона гривень чистими. Це мій перший мільйон. Що спрацювало? Люди, які мене слухають, уже знають, що Єгор Шатайло – смішний чувак. Я закинув 20 хвилин сольника на YouTube-канал «Підпільного стендапу», і це добре, бо люди зразу можуть побачити, що вони купують. Ось вони прийшли до мене й купили. У мене багато хороших відгуків збережені у скриншотах. Це реальні відгуки [сміється]. Я так цьому тішуся. Зараз я поясню, щоб не вийобуватись. Той факт, що мені вдається заробляти на життя улюбленою справою, – це мікс удачі й моїх зусиль. Бо так могло не бути, розумієте? Я би не хотів жити під час війни, ще й ходити на ненависну роботу – це пиздець. Найкращі гроші ті, що народжені в любові. Тобто якщо проїдати мій мільйон і нічого більше не робити, то вистачить на півтора року – це так, щоб із максимальним комфортом, і паралельно писати новий матеріал.

– Це доволі великий труд – приберегти найсмачніше для повної версії стендапу, але й у 20-хвилинному варіанті залишити щось таке розйобне, щоб люди захотіли купити «Повітряне зашибісь». Є якась формула, за якою ти працюєш?

– Усе залежить від того, що я вважаю найсмішнішим у сольнику. Хтось каже мені, що я заспойлерив усе класне – типу, не дарма купив повну версію, але найсмішніше було у 20-хвилинній версії. А я так не вважаю – іноді зі мною погоджуються. На жаль, мушу йти за своїм відчуттям і гадати, що первинне, а що – вторинне. Ну, ще намагаюся у вільній версії не палити кінцівку, бо всі сольники я намагаюся обʼєднувати певними темами й сюжетом. Виходить, головне не палити кінцівку, тому я часто беру біти із серединки.

 

 

– А як там цифри інших сольників («Секунда бабака» й «Тимчасові незручності»)? Здається, що має бути якийсь кумулятивний ефект, коли люди йдуть купляти все, що ти випустив після «Повітряне зашибісь». Ти це відстежуєш?

– Вони, скажімо так, добігають, дотягуються. Недавно якийсь чувак купив зразу три сольники, і я роблю висновок, що він подивився всі три безплатні версії на YouTube, і такий: «Мені це все подобається, я беру!» Тому так, і «Секунда бабака», і «Тимчасові незручності» приносять менше, ніж «Повітряне зашибісь», але потроху добирають. Я в адмінці на сайті бачу, що людина, наприклад, придбала «Тимчасові незручності» і вже до цього мала новий сольник, тому я розумію її логіку – сподобалось, добрала.

– Наступний сольник так само продаватимеш винятково через свій сайт? Бо видається, що це ідеальна система, і, якщо це так, то що в ній можна покращити?

– Так, це супер! Обожнюю, коли ніяких продюсерів, які хочуть запхати тебе в рекламу казино; ніяких «карабасів», «контрамарок», і не треба чекати на бабки й випрошувати їх, як жебраку; не доводиться йти на корпоратив і писати жарти про молочний конвеєр, бо попросили. Так, я випускатиму сольник, як і раніше, бо це працює. Але треба доводити це до максимальної ефективності, бо ще є над чим працювати. Наприклад, можна було би вивантажити всі електронні скриньки користувачів на сайті, згрупувати їх за тим, які стендапи вони вже купили, і зробити персональну розсилку, пропонуючи сольники, яких вони ще не мають. Тобто вся ця типова робота бізнесу.

– Ти всім цим сам займатимешся?

– Так. Я сам продумую й пропрацьовую медіастратегією, хоч, мабуть, не так ефективно, якби це був цілий офіс. Зараз я, як сліпе кошеня, наосліп шукаю, що працює, а що ні. Наприклад, намагався продавати сольник через рекламу в Instagram. Нарізав коротких відео, як у TikTok, закинув бюджет – і це не принесло мені ніякого прибутку взагалі. А що приносить прибуток? Коли я на якомусь інтервʼю чи подкасті, як це було з Еммою Антонюк («Це ніхто не буде дивитись»). Тоді дійсно зʼявляються нові продажі…

 

 

– TikTok теж нічого не приносить? 

