Як з’явилося й еволюціонувало кіно? Як воно віддзеркалює наші страхи й мрії, а також впливає на масову свідомість? Як працює сучасна кіноіндустрія? І які професії необхідні в кіновиробництві? Про все це та багато іншого розповість «Твоя книга про кіно» від Ольги Бірзул*, кураторки кінопрограм і культурної менеджерки

* Ольга Бірзул, культурна менеджерка та кураторка кінопрограм. Має вищу освіту з української й англійської філології, журналістики, а також книжкового дизайну. Вивчала культурний менеджмент на програмах ЄС «Культура і креативність» і «Developing Your Film Festival». З 2016 до 2018 року координувала «See Ukraine: Docudays UA мандрує світом», фестивальний проєкт із культурної дипломатії. У 2019 році очолила сектор кіно в Українському інституті – державній установі, що налагоджує міжнародні культурні зв’язки між Україною й світом.

ПОЕТИЧНЕ КІНО ТА НАУКПОП ПО-УКРАЇНСЬКИ

В українському кіно, на жаль, будь-які бунтівні хвилі жорстоко придушував радянський режим. Про це монструозне явище ти мусиш знати принаймні три факти. По-перше, Радянський Союз був імперією, яка орієнтувалася на те, щоби «малі» пригноблені нації (українці, грузини, вірмени тощо) розчинилися у «великій» панівній нації – російській. По-друге, співпраця націй (або, як тоді говорили, «інтернаціоналізм») була задекларована лише на папері: насправді СРСР агресивно впроваджував політику русифікації: російська мова домінувала всюди – від школи до кінотеатру. По-третє, увесь творчий продукт у ті часи створювали тільки за одним художнім методом – соціалістичного реалізму. На практиці це означало, що мистецтво мусило бути піднесеною ілюстрацією радянської дійсності.

Контролювали або цензурували авторів спеціальні державні установи. Їх було багато, і вони були безжальні: вільнодумців не лише звільняли з роботи, а й ув’язнювали. Потрапити за ґрати можна було навіть за анекдот. У ті часи TikTok закрили б на наступний день після його запуску. Проте українська інтелігенція, яка ввійде в історію як «шістдесятники», укотре спробувала вибороти творчу незалежність і захистити національну мову й культуру. Наприклад, режисер Сергій Параджанов, захопившись ідеєю екранізації повісті «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського, провів багато часу з гуцулами. Знехтувавши соцреалістичними правилами, він поетично відтворив у фільмі їхні традиції й міфологію. На екрані ожила мрія «шістдесятників» – потужне кіно про автентичну українську культуру. 

Не дивно, що прем’єра стрічки в київському кінотеатрі «Україна» перетворилася на акцію протесту, під час якої українська інтелігенція вимагала зупинити арешти своїх колег, неугодних цензурі. У відповідь радянська влада заборонила «Тіні забутих предків», а згодом ув’язнила режисера Сергія Параджанова за фейковим звинуваченням. Попри всі утиски, стрічка виконала свою місію. Разом із фільмом народилася нова мистецька хвиля. Їй було притаманне замилування давніми українськими традиціями й обрядами, а також особлива увага до художніх образів. Завдяки польському кінокритикові Янушу Газді вона отримала назву «Українське поетичне кіно».

Сьогодні, напевно, складно зрозуміти, чому радянську цензуру обурила мелодраматична історія кохання Марічки й Івана. У ній немає жодного заклику до повстання проти радянського режиму чи критики комуністичної ідеології. Натомість строката й поетична тканина фільму зіткана з яскравих кольорів, мальовничих пейзажів, гуцульських міфів, народних співів і художніх образів. Але тепер ти знаєш пояснення: радянська імперія, прямою спадкоємицею якої є сучасна Росія, з одного боку – системно викорінювала будь-які прояви національного духу українців, а з іншого – перекривала доступ до поетичного мислення, яке, як відомо, тренує пам’ять, пробуджує творчу уяву й витоншує зір. Простіше кажучи, робить глядачів чутливими й незалежними.

Ще одним осередком вільнодумства в 60‑х роках стала українська документалістика. І це дуже цікава історія. У ті часи кіноробам не можна було показувати реальне життя. Прямим обов’язком документалістів було створення пропагандистських і повчальних фільмів. Стрічки переважно рекламували досягнення радянської науки та промисловості, тобто були казками про успішну країну, у якій живуть лише красиві, молоді й щасливі громадяни.

У радянській Україні над таким контентом працювала Київська кіностудія науково-популярних фільмів, або «Київнаукфільм». Що таке науково-популярне кіно? Це жанр документалістики, який доступно розповідає про різні події, явища й людей. Приклади легко знайти на каналі National Geographic.

