Судові засідання щодо організації «Спілки визволення України» – «СВУ», якої насправді й не існувало – перетворились на масштабну театралізовану виставу в Столичному оперному театрі Харкова. Там винесли вироки 45 українським інтелектуалам: академікам, літераторам, мовознавцям та іншим представникам української інтелігенції, і сталося це рівно 94 роки тому – 19 квітня 1930 року. 

Очікуваний фінал такого судового процесу – розстріл обвинувачених, що «злилися в єдину постать українського фашизму». Насправді декому дали всього 10 років, а когось узагалі негайно звільнили з-під варти. Чи не тому така поблажливість, що учасники так званої «CВУ» здалися й свідчили одне проти одного? 

Історія сфабрикованої справи лягла в основу документального роману «Набої для розстрілу» режисера й письменника Гелія Снєгірьова. «Ти теж сидиш на лаві підсудних цього процесу «СВУ», – звертається автор до свого читача й поступово розплутує цей клубок, щоби докопатися до правди. 

«Сьогодні, в умовах нової геноцидної війни Кремля проти України, «Набої для розстрілу» читаються як своєрідний підручник чекістських технік «намовляння до колаборації», конче потрібний нам усім не лише з історичного, а й із цілком прагматичного інтересу», – каже про книгу письменниця Оксана Забужко.

Хто такий Гелій Снєгірьов?

У 1930 році, коли судили учасників «CВУ», Гелію було всього три роки, то чому ж він вирішив писати про цю справу?

Гелій (а за паспортом Євген) народився в 1927 році в Харкові в родині літератора, у 15 років він втратив матір, яку теж свого часу називали «ворогом народу». Навчався Снєгірьов на акторському факультеті Харківського театрального інституту. Згодом переїхав до Києва, де працював на Укркінохроніці режисером, завідувачем сценарного відділу, а ще протягом семи років був головним редактором.

У 1966 році Гелій Снєгірьов фільмує несанкціонований мітинг до 25-х роковин розстрілів євреїв у Бабиному Яру. На події, зокрема, виступали Іван Дзюба та Віктор Некрасов. За ці знімання режисера понизили на посаді, а вже згодом система вирішила перевірити відданість Гелія радянським ідеям: від Снєгірьова вимагали публічно засудити письменника та його багаторічного друга Віктора Некрасова.

Як наслідок, КДБ і партійні органи «пришили» Снєгірьову злочини, вигнали з партії, позбавили права друкуватись і працювати кінорежисером. Однак за наклеп готові були все пробачити. Тиснули на Гелія й через родину:

«Мій дядько, брат моєї матері – ​Вадим Миколайович Собко… відомий український письменник… сказав мені, бажаючи переконати в тому, що політично продати друга, привселюдно зректися дружби відповідним виступом у пресі, – ​це цілком нормальний, партійний, радянський учинок.

– А ти знаєш, Гелюша (так мене в дитинстві звали рідні), яку роль відіграла твоя мати в справі «СВУ»? Не знаєш? Так от слухай. 

У ранній юності вона дружила з багатьма членами цієї антирадянської контрреволюційної зграї – ​училася разом ще в школі, в 1‐й київській трудшколі імені Шевченка… І потім, коли вона зрозуміла, куди ведуть, до чого прагнуть ці її, з дозволу сказати, друзі, – ​вона спершу переконувала одного з них, з молодих ватажків «СВУ» (Павлушков був такий, Микола Павлушков). А потім, коли побачила, що добрим словом їх не зупиниш, Наталя написала листа до ЦК комсомолу. Так, так, про все написала. Можеш назвати це доносом, вона вважала за потрібне донести! На ворогів! На ворогів соціалістичного ладу – ​і своїх. І цей лист її до ЦК комсомолу, щоб ти знав, Гелюшко, став тим головним та основним документом, який викрив криваву змову й дав до рук ДПУ найважливіший матеріал. От так, племінничку. Ти не знав про це? Так от знай...»

Так дядько Снєгірьова, Вадим Собко, сам не розуміючи того, штовхнув Гелія до вивчення справи «СВУ». Снєгірьов хотів зрозуміти, яку роль у судилищі відіграла його матір, і чи дійсно вона мусила свідчити проти своїх друзів. 

Гелій Снєгірьов закінчив роман 1976 року, але вагався, чи публікувати його: переживав, що основному свідку – Борису Матушевському – кадебісти не дадуть після цього жити. Та 1977 року Борис помер, а Гелій передав текст для публікації за кордон. Він прокоментував це так:

«Існувало дві можливості. Перша: виїхати на Захід самому (є така змога) і, вже перебуваючи там, видати книжку. Друга: лишитися на батьківщині й передати рукопис за кордон. 