– Ні-ні-ні, TikTok – це машина дофаміну з нульовим вихлопом. Так, нарізаю якісь відео, заливаю їх, якісь навіть дуже добре залітають, але це все – просто багато переглядів у TikTok. Це як мати 300 000 000 грошей, а в «Монополії». Ну так, я побудував усі ці доми на Хрещатику, найбільш дорогій вулиці [в українській «Монополії» – ред.], поставив там готельчик – і все.

– А якщо виходити у TikTok з унікальним контентом, стати балакучою головою?

– Знаєш, я не проти знайти формат для TikTok, але я не хочу, щоб це була якась... Хочу кайфувати від того, що придумав. Я не проти маркетингу й просування, просто я не вмію це робити. Бачу, як у TikTok працює «економіка уваги» й певні правила, де в перші кілька секунд треба заволодіти увагою глядача. Впевнений, що вже є посібники, де по наносекундах розбили дії, які треба для цього виконати, і все – працює тільки так. А я тільки буду в це занурюватися, поки всі вже це вивчили. Думаю, що спробую це зробити – просто треба за це сісти. Зробити ті ж субтитри, бо без них зараз ніяк.

– Як ти готуєшся до сольника, коли знаєш, що зараз його записуватимуть? Його ж треба продавати й заробляти ним на життя. Щось можна буде підрізати, але якщо десь не докрутив жарт, то це ж переслідуватиме тебе цілий рік, і навіть довше…

– На момент запису сольника я його вже кілька разів прогнав на живих виступах, хоч і шматками. Я вже знаю, що й де працює. Тобто відповідь може розчарувати, але я не те щоб дуже переживаю на записі. На той час я вже знаю, що підготував матеріал.Звісно, трохи вдаряє адреналін, але вже не так, як це було колись.

– Ти кажеш, що першим в Україні почав продавати відеоверсії стендапів напряму глядачам. Інші коміки вже підхопили робочу схему? І яка загалом температура по палаті?

– Температура по палаті якась дивна. В одній дуже гаряче, а в іншій – холодно. Антон Тимошенко казав, що це працює. Він – умнічка, бо послухав і зробив так собі. У нього набагато більші цифри, бо він набагато популярніший комік, ніж я. Правда, у нього трохи інша стратегія. Деякі інші коміки працюють за якоюсь гібридною схемою і дають за гроші ранній доступ на стендап, перш ніж він вийде, наприклад, на «Підпільному». Я не знаю, у чому тут прям велика вигода – можливо, якісь 2000 баксів. Чому не робити, так, як я?

– Поки дивився «Повітряне зашибісь», у мене виникло запитання про сам досвід перегляду стендапу через сайт. Там можна слухати сольник на вищій швидкості – до 2x. Як ти до цього взагалі ставишся? 

– Та заради Бога. Користувач сам вирішує, як він хоче споживати контент. Хай навіть ставлять 4x, якщо вони зможуть викупити бодай щось на такій швидкості. Або хай сповільнюють, якщо Шатайло для них занадто швидкий: «Він такий класний, але ну дуже швидкий! Ставлю його на 0,2x». Усі ці можливості – функціонал Vimeo, через яке я заливаю відео на сайт.