Напевно, сьогодні стрічки «Київнаукфільму» здадуться тобі крінжовими. Але не поспішай із висновками. Студія залишила нам справжні скарби. Наприклад, фільми Фелікса Соболєва. Він твердо вірив у рятівну силу науки та критичного мислення, як мешканці Ґрифіндору – у світлу магію. Але в ті часи наука теж обслуговувала інтереси радянської системи. Соболєв умів талановито маневрувати. З одного боку, він знімав підривний наукпоп про психологічні експерименти й розкривав способи маніпуляції нашою поведінкою на кшталт «Я та інші». А з іншого – створював радянські хіти, наприклад, «Мову тварин», про особливості комунікації між живими істотами. Подивись цей наукпоп. Фільми Соболєва обов’язково вразять своїм викривальним змістом і винахідливою формою.

ЗОЛОТА ЕПОХА УКРАЇНСЬКОЇ АНІМАЦІЇ

«Київнаукфільм» був не лише кузнею для документалістики, а й справжньою колискою української радянської анімації. Фахова студія мала назву «Творче об’єднання художньої мультиплікації». Найактивніша фаза її діяльності припала на 70‑ті та 80‑ті роки. Саме тоді з’явилися хіти про Капітошку, Петрика П’яточкіна, Алісу в Дивокраї, скарби капітана Флінта та пригоди трьох козаків.

Цей час залишався складним для кіноробів. У СРСР не було приватної власності. Усі телеканали, радіостанції, видавництва та кіностудії були державними. Тобто офіційно належали народу, хоча насправді – комуністичній партії. Вона вирішувала, які теми мусять цікавити й бентежити радянських людей. На різних стадіях виробництва фільму спеціальна державна комісія оцінювала, чи гідний він народної уваги. Експерти, які до них входили, були некомпетентними партійними підлабузниками. Їхні вердикти часто звучали абсурдно – надто український, надто вільнодумний, надто експериментальний. У радянські часи кіно передусім мусило виконувати пропагандистсько-виховну функцію. І воно врешті непогано з цим справлялося.

Найменше комісії контролювали дитячі мультфільми. Їх вважали несерйозним жанром. Закономірно, що анімація стала місцем для найсміливіших експериментів. Ідеальний приклад – роботи Давида Черкаського, особливо його вибухова суміш мюзиклу, бойовика та шпигунського трилера «Острів скарбів».

«Київнаукфільм» 1986 року отримав державне замовлення на виготовлення мультфільму на основі відомого пригодницького роману Роберта Стівенсона. Черкаський вирішив, що це неодмінно мусить бути сучасна пародія без вікових обмежень. Так воно й вийшло. Його пірати-випиваки справно агітують за здоровий спосіб життя, але водночас співають провокативні пісні та нагадують персонажів із популярних у ті часи фільмів на кшталт «Рембо» чи «Місце зустрічі змінити не можна». Окрема розмова – новаторські рішення режисера Черкаського та художника Радни Сахалтуєва. У мультфільмі є багато цікавих прийомів – натяки на комікси, шалені ракурси, цитати з популярних фільмів і вставки з музичними номерами, де грають реальні актори. На жаль, немає україномовної версії «Острова скарбів», хоча цьому теж є пояснення.

З попереднього розділу ти вже знаєш, що радянська цензура невідступно контролювала українських авторів, надто ж після яскравого спалаху українського поетичного кіно. Московське керівництво надавало прокатне посвідчення, тобто дозвіл на показ у кінотеатрах і на телебаченні, лише за умови російськомовної версії фільму.

Але українські мультиплікатори знайшли спосіб, як обійти радянську мовну політику. Згадай найупізнаваніших персонажів української мультиплікації – трьох козаків. Вони майже не розмовляли (анімація в цій стрічці була німою), але в усіх своїх карколомних пригодах – від гри у футбол до зустрічі з прибульцями – запорожці незмінно перемагали. З’явилася ця серія завдяки режисерові Володимиру Дахну та художникові Едуарду Киричу. Загалом вони створили дев’ять короткометражних мультфільмів. У 2000‑х були спроби відродити цю серію, але римейк вийшов невдалим.

Треба розуміти, що в 70‑х, навіть попри гумор і нібито дитячу тематику, серія «Козаки» була ковтком свіжого повітря. Її головними персонажами нарешті стали національні герої – легендарні запорожці. На початку 17 століття це була потужна військово-політична формація, що заклала основи української державності. Але ось тобі ще один показовий факт про принизливу політику радянського режиму: попри популярність серії про козаків, Володимиру Дахну не дозволили зробити анімаційний серіал «Руслан і Людмила». Лише російський режисер мав право екранізувати Пушкіна.

