Нова книга Олександра та Павла Михедів «Живі. Зрозуміти українську літературу» виходить у «Видавництві Старого Лева». У ній автори – батько та син, літературознавець і письменник, об’єднали історії про життя українських класиків Василя Стефаника, Миколи Гоголя, Григіра Тютюнника, Олеги Теліги, Тараса Прохаська й інших. 

Ця книга народилася з подкастів The Village Україна «Станція 451», які Олександр і Павло Михеди робили протягом 2021 року. У цьому короткому інтерв'ю ми запитували батька та сина про те, як писалася ця книга, у чому її користь і чому її варто прочитати кожному, щоб зрозуміти, у чому суть української літератури. 

   

ОЛЕКСАНДР МИХЕД – письменник. Автор десяти книжок. Автор подкасту «Станція 451» (проєкт The Village Україна). Член Українського ПЕН. Лауреат Премії імені Юрія Шевельова. Наразі проходить військову службу у Збройних Силах України.

ПАВЛО МИХЕД – літературознавець, доктор філологічних наук, головний науковий співробітник Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України. Керівник Гоголезнавчого центру Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Головний редактор «Гоголезнавчих студій». Автор шести монографій і книжок, понад 200 наукових публікацій, упорядник та автор вступної статті до зібрання творів Миколи Гоголя українською мовою в семи томах.

   

Що об’єднує українських письменників, яких ви обрали для цієї книги?

Павло Михед: Від початку було бажання охопити великий період розвитку української літератури – від Миколи Гоголя до Тараса Прохаська, від бароко до постмодернізму, від заходу й сходу до діаспорного побутування нашої літератури. А ще бажання виявити художній ресурс літератури, дати живий соціальний та історичний контекст. Та найважливіше – ми прагнули поколіннєве прочитання текстів.

Олександр Михед: Для мене це письменники й письменниці, чиї твори на новому витку історії щоразу набувають нових відтінків сенсів. Автори й авторки, з яких можна починати свій нескінченний шлях віднайдення любові до української літератури. Люди цікавої й часто трагічної долі, які можуть допомогти краще зрозуміти нас самих. 

Ольга Кобилянська, яка підліткою зачитувалася романтичною масовою літературою. Григір Тютюнник, для якого рання втрата батька стала визначальною травмою. Михайло Коцюбинський, який був таким різним у любові та коханні, із дружиною та коханою жінкою. Олена Теліга, яка дорослою зробила свідомий вибір на користь української мови. 

Що або кого ви б назвали головним героєм вашої книги?

ПАВЛО МИХЕД: Письменник і час. Саме історичний час найчастіше прокреслює життєву стежку творця. Сьогодні, як ніколи, ми це розуміємо. 

ОЛЕКСАНДР МИХЕД: Це книжка зізнання любові до рідної літератури. І до батьків.

Зараз часто говорять про «терапевтичний ефект літератури». Крізь життя якого письменника ви пережили найбільше власних історій?

ПАВЛО МИХЕД: Найближчим у часі мені є Григір Тютюнник. Це парубоцьке покоління, яке я споглядав дитиною, багатьох їх знав, був у їхньому колі. Люди з багатою уявою та приземлені трударі, як і герої самого Григора.

На їхню долю випали страшні випробування. Вони сформувалися вже в соціалістичну добу, але запізнали на власному й на досвіді батьків випробування 1930–1950-х років. А то були й колективізація, і Голодомор. Самі вони пережили сталінські репресії, війну, повоєнний голод, запізнали тяжку працю. Вони часто ставали годувальниками сім’ї.  

Один штрих: так, як працювали люди тоді, не витримує ніякого порівняння із сучасним поняттям про роботу. Неймовірно важко працювали. І попри все вони не обізлилися на світ, а навпаки, сповнені були вітальності й доброї життєвої енергії. Вони справді були ідеалістами. 

Вони були під героїчним пресом батьків, учасників війни. 

Але були й сфери, де можна було проявити себе. Покоління Тютюнника було винятково працьовитими, вони не соромилися братися за будь-яку роботу: чоловіки в колгоспах були й доярами, і свинарями. Бо не жили, а виживали – з погляду нинішнього часу. 

Водночас це покоління чоловіків було обдароване особливою увагою жінок. Причиною тому була передусім війна, що забрала мільйони чоловіків. Покоління Тютюнника було пригріте ласкою і вдів, і юних дів. Вони були «королями». Усі ці обставини вплинули й на жіноцтво їхнього покоління: обділені чоловічою увагою, вони по-особливому ставилися до кохання, цінували чоловічі жести. Вони поспішали, рано виходили заміж, бо боялись, щоби, бува, не проґавити важливий момент. Тютюнників шедевр «Три зозулі з поклоном» народився саме звідси, з цієї нестерпної жаги любові.