– Я запитую, бо маю знайомих, які іноді дивляться кіно на вищій швидкості. Це – норм, але той же стендап-концерт мені хотілося би відділяти від звичайних відео на YouTube, типу аналітики Віталія Портникова, які я слухаю на 1,5–1,75x…

– З Портниковим, звісно, важко, бо він і так швидко говорить, а тут ще прискорювати. Блін, гіпер-Портников – це навіть психологічно важка справа [сміється]. Було би цікаво поставити фільм Мартіна Скорсезе, який триває чотири години, на 3x швидкості – давай, Мартіне, бігом-бігом, ти існуєш у світі економіки уваги, у нас немає часу на твої фільми по чотири години [жартує]. Я, звісно, не хочу, щоб люди подивилися мене у прискореному режимі, а потім прийшли на стендап, і такі – а чому так повільно? Тобто, все залежить від людини, мені з цим окей. Але прискорені фільми я не дивлюся.

Про «Повітряне зашибісь»

– У «Повітряному зашибісь» ти кажеш, що зараз живеш у селі. Як давно й чому вирішив переїхати?

– Я живу в селі три роки, з жовтня чи грудня 2022-го. У селі мені краще, бо там я не чую повітряних тривог, я не ціпенію від жаху. У мене є підвал, який я облаштував, як бункер – затягнув туди два розкладних крісла, обʼєднав їх, є ковдра на електриці, прокинув туди шнур 220, LAN-кабель на інтернет, є павербенки з Wi-Fi роутером, лампа, ящики з водою, їжею. У мене є все, що треба.

– Це тимчасове рішення? Чи зможеш повернутися від комфорту села у Київ, коли війна завершиться?

– Я думаю, що зможу… Розумієш, ти кажеш «повернутися», а це можливо, тільки якщо буде якесь умовне завершення війни, але не можна казати «завершення війни», бо українець має розуміти, що війна навічно, водночас мусить цьому й радіти, і ненавидіти це. Ми не маємо права на надію, що війна закінчиться. А це привʼязано до того, переїду я в місто, чи ні. Тож, виходячи з цих даних, я не вернуся в місто ніколи. Якщо колись щось закінчиться, то я без проблем повернуся в місто.

 

 

– У сольнику ти багато говориш про примус України до якогось ненадійного миру, жартуєш про Україну як 51-й штат США.Що думаєш про це все вже після того, як Трамп став президентом? Це ж бездонне джерело для жартів…

– Трамп абсолютно хаотичний, і про нього вже стільки написано ще за першої його каденції. Знайти якийсь новий кут, щоби його обстібати… Мені взагалі на нього так начхати. Ну чого українцю має так пощастити, щоб Трамп був за Україну? Схуялі нам має так пощастити? Я собі таке питання ставлю. Не з нашою удачею. Бо в нас завжди має бути інформаційний тригер, щоби нам дрочили мозоль кошмару й доводили до божевілля. Жартувати про Трампа – це як жартувати про ураган. Це просто стихійне лихо довобоєбізму. Мені цікавіше брати глобально. Не Трамп, а Америка, або Україна – Америка, Україна – Європейський Союз. А коли ти виходиш і такий: «Трамп – обізяна», це перший рівень, а можна копнути глибше. Найстрашніше для нас – це дядя й тьотя з Оклахоми, бо світ підпорядковується тому, як вони проголосують.

– У сольнику ти також кажеш, що треба готуватися до справжньої несподіванки– що все буде заїбись. Як ти сам готуєшся? 

– Я просто кажу собі: «Так, хуйово, але у будь-який момент може стати краще». Просто треба бути готовим, що все буде заїбись. Це дуже контроверсійна штука – це ні-ні-ні, так не можна казати. Бо завжди ж треба готуватися до того, що буде ще гірше, щоб потім не розчаруватися! Мене дуже бісить цей негативізм. Якщо ви хочете справжнього негативізму, то можна ж собі гірше зробити – сподіватися на краще, а потім так охуєнно впасти з цієї драбини оптимізму! Оце справжній біль. Чому тоді не так робити? Якщо ми постійно накручуємо себе, що буде гірше, то єдиний вихід – це повіситись, бо виходить, що життя нічого не вартує. Але ніхто так не робить, бо надія жевріє. Це такий спосіб наїбати долю, бо ми звикли, що вона не на нашій стороні. Це магічне мислення, бо вже ж сталася війна, що може бути гірше? Як молитву промовлятиму слова, що все буде ще гірше, щоб доля почула, і така: «Ага, він хоче гірше? Зроблю йому добре». 

– Цей садистський оптимізм – це щось, чого ти навчився за час війни, чи це завжди було з тобою?

– Садистський оптимізм – це добре сказано. Я впевнений, що воно є у всіх, просто в нас табу на те, щоб його виказувати. Стається якась хуйня, і всі такі – все, нам пизда. Виходить якась людина й каже: «Почекайте, не зовсім пизда. Може бути так і так». Йому зразу ж відповідають: «Відкрий очі на правду! Відкрий очі на правду!» Оптимізм є у всіх, просто його, мовляв, не можна виказувати, щоб не наврочити.

– В одному з інтервʼю Віледжу ти розповідав про тривожно-депресивний розлад і те, що тобі виписали таблетки. Як твій психологічний стан зараз? 

– Зараз трошки краще. По-перше, терапія подарувала інструментарій, що дає змогу мені справлятися з накрутами в голові – усі ці жахалки з Трампом, наприклад. Навчився конструктивно розмовляти зі своїми голосами в голові. Раніше вони керували мною, і я міг годин вісім лежати паралізований жахом, бо мозок у стані «бий або біжи». А завдяки таблеткам я можу пояснити собі, що реальність не зовсім така, і слава богу. Зазвичай це накрути, які пройшли купу фільтрів, ще й емоційно підзаряджені твіттером.

– В іншому інтервʼю Віледжу про сольник «Тимчасові незручності» ти казав, що твоя аудиторія – це накручені українці. Це досі накручені українці чи вже перекручені? Бо скільки вже можна крутитись…

– Раніше це були накручені українці, потім стали, як ти кажеш, перекручені українці, а зараз це вже просто українці. Все. Я впевнений, що будь-який українець, якщо гляне мій сольник, то йому або сподобається, або ні, – але це було зроблено для нього, а не для якоїсь особливої аудиторії. Я дуже хочу бути народним артистом. Але з цим поняттям іде такий шлейф… Тобі дали якусь там нагороду, ти ще з Медведчуком працював, тягнув якихось популістів на виборах. Тобто ти такий господарник. А мені хочеться бути народним артистом без усього цього, щоби було так, як працює мій сайт: прийшов на сайт і купив мій сольник; прийшов на мій концерт – посміявся. Щоб між мною й глядачем не було перешкод або додаткових сутностей у вигляді співпраці з прокурорами чи мусорами. Народний артист не де-юре, а по факту. Це моя амбіція.

 

 

– Мені здається, ми вже давно заслужили, щоб хтось деконструював цей термін народного артиста з радянським душком, і на його місці зʼявилося щось схоже на те, про що ти говориш.

– Може, нам цього й не треба. Якщо так подумати, то хто не народний артист? Хіба Тоха [Тимошенко] не народний артист? Ми ж українці, а це – народ. Значить, я – народний артист, просто маленький. Тоха – більший народний артист, як і Вася Байдак чи Сергій Жадан. Може, у них і немає державних регалій, але вони всі народні артисти.

– Ледь не забув про найголовніше запитання: вдалося вигнати мишей із будинку в селі [Шатайло жартує про це в сольнику «Повітряне зашибісь»]?

– Так, їх немає, але я іноді чую їх на горищі. Правило в селі таке: коли починаються холоди, вони активізуються й бігають по горищі. А коли тепло, то вони можуть вилазити з хати й бігати по подвірʼю. Зараз їх уже немає на кухні чи де там, бо вони потруїлися. Але на горищі іноді я чую, як вони бігають. Але я на горищі їх локалізував, хай вони там собі будуть.

– Локалізував мишей на горищі – класно звучить, у дусі нашого часу. В цьому ж пасажі про мишей ти також жартуєш про рутинну офісну роботу з 8 до 17. Боїшся такого буденного офісного життя?

– Я боюся такого буденного офісного життя, якщо це з 8 до 17, і я працюю на когось, я не долучений до результатів праці – вибачте за марксизм – бо це демотивує. Я міг би бути в офісі, якби я ним володів і він був під мій проєкт, наприклад, щоби зробити комікс, або щоб це був writing room, як у тіпів із SNL [американське щотижневе шоу Saturday Night Live]. Тоді так, я можу собі це уявити. А підписатися працювати на якесь рекламне агентство, щоб робити копірайти для компаній… Коли про це думаю, то стає боляче, бо вся ця динаміка замовник – виконавець… «Єгоре, ми платимо 2000 баксів, тому хочемо бачити результат, який відповідає цим грошам!» І тому треба вдавати, що ти дуже страждаєш, роблячи цю роботу. Зарплата в офісній динаміці завжди розцінюється як компенсація за дискомфорт, і мені це не подобається.

– Ти згадав про комікси, і я захотів запитати про обкладинки для твоїх сольників – зазвичай барвисті колажі. Як ти їх робиш?

– Я йду за вайбом того, про що буде сольник. Роблю ТЗ і віддаю його дизайнеру. Так, «Секунда бабака» була нагло спижджена зі «Страху і огида у Лас-Веґасі». Для мене це був божевільний тріп, але дуже поганий, коли час довго-довго тягнеться. «Повітряне зашибісь», де я на дельфінчику, натхненне естетикою Frutiger Aero – напряму в дизайні 2000-х. Це як Windows Vista – трошки з глянцем, трошки прозоре, і з обіцянкою світлого, прекрасного й екологічного майбутнього. Після Frutiger Aero прийшов Memphis Flat – це корпоративний плаский дизайн, бездушний, але універсальний. 

Про новий матеріал

– Дай затравку про свій майбутній сольник.

– У мене є кілька хороших бітів, але я поки не знаю, про що це все загалом. Минулий сольник «Повітряне зашибісь» про, як ти добре сформулював, навіть краще за мене, садистський оптимізм. А наступний? Є кілька приколів про те, що від українця зараз вимагають дві протилежні речі одночасно – жити в моменті, але мати на увазі, що якщо жити так, як зараз, то через 30 років буде демографічна криза. Живеш у моменті, але залучай довгострокові інвестиції з ЄС, а ще плануй на 1000 років уперед. Крім того, є жарти про те, що в нас є дві цінності зараз, й ієрархія така: перша категорія – дуже важливі речі, наприклад, бути в ЗСУ або бути для ЗСУ; друга категорія – «теж дуже важливі речі», куди входить усе інше. Німеччина передала новий «петріот»? Це дуже важливо. В Україні пройшов симпозіум молодих українських поетів? Це «теж дуже важливо».

– Як ти розрізнені жарти вшиваєш у цілісний сольник? Він зазвичай починається з одного жарту чи одразу концепції?

– Це така собі детективна робота. Ага, що обʼєднує всіх цих підозрюваних? Групую різні теми за спорідненістю, іноді буває так, що якісь приколи написав окремо, але їх можна зсунути й поставити разом. Ще зараз прикол розкажу з майбутнього сольника. У мене іпохондрія [надмірне занепокоєння через можливі захворювання], і я дуже боюся, що прямо зараз я на останній стадії якоїсь хвороби. Якщо зараз піду до лікаря, то після цього мені доведеться повністю перегруповувати все своє життя під те, що я помираю – писати книгу, як я доживаю останні дні, й назвати її якось типу: «Світло між вівторками». А ще я не маю права бути довбойобом на смертному одрі, бо всі очікують, що я все усвідомлю, буду мудрим, посміхатимуся, навчатиму сенсу життя друзів. Я не можу помирати, щоб останніми словами було: «Бля, як працює фондова біржа?». Тобто будуть жарти не тільки про Україну, а й загалом про тривожність.