БУРЕМНІ 90-ТІ УКРАЇНСЬКОГО КІНО

24 серпня 1991 року Україна нарешті стала незалежною. Наша держава почала довгоочікуваний, але складний процес своєї відбудови. Після десятиліть радянської окупації країна була в кризовому стані: у спадок ми отримали виснажену економіку, корумповану владу та понівечену природу після катастрофи у Чорнобилі. Це призвело до безробіття та бідності. Уяви: ти вступив на навчання в університет в іншому місті, але не мав жодної підтримки – ні кишенькових грошей від батьків, ні гуртожитку від вишу. На початку 90‑х багатомільйонна й розгублена країна вступила в такий інститут на націєтворчий факультет. 

Водночас українці нарешті повернули собі природні права на повагу до гідності та свободу думки й слова.

Мушу тобі зізнатися, що мій підлітковий вік припав на цей буремний період. Ми з друзями одягалися в секонд-хендах і перемотували касети на олівцях, щоби зекономити на батарейках для плеєрів, але в них уже звучала сучасна українська музика. Кіно ми собі теж добували манівцями. По-перше, наша сінефілія визрівала в умовах неконтрольованого кінопіратства, хоча ми не знали, що це так називається. Здебільшого ніхто не охороняв авторські права: піратські копії фільмів вільно продавалися на кожному ринку. Поява DVD зменшила цей потік неліцензійної продукції, але ускладнила стосунки між людьми. І я не жартую: неохайне поводження з чужим диском і нові подряпини на його сріблястій поверхні могли зруйнувати дружбу. Дорогі та крихкі DVD берегли, мов зіницю ока. 

По-друге, інтернет нас ще не обплутав своїм павутинням. Ми шукали потрібну інформацію в журналах і молодіжних серіалах. Яскраве й насичене життя французьких і американських підлітків із «Перших поцілунків» і «Району Беверлі-Гіллз» захоплювало та зачаровувало. Хоча, на відміну від розкутої «Ейфорії» чи просвітницького «Сексуального виховання», у серіалах 90‑х не було квірних персонажів і, як я тепер розумію, сексуальних сцен. Утім, ця продукція була нашим інстаграмом: у фільмах ми підхоплювали модні тренди на одяг, музику й меми.

Мені б хотілося написати, що ми також дивилися багато українських фільмів, але це буде неправдою. З другої половини десятиліття виходило кілька стрічок на рік. Галузь стрімко занепадала: кіностудії не отримували державних замовлень на створення картин, а ті кінотеатри, яким пощастило вижити, показували американські й російські фільми.

Переважно українські режисери випускали телевізійну документалістику, екранізацію літературної класики й історичні фільми. Попри всі труднощі, у нас також з’являлося авторське кіно. Наприклад, фільми Кіри Муратової. На жаль, більшість тогочасних картин складно знайти в онлайн-кінотеатрах, але це тільки питання часу. Кінознавці перевідкривають цей суперечливий період і популяризують його у своїх лекціях і дослідженнях, зокрема команда Довженко-Центру у власних проєктах і Лариса Брюховецька у книжці «Приховані фільми. Українське кіно 1990‑х».

Я запам’ятала два тогочасні хіти: дорослу анімацію «Енеїда» та молодіжну драму «Дике кохання». Прем’єра першої відбулася на телебаченні, а друга мала успішний кінотеатральний прокат.Отже, «Енеїду» глядачі вперше побачили 1991 року. Це наша перша повнометражна анімація часів незалежності. У пригодницькій пародії соковита українська мова Івана Котляревського поєднана з драйвовим світом козаків Володимира Дахна й Едуарда Кирича, про яких ти вже знаєш із попереднього розділу. Хоробрі запорожці виконали роль троянців і знову перемогли всіх, навіть підступних грецьких богів. Мультфільм швидко став популярним. І це не дивно. Поема Котляревського – значущий текст для української культури: він уперше говорить із читачем образною живою мовою та тонко іронізує над власною історією. А свобода, як писав Віктор Гюго, починається з іронії.

«Дике кохання» Віллена Новака 1994 року стала лідером кінопрокату в Україні. Це рідкісний для 90‑х фільм про твоїх однолітків, у якому дійсно передано дух часу – в атмосфері, діалогах, учинках, декораціях і навіть музиці. Хоча така історія могла б трапитися й сьогодні. У центрі сюжету – кохання та зрада. Події відбуваються в Києві. «Дике кохання» – міцне глядацьке кіно, яке, на жаль, відродиться в Україні лише за двадцять років.

ВАРТІСТЬ: 350 грн