Я розумів: якщо залишуся, то – ​за всіма даними, з досвіду поведінки властей моєї вітчизни, – ​буду заарештований і засуджений. І в тюрмі (а чи й того

краще – ​у «психушці»), з моїм нездоров’ям, значно вкоротяться дні мої.

Але обираю другий варіант: лишаюсь. І, очевидно, чекає на мене «небо в клітку» – ​ґрати на вікні – ​і суд».

Чому перевидання «Набоїв для розстрілу» вийшло лише зараз?

Наприкінці травня видавництво «Комора» запустить у продаж перевидання «Набоїв для розстрілу». Його доповнили розширеною передмовою українського кінознавця Сергія Тримбача, який вводить читача в контекст 1930–1970-х років, щоби пояснити спосіб мислення Гелія Снєгірьова. Окрім того, видання містить коментарі наукового редактора – доктора історичних наук Юрія Шаповала. Вони допоможуть читачеві побачити, хто був дійовими особами справи «СВУ», і не заплутатися в установчих абревіатурах, які так любили використовувати в СРСР. 

Юрій Шаповал написав і післямову, де пояснює передумови виникнення судового процесу, а також описує тих, хто ним керував. Так читач побачить, що сьогоднішні судді вже завтра ставали розстріляними ворогами партії.

Перше видання: 1983 рік, Торонто – Нью-Йорк

 

Нарешті вона повертається до читача – одна з головних книжок українського «задушеного Відродження» 1970-х, за яку автор тоді заплатив життям: єдине, зроблене ще «по живих слідах» (за розпитами зацілілих свідків) дослідження вікопомного трагічного «процесу СВУ», з якого почалася сталінська «гібридна війна» проти України – і без знання якого ні історія Голодомору, ні загалом історія України у 20 столітті ніколи не буде повною.

Сьогодні, в умовах нової геноцидної війни Кремля проти України, «Набої для розстрілу» читаються як своєрідний підручник чекістських технік «намовляння до колаборації», конче потрібний нам усім не лише з історичного, а й із цілком прагматичного інтересу. Снєгірьову вдалося вивести на яв механізм, за яким чекісти «розвели як котят» (с) довірливу вкраїнську інтеліґенцію старої європейської школи, переконавши жертв «підіграти» катам у сценарії власного вбивства, – і це якраз той урок історії, що має бути засвоєний у кожній українській родині, яка прагне дожити до Перемоги

–  говорить про книгу письменниця Оксана Забужко

   

«Вільний стілець, ніким ще не зайнятий, але вже для когось поставлений»

 

Зерова притягли як свідка (точніше – експерта), щоб дав він об’єктивну оцінку діяльності «літературного сальону» Старицької-Черняхівської й творчості письменника Івченка (і вона, і він сидять на лаві підсудних). Знає Зеров, якої оцінки від нього чекають, було йому просто у вічі про те сказано. Та в залі опери перед тисячами очей зробив він спробу лишитися чесним – ​почав давати оцінки «і нашим, і вашим». Тоді прокурор Ахматов прикрикнув на нього:

– Кажіть одверто: контрреволюційна діяльність – ​чи ні? Так – ​чи ні?

– Так…

А обстановка в залі – ​весела. І не тільки в залі, але й за лаштунками: прокурори, підсудні, оборона працюють дружно, активно з повним взаєморозумінням і взаємодовірою. Про всяк випадок кожного підсудного проводжає, певна річ, до клозету вартовий при багнеті, але атмосфера за лаштунками настільки приємна, що Андрій Ніковський, журналіст і художник, за допомогою сусідів по лаві навіть журнальчик випускає, такий собі самвидавний орган (що ходить по руках між арештантами, слідчими-прокурорами, захистом і членами суду). Об’єднаний такий собі орган підсудних, суду й прокуратури. 

І от після виступу свідка-експерта М. Зерова в черговому номері з’являється карикатура. Стоять Зеров і Рильський Максим, вони були великі друзі; позаду них – ​загородка ота навколо підсудних, сидять голубчики, і один стілець – ​сорок шостий (пам’ятаєте? – ​зазначали ми раніше, що всього підсудних було 45, але для чогось стояв 46‐й стілець), один стілець вільний. І під карикатурою підпис:

– Як же ти міг, Миколо? – ​питає Рильський у Зерова.

І той відповідає: 

– Розумієш, Максиме, увесь час ліз мені до віч отой вільний стілець, і не міг я відкараскатися думки, що його поставлено для мене.

46‐й стілець... Читачу, уяви його собі, цей вільний стілець, ніким ще не зайнятий, але вже для когось поставлений… Уяви його собі, роздивись його там за загородкою. Га? Адже кожний, хто сидів у залі харківської опери, примірював до нього свій зад! Чи не так?

Ти хіба не приміряв би?