ОЛЕКСАНДР МИХЕД: Письмо Григора Тютюнника лишається для мене засобом, що дає змогу сфокусуватися на головному, збити каламуть днів. Для читачів, які вже мають оптику широкомасштабного вторгнення, його оповідання про життя після закінчення Другої світової війни дають змогу зрозуміти постапокаліпсис, що наступить за лихом, яке нині знищує все.

Є така думка, що українська література просякнута культом страждання. Чи дійсно це так?

ОЛЕКСАНДР МИХЕД: Українська історія просякнута стражданням. Українські культурні діячі й діячки зрідка доживали до старшого віку. Кожен виток історії приносив чергову спробу знищення українців. 

Я ніколи не відчував такої спорідненості з попередніми поколіннями митців і мисткинь, як коли стояв із перекошеним від болю й туги обличчям на похоронах друзів-митців, убитих російськими окупантами.

Наша література просто не може бути інакшою, ніж сама реальність.

ПАВЛО МИХЕД: Одна з провідних тем української літератури – це тема спротиву: від фольклорних текстів, літописів, «Історії русів» до сучасної публіцистики й художніх текстів. Тож час здатен актуалізувати й іншу рису нашої літератури.

Як занурення в історію української літератури може допомогти людям, які нібито «не цікавляться українською літературою»?Чим українська література може зацікавити читача?

ПАВЛО МИХЕД: Україна – літературна держава, пишуть усі: від школярів до академіків. Література в Україні виконує й іще одне, чи не найважливіше завдання: вона через мову й за її допомогою консолідує, гуртує націю, індивідуалізує її профіль. Ось саме про це треба пам’ятати й тим, хто знайомиться з літературними текстами, і тим, хто популяризує її серед української спільноти. Українське слово в його найвишуканіших формах рятує нас як українство. Який ще потрібен аргумент, щоби зацікавити українського читача?

ОЛЕКСАНДР МИХЕД: Дуже часто класична українська література читається просто як сучасне документальне письмо. І якщо читати життя письменників і письменниць, як наших сучасників і сучасниць, то справді можна відчути, що вони живі тут і тепер.

Як повномасштабне вторгнення вплинуло на українську літературу й на вашу книгу зокрема?

ОЛЕКСАНДР МИХЕД: Ми закінчили книжку за три дні до початку повномасштабного вторгнення. Через кілька днів потому радикально змінилося й наше життя, і життя нашої країни. «Живі» виходять у новій редакції, з оновленою композицією, з післямовою вторгнення та глибинним почуттям любові до рідної землі й нашої культури.

ПАВЛО МИХЕД: Наша книга написана до вторгнення, хоч тема війни звучить у багатьох розділах. Війна лунає в розповідях про письменників, але я згадую війну та принагідно нашої родини. 

Мені цікаво, якою буде читацька інтерпретація. Спробую пояснити на прикладі попередньої книги Олександра «Я змішаю твою кров із вугіллям. Зрозуміти український схід», яка вийшла 2020 року. Ця книга написана з відчутною симпатією до цієї землі та її людей. Однак якщо нині читач бере цю книжку в руки, уже знаючи, що пережили мешканці Сєвєродонецька, Лисичанська, Костянтинівки, як знищено Бахмут, що чекає на Покровськ. І книга перетворюється на путівник минулим цих міст, стає екскурсією минулим упорядкованих міст з історичною архітектурою й самобутніми пам’ятниками. З різноголоссям благополучного люду. І, певно, письменник пошкодує, що не розповів ще про багато речей, людей, пам’ятників. Одне ясно – повномасштабне вторгнення змінило контекст реальності, і «Я змішаю твою кров із вугіллям» тепер читається як книга-музей-архів-пам’ять. Історія змушує до цього, переакцентовуючи зміст книги. Як буде прочитана наша книга, не беруся прогнозувати.

Що ж до літератури про війну, то, переконаний, українська література збагатиться першокласними творами, які з цікавістю читатиме весь світ. Війна – головна подія української історії, вирішальна для нації, і такою вона має постати в літературі. А такий замір і народжує велику літературу.

Який найбільший дар ви отримали завдяки написанню цієї книги?

ОЛЕКСАНДР МИХЕД: Дар спілкування з мамою й батьком, коли ми місяцями займалися улюбленою спільною справою. Незабутні щасливі миті, які були можливі кілька життів тому.

ПАВЛО МИХЕД: Спілкування із сином. Це були не звичні розмови про побутові справи, про колег на роботі чи про сусідів. То був діалог про те, чим ми займаємося все життя, що ми любимо, про літературу. Там наші початки в розумінні світу й людей, там найсильніші переживання, там приховані емоції, яких не було навіть у реальному житті. Бо можливі вони лише в мистецтві слова. І цим ми щиро й вдоволено ділилися, сперечалися вволю, працюючи над подкастом, а потім і книгою. Щасливі миті